Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №380/24676/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/24676/25 пров. № А/857/28409/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача - Шевчук С. М.

суддів - Боршовського Т. І.

Носа С. П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року у справі № 380/24676/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

місце ухвалення судового рішення м. Львів

розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження

суддя у І інстанції Кондратюк Ю.С.

дата складання повного тексту рішення 16.04.2026

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі по тексту також - відповідач, військова частина), в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у виплаті позивачу одноразової грошової допомоги у розмірі 1 млн грн на підставі абзацу 4 пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - Постанова № 153), та зобов`язати відповідача виплатити позивачу вказану одноразову грошову допомогу.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року у справі № 380/24676/25 позов задоволено повністю.

Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. (один мільйон) гривень, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. (один мільйон) гривень, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року у справі № 380/24676/25 в повному обсязі та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказує, що абзаци 2 та 4 пункту 4 Постанови № 153 (як в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 01.04.2025 № 387, так і в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942) встановлюють п`ять обов`язкових умов, за сукупності яких військовослужбовцю може бути виплачена одноразова грошова винагорода, і серед них - безпосередня участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою № 153 (11.02.2025).

Скаржник наголошує, що згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 10.04.2024 № 1425 позивач у період з 22.12.2023 по 22.03.2024 брав безпосередню участь у бойових діях лише 3 місяці 0 днів (92 дні), а отже станом на дату набрання чинності Постановою № 153 позивачем не виконано зазначену обов`язкову умову, що, на переконання скаржника, є самостійною та достатньою підставою для відмови у виплаті винагороди.

Також скаржник вказує, що спірні правовідносини пов`язані із проходженням публічної служби, у зв`язку з чим до них підлягає застосуванню місячний строк звернення до суду, встановлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17 та від 22 січня 2020 року у справі № 620/1982/19. Скаржник зазначає, що з відповіддю на рапорт позивача (вих. № 50/02/12-4732-2025 від 26.09.2025) позивач ознайомлений під особистий підпис 29.09.2025, тоді як до суду звернувся лише 17.12.2025, тобто, на переконання скаржника, з пропуском місячного строку.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін. Позивач зазначає, що відповідач при відмові у виплаті керувався абзацом 7 пункту 4 Постанови № 153, який встановлює додаткову (розширену) підставу для виплати винагороди окремій категорії військовослужбовців (колишнім строковикам), тоді як позивач обґрунтовує свої вимоги абзацом 4 пункту 4 Постанови № 153, який передбачає самостійну підставу для виплати винагороди в повному обсязі особам, що брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців у зв`язку з одержаними під час захисту Вітчизни пораненнями чи захворюваннями; на переконання позивача, відсутність права на виплату за однією підставою не виключає його права на виплату за іншою, самостійною підставою, а Постанова № 153 не надає військовій частині дискреції у виборі підстави для відмови. Щодо строку звернення до суду позивач заперечує проти застосування місячного строку, вважаючи, що спір не стосується прийняття на публічну службу, її проходження чи звільнення з публічної служби в розумінні частини п`ятої статті 122 КАС України, а одноразова грошова допомога за Постановою № 153 не є складовою грошового забезпечення, а має характер особливого заохочення; на переконання позивача, застосуванню підлягає шестимісячний строк, встановлений частиною другою статті 122 КАС України, обчислений з моменту ознайомлення з відмовою відповідача (27.09.2025), який позивачем дотримано, оскільки з позовом він звернувся 17.12.2025.

Про розгляд апеляційної скарги відповідач та позивач повідомлені через електронний кабінет сервісу «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку пункту 3 частини першої статті 311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог частини четвертої статті 229 КАС України, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач дотримав визначені Постановою № 153 умови для отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн грн, оскільки:

1) прийнятий на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років;

2) проходив військову службу станом на дату набрання чинності Постановою № 153 та продовжує її проходити;

3) брав безпосередню участь у бойових діях, у зв`язку з чим отримав травму, пов`язану із захистом Батьківщини;

4) не притягувався до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності,

- а тому відмова відповідача у виплаті винагороди є протиправною. Щодо строку звернення до суду суд першої інстанції, застосувавши за аналогією статтю 233 Кодексу законів про працю України (з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23), дійшов висновку про дотримання позивачем тримісячного строку звернення до суду, обчисленого з моменту, коли позивач набув достовірної інформації про відмову у виплаті (з листа відповідача від 26.09.2025).

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призваний на строкову військову службу 06 листопада 2021 року ІНФОРМАЦІЯ_2 .

19.05.2023 позивач, відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 19.05.2023 № 146, прийнятий на військову службу з укладенням контракту про проходження військової служби в Національній гвардії України; на момент укладення контракту позивачу було 22 роки.

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 10.04.2024 № 1425 позивач у період з 22.12.2023 по 22.03.2024 (сумарно 92 дні) брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в м. Покровськ Донецької області.

Відповідно до довідки про обставини травми № 82 від 13.03.2024, 07 березня 2024 року позивач унаслідок мінометних обстрілів та скидів з дронів у районі н.п. Новельське Покровського району Донецької області отримав бойове травмування - мінно-вибухову травму, акубаротравму, пошкодження зв`язок правого гомілково-ступневого суглоба.

У подальшому, у зв`язку з бойовим досвідом, позивачу діагностовано посттравматичний стресовий розлад із тривожно-депресивною симптоматикою та інсомнією, у зв`язку з чим позивач проходив лікування у періодах: 19.05.2024-19.06.2024; 15.07.2024-28.07.2024; 03.02.2025-16.02.2025; 28.02.2025-17.03.2025; 03.11.2025-20.11.2025; 22.01.2026-02.02.2026.

Згідно з довідкою медичної (військово-лікарської) комісії від 09.06.2025 № 361 позивачу встановлено діагнози Т06.8 (віддалені наслідки мінно-вибухової травми від 07.03.2024 - закрите пошкодження зв`язок правого гомілково-ступневого суглоба без порушення функції) та Т70.0 (акубаротравма від 07.03.2024 без пошкодження барабанних перетинок), при цьому зазначено, що травма пов`язана із захистом Батьківщини; позивача визнано придатним до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв`язку, оперативного забезпечення, охорони.

22.07.2025 позивач звернувся з рапортом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив здійснити виплату одноразової грошової допомоги за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн грн відповідно до Постанови № 153.

Листом від 26.09.2025 № 50/02/12-4732-2025 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для нарахування та виплати вказаної винагороди, оскільки станом на дату набрання чинності Постановою № 153 (13.02.2025) позивач брав безпосередню участь у бойових діях терміном 92 дні, що є меншим за встановлений абзацом 2 пункту 4 Постанови № 153 шестимісячний строк. З наведеним листом позивач ознайомлений під особистий підпис.

Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач 17.12.2025 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з цим позовом.

16 квітня 2026 року Львівський окружний адміністративний суд ухвалив рішення, яким позов задоволено повністю.

16.05.2026 Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України через підсистему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу на вказане рішення.

18.05.2026 позивач отримав апеляційну скаргу відповідача, а 22.06.2026 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив проти її задоволення.

Вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги - безпідставними, позивач просить залишити його без змін.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), норми якого суд застосовує в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби. Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан, який в подальшому неодноразово продовжувався і був чинним станом на час виникнення спірних правовідносин.

11 лютого 2025 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 153, пунктом 2 якої затверджено Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану. Пунктом 3 Постанови № 153 визначено, що учасниками експериментального проекту є, зокрема, громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу.

У подальшому до Постанови № 153 Кабінетом Міністрів України двічі вносилися зміни: постановою від 01.04.2025 № 387 (набрала чинності 08.04.2025) та постановою від 30.07.2025 № 942 (набрала чинності 07.08.2025). Оскільки рапорт позивача розглядався відповідачем у вересні 2025 року, до спірних правовідносин застосовна редакція пункту 4 Постанови № 153 з урахуванням обох зазначених змін, при цьому текст абзаців другого та четвертого пункту 4 Постанови № 153 після внесення цих змін не зазнав змістовних змін порівняно з первинною редакцією, а зміни, внесені постановою № 942, полягали в доповненні пункту 4 додатковими підставами для виплати (зокрема, абзацами шостим - восьмим), що сторонами у справі не заперечується.

Абзацом другим пункту 4 Постанови № 153 установлено, що громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн грн.

Абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153 установлено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон), винагорода виплачується в повному обсязі.

Як з`ясовано судом і не заперечується сторонами, позивач на дату укладення контракту про проходження військової служби (19.05.2023) мав 22 роки, тобто не досяг 25-річного віку; контракт укладено під час дії воєнного стану; станом на дату набрання чинності Постановою № 153 та на час розгляду справи позивач продовжував проходити військову службу; доказів притягнення позивача до кримінальної, адміністративної (за військове адміністративне правопорушення) чи дисциплінарної відповідальності матеріали справи не містять і відповідачем таких доказів не надано.

Отже умови, передбачені абзацом другим пункту 4 Постанови № 153 щодо категорії військовослужбовця, віку на момент укладення контракту, факту укладення контракту під час воєнного стану, фактичного проходження служби та відсутності підстав для відмови у виплаті, пов`язаних з притягненням до відповідальності, - позивачем дотримано, і скаржником у цій частині не заперечується.

Спір між сторонами по суті зводиться до єдиного питання: чи є визначена абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153 підстава для виплати винагороди самостійною та не залежною від дотримання шестимісячного строку безпосередньої участі в бойових діях, передбаченого абзацом другим цього ж пункту, за умови настання обставин, зазначених в абзаці четвертому (поранення, захворювання, полон).

Колегія суддів зазначає, що абзац четвертий пункту 4 Постанови № 153 за своєю правовою природою є не доповненням до умови, встановленої абзацом другим цього пункту, а самостійною, окремою підставою для виплати винагороди в повному обсязі, яка прямо поширюється на військовослужбовців, які брали безпосередню участь у бойових діях строком МЕНШЕ шести місяців. Тлумачення, яке пропонує скаржник - за яким шестимісячний строк участі в бойових діях є обов`язковою умовою, що має бути дотримана незалежно від настання обставин, передбачених абзацом четвертим, - позбавляє абзац четвертий будь-якого самостійного регулятивного значення: особа, яка брала участь у бойових діях шість і більше місяців, і без того має право на виплату за абзацом другим, а отже спеціальна норма, що встановлює право на виплату для осіб, які через поранення чи захворювання, одержані під час захисту Вітчизни, об`єктивно не мали можливості продовжувати участь у бойових діях протягом шести місяців, була б позбавлена смислового навантаження. Таке тлумачення суперечить загальновизнаному принципу тлумачення нормативно-правових актів, за яким жодне з положень акта не повинно розглядатися як зайве.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач брав безпосередню участь у бойових діях протягом 92 днів (менше шести місяців), після чого 07.03.2024 одержав під час захисту Вітчизни бойове травмування (мінно-вибухову травму, акубаротравму), а в подальшому - посттравматичний стресовий розлад, з приводу яких проходив тривале лікування, що підтверджено довідкою медичної (військово-лікарської) комісії від 09.06.2025 № 361, де зазначено, що травма пов`язана із захистом Батьківщини.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач відповідає умовам, визначеним абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153, а тому має право на отримання одноразової грошової винагороди в повному обсязі (1 млн грн) незалежно від того, що тривалість його безпосередньої участі в бойових діях становила менше шести місяців.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги, які стосуються недотримання позивачем шестимісячного строку участі в бойових діях, колегія суддів зазначає, що зазначені доводи ґрунтуються на помилковому ототожненні умов, передбачених абзацом другим пункту 4 Постанови № 153, з умовами, передбаченими його абзацом четвертим, і не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин щодо одержання позивачем поранення під час захисту Вітчизни.

Аналогічно, посилання відповідача у відзиві на позовну заяву на абзаци шостий - восьмий пункту 4 Постанови № 153 (щодо колишніх строковиків) не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки позивач своїх вимог на зазначених підставах не обґрунтовував, а наявність в особи права на виплату за однією підставою не залежить від відсутності в неї права на виплату за іншою, окремою підставою.

При цьому апеляційний суд зазначає, що Постанова № 153 не наділяє відповідача дискрецією обирати, за якою з підстав відмовити у виплаті, якщо особа фактично відповідає умовам хоча б однієї з передбачених підстав.

Стосовно доводів апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає таке.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Колегія суддів звертає увагу, що правова позиція Верховного Суду, на яку посилається скаржник (постанови від 04.12.2019 у справі № 815/2681/17 та від 22.01.2020 у справі № 620/1982/19), - за наявною інформацією - стосується застосування місячного строку до вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку саме при звільненні з публічної служби, тобто до спорів, безпосередньо пов`язаних із припиненням службових правовідносин.

Натомість у цій справі позивач на час звернення до суду публічну службу не припиняв та продовжує проходити військову службу; предметом спору є не питання виникнення, зміни чи припинення публічно-службових відносин, а право на одноразову грошову виплату заохочувального характеру, передбачену окремим експериментальним урядовим проектом. За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин спеціального місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Оскільки спеціального строку звернення до суду для спорів цієї категорії - про виплату грошового забезпечення (заохочення), пов`язаного з проходженням публічної (військової) служби, - Кодексом адміністративного судочинства України не встановлено, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції в тому, що до спірних правовідносин за аналогією закону (частина шоста статті 7 КАС України) підлягають застосуванню норми трудового законодавства, зокрема стаття 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яка визначає строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, у тому числі спорів про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Разом з тим колегія суддів вважає за необхідне доповнити наведене судом першої інстанції обґрунтування такими мотивами. Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Конституційний Суд України, зокрема, виходив з того, що: «Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту. Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.»

Колегія суддів зазначає, що правовідносини, пов`язані з невиплатою позивачу одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою № 153, за своєю природою є такими ж триваючими, як і правовідносини щодо невиплати заробітної плати, - позивач продовжує проходити військову службу, а належна йому виплата дотепер не нарахована і не здійснена. З огляду на це, а також з огляду на те, що з позовом до суду позивач звернувся 17.12.2025, тобто вже після ухвалення Конституційним Судом України зазначеного рішення (11.12.2025), встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду до спірних правовідносин застосуванню не підлягає, а тому визначення конкретної дати, з якого моменту цей строк міг би обчислюватися (26.09.2025 - дата листа відповідача, чи інша дата ознайомлення позивача з цим листом), правового значення для вирішення питання про своєчасність звернення позивача до суду не має.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про своєчасність звернення позивача до суду, а наведені вище додаткові мотиви лише підтверджують правильність цього висновку і не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Частиною другою статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності покладено на відповідача - суб`єкта владних повноважень. У цій справі відповідач не довів правомірності відмови у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, а наведені ним підстави відмови спростовані встановленими у справі обставинами та наведеним вище аналізом положень Постанови № 153.

Колегія суддів також враховує, що згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у разі визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень суд може зобов`язати такого суб`єкта прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Оскільки позивачем виконано всі передбачені абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153 умови, а прийняття рішення про виплату не є дискреційним повноваженням відповідача, обраний судом першої інстанції спосіб захисту порушеного права позивача (зобов`язання нарахувати та виплатити конкретну грошову суму) є ефективним та відповідає вимогам частини четвертої статті 245 КАС України.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують по суті висновків суду першої інстанції та не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, а судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та вірно застосовано норми матеріального права, зокрема щодо визначення строку звернення до суду, мотиви чого доповнено колегією суддів з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24).

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року у справі № 380/24676/25 ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки суду першої інстанції по суті не спростовуються, і підстав для його скасування чи зміни не вбачається.

Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у цій справі відсутні; судові витрати, понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи в апеляційному порядку, компенсації не підлягають.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року у справі № 380/24676/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. М. Шевчук

судді Т. І. Боршовський

С. П. Нос