Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №759/4907/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/12722/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Бут Надії Анатоліївни, в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

на рішення Святошинського районного суду міста Києва у складі судді Петренко Н. О.

від 29 квітня 2026 року

у цивільній справі № 759/4907/25 Святошинського районного суду міста Києва

за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк»

до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предметі спору - Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації

про виселення та зняття з реєстраційного обліку,

У С Т А Н О В И В:

В березні 2025 року позивач звернувся в суд з вказаним позовом, мотивуючи позовні вимоги тим, що АТ «СЕНС БАНК» є власником квартири АДРЕСА_1 . Право власності на вказане нерухоме майно перейшло до Банку в порядку позасудового врегулювання у зв`язку з невиконанням кредитних зобов`язань ОСОБА_8 за договором кредиту № 40.29-48/275. Відповідачі, які зареєстровані у квартирі, відмовляються добровільно звільнити приміщення, чим чинять перешкоди власнику у реалізації його прав. Оскільки відповідачі продовжують проживати у квартирі без законних підстав, позивач просить виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зняти з реєстрації.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 з житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого постійного житлового приміщення. Зупинено виконання цього рішення суду в частині виселення вищевказаних осіб з квартири АДРЕСА_1 на період дії в Україні воєнного стану та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування.

Зазначено, що дане рішення після набрання ним законної сили є підставою для відповідного органу реєстрації для зняття з реєстраційного обліку місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_9 , ОСОБА_2 на користь АТ «Сенс Банк» судові витрати по сплаті судового збору в рівних частинах по 2 422 гривні 40 копійок з кожного.

В апеляційній скарзі адвокат Бут Н. А., в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Стягнути з позивача на користь апелянтів судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що квартира АДРЕСА_1 набута апелянтами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у приватну власність задовго до виникнення кредитних правовідносин між банком та позичальником ОСОБА_8 за кредитним договором № 40.29-48/275 від 13.07.2007 на суму 297 500,00 доларів США. Звертає увагу на те, що право власності на 2/3 частки зазначеної квартири виникло у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Ленінградською районною державною адміністрацією міста Києва 23.01.1998 відповідно до розпорядження № 831, а 1/3 частки набута ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 14.12.2001 за реєстровим № 3-6943. Наголошує, що вказане нерухоме майно придбане не за рахунок кредитних коштів, а передане в іпотеку як забезпечення виконання зобов`язання третьої особи на підставі іпотечного договору № 013/355-1 від 13.07.2007, тому застосування винятку щодо виселення без надання іншого постійного житла є неправомірним. Вважає, що за змістом частини другої статті 109 Житлового кодексу України та частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового приміщення, яке не було придбане за рахунок кредиту, забезпеченого його іпотекою, можливе виключно з одночасним наданням іншого постійного житла із обов`язковим зазначенням такого житлового приміщення в рішенні суду (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19). Акцентує на тому, що спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки - судовий або позасудовий на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» - не нівелює встановлених законом гарантій захисту права на житло. Крім того, вказує, що предметом спору є також виселення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка вселена до квартири як член сім`ї і постійно проживає в ній від народження. Звертає увагу на те, що суд першої інстанції проігнорував заяву залученої до участі у справі Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації № 40-2025 від 04.11.2025 про захист найкращих інтересів дитини. Зазначає, що суд першої інстанції не перевірив наявність у малолітньої дитини іншого житла, не дав оцінки наслідкам виселення та не провів аналізу пропорційності такого втручання в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц). Також вважає, що вимога про зняття з реєстраційного обліку є похідною від вимоги про виселення, а відтак за відсутності підстав для позбавлення права користування приміщенням вона задоволенню не підлягає.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача чи інших учасників справи до суду не надходив.

В судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи сповіщені належним чином причин неявку суду не повідомили.

Від адвоката Бут Н. А., в інтересах ОСОБА_1 07.09.2026 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, яке обґрунтоване перебуванням апелянта ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України.

У задоволенні клопотання колегією суддів відмовлено, оскільки зупинення провадження за обставин справи не враховує права та інтереси неповнолітньої ОСОБА_3 .

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Судом встановлено, що 13.07.2007 у м. Києві між АКБ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк») та ОСОБА_8 було укладено Кредитний договір № 40.29-48/275.

За умовами цього договору Позичальнику було надано кредит у сумі 297 500,00 доларів США на поточні потреби зі сплатою 13,5 % річних.

Кінцевий термін повернення кредиту був встановлений графіком до липня 2017 року.

Для забезпечення виконання кредиту, в день підписання основного договору (13.07.2007), Кредитор уклав іпотечні договори з майновими поручителями.

З метою забезпечення виконання вказаного кредиту, 13.07.2007 між Банком (Іпотекодержатель) та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (Іпотекодавці/Майнові поручителі) було укладено Іпотечний договір № 013/355-1.

Предметом іпотеки стала квартира АДРЕСА_1 , яка належала відповідачам на праві спільної сумісної власності. Відповідач-2 ( ОСОБА_2 ) набула право власності на частину вказаної квартири на підставі свідоцтва про право власності від 1998 року та договору купівлі-продажу від 2001 року.

Під час підписання договору відповідачі підтвердили, що предмет іпотеки належить їм на праві власності.

Судом також встановлено, що 24.01.2020 о 20:51:52 приватним нотаріусом Михайленком С. А. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за Акціонерним товариством «Альфа-Банк». Підставою для виникнення права власності став Договір іпотеки № 013/355-1 від 13.07.2007, а саме застосування іпотечного застереження про передачу права власності іпотекодержателю в рахунок виконання основного зобов`язання. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2018614280000. Номер запису про право власності: 35247809.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання, у квартирі зареєстровані та фактично проживають: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 .

Після набуття права власності на предмет іпотеки, позивач (новий власник) звертався до відповідачів з письмовою вимогою про звільнення житлового приміщення у порядку ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку». Така вимога була отримана відповідачами, що підтверджується поштовими квитанціями/повідомленнями), проте у встановлений законом місячний строк, квартира відповідачами добровільно не звільнена, ключі власнику не передані.

Задовольняючи позовні вимоги Акціонерного товариства «Сенс Банк», суд першої інстанції виходив із того, що позивач є повноправним власником квартири АДРЕСА_1 на підставі іпотечного застереження, реалізованого в порядку позасудового врегулювання за статтею 37 Закону України «Про іпотеку», державна реєстрація права власності за яким здійснена приватним нотаріусом 24.01.2020 за номером запису 35247809. Встановивши, що відповідачі свідомо передали власне майно в іпотеку за зобов`язаннями третьої особи ОСОБА_8 за кредитним договором № 40.29-48/275 від 13.07.2007 на суму 297 500,00 доларів США і не оскаржували чинність іпотечного договору № 013/355-1 чи законність дій державного реєстратора, суд дійшов висновку про належність та безспірність права приватної власності банку. З`ясувавши, що банк направляв відповідачам письмові вимоги про добровільне звільнення приміщення відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак житло добровільно звільнено не було, суд зазначив, що відповідачі займають квартиру без законних підстав та порушують право власності позивача, гарантоване статтями 319, 321, 391 ЦК України. Відхиляючи аргументи сторони відповідачів щодо порушення статті 109 Житлового кодексу України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд першої інстанції дійшов висновку, що право на житло не є абсолютним, а проживання відповідачів у помешканні понад п`ять років після зміни власника свідчить про наявність у них достатнього часу для вирішення своїх житлових потреб. Позовну вимогу про зняття відповідачів з реєстраційного обліку місця проживання суд визнав обґрунтованою як похідну від вимоги про виселення відповідно до положень Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні». Разом із цим, застосувавши приписи пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність зупинення виконання рішення в частині виселення відповідачів на період дії воєнного стану в Україні та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування.

Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами (стаття 263 ЦПК України).

Предметом судового розгляду в цій справі є вимоги іпотекодержателя, який набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, про виселення мешканців квартири без надання іншого постійного житлового приміщення та зняття їх з реєстраційного обліку.

Як вбачається з матеріалів справи, апеляційна скарга подана адвокатом Бут Н. А. виключно в інтересах трьох відповідачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та малолітньої ОСОБА_3 . Інші відповідачі - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_10 - рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржили, до апеляційної скарги не приєдналися, а подана скарга не містить обґрунтування щодо порушення їхніх прав чи неправильного застосування норм права стосовно них.

Згідно з відомостями реєстру територіальної громади відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 були вселені та зареєстровані у спірній квартирі відповідно у 2009, 2011 та 2014 роках, тобто після укладення іпотечного договору № 013/355-1 від 13.07.2007. З огляду на наведене, а також зважаючи на відсутність апеляційних скарг від зазначених відповідачів, підстав для виходу за межі доводів апеляційної скарги та втручання в рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 колегія суддів не вбачає, переглядаючи рішення виключно щодо прав та обов`язків апелянтів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Статтею 47 Конституції України закріплено, що кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За приписами статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а тому будь-яке виселення повинно ґрунтуватися виключно на нормах національного законодавства, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним такій меті.

Правовідносини щодо виселення з переданого в іпотеку житла врегульовані нормами Закону України «Про іпотеку» та положеннями Житлового кодексу України. Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей, при цьому виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, а якщо вони не звільняють приміщення добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Нормою права, яка визначає безпосередній матеріально-правовий порядок та умови виселення громадян із займаного жилого приміщення, є стаття 109 Житлового кодексу України.

Частиною другою статті 109 Житлового кодексу України імперативно передбачено, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, при цьому постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. У частині третій зазначеної статті встановлено, що після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло шляхом позасудового врегулювання всі мешканці зобов`язані звільнити приміщення у місячний строк, а в разі відмови їх примусове виселення здійснюється за рішенням суду з урахуванням правил частини другої статті 109 цього ж Кодексу.

Отже, частина друга статті 109 Житлового кодексу України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без обов`язкового одночасного надання іншого постійного житлового приміщення. Винятком із цього правила є виключно випадки звернення стягнення на жиле приміщення, яке було придбане особою безпосередньо за рахунок наданого кредиту (позики), виконання якого забезпечене іпотекою цього самого житла. Тільки в такому винятковому разі особи підлягають виселенню без надання постійного житлового приміщення, проте з наданням житла з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 Житлового кодексу України).

Вирішуючи правову проблему співвідношення процедури звернення стягнення на іпотечне житло та гарантій, передбачених житловим законодавством, Велика Палата Верховного Суду сформувала правову позицію, згідно з якою порядок звернення стягнення на предмет іпотеки - шляхом судового розгляду чи шляхом позасудового врегулювання на підставі договору або іпотечного застереження - не впливає на встановлені законом обов`язкові гарантії щодо надання іншого постійного житла, закріплені частиною другою статті 109 Житлового кодексу України (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19). Велика Палата Верховного Суду наголосила, що визначальним для вирішення спору про виселення мешканців з іпотечного житла є встановлення джерела коштів, за рахунок яких таке майно було придбане - за рахунок кредитних коштів чи за рахунок особистих коштів іпотекодавця. Якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звернено стягнення, у тому числі у позасудовому порядку, виселення мешканців без одночасного надання їм іншого постійного житлового приміщення законом не допускається, а відсутність у позивача іншого постійного житла, яке має бути надане особам одночасно з виселенням та вказане в резолютивній частині рішення суду, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц; правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19).

Вказаний висновок про абсолютну неможливість виселення колишніх власників та членів їхніх сімей без надання іншого постійного житла у разі, якщо житлове приміщення набуте не за кредитні кошти, послідовно застосовується судом касаційної інстанції та підтверджений судовою практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема у подібних правовідносинах при позасудовому набутті права власності на предмет іпотеки новим власником (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 14.01.2026 у справі № 757/1551/15-ц; правовий висновок у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 295/4514/16-ц; правовий висновок у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12.04.2021 у справі № 310/2950/18).

Як безспірно встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами цивільної справи, спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_1 належала відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності на підставі правовстановлюючих документів від 23.01.1998 та 14.12.2001. Кредитні кошти у сумі 297 500,00 доларів США були надані банком позичальнику ОСОБА_8 за кредитним договором № 40.29-48/275 від 13.07.2007, тобто майже через десять років після набуття відповідачами права власності на зазначене житло. Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позичальниками за цим кредитом не були, а виступили майновими поручителями, передавши власну квартиру в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за іпотечним договором № 013/355-1 від 13.07.2007. Отже, спірне житлове приміщення не було придбане повністю або частково за рахунок кредиту, забезпеченого його іпотекою.

Невстановлення та неврахування судом першої інстанції правового походження джерела коштів набуття права власності на спірну квартиру призвело до порушення матеріального закону, безпідставного застосування винятку, встановленого частиною другою статті 109 Житлового кодексу України, та помилкового виселення відповідачів без надання іншого постійного житла. Враховуючи, що позивачем не надано жодних відомостей про наявність іншого постійного житлового приміщення, яке передається виселюваним особам, та таке житло не було зазначене у позовних вимогах, вимоги банку про примусове виселення відповідачів задоволенню не підлягали.

Суд першої інстанції також не звернув уваги на те, що відповідно до статті 19 Сімейного кодексу України та положень Закону України «Про охорону дитинства» обов`язковою є участь органу опіки та піклування у справах щодо виселення дітей, зняття дітей з реєстраційного обліку та визнання такими, що втратили право користування житлом. Малолітня дитина ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в сім`ї відповідачів і з моменту народження вселена до спірного житла батьком, який був його співвласником до відчуження. Залучена до участі у справі Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації заявою № 40-2025 від 04.11.2025 заперечувала проти порушення житлових прав дитини та просила ухвалити рішення в інтересах малолітньої. За таких обставин виселення малолітньої дитини разом із сім`єю без надання іншого житла не переслідує легітимної мети та є очевидно непропорційним втручанням у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що суперечить практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 (заява № 8863/06).

Щодо позовної вимоги Акціонерного товариства «Сенс Банк» про зняття відповідачів із реєстраційного обліку за адресою спірної квартири колегія суддів зазначає, що вказана вимога є суто похідною від вимоги про виселення та припинення права користування житловим приміщенням. Згідно з правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 02.02.2026 у справі № 713/1153/23, за наявності судового рішення, яким відмовлено у виселенні особи чи припиненні її права на житло, здійснення реєстраційних дій щодо зняття особи з реєстрації місця проживання за заявою власника або на підставі судового рішення є неможливим, а вимоги власника в цій частині задоволенню не підлягають.

Оскільки правові підстави для примусового виселення відповідачів відсутні через невиконання позивачем обов`язку з одночасного надання іншого постійного житла, у задоволенні похідної вимоги про зняття з реєстраційного обліку також слід відмовити.

Посилання суду першої інстанції на правовий висновок постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19 як на підставу для виселення відповідачів та зупинення виконання рішення є помилковим і свідчить про неправильне тлумачення висновків суду касаційної інстанції. У справі № 361/4481/19 особа вселилася до житлового будинку після укладення договору іпотеки всупереч прямій законодавчій забороні, встановленій частиною третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку», без обов`язкової згоди іпотекодержателя, тоді як у справі, що переглядається, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були власниками житла задовго до укладення кредитного договору, а дитина народилася в їхній сім`ї і набула права користування житлом на законних підставах. Водночас саме в постанові від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19 Велика Палата Верховного Суду підтвердила усталене правило: мешканці житла, придбаного не за кредитні кошти, не можуть бути виселені при зверненні стягнення без одночасного надання іншого постійного житла.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції неправильно застосував положення частини другої статті 109 Житлового кодексу України та частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», судове рішення в частині вирішення позовних вимог банку до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку, а також в частині покладення на них судових витрат, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині судове рішення не переглядається, адже не містить доводів щодо неправильності висновків суду та порушення прав відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки позовні вимоги банку до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягають, стягнутий судом першої інстанції на користь банку судовий збір у сумі по 2 422,40 грн з кожного стягненню не підлягає. Натомість судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 2 906,88 грн, документально підтверджений матеріалами справи, підлягає стягненню з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 , який поніс відповідні витрати.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Бут Надії Анатоліївни, в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку та стягнення з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 судового збору скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, про виселення без надання іншого постійного житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку - відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс Банк» (ЄДРПОУ 23494714) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2 906 (дві тисячі дев`ятсот шість) гривень 88 копійок.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 15 вересня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

Б. Б. Левенець

В. В. Саліхов