Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №480/3336/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 р. Справа № 480/3336/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Макаренко Я.М.,

Суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Департаменту патрульної поліції на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026, головуючий суддя І інстанції: В.О. Павлічек, м. Суми, по справі № 480/3336/25

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту патрульної поліції

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту патрульної поліції (надалі по тексту - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту патрульної поліції по особовому складу №673 о/с від 17.04.2025 року про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 - командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію»;

- поновити ОСОБА_1 з 17 квітня 2025 року на службі в поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, задоволено.

Визнати протиправним та скасовано наказ Департаменту патрульної поліції по особовому складу №673 о/с від 17.04.2025 року про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 - командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Поновлено ОСОБА_1 на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року.

Допущено до негайного виконання постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції (вул. Федора Ернста, 3,м. Київ,03048, код ЄДРПОУ 40108646) витрати на правничу допомогу у розмірі 7 500,00 грн. (сім тисяч п`ятсот гривень 00 коп.).

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просив скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що служба в поліції є службою альтернативною військовій та поліцейський не може одночасно перебувати на двох видах служби та отримувати грошове забезпечення в двох місцях одночасно, що в свою чергу суперечить ч.1 ст. 66 Закону України “Про Національну поліцію” та Закону України “Про запобігання корупції”. Апелянт вважає, що суд першої інстанції проігнорував ст.12 Закону України “Про Національну поліцію”, згідно якої поліція забезпечує безперервне та цілодобове виконання своїх завдань. Збереження посади за мобілізованим поліцейським суперечить цьому, оскільки посада не може залишатись вакантною на невизначений термін під час воєнного стану. Це призводить до дефіциту кадрів та перешкод у виконанні основних повноважень поліції. Також вказує, що застосування положень ст. 119 КЗпП України до поліцейського тягне за собою невизначеність правового статусу особи, адже одночасно виникають два статуси: військовослужбовця та поліцейського із специфічними соціальними гарантіями, правами і обов`язками. Відповідач також не погодився із розміром стягнених витрат на правничу допомогу у розмірі 7500 грн., з огляду на їх завищеність та нескладінстю справи, враховуючи, що представник позивача уже представляла раніше інтереси поліцейських у справах про накладення дисциплінарних стягнень.

Позивач своїм правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Враховуючи, що справа судом першої інстанції розглянута за правилами спрощеного провадження, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, яка відноситься до незначної складності, не вимагають витребування нових доказів та проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, відповідачем в апеляційній скарзі не зазначено які нові докази він просить витребувати або дослідити, то за таких обставин колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи у відкритому судовому засіданні та розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно з ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З огляду на норми частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач проходив службу в поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.

10 квітня 2025 року позивач призваний у Збройні сили України на підставі Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 року та у відповідності до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.04.2025 року № 100 позивача призначено на посаду командира 2 інженерного відділення 3 інженерного взводу 4 інженерної роти військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

17 квітня 2025 року Департаментом патрульної поліції прийнято наказ №673 о/с по особовому складу, яким на підставі п.8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)) капітана поліції ОСОБА_1 , командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17 квітня 2025 року звільнено зі служби в поліції, підставою зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 10.04.2025 року №100.

Не погодившись із вказаним наказом позивач звернувся до суду із даним позовом.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що з моменту призову (прийняття) на військову службу за громадянами України, які були призвані (прийняті) на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються місце роботи та посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову. Суд першої інстанції зазначив, що призов (прийняття) на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) у розумінні п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», на підставі якого позивача звільнено зі служби в поліції. Таким чином, оскільки позивач був призваний та перебуває на військовій службі на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" у зв`язку з введенням в Україні воєнного стану, враховуючи передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП гарантії, останній має право на збереження на період проходження служби місця роботи та посади у Департаменті патрульної поліції, з огляду на що звільнення позивача з лав поліції відбулось всупереч вимог чинного законодавства.

Колегія суддів розглянувши доводи апеляційної скарги, зазначає наступне наступне.

В силу вимог ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України визначено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 65 Конституції України установлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на час винесення спірного наказу від 17.04.2025 року № 673 о/с) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 580-VIII, національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Частиною першою статті 3 Закону № 580-VIII передбачено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 580-VIII, поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу в поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Згідно з частинами 1-2 статті 59 Закону № 580-VIII, служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Статтею 60 Закону № 580-VIII визначено, що відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.

У силу вимог пункту 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII, поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 1 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною другою статті 39 Закону № 2232-XII передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Так, спірні правовідносини виникли з приводу незаконного, на думку позивача, його звільнення зі служби в органах Національної поліції відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», у зв`язку з призовом на військову службу за мобілізацією до Збройних Сил України.

Колегія суддів враховує, що згідно преамбули Закону № 580-VIII, цей закон визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Норми статті 77 Закону № 580-VIII передбачають, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, у тому числі, у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) (пункт 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII).

При цьому, нормами Закону № 580-VIIІ не врегульовано порядок переходу на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації.

Відтак, у даному випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.

Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Верховний Суд у постанові від 16.10.2019 у справі № 805/3724/15-а зазначив, що для припинення трудового договору в порядку переведення та захисту прав працівника власник або уповноважений ним орган підприємства, куди переводиться працівник, повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства, на якому працює працівник, з проханням звільнити його з роботи на підставі переведення згідно з пунктом 5 статті 36 КЗпП України. Припинення трудового договору і прийняття на роботу мають бути оформлені наказами чи розпорядженнями відповідних власників підприємств або уповноважених ними органів про звільнення працівника з попереднього місця роботи та про прийняття його на нове місце роботи в порядку переведення, відповідно до пункту 5 статті 36 КЗпП України у погоджений сторонами строк. Отже, для переведення працівника на інше підприємство необхідна згода працівника та погодження між власниками відповідних підприємств або уповноважених ними органів.

Матеріали справи свідчать, що 10.04.2025 позивач під час мобілізації був призваний на військову службу та перебуває на військовій службі.

Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 105 від 10.04.2025, позивача виключено з військового обліку військовозобов`язаних ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв`язку з призовом на військову службу та направлення до військової частини .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.04.2025 року № 100 ОСОБА_1 призначено на посаду командира 2 інженерного відділення 3 інженерного взводу 4 інженерної роти військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

У зв`язку з викладеними обставинами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) Закону України «Про Національну поліцію», позивача звільнено зі служби в поліції.

Слід зазначити, що нормами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов`язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону.

Вказане кореспондується також з положеннями частини першої статті 1 Закону № 2232-XII, відповідно до якої, військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

За приписами статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Статтею 119 КЗпП України встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Так, зокрема, частиною третьою статті 119 КЗпП України визначено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

У частинах шостій та сьомій статті 119 КЗпП України визначено вичерпний перелік осіб, на яких не поширюються вищезгадані гарантії, а саме: гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився; гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.

Частиною 2 статті 39 Закону № 2232-XII передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжено та діє донині.

Воєнний стан, в розумінні положень статті 1 Закону України від 12.05.2015 № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Отже, аналіз наведених вище законодавчих положень дає підстави для висновку, що передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи, посади поширюються на працівника з дня прийняття його на військову службу під час дії воєнного стану.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 березня 2025 року у справі № 280/7366/23.

Колегія суддів зазначає, що гарантії, встановлені частиною третьою статті 119 КЗпП України, спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов`язок захисту Батьківщини.

Таким чином, з моменту призову (прийняття) на військову службу, за громадянами України, які були призвані (прийняті) на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються місце роботи та посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що призов (прийняття) на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), на яку посилається відповідач у апеляційній скарзі, як на підставу звільнення позивача зі служби в поліції.

Даний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 17 квітня 2025 року у справі № 440/4057/23, що прийнята за аналогічних обставин справи.

З огляду на викладене, оскільки, позивач прийнятий на військову службу на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з введенням в Україні воєнного стану, відтак, на нього поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України, зокрема, в частині збереження на період проходження військової служби місця роботи та посади в Управлінні поліції охорони в м. Києві.

Стосовно посилання апелянта на те, що служба в поліції є службою альтернативною військовій та поліцейський не може одночасно перебувати на двох видах служби та отримувати грошове забезпечення в двох місцях одночасно, колегія суддів зауважує, що Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» з частини третьої статті 119 КЗпП України виключено формулювання про збереження заробітної плати за середнім заробітком для військовослужбовців, що свідчить про те, що позивач не отримує заробітної плати за службу у поліції.

Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2025 року у справі № 440/4057/23.

За таких обставин, враховуючи положення частини третьої статті 119 КЗпП України, колегія суддів вважає, що Департамент патрульної поліції не мав законних підстав для звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції, відповідно до пункту 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування спірного наказу від 17.04.2025 № 673 о/c.

Щодо посилання апелянта на положення статті 12 Закону України «Про Національну поліцію», згідно з якою поліція забезпечує безперервне та цілодобове виконання покладених на неї завдань, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Норми статті 12 Закону № 580-VIII визначають принципи діяльності Національної поліції як органу і не регулюють порядок проходження служби окремими поліцейськими, а також не встановлюють підстави та порядок припинення служби. Ця норма не може тлумачитися як така, що скасовує або обмежує гарантії, передбачені Конституцією України та законодавством про працю для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації.

Збереження місця роботи та посади за громадянином, призваним на військову службу під час мобілізації, є прямою конституційною та законодавчою гарантією (стаття 65 Конституції України, частина третя статті 119 КЗпП України). Виконання громадянином свого конституційного обов`язку щодо захисту Батьківщини не може розглядатися як порушення принципу безперервності функціонування поліції. Навпаки, таке тлумачення суперечило б пріоритету конституційних норм.

Доводи апелянта про неможливість тривалого вакантного стану посади під час воєнного стану та про нібито виникнення дефіциту кадрів є безпідставними і не ґрунтуються на приписах закону. Законодавець, приймаючи частину третю статті 119 КЗпП України, усвідомлював наслідки мобілізації для роботодавців, у тому числі державних органів, і все ж прямо встановив обов`язок збереження місця роботи та посади. Ця норма є спеціальною та імперативною і поширюється на всіх роботодавців, незалежно від форми власності та специфіки діяльності.

Щодо доводу апелянта про виникнення подвійного правового статусу, оскільки особа відповідно до статті 119 КЗпП України одночасно матиме статус і військовослужбовця, і поліцейського.

Колегія суддів відхиляє цей аргумент як необґрунтований, оскільки на період проходження військової служби за призовом під час мобілізації особа тимчасово не здійснює повноважень поліцейського і не перебуває на службі в поліції. Служба в поліції в цей період призупиняється в частині фактичного виконання обов`язків, але не припиняється (на відміну від звільнення).

У контексті вищезазначеного, колегія суддів також зауважує, що з 01 липня 2022 року (Закон № 2352-ІХ) з частини третьої статті 119 КЗпП України виключено норму про збереження середнього заробітку, тому подвійного грошового забезпечення особа не отримує.

Стосовно визначення судом першої інстанції дати поновлення позивача на посаді, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі, у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Зазначена норма права вказує на те, що суд, встановивши факт звільнення без законної на те підстави, зобов`язаний поновити працівника на раніше займаній посаді.

Позивач просить суд поновити його на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17 квітня 2025 року.

Разом з тим, згідно оскаржуваного наказу Департаменту патрульної поліції від 17.04.2025 № 673 о/c, ОСОБА_1 звільнено з 17 квітня 2025 року.

Тобто,17 квітня 2025 року. був останнім днем, коли позивач займав посаду командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області, а тому, його слід поновити з наступного дня - 18 квітня 2025 року.

Щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7500,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч. 3 ст. 132 КАС України).

Частинами 1, 2 ст. 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.

Так, згідно з ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас частинами 4, 5 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому, суд зауважує, що при розгляді судом питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Відповідач у апеляційній скарзі заперечує проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7500,00 грн, зокрема, зазначивши, що така сума є неспівмірною, оскільки справа, по якій адвокатом надано послуги, є незначної складності. Крім того, справа розглядалась в порядку спрощеного письмового провадження без повідомлення сторін.

Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Судом першої інстанції встановлено, що на підтвердження понесених витрат на правову допомогу представником позивача надано договір про надання правничої допомоги від 23.04.2025 року (далі по тексту - Договір).

Відповідно до п. 3.2 Договору, сторони домовились, що Клієнт зобов`язаний попередньо сплатити Адвокатові фіксовану суму гонорару у сумі 15000,00грн.

Також на підтвердження понесених витрат на правову допомогу представником позивача надано детальний опис наданих послуг та платіжну інструкцію №2.120990841.1 від 24.04.2025, відповідно до якої позивачем було сплачено гонорар у розмірі 15 000,00 грн.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Cуд також має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.

Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Аналогічна позиція суду викладена у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року по справі №580/3324/19.

Крім того, Верховним Судом у додатковій постанові від 08 березня 2023 року у справі № 873/52/22 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Дослідивши зміст та обсяг наданих адвокатом послуг, в аспекті складності та якості складених документів, колегія суддів дійшла висновку про завищення позивачем понесених ним судових витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції та вважає, що заявлена позивачем до відшкодування сума витрат не є співмірною із наданим адвокатом обсягом послуг, критеріям їх реальності та розумності, оскільки справа є незначної складності та справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що витрати позивача у розмірі 15000,00 грн є завищеною, тому судом першої інстанції правомірно присуджено на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 7500, 00 грн.

Дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Зважаючи на встановлені в ході розгляду фактичні обставини справи та, враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовані спірні відносини, колегія суддів дійшла висновку те, що рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 року по суті прийнято правильно, однак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визначення дати поновлення позивача на посаді - 17 квітня 2025 року замість вірної 18 квітня 2025 року, що є підставою для зміни рішення суду першої інстанції у цій частині.

Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Згідно із статтею 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За таких обставин, колегія суддів, переглянувши у межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги Департаменту патрульної поліції та зміну рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 року у справі № 480/3336/25 в частині дати поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції - задовольнити частково.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 по справі № 480/3336/25 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді в частині дати поновлення ОСОБА_1 на посаді, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції:

«Поновити ОСОБА_1 на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 18.04.2025 року. ».

В решті рішення Сумського окружного адміністративного суду від 06.02.2026 року у справі № 480/3336/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.М. Макаренко

Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій