Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №335/2890/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.09.2026 Справа № 335/2890/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №335/2890/26 Головуючий у першій інстанції: Новасардова І.В. Провадження № 22-ц/807/1666/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Гончар М.С.,

Трофимової Д.А.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» на заочне рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 26 травня 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2026 року через систему «Електронний суд» представник позивача ТОВ «Діджи фінанс» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому просить суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 91 742,09 грн. В обґрунтування позову зазначено, що 04.04.2013 року між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №2000524803 та відповідачу надано кредитні кошти, відповідно до умов та порядку визначеному кредитним договором.

15.03.2024 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «Діджи фінанс» укладено договір факторингу №15/03/24. Відповідно до витягу реєстру боржників до договору факторингу №15/03/24, ТОВ «Діджи фінанс» набуло права грошової вимоги до відповідача за кредитним договором №2000524803 від 04.04.2013 року у розмірі 91 742,09 грн. Таким чином, на підставі зазначеного договору факторингу ТОВ «Діджи фінанс» набуло права грошової вимоги до відповідача за вказаним кредитним договором. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань, у останньої виникла заборгованість у загальному розмірі 91 742,09 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту становить 58 898,40 грн.; заборгованість за відсотками становить 32 843,69 грн.

Таким чином, ОСОБА_1 має непогашену заборгованість перед ТОВ «Діджи фінанс» за кредитним договором №2000524803 від 04.04.2013 року в розмірі 91 742,09 грн., яку позивач просив стягнути на його користь та понесені судові витрати у вигляді судового збору розміром 2662,40 грн., витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7000,00 грн.

Заочним рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 26 травня 2026 року відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ТОВ «Діджи Фінанс» - Романенко М.Е. подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги ТОВ «Діджи Фінанс» зазначає, що суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про недоведеність переходу до позивача права вимоги, не надавши належної оцінки доказам у їх сукупності. Апелянт посилається на наявність у матеріалах справи кредитного договору, договору факторингу, витягу з реєстру боржників, банківської виписки та розрахунку заборгованості, які, на його думку, підтверджують існування кредитного зобов`язання, користування відповідачем кредитними коштами, наявність заборгованості та перехід права вимоги до ТОВ «Діджи Фінанс».

Апелянт вважає, що розбіжність у даті кредитного договору, зазначеній у витягу з реєстру боржників, є технічною неточністю, оскільки номер договору, особа боржника, первісний кредитор, розмір заборгованості та інші ідентифікуючі ознаки зобов`язання збігаються. На думку скаржника, суд безпідставно надав визначальне значення цій розбіжності, не врахувавши, що підставою переходу права вимоги є договір факторингу, а витяг із реєстру лише конкретизує перелік переданих вимог.

Крім того, апелянт зазначає, що суд не встановив існування іншого кредитного договору з аналогічним номером, не визнав подані докази неналежними чи недопустимими та не навів мотивів їх відхилення. Посилаючись на положення статей 512, 514 ЦК України, скаржник вважає, що надані докази в сукупності підтверджують набуття ним права вимоги до відповідача, а висновок суду про недоведеність такого переходу ґрунтується на формальній оцінці окремого реквізиту документа.

В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2026 року це 99840,00 грн. (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2026 рік» з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 3328,00 грн. (3328,00 грн. Х 30 = 99840,00 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач звертаючись до суду, посилається на набуття права вимоги за кредитним договором № 2000524803 від 04.04.2013 (як зазначено у позові: укладений між відповідачем та АТ «ОТП БАНК»), згідно Договору факторингу № 15/03/24 від 15.03.2024 та витягу з реєстру боржників до Договору факторингу. Однак, кредитний договір № 2000524803 від 04.04.2013 укладений між відповідачем та АТ «ОТП БАНК», позивачем суду не надано. Таким чином, суд війшов до висновку, що позивачем не надано доказів, які підтверджують ту обставину, що ТОВ «Діджи Фінанс» у встановленому Законом порядку набуло статус нового кредитора за кредитним договором № 2000524803 від 19.08.2012 укладеним між відповідачем та ПАТ «ОТП Банк», а відтак і право вимоги до нього.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Частиною 1статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 19.08.2012 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено Договір про надання споживчого кредиту № 2000524803. Вказаний договір підписано власноруч відповідачем ОСОБА_1 .

Відповідно до п. 1.1 Договору, банк надає позичальнику споживчий кредит на наступних умовах: розмір та валюта кредиту, на придбання товару у продавця 5999,00 грн., на придбання послуг зі страхування у продавця 2481,41 грн., строк кредиту 9 місяців, розмір процентної ставки 0,01% річних.

Додатком № 1 до кредитного договору № 2000524803 від 19.08.2012 визначено графік погашення кредиту, нарахованих процентів та інших платежів за кредитним договором. Графік підписано представником кредитора та особистим підписом ОСОБА_1 .

Разом з цим, 19.08.2012 року укладено Договір комплексного страхування позичальника №06/07/2000524803.

До договору надано інформаційний листок «Умови кредитування по продукту», підписаний 19.08.2012 року, згоду-дозвіл на обробку персональних даних від 19.08.2012 року, опитувальний лист фізичної особи від 19.08.2012 року.

В матеріалах справи наявні специфікація до кредитного договору № 2000524803 від 19.08.2012, рахунок та видаткова накладна від 19.08.2012 року.

Отже, документи, які складалися та підписувалися вказаними сторонами, у ході укладення вищевказаного Договору, датовані 19.08.2012.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

15.03.2024 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «Діджи фінанс» укладено договір факторингу №15/03/24, у відповідності до умов якого АТ «ОТП Банк» передало (відступило) ТОВ «Діджи фінанс» за плату належні йому права вимоги, а ТОВ «Діджи фінанс» прийняло належні АТ «ОТП Банк» права вимоги до боржників, вказаних у Реєстрі боржників.

Відповідно до витягу з Реєстру боржників до договору факторингу №15/03/24 від 15.03.2024 року, ТОВ «Діджи фінанс» набуло права грошової вимоги до ОСОБА_1 за договором № 2000524803 від 04.04.2013 у розмірі 91 742,09 грн.

Згідно з розрахунком заборгованості за вказаним договором ОСОБА_1 має непогашену заборгованість за кредитним договором № 2000524803 від 04.04.2013 в розмірі 91 742,09 грн.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.

За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За приписами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України).

Отже, для підтвердження набуття права вимоги позивач має надати докази, які дають можливість ідентифікувати конкретне зобов`язання, право вимоги за яким перейшло до нового кредитора.

Так, із матеріалів справи убачається, що Договір про споживче кредитування № 2000524803 з додатками, було укладено між ТОВ «ОТП Кредит» та ОСОБА_1 19.08.2012.

Позивач звертаючись до суду, посилається на набуття права вимоги за кредитним договором № 2000524803 від 04.04.2013 (як зазначено у позові: укладений між відповідачем та АТ «ОТП БАНК»), згідно Договору факторингу № 15/03/24 від 15.03.2024 та витягу з реєстру боржників до Договору факторингу.

Однак, кредитний договір № 2000524803 від 04.04.2013 укладений між відповідачем та АТ «ОТП БАНК», позивачем суду не надано.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність ТОВ «Діджи Фінанс» набуття права вимоги до ОСОБА_1 саме за кредитним договором № 2000524803 від 19 серпня 2012 року, копія якого міститься в матеріалах справи, а також про неможливість перевірити розрахунок заявленої до стягнення заборгованості за цим договором.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про недоведеність набуття ТОВ «Діджи Фінанс» права вимоги за кредитним договором № 2000524803 від 19 серпня 2012 року, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Як правильно встановив суд першої інстанції, на підтвердження виникнення спірного зобов`язання позивачем надано кредитний договір № 2000524803 від 19 серпня 2012 року, укладений між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 .. Водночас на підтвердження переходу права вимоги за цим договором позивач посилається на договір факторингу № 15/03/24 від 15 березня 2024 року та витяг з Реєстру боржників до нього, у якому зазначено кредитний договір № 2000524803 від 04 квітня 2013 року. При цьому кредитний договір від 04 квітня 2013 року до матеріалів справи позивачем не надано.

Посилання апелянта на те, що номер кредитного договору в зазначених документах є однаковим, не спростовує встановленої судом першої інстанції невідповідності. Сам по собі збіг номера договору не дає можливості достовірно встановити, що право вимоги, зазначене у Реєстрі боржників до договору факторингу, стосується саме кредитного договору від 19 серпня 2012 року, копія якого міститься в матеріалах справи. При цьому надані позивачем виписка та розрахунок заборгованості також містять посилання на кредитний договір від 04 квітня 2013 року, що унеможливлює перевірку розміру заявленої до стягнення заборгованості саме за договором від 19 серпня 2012 року.

Таким чином, наведені апелянтом докази у своїй сукупності не усувають розбіжностей щодо ідентифікації спірного кредитного зобов`язання та не підтверджують, що право вимоги, набуте ТОВ «Діджи Фінанс» за договором факторингу, стосується саме кредитного договору № 1001806031 від 19 серпня 2012 року. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано виходив із недоведеності заявлених позовних вимог.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що розглядаючи зазначений спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із положеннями ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення позивачами норм матеріального права та процесуального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» залишити без задоволення.

Заочне рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 26 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складено 15 вересня 2026 року.

Головуючий

Судді: