Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №175/9144/23 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/9144/23

Провадження № 2/175/2294/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2026 року Дніпровський районний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючої судді Озерянської Ж.М.,

за участю секретаря Рожкової Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у с-щі Слобожанське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману,-

В С Т А Н О В И В:

В грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, в якому просив суд винести рішення, яким стягнути з відповідачки на користь позивача заборгованість за борговою розпискою у розмірі 3000 дол. США та стягнути з відповідачки понесені судові витрати.

26 січня 2024 року відповідачка подала зустрічну позовну заяву про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману, за яким просила визнати недійсним укладений між сторонами договір позики оформлений розпискою від 10 жовтня 2023 року.

26 січня 2024 року відповідачка подала до суду відзив на позовну заяву в якому зазначила, що розписка є удаваним правочином, оскільки була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, що передбачені розпискою як договором позики.

Представник позивача надала заяву про розгляд справи без участі сторони позивача, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити,.

Представник відповідача надала до суду заяву в якій просила розгляд справи здійснювати без її участі, позовні вимоги зустрічного позовну підтримала та просила задовольнити, у первісному позові просила відмовити.

Вивчивши матеріали справи, суд дійшов до наступного.

Встановлено, що 19 липня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме будинку та земельної ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 4-5)

Згідно п.п. 2.1, 2.3 Договору продавець стверджує, що він згоден продати, а покупець стверджує, що він згоден купити майно за даним договором за 180000 дол. США. З метою підтвердження намірів відносно наступного укладення Основного договору, з метою забезпечення виконання взаємних обов`язків за цим договором та в рахунок сплати вартості Майна за Основним договором Покупець до моменту укладення цього договору сплатив продавцю 2000 дол. США

Згідно розписки від 19 липня 2023 року ОСОБА_3 отримала в завдаток від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2000 дол. США за продаж будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 140)

Зі змісту розписки від 10 жовтня 2023 року встановлено, що ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_1 суму в розмірі 3000 дол. США та зобов`язалась повернути вищевказану суму в повному обсязі до 23 жовтня 2023 року. ОСОБА_2 має домовленість з ОСОБА_1 продати йому будинок, який розташований за адресою АДРЕСА_1 . за сумою 160000 дол. США з отриманням першого платежу в сумі 70000 дол. США та відтермінуванням один рік на залишкову суму. (а.с. 6)

Як вказує позивач ОСОБА_1 . 10 жовтня 2023 року ОСОБА_2 попросила в нього в рахунок оплати за будинок та земельну ділянку додатково 3000 дол. США для оформлення ОСОБА_2 документів для відчуження майна та оплати заборгованості за комунальними послугами. Разом із тим, ОСОБА_1 відмовився надавати грошові кошти в якості авансу та вирішав надати грошові кошти в борг.

Натомість як зазначає відповідачка ОСОБА_2 текст розписки від 10 жовтня 2023 року писав сам ОСОБА_1 та з огляду на поганий зір вона не прочитала зміст розписки та підписала її. При цьому, відповідачка стверджує, що грошові кошти у сумі 3000 дол. США були надані як аванс за продаж будинку для підтвердження належного виконання зобов`язань з купівлі з боку лютого ОСОБА_4 .

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі та на підтвердження укладення договору та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Як вбачається з правової позиції, сформованої Верховним Судом України у Постанові від 02.07.2014 у справі № 6-79цс14, відповідно до норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Таким чином, розписка про отримання в борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей, а отже розписка є не лише фактом укладення договору, а й фактом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

Верховним Судом України у постанові від 18.09.2013 року у справі №6-63цс13, постанові від 11.11.2015 року у справі №6-1967цс15 та постанові від 18.01.2017 року в справі №6-2789цс16, Верховним Судом у постанові по справі №707/2606/16-ц провадження 61-28762св18 від 31.10.2018 року зроблений правовий висновок про те, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

В постанові Верховного Суду від 06 серпня 2020 року по справі №607/13993/17 вказано, що досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування ст. 1046, 1047 ЦК України, повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного зміст та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитися з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішили спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимог про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18, від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).

У цій постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також указано, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту волю, що насправді мала місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб, другий – прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підстав, норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року у справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22)).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Указані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення правочину, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Фактично правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли з приводу продажу нерухомого майна та земельної ділянки, що не заперечується сторонами.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Якщо в розписці, окрім боргових зобов`язань, зазначені умови про майбутній продаж нерухомості, суд повинен тлумачити цей документ у сукупності всіх його умов та виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

З урахуванням того, що між сторонами на момент складення розписки від 10 жовтня 2023 року існували правовідносини з приводу купівлі-продажу нерухомого майна, то зазначена розписка не є договором позики в розумінні ст. 1046 ЦК України, а тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Вирішуючи питання щодо зустрічних позовних вимог суд зазначає, що заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існували правовідносини з приводу купівлі-продажу нерухомого майна. Заявляючи вимогу про визнання правочину недійсним ОСОБА_2 зазначає, що розписка від 10 жовтня 2023 року була здійснена не для надання грошових коштів у борг, а на підтвердження завдатку за придбання ОСОБА_1 будинку та земельної ділянки.

Окрім того, сторони не заперечують, що текст зазначеної розписки був написаний ОСОБА_1 , а сума отриманих грошових коштів зверху розписки була написана ОСОБА_2 .

Разом із тим, з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 надав завдаток у розмірі 2000 дол. США, що підтверджується розпискою від 19 липня 2023 року та попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна від 19 липня 2023 року.

Підтвердження того, що грошові кошти у розмірі 3000 дол. США було надані в якості авансу матеріали справи не містять.

Отже, у справі не встановлено однієї з необхідних ознак удаваного правочину - учинення одного правочину з метою приховування іншого, а тому доводи ОСОБА_2 щодо удаваності правочину не знайшли свого підтвердження з наданих сторонами доказів.

У зв`язку з вищенаведеним суд вважає, що у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману слід відмовити.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог, а тому оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману, судові витрати слід залишити за позивачами.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 16, 527, 536, 545, 625, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України, ст. 12, 13, 76, 130, 141, 223 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, - відмовити.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики як удаваного правочину, вчиненого під впливом обману, - відмовити.

Судові витрати залишити за сторонами.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Озерянська Ж.М.