Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №420/39425/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/39425/25

Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я. Дата і місце ухвалення: 10.07.2026 р., м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі:

головуючого – Ступакової І.Г.

суддів – Бітова А.І.

– Лук`янчук О.В.

–

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, -

В С Т А Н О В И Л А :

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 в якому просив суд:

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 26.09.2025 року по день фактичної виплати (07.10.2025 року) в сумі 12506,00 грн.

- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що відповідно до ст.ст.116, 117 КЗпП України, у зв`язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні, йому повинен бути виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2025 року по 07.10.2025 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 26.09.2025 року по день фактичної виплати (07.10.2025 року) в сумі 12506,00 грн.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не повне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення від 10.07.2026 р. з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що за приписами ч. 1, 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. В свою, чергу позивач пропустив встановлений строк звернення до суду в наведеними позовними вимогами, при цьому обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об`єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів, позивачем не наведено. Апелянт вважає помилковим висновок суду першої інстанції, щ в цій категорії спорів строк звернення до суду складає шість місяців.

Апелянт зазначає, що виплата вищезазначених коштів була здійснена позивачу у порядку виконання судового рішення та на момент виключення позивача зі списків особового складу, будь-якої заборгованості з виплати грошового забезпечення або додаткових виплат позивача не було. Позивачем не було надано до суду доказів нарахування йому доходу, а також доказів затримки його виплати. Водночас у матеріалах справи наявні докази щодо судового рішення, якими фактично передбачено виплату ВЧ НОМЕР_1 на користь позивача певних коштів, що в свою чергу не може свідчити про нарахування позивачу доходу, а також не може свідчити про наявність затримки його виплати, оскільки присуджені на користь позивача кошти не нараховувались під час перебування останнього на військовій службі.

Також, на думку апелянта неспівмірним та непропорційним є заявленння витрат на професійну правничу (правову) допомогу у сумі 5000 грн. та задоволення судом в сумі 3000 грн., так як справа розглядається у спрощеному провадженні та відсутня стала практика Верховного Суду по правовідносинам, що виникли, що підтверджується численними посиланнями у тексті відзиву на позовну заяву.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 .

Наказом Військової частини НОМЕР_2 від 26.09.2025 року полковника ОСОБА_1 , 1967 р.н., який перебував у розпорядженні командира військової частини НОМЕР_3 , колишнього начальника відділу вивчення та впровадження досвіду управління підготовки штабу військової частини НОМЕР_2 , звільненого наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України ( по особовому складу) від 01 вересня 2025 року № 1331, у відставку за підпунктом «б» (за станом здоров`я за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу)), з 26 вересня зараховано на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

26 вересня 2025 року позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та з 27 вересня 2025 року знято позивача з продовольчого забезпечення у військовій частини НОМЕР_1 .

Вислуга років позивача у Збройних Силах станом на 26.09.2025 становить: календарна 15 років 02 місяці, пільгова 00 років 00 місяців.

Позивачу виплачено щомісячну премію за особливий внесок у загальні результати служби в розмірі 390% посадового окладу, надбавку за особливості проходження військової служби в розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років з 01.09.2025 року по 26 вересня 2025 року, але виплату проведено 07.10.2025 року.

Позивач вважає, що відповідачем не виплачено йому середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку, а тому вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Розглядаючи справу суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк звернення до суду, оскільки такий строк складає шість місяців. Крім іншого, суд стягнув на користь позивача судові витрати на адвоката у розмірі 3000,00 грн.

Надаючи правову оцінку рішенню суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Як вище було зазначено, одним з доводів апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 є позиціє апелянта про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду з цим позовом та не погодження з судом першої інстанції з цього приводу.

Досліджуючи питання дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом в цій справі колегія суддів зазначає наступне.

Колегія суддів констатує, що лише за умови дотримання позивачем строку звернення до суду або визнання причин пропуску строку поважними суд може розглядати справу і вирішувати спір по суті.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

Законодавством встановлено обмеження певним строком права особи на звернення до суду з адміністративним позовом про зобов`язання нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно частини третьої статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні проведений 07.10.2025 р. і місячний строк звернення до суду з цим позовом обраховується саме з цієї дати. Водночас, до суду позивач звернулася 26.11.2025 року, тобто з пропуском місячного строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Згідно ст.123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Таким чином, положеннями статті 123 КАС України передбачено, що передумовою настання відповідних наслідків для позивача є надання останньому можливості подати заяву про поновлення пропущеного строку в разі її неподання, або ж вказати інші причини пропуску строку, аніж ті, які були зазначені в первинній заяві про поновлення строку та визнані судом неповажними.

Отже, КАС України допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду.

Разом з цим, положення КАС України однозначно закріплюють, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску. При цьому, забезпечення реалізації такого права не залежить від інстанції суду, який виявив факт пропуску строку, оскільки такий факт може бути виявлений не лише до відкриття провадження у справі, але й на більш пізніх стадіях судового процесу.

Питання причин пропуску строку звернення до суду з позовом, у випадку, коли суд встановив, що такий пропущено позивачем, в обов`язковому порядку має бути з`ясовано судом. Однак, у будь-якому випадку позивач має бути обізнаний про виникнення у суду питання щодо дотримання ним строку звернення до суду з позовом задля забезпечення реальної можливості спростувати факт пропуску строку або довести наявність підстав для його поновлення.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має вжити заходів щодо надання можливості позивачу звернутися із відповідною заявою про поновлення пропущеного строку із зазначенням причин пропуску строку.

Такий правий висновок міститься, зокрема у постанові Верховного Суду від 12 березня 2024 року по справі №380/9291/22.

Враховуючи наведені вище приписи процесуального законодавства, а також правову позицію Верховного Суду, колегія суддів ухвалою від 03.09.2026 р. запропонувала ОСОБА_1 у п`ятиденний строк з дня отримання копії вказаної ухвали надати пояснення щодо дотримання строку звернення з даним позовом до суду та/або заяву про поновлення строку звернення до суду із наданням відповідних доказів, які б підтверджували наявність об`єктивних перешкод, які унеможливили своєчасне подання позову з врахуванням висновків колегії суддів.

08.09.2026 р. на виконання вимог ухвали суду від 03.09.2026 р. ОСОБА_1 було надано заяву про поновлення місячного строку звернення до суду, в якому він просить прийняти до уваги при прийнятті рішення щодо поновлення строку, похилий вік його матері та необхідність постійного догляду, також просить суд врахувати велику кількість повітряних тривог, що об`єктивно на його думку заважало йому вчасно звернутись до суду.

Колегія суддів дослідивши обставини викладенні в заяві про поновлення строку, враховуючи практику Верховного Суду, що при оцінці причин пропуску строку в умовах воєнного стану мають враховуватися, зокрема, місце проживання особи, небезпека для життя, ракетні обстріли, тривалість строку, наявність конкретних обставин, які перешкоджали реалізації права, а також поведінка особи та вжиття нею розумних заходів для реалізації свого права, беручи до уваги, що пропущений позивачем строк є незначним, тому вважає за можливе врахувати позицію позивача та поновити пропущений строк звернення до суду із цим позовом, у зв`язку з чим відсутні підстави для залишення позову без розгляду.

В свою чергу, що стосується самого спору та наявності правових підстав для стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.09.2025 року по день фактичної виплати (07.10.2025 року) в сумі 12506,00 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно із статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. за №2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у цьому випадку військовою частиною) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства.

Згідно статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За приписами статті 117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).

Як вже зазначалось вище, ОСОБА_1 проходив службу в Військовій частині НОМЕР_2 та наказом 26.09.2025 року позивача звільнено з військової служби. В свою чергу, остаточний розрахунок із позивачем було проведено лише 07.10.2025 року.

Отже, відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями ст.116 КЗпП України.

Враховуючи, що всупереч норм чинного законодавства військовою частиною не здійснено позивачу повного розрахунку на день виключення зі списків особового складу, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову, а саме для виплатити на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати належних йому при звільненні сум на підставі статті 117 КЗпП України.

Щодо доводів апелянта про те, що жодної заборгованості з боку відповідача не було та про відсутність доказів про виплату таких доказів, слід зазначити, що як вбачається з витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 26.09.2025 р. № 289 відповідачем присуджено виплатити щомісячну премію за особливий внесок у загальні результати служби в розмірі 390% посадового окладу, надбавку за особливості проходження військової служби в розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років з 01.09.2025 року по 26 вересня 2025 року.

Згідно виписки з АТ «Державний Ощадний Банк України» 07.10.2025 р. на рахунок позивача надійшли кошти, а саме грошове забезпечення-розрахунок при звільнені, у розмірі 262 509,57 грн.

Таким чином наявні в матеріалах справи докази спростовують позицію відповідача та підтверджують, що ця виплата є нарахуванням грошового забезпечення ОСОБА_1 , а саме є розрахунком при звільненні, тому колегія суддів зазначені доводи апеляційної скарги не приймає.

Отже, судом першої інстанції в цій частині правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.

Що стосується доводів апеляційної скарги щодо стягнення судових витрат на адвоката, колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Водночас, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Усталеною є практика Верховного Суду стосовно того, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час (зокрема, але не виключно постанови Верховного Суду від 24 грудня 2024 року у справі №380/25725/21, від 07 січня 2025 року у справі №120/19027/23, від 13 березня 2025 року у справі №260/3131/24, від 01 травня 2025 року по справі №260/2819/23).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Колегія суддів наголошує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 05.09.2019р. по справі №826/841/17.

Як було вже вище зазначено, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Надаючи оцінку співмірності заявленого представником позивача розміру відшкодування витрат на правничу допомогу із обсягом виконаних ним робіт, суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції із понесених витрат у розмірі 5000 грн., зменшив таку суму до 3000 грн., з чим погоджується колегія суддів.

З огляду на викладене доводи апеляційної скарги відповідача висновків суду першої інстанції у відповідній частині не спростовують.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно ч.4 ст.317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки судом першої інстанції по суті правильно вирішено спір, однак суд помилково дійшов висновку, що в цій категорії справ строк звернення до суду з адміністративним позовом складає шість місяців, а не один, колегія суддів, на підставі п.4 ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне поновити позивачу строк звернення до суду з позовом та змінити оскаржуване рішення суду першої інстанції шляхом виключення з його мотивувальної частини відповідних висновків суду.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року залишити без змін.

Враховуючи, що дана справа в розумінні положень статті 12 КАС України належить до категорії справ незначної складності, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 262, 263, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання суду про те, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з адміністративним позовом.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 14 вересня 2026 року.

Головуючий: І.Г. Ступакова

Судді: А.І. Бітов

О.В. Лук`янчук