Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №495/62/24 — Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 495/62/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Кочко В. К.,

за участю секретаря судового засідання Савченко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с-щі Овідіополі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України

ВСТАНОВИВ:

У січні 2024 р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» (далі — ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста», позивач, товариство) звернулося до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

Позовну заяву мотивовано тим, що 16 травня 2008 року між Акціонерним комерційним банком «Форум» (далі — АКБ «Форум», банк) та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 0078/08/08-N, за умовами якого банк надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США зі сплатою 12,5 % річних. Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечено договором поруки № 096/08/08-Р від 16 травня 2008 року.

Позивач зазначає, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц скасовано рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 30 січня 2017 року та ухвалено нове рішення, яким стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 35 214,05 доларів США та 179 862,43 грн, а також судовий збір. Станом на день пред`явлення цього позову зазначене судове рішення залишається невиконаним.

Позивач посилається на те, що 26 березня 2019 року між Публічним акціонерним товариством «Банк Форум» (далі — ПАТ «Банк Форум») та ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» укладено договір про відступлення прав вимоги № 0002/19/5, за яким товариство набуло права вимоги за кредитними договорами до позичальників та/або поручителів, у тому числі за кредитним договором № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року та договором поруки № 096/08/08-Р від 16 травня 2008 року, а ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 червня 2023 року у справі № 495/412/15-ц замінено стягувача — ПАТ «Банк Форум» — його правонаступником ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста».

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач наголошує, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за час прострочення. Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, а стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання і обмежується останніми трьома роками, які передували пред`явленню позову.

Згідно з розрахунком заборгованості, доданим до позовної заяви (додаток № 2), нарахування здійснено станом на 08 грудня 2023 року за період з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року, а загальний розмір нарахованих сум становить 1 282,17 доларів США (що за курсом Національного банку України на дату подання позову складає 47 158,21 грн) та 32 175,25 грн, з яких: три проценти річних — 1 282,17 доларів США та 6 548,96 грн; втрати від інфляції — 25 626,29 грн.

З урахуванням наведеного позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь три проценти річних та інфляційні втрати у розмірі 1 282,17 доларів США, що за курсом Національного банку України на дату подання позову складає 47 158,21 грн, та 32 175,25 грн, а також стягнути з відповідачів витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн і судовий збір у розмірі 2 684,00 грн.

У поясненнях, поданих 18 квітня 2024 року, представник позивача додатково зазначив, що стаття 625 ЦК України регулює відносини між боржником і кредитором, а не між боржником і стягувачем, а тому наявність або відсутність у позивача процесуального статусу стягувача за виконавчим документом не має значення для вирішення спору; право вимоги набуто товариством на підставі договору про відступлення права вимоги, який є чинним і недійсним не визнавався. Одночасно позивач заявив клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, заявлених відповідачами.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в особі представника — адвоката Царенка О. О. подали відзив на позовну заяву, в якому просили відмовити в задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача на користь кожного з них по 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відзив мотивовано тим, що ухвала Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 червня 2023 року у справі № 495/412/15-ц про заміну стягувача на час пред`явлення позову не набрала законної сили, оскільки була оскаржена в апеляційному порядку, що підтверджується ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року про відкриття апеляційного провадження та інформацією з офіційного вебсайту Одеського апеляційного суду. За твердженням відповідачів, за таких обставин на час звернення до суду між сторонами не існувало грошового зобов`язання, що виключає застосування частини другої статті 625 ЦК України.

Відповідачі також вказували на необґрунтованість розрахунку, оскільки нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат здійснено за період з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року, тобто за час, коли позивач не був стягувачем за виконавчим документом.

Відповідачка ОСОБА_3 відзиву на позовну заяву не подала; докази надіслання їй копії відзиву іншими відповідачами долучено до матеріалів справи.

09 квітня 2026 року представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 — адвокат Царенко О. О. подав клопотання про долучення доказів (актуальної судової практики), в якому просив долучити до матеріалів справи постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25) та врахувати викладені в ній висновки під час вирішення спору.

У згаданому клопотанні представник відповідачів звернув увагу суду на те, що з копій виконавчих листів, доданих позивачем до позовної заяви (додаток № 7), вбачається, що виконавчі листи могли бути пред`явлені до виконання лише в строк до 12 вересня 2020 року, тобто на час нарахування заявлених до стягнення сум цей строк уже сплив.

За позицією відповідачів, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23, до грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, правила частини другої статті 625 ЦК України не застосовуються.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 25 березня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі (провадження № 2/495/84/2024).

У квітні 2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву представника відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 — адвоката Царенка О. О. із заявою про поновлення строку на його подання, а 18 квітня 2024 року — пояснення представника позивача.

Оскільки відповідачка ОСОБА_2 перебуває у трудових відносинах з Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області, у справі було порушено питання про відвід суддів цього суду.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 вересня 2025 року цивільну справу за позовом ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат прийнято до провадження Овідіопольського районного суду Одеської області та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 27 жовтня 2025 року.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, у позовній заяві та поясненнях просив розглядати справу за його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 — адвокат Царенко О. О. у судовому засіданні проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві та клопотанні про долучення актуальної судової практики.

Відповідачка ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилася, про час і місце розгляду справи повідомлялася в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК України), про причини неявки суд не повідомив.

Дослідивши та оцінивши в сукупності всі наявні у справі докази — позовну заяву з додатками, розрахунок заборгованості, копії кредитного договору та договору поруки, копії судових рішень у справі № 495/412/15-ц, копії виконавчих листів, копію ухвали про заміну сторони від 14 червня 2023 року, копію договору про відступлення прав вимоги № 0002/19/5 від 26 березня 2019 року з витягами з додатків до нього та платіжні документи, відзив на позовну заяву з додатками, пояснення позивача, клопотання про долучення доказів (актуальної судової практики) з долученими до нього судовими рішеннями, — суд встановив такі обставини.

16 травня 2008 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 0078/08/08-N, за умовами якого банк надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США зі сплатою 12,5 % річних. Виконання зобов`язань позичальника забезпечено порукою на підставі договору поруки № 096/08/08-Р від 16 травня 2008 року. Ця обставина визнається обома сторонами і відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України додаткового доказування не потребує.

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості; за наслідками розгляду справи № 495/412/15-ц рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 30 січня 2017 року в задоволенні позову було відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Банк Форум» задоволено, зокрема стягнуто заборгованість за кредитним договором № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року — кредитні кошти в розмірі 35 214,05 доларів США, пеню в розмірі 174 862,43 грн та штраф у розмірі 5 000,00 грн, а також вирішено питання про розподіл судових витрат. Зазначене рішення набрало законної сили 12 вересня 2017 року.

З копій виконавчих листів, виданих Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області 08 листопада 2017 року у справі № 495/412/15-ц (додаток № 7 до позовної заяви), судом установлено, що на виконання рішення від 12 вересня 2017 року видано виконавчі листи про солідарне стягнення зазначених сум, а саме: з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 — за одним виконавчим листом, та з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 — за іншим виконавчим листом.

У кожному з виконавчих листів прямо зазначено: «Виконавчий лист може бути пред`явлений до виконання на протязі до 12.09.2020 року».

Отже, встановлений законом і зазначений у виконавчих документах строк пред`явлення виконавчих листів до виконання сплив 12 вересня 2020 року.

26 березня 2019 року між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» укладено договір про відступлення прав вимоги № 0002/19/5, за яким позивач набув права вимоги за кредитними договорами до позичальників та/або поручителів, у тому числі за кредитним договором № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року та договором поруки № 096/08/08-Р від 16 травня 2008 року. Копію договору з витягами з додатків № 1 і № 1.1 та копії платіжних доручень долучено позивачем до пояснень; цей договір недійсним не визнавався.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 червня 2023 року у справі № 495/412/15-ц задоволено заяву ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» про заміну сторони у справі та замінено вибулого стягувача — ПАТ «Банк Форум» — його правонаступником ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста».

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — адвоката Царенка О. О. на зазначену ухвалу від 14 червня 2023 року.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц не виконано. Ця обставина сторонами не оспорюється.

Предметом цього позову є вимога про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на суми, стягнуті рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц, за період з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року.

Таким чином, увесь заявлений позивачем період нарахування (з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року) повністю перебуває за межами строку пред`явлення виконавчих листів до виконання, який сплив 12 вересня 2020 року.

Матеріали справи не містять і позивачем не надано доказів того, що виконавчі листи, видані 08 листопада 2017 року у справі № 495/412/15-ц, пред`являлися до виконання до органів державної виконавчої служби або приватного виконавця, що за ними відкривалося виконавче провадження, а так само доказів переривання строку давності пред`явлення виконавчих документів до виконання в порядку, встановленому статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження».

Матеріали справи не містять і позивачем не надано доказів звернення стягувача (первісного кредитора або позивача як його правонаступника) до суду із заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчих документів до виконання в порядку статті 433 ЦПК України, а так само доказів поновлення такого строку судом.

Матеріали справи не містять доказів того, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц виконувалося добровільно або примусово повністю чи частково.

Матеріали справи не містять доказів набрання законної сили ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 червня 2023 року у справі № 495/412/15-ц про заміну стягувача, як і доказів результату апеляційного перегляду цієї ухвали за наслідками апеляційного провадження, відкритого ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року.

Суд наголошує, що зазначені обставини суд не встановлює на підставі припущень. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а згідно з частиною першою статті 81 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тягар доведення наявності грошового зобов`язання, простроченням виконання якого зумовлюється застосування частини другої статті 625 ЦК України, покладається на позивача.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

За змістом статей 509, 524, 533–535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства (частина перша статті 526 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Таке нарахування має компенсаційний, а не штрафний характер (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18)).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт), тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Разом з тим інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а тому зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю; відповідно й вимога про сплату інфляційних втрат та процентів річних є додатковою до основної вимоги (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 та від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21; пункт 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25)).

Вирішуючи спір, суд насамперед з`ясовує, яке саме зобов`язання є предметом заявлених вимог за статтею 625 ЦК України, коли та на якій правовій підставі воно виникло.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки виникають лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства, тоді як за загальним правилом вони виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18)).

Ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження (пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25)).

Застосовуючи наведені висновки до спірних правовідносин, суд виснує, що зобов`язання, на суму якого позивач нарахував заявлені до стягнення три проценти річних та інфляційні втрати, не є самостійним грошовим зобов`язанням, що виникло з рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц. Це зобов`язання виникло з кредитного договору № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року та забезпечувального договору поруки № 096/08/08-Р від 16 травня 2008 року, а зазначеним судовим рішенням лише підтверджено його наявність, визначено конкретний розмір заборгованості та надано можливість примусового виконання.

Цей висновок має двояке значення для вирішення справи: по-перше, він визначає, що заявлені вимоги є акцесорними щодо основної вимоги, підтвердженої судовим рішенням, і поділяють її правову долю; по-друге, він зумовлює поширення на спірні правовідносини спеціального регулювання, встановленого для зобов`язань, що виникли з кредитних договорів (пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України), про що йдеться нижче.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України і дійшов таких висновків: натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Подібні за змістом висновки щодо застосування статті 625 ЦК України у натуральному зобов`язанні сформульовано у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21), в якій, зокрема, зазначено, що надання кредиторові можливості постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, яка не може бути захищена в примусовому порядку, є нерозумним і суперечить меті охорони інтересів боржника.

Ключове значення для вирішення цього спору мають висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), яка долучена до матеріалів справи за клопотанням представника відповідачів.

У зазначеній справі перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання про застосування частини другої статті 625 ЦК України, зокрема нарахування трьох процентів річних за невиконання рішення суду про стягнення боргу за основним зобов`язанням (кредитним договором) за обставин, коли стягувач втратив право на примусове виконання цього судового рішення у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа, якщо такий строк не було поновлено судом у встановленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, у разі пропуску такого строку право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим, а рішення стає таким, яке не можна виконати примусово (пункти 104, 105 постанови).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення; хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном (пункти 111, 112 постанови).

За висновком Великої Палати Верховного Суду, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі, проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, а добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України (пункти 117, 118 постанови).

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що за протилежним підходом складалася б нерозумна ситуація, за якої після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності (пункт 119 постанови).

Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що реалізація процесуальних прав стягувача залежить виключно від волі самого кредитора, який, будучи стягувачем за виконавчим документом, не може бути необізнаним із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання; при цьому обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів (пункти 123–127 постанови з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року).

Цією ж постановою Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом і рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов`язання не може вважатися натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду окремо зазначила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права, і що незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладено відповідний правовий висновок, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (пункти 136, 137 постанови).

Наведений висновок Великої Палати Верховного Суду вже застосований Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 березня 2026 року у справі № 372/4830/23 (провадження № 61-7764св24), у якій за подібних правовідносин (позов нового кредитора за договором відступлення права вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягнутої рішенням суду, яке не виконано) Верховний Суд погодився з відмовою у задоволенні позову, зазначивши, що неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з неможливістю поновлення строку для його пред`явлення виключає застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов`язання, яке підлягає примусовому виконанню.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Наведені висновки Великої Палати Верховного Суду є актуальними станом на день ухвалення цього рішення, від них Верховний Суд не відступав, а тому підлягають обов`язковому врахуванню судом.

Суд встановив, що виконавчі листи у справі № 495/412/15-ц видані 08 листопада 2017 року, і в кожному з них зазначено граничний строк їх пред`явлення до виконання — до 12 вересня 2020 року.

Позивач нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року, тобто виключно за той період, який настав після спливу строку пред`явлення виконавчих документів до виконання.

Позивач не надав жодного доказу того, що виконавчі листи пред`являлися до виконання, що перебіг строку давності пред`явлення виконавчих документів переривався у передбачений законом спосіб або що цей строк був поновлений судом у порядку статті 433 ЦПК України. Не надано також доказів звернення позивача чи його правопопередника до суду з відповідною заявою.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі: така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання; за межами цього строку виконавчі дії не вчиняються (пункти 97, 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).

За таких обставин суд доходить висновку, що станом на початок заявленого позивачем періоду нарахування (08 грудня 2020 року) можливість примусового виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року у справі № 495/412/15-ц була вичерпана, а право стягувача на примусове виконання цього судового рішення — втраченим.

Суд окремо наголошує, що обов`язок довести протилежне — тобто довести, що строк пред`явлення виконавчих документів до виконання не сплив, був перерваний або поновлений і що станом на заявлений період існувало грошове зобов`язання, яке підлягало примусовому виконанню, — покладався саме на позивача (частина перша статті 81 ЦПК України). Цього обов`язку позивач не виконав.

Оскільки вимога, підтверджена рішенням від 12 вересня 2017 року, не могла бути захищена в примусовому порядку протягом усього заявленого періоду нарахування, до відповідних грошових вимог не можуть застосовуватися правила частини другої статті 625 ЦК України, а відтак відсутня правова підстава для стягнення похідного (акцесорного) зобов`язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Доводи позивача про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, а наявність судового рішення про стягнення боргу не припиняє зобов`язання і не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, ґрунтуються, зокрема, на висновках, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, від яких Велика Палата Верховного Суду відступила постановою від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23. Тому такі доводи не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 та на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17 і від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18 суд відхиляє, оскільки викладені в них загальні висновки про те, що судове рішення не припиняє зобов`язання, самі по собі не спростовують висновку Великої Палати Верховного Суду про неможливість застосування частини другої статті 625 ЦК України до вимог, щодо яких вичерпана можливість примусового стягнення. Ці висновки не є взаємовиключними: зобов`язання дійсно не припиняється в матеріально-правовому сенсі і може бути виконане боржником добровільно, однак воно втрачає юридичну примусовість, що й унеможливлює нарахування сум за частиною другою статті 625 ЦК України.

Аналогічно суд оцінює й посилання позивача на постанову Верховного Суду від 23 лютого 2023 року у справі № 911/3025/21 щодо обмеження стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат останніми трьома роками, які передували пред`явленню позову. Наведений висновок визначає лише часові межі нарахування за наявності права на таке нарахування, але не створює самого права на нарахування за відсутності зобов`язання, яке підлягає примусовому виконанню.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)».

Воєнний стан в Україні введено з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, і в подальшому неодноразово продовжувався. Станом на день ухвалення цього рішення воєнний стан в Україні є чинним.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 758/5318/23 (провадження № 61-15103св24) виснував, що з набранням чинності рішенням суду про стягнення заборгованості у боржника виникає обов`язок сплатити точно визначений розмір заборгованості, однак саме зобов`язання виникло між сторонами на підставі кредитного договору; грошові зобов`язання виникли не на підставі рішення суду — рішенням суду лише визначено конкретний розмір заборгованості. З огляду на це до вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму заборгованості за кредитним договором, стягнуту рішенням суду, підлягають застосуванню приписи пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, у тому числі й у правовідносинах за участю поручителя.

Отже, зобов`язання, на суму якого позивач здійснив нарахування, є грошовим зобов`язанням, що виникло з кредитного договору № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року, і на нього поширюється дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Відповідальність поручителів (відповідачок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) є похідною від відповідальності позичальника (частина друга статті 554 ЦК України), а тому наведене звільнення від відповідальності поширюється й на них.

Це означає, що починаючи з 24 лютого 2022 року і протягом усього періоду дії воєнного стану та тридцяти днів після його припинення або скасування нарахування відповідачам сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором № 0078/08/08-N від 16 травня 2008 року є неможливим.

Суд враховує, що позивач самостійно обмежив період нарахування 23 лютого 2022 року, тобто днем, що передував введенню воєнного стану, і в межах заявлених вимог пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України не зменшує розміру нарахованих сум. Проте наведене має самостійне значення для правильної кваліфікації спірних правовідносин: воно підтверджує, що заявлена вимога походить саме з кредитного зобов`язання, а не з будь-якого самостійного «зобов`язання за рішенням суду», і що позивач як кредитор за кредитним договором позбавлений можливості нарахування сум за статтею 625 ЦК України за будь-який період після 23 лютого 2022 року.

Одночасно суд зазначає, що для періоду з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України не є підставою для відмови в позові; підставою для відмови є встановлена судом неможливість застосування частини другої статті 625 ЦК України до вимог, щодо яких вичерпана можливість примусового стягнення (розділи VI.3 та VI.4 цього рішення).

Суд погоджується з доводами позивача про те, що стаття 625 ЦК України пов`язує право вимоги зі статусом кредитора у зобов`язанні, а не зі статусом стягувача у виконавчому провадженні, і що набуття права вимоги за договором відступлення права вимоги, який є чинним і недійсним не визнавався, за загальним правилом є достатнім для звернення до суду з відповідним позовом.

Водночас це не змінює висновку суду по суті спору. Право нового кредитора є похідним від права первісного кредитора: до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав (частина перша статті 514 ЦК України). Отже, ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» набуло право вимоги в тому обсязі, в якому воно існувало у ПАТ «Банк Форум», а саме з урахуванням того, що можливість примусового виконання судового рішення про стягнення основного боргу обмежена строком пред`явлення виконавчих документів до виконання.

Відповідно до частини четвертої статті 12 та частини п`ятої статті 13 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій; суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

З огляду на підстави, з яких суд відмовляє в позові, доводи відповідачів про те, що ухвала Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 червня 2023 року у справі № 495/412/15-ц про заміну стягувача не набрала законної сили, самостійного вирішального значення не мають, оскільки навіть за умови набрання нею законної сили позовні вимоги не підлягали б задоволенню з наведених вище мотивів.

Позивач просить стягнути заявлені суми солідарно з трьох відповідачів. Разом з тим із досліджених судом копій виконавчих листів, виданих 08 листопада 2017 року у справі № 495/412/15-ц, вбачається, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 вересня 2017 року встановлено два самостійні солідарні обов`язки: солідарний обов`язок ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та солідарний обов`язок ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Солідарний обов`язок усіх трьох відповідачів перед позивачем в одному зобов`язанні матеріалами справи не підтверджений, а позивач не навів ані договірної, ані законодавчої підстави такої солідарності.

Наведене є додатковим самостійним аргументом на користь висновку про недоведеність позовних вимог у заявленому позивачем обсязі та у заявлений ним спосіб.

Відповідно до статей 76–81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи; достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 89 ЦПК України).

Здійснивши перехресний аналіз доказів, суд встановив, що подані позивачем документи (кредитний договір, договір поруки, судові рішення у справі № 495/412/15-ц, договір про відступлення прав вимоги, ухвала про заміну сторони, розрахунок заборгованості) підтверджують факт виникнення кредитного зобов`язання, факт його порушення, факт підтвердження розміру заборгованості судовим рішенням та факт набуття позивачем права вимоги.

Водночас ці ж докази — зокрема копії виконавчих листів, доданих самим позивачем до позовної заяви, — спростовують ключову для задоволення позову обставину, а саме наявність станом на заявлений період грошового зобов`язання, яке підлягало примусовому виконанню. Суперечності між доводами позивача та поданими ним же доказами суд вирішує на користь змісту письмових доказів.

Доказів, які підтверджували б збереження можливості примусового виконання рішення від 12 вересня 2017 року станом на період з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року, позивач суду не надав. Отже, позивач не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами тих юридичних фактів, з якими закон пов`язує можливість стягнення заявлених сум.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

У рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, заява № 18357/91) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду», а право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас цей висновок не може тлумачитися як такий, що дозволяє кредиторові, який з власної волі не скористався наданими йому процесуальними механізмами примусового виконання у встановлені законом строки, безстроково покладати на боржника додаткову майнову відповідальність.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду не є абсолютним і може бути піддане допустимим обмеженням, зокрема обмеженням, пов`язаним зі спливом установлених законом строків (справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom, рішення від 22 жовтня 1996 року)). Застосування строків має кілька важливих завдань: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених вимог та запобігати несправедливості.

Принцип правової визначеності, який є одним з основоположних аспектів верховенства права, вимагає, щоб правове становище боржника не залишалося невизначеним упродовж необмеженого часу. Надання кредиторові можливості безстроково пред`являти вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, примусове виконання якої вже неможливе, суперечило б цьому принципу та порушувало б справедливий баланс між інтересами сторін.

Суд також враховує сталу практику ЄСПЛ щодо обов`язку національних судів мотивувати свої рішення. У рішенні від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, заява № 18390/91) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) ЄСПЛ наголосив, що призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті, а національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення. Подібні висновки викладені й у рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00), в якому ЄСПЛ вказав на обов`язок суду надати відповідь на конкретні, доречні та важливі доводи сторони.

З урахуванням наведеного суд у цьому рішенні надав відповідь на всі істотні доводи учасників справи, які мають значення для правильного вирішення спору, а решта доводів сторін не спростовує наведених вище висновків суду.

Оцінивши в сукупності всі досліджені докази та застосувавши до встановлених фактичних обставин відповідні норми матеріального права з урахуванням актуальних правових висновків Верховного Суду, суд доходить висновку, що позовні вимоги ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 трьох процентів річних та інфляційних втрат у розмірі 1 282,17 доларів США (що за курсом Національного банку України на дату подання позову складає 47 158,21 грн) та 32 175,25 грн є необґрунтованими, недоведеними і задоволенню не підлягають.

Такий висновок ґрунтується на тому, що: 1) зобов`язання, на суму якого здійснено нарахування, виникло з кредитного договору, а судовим рішенням лише підтверджено його розмір; 2) можливість примусового виконання судового рішення про стягнення основного боргу вичерпана у зв`язку зі спливом 12 вересня 2020 року строку пред`явлення виконавчих документів до виконання, доказів переривання або поновлення якого позивач не надав; 3) увесь заявлений період нарахування (з 08 грудня 2020 року по 23 лютого 2022 року) перебуває за межами цього строку; 4) до грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, правила частини другої статті 625 ЦК України не застосовуються; 5) вимога про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат є акцесорною і поділяє долю основної вимоги; 6) позивач не довів наявності підстав для солідарного стягнення заявлених сум з усіх трьох відповідачів.

Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено по суті, підстав для вирішення питання про стягнення з відповідачів заявлених позивачем сум у будь-якому іншому обсязі чи в іншій валюті немає.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на відмову в задоволенні позову понесені позивачем судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 2 684,00 грн та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн відшкодуванню не підлягають і покладаються на позивача.

Відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 заявили до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 10 000,00 грн кожен. На підтвердження цих витрат надано: договір про надання правової допомоги від 12 січня 2024 року з додатком № 1 ( ОСОБА_1 ); договір про надання правової допомоги від 12 квітня 2024 року з додатком № 1 ( ОСОБА_2 ); розрахунки витрат на правову допомогу; квитанції до прибуткового касового ордера № 34 та № 35 від 16 квітня 2024 року на суму по 10 000,00 грн кожна; ордери на надання правничої допомоги серії ВН № 1321367 та серії ВН № 1355691.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави; за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Позивач заявив клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на незначну складність справи. Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Оцінюючи співмірність заявлених витрат із критеріями, визначеними частиною четвертою статті 137 ЦПК України, суд враховує: тривалість розгляду справи (з березня 2024 року), її розгляд за правилами загального позовного провадження двома судами різної територіальної юрисдикції, обсяг фактично наданої правничої допомоги (підготовка відзиву на позовну заяву, клопотань, у тому числі клопотання про долучення актуальної судової практики, участь у судових засіданнях), необхідність аналізу значного обсягу судової практики, у тому числі новітньої практики Великої Палати Верховного Суду, а також те, що заявлений розмір гонорару (по 10 000,00 грн) не перевищує розумних меж і є співмірним із ціною позову. Клопотання позивача про зменшення витрат належними доказами неспівмірності не підтверджено.

За таких обставин суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 10 000,00 грн кожному.

Відповідачка ОСОБА_3 заяв про відшкодування судових витрат не подавала, доказів їх понесення суду не надала, а тому питання про розподіл таких витрат судом не вирішується.

Керуючись статтями 4, 5, 10–13, 76–81, 89, 133, 137, 141, 258, 259, 263–265, 268, 272, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, статтями 11, 15, 16, 509, 514, 526, 530, 541, 554, 598, 599, 610–612, 625, 1048, 1050, 1054 та пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України — відмови.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» (код ЄДРПОУ 41264766, місцезнаходження: 03035, м. Київ, вул. Сурикова, буд. 3, корп. 8Б, оф. 103) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» (код ЄДРПОУ 41264766, місцезнаходження: 03035, м. Київ, вул. Сурикова, буд. 3, корп. 8Б, оф. 103) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В. К. Кочко