Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №400/3892/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/3892/25

Місце ухвалення рішення суду 1 інстанції:

м. Миколаїв;

Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:

16.10.2025 року;

Головуючий в 1 інстанції: Лісовська Н.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді – Єщенка О.В.

суддів – Бітова А.І.

– Градовського Ю.М.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у відмові наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

зобов`язати Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 утриматися від призову позивача на військову службу, надавши відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі частини четвертої статті 35 Конституції України та пункту 24 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у березні 2025 року позивач подав в ІНФОРМАЦІЯ_2 заяву про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Подана заява за формою та змістом відповідає додатку 4 до Порядку №560, а додані документи підтверджують суб`єктивне право позивача на відстрочку від призову на військову службу на підставі релiгiйних переконань та в силу положень частини 4 статті 35 Конституції України.

Позивач просить враховувати, що він є членом релігійної організації «Релігійної громади першої церкви християн віри євангельської в місті Миколаєві», віровчення якої закликає не використовувати зброю проти інших людей, не тримати зброю, що унеможливлює виконання ним військового обов`язку. Отже, позивач належить до «інших військовозобов`язаних або окремої категорії громадян», які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку з чим має право на відстрочку на підставі пункту 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що чинним законодавством України не передбачено звільнення від призову на військову службу під час мобілізації громадян, релігійні переконання яких не допускають проходження військової служби.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, апелянт зазначає, що виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням позивача, тому в силу положень статті 35 Конституції України він не підлягає призову на військову службу до врегулювання Державою питання заміни військового обов`язку на альтернативну (невійськову). Поряд з тим, конституційні права громадянина, передбачені статтею 35 Конституції України, не підлягають обмеженню, у тому числі не підпадають під обмеження конституційних прав у період введення на всій території України воєнного стану.

Апелянт зауважує на тому, що відповідно до пункту 24 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані – інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. Отже, у спірному випадку позивач підпадає під дію норм Основного Закону України, що гарантується та не суперечить змісту положень пункту 24 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ.

Відзив на апеляційну скаргу від ІНФОРМАЦІЯ_1 у визначений апеляційним судом строк не надійшов.

Судом першої інстанції з`ясовано та як встановлено під час апеляційного розгляду, згідно військового квитка НОМЕР_1 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є військовозобов`язаним та перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Згідно Довідки Релігійної громади першої церкви християн віри євангельської в місті Миколаєві від 27.03.2025 за №80 позивач з 2004 року є членом релігійної організації «Релігійної громади Першої Церкви Християн Віри Євангельської в місті Миколаєві», віровчення якої не допускає користування зброєю.

Згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Релігійна громада Першої Церкви Християн Віри Євангельської в місті Миколаєві є юридичною особою.

Згідно пунктів 1.1, 1.5, 5.2 Статуту Релігійної громади Першої Церкви Християн Віри Євангельської в місті Миколаєві (нова редакція) (затверджено 01.11.2016), Церква є добровільним об`єднанням групи віруючих Християн, утвореним для задоволення релігійно-духовних потреб віруючих, спільного служіння Богу, проповіді ОСОБА_2 , служіння справі милосердя та благодійності.

Церква в своїй діяльності керується Біблією – Книгами Старого та Нового Заповітів (канонічними), віровченням Союзу, Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», цим Статутом та чинним законодавством.

Члени церкви користуються правом на невійськову альтернативну службу, згідно своїх переконань і законодавства України.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами) включені до Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого.

30.03.2025 позивач звернувся до голови Комісії при ІНФОРМАЦІЯ_4 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 24 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ, як військовозобов`язаному, релігійні переконання якого суперечать виконанню військового обов`язку.

Рішенням, оформленим протоколом Комісії при ІНФОРМАЦІЯ_4 від 07.04.2025 №44, відмовлено позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у зв`язку із відсутністю для цього підстав.

Не погоджуючись із рішенням ІНФОРМАЦІЯ_2 , посилаючись на його неправомірність та необґрунтованість, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Поряд з тим, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Згідно статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Також, згідно статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 №987-XII кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно частин першої та третьої статті 15 Європейської конвенції з прав людини під час або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

01.03.2022 Україна повідомила Генерального секретаря Ради Європи про запровадження в Україні з 24.02.2022 надзвичайного стану в окремих регіонах України та воєнного стану на всій території України і заходів щодо відступу від своїх зобов`язань за Європейською конвенцією з прав людини, зокрема за статтею 9 (https://rm.coe.int/1680a5b0b0).

Слід враховувати, що права і свободи, закріплені у статті 35 Конституції України, у статті 64 Конституції України не відображені у переліку прав і свобод, відносно яких не можуть встановлюватися окремі обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Поряд з тим, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Верховною Радою України Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, введено воєнний стан з 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі воєнний стан був неодноразово продовжений і триває на теперішній час.

Відповідно, оголошена й проведена загальна мобілізація, зокрема в Миколаївській області, упродовж 90 діб згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про загальну мобілізацію», неодноразово продовжувалась.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

12.12.1991 за №1975-XII прийнятий Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу», який визначає організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

У статті 1 Закону №1975-XII визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно статті 2 Закону №1975-XII право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Відповідно до статті 4 Закону №1975-XII на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни:

звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу;

яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

Слід зазначити, що відповідно до частин 1, 2, 3, 4, 5 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Слід зауважити на тому, що на сьогодні Державою запроваджено альтернативну (невійськову) службу замість проходження саме «строкової військової служби». Поряд з тим, строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, - це два самостійні види військової служби. Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу не встановлена.

В контексті спірних правовідносин, слід також враховувати, що за визначенням, наведеним в абзаці 4 статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII врегульовано підстави відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Так, згідно статті 23 Закону України від 21.10.1993 року №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема:

інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. (пункт 24 частини 1).

Додатком 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560, визначений Перелік документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Так, згідно цього Переліку, документами, що підтверджують право військовозобов`язаних на відстрочку від служби відповідно до пункту 24 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII, є:

для військовозобов`язаних, зазначених у пункті 7-1 глави ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», - військово-обліковий документ з відміткою про звільнення в запас військовослужбовців строкової військової служби відповідно до Указу Президента України від 7 березня 2024 р. № 149;

для військовозобов`язаних, зазначених в абзаці восьмому підпункту 1 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 11 квітня 2024 р. №3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», - довідка про займану посаду, засвідчена в установленому законодавством порядку.

Згідно пункту 7-1 глави ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» установлено, що під час проведення загальної мобілізації, оголошеної Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про загальну мобілізацію" від 3 березня 2022 року №2105-IX, та дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, військовослужбовці базової військової служби, строк військової служби яких, встановлений частиною першою статті 23 цього Закону, закінчився під час дії воєнного стану та військову службу яких продовжено понад встановлені строки відповідно до частини дев`ятої статті 23 цього Закону, як виняток з положень частини дев`ятої статті 23 цього Закону звільняються з військової служби в запас у строки, визначені Указом Президента України. Такі особи не можуть бути призвані на військову службу під час мобілізації протягом дванадцяти місяців з дня звільнення з військової служби в запас, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу.

Згідно абзаці восьмому підпункту 1 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 11 квітня 2024 р. №3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» військовозобов`язані працівники центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, та державного правоохоронного органу, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24 викладено позицію про те, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 статті 35 Конституції України і частина 2 статті 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Як вже зазначалося, відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, відповідно до пункту 1 статті 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Також слід зазначити, що ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008р. «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання. Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень».

Разом з тим, відповідно до пункту 3 тієї ж статті, користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

a) для охорони суспільної безпеки та порядку;

b) для охорони здоров`я і моралі;

c) для охорони основних прав та свобод інших осіб.

При цьому, стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань, зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Станом на сьогодні в Україні надзвичайне становище, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошено.

«Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 року Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2, 10, 11 розділу А частини 1).

Стаття 64 Конституції України визначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (частина друга).

Тобто, частина друга статті 64 Конституції України не передбачає заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України.

Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена та не передбачена можливість надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, як і не визначено порядку проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Між наведеними актами відсутня колізія, оскільки жоден із них не передбачає права на відстрочку за релігійними переконаннями під час мобілізації. Оскільки частина 4 статті 35 Конституції України прямо забороняє відмовлятися від виконання законів через релігію, а стаття 64 Конституції України дозволяє обмеження цього права у воєнний стан, то не можливо вказати на протиправність поведінки відповідача при прийнятті свого рішення.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення даного позову.

Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального і процесуального права та обставинам справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідно до вимог статті 316 КАС України підлягає залишенню без змін.

Відповідно до приписів частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий суддя: О.В. Єщенко

судді: А.І. Бітов

Ю.М. Градовський