Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №761/50632/25 — Київський апеляційний суд

справа № 761/50632/25 головуючий у суді І інстанції Матвєєва Ю.О.

провадження № 22-ц/824/9823/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Олійником Олегом Станіславовичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що вони перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка ОСОБА_3 . Дитина проживає разом із позивачкою та перебуває на її утриманні.

Судовим наказом Шевченківського районного суду м. Києва від 03 серпня 2018 року з відповідача стягнуті аліменти на утримання дитини. В 2025 році під час планового огляду та діагностики дитині було встановлено діагноз: глибокий прикус, скупчення зубів 1 ступеня; аномалії положення окремих зубів; множинний глибокий та середній карієс (ураження зубів 14, 16, 17, 27, 36, 37, 46, 47). На лікування дитини за період з 19 травня 2025 року по 14листопада 2025 року позивачкою витрачено 67 420,00 грн, а тому з відповідача підлягає стягненню частка вказаної суми, а саме 33 710,00 грн. Окрім цього позивачка просить стягнути з відповідача 3% річних в сумі 86, 91 грн та інфляційні втрати в сумі 353,85 грн, оскільки у відповідача виник обов`язок компенсувати витрати у момент їх фактичного понесення позивачем, а його несплата є порушенням грошового зобов`язання, що тягне за собою відповідальність, передбачену ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Також діями відповідача позивачці заподіяні моральні страждання, оскільки вона жила у постійному напруженні, не маючи підтримки батька дитини, це викликало пригнічений стан, розлади сну та загострення хронічних хвороб. Моральну шкоду позивачка оцінює в 15 000 грн, яку просить також стягнути з відповідача.

В подальшому, заявою від 07 лютого 2026 року, яка була надіслана суду через систему «Електронний суд», позивачка у зв`язку із додатковою сплатою послуг стоматологічного лікування дитини збільшила розмір позовних вимог та просила стягнути з відповідача 36 585,00 грн додаткових витрат на дитину, інфляційні втрати в сумі 415,65 грн, 3 % річних в сумі 451,61 грн та моральну шкоду в сумі 15 000,00 грн, а всього 52 452,26 грн.

Остаточно за заявою про збільшення позовних вимог від 27 лютого 2026 року позивачка просить стягнути з відповідача суму понесених додаткових витрат на дитину в розмірі 37 961,00 грн, інфляційні втрати в сумі 415,65 грн, 3 % річних в сумі 509, 77 грн, моральну шкоду в сумі 15 000,00 грн, а всього 53 886,42 грн.

11 грудня 2025 року через систему «Електронний суд» до суду надійшли заперечення відповідача, в яких він не визнає позовні вимоги, оскільки таких витрат можна було б уникнути, звернувшись до медичних закладів МВС, де дитині гарантоване безоплатне медичне обслуговування як члену сім`ї поліцейського. Просив відмовити в задоволенні позову.

10 січня 2026 року через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позов, в якому він заперечує проти позову, зазначає про те, що діагноз, встановлений дитині, не у всіх випадках потребує негайного та дороговартісного лікування та можє коригуватись поступово і не становить загрозу для життя чи здоров`я дитини. Просив відмовити в задоволенні позову.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції по суті спору, 27 березня 2026 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Олійником О.С. через систему «Електронний суд» було подано до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 у справі № 761/50632/25 та постановити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, мотивуючи тим, що позивачем «не надано суду належних та допустимих доказів» і що в довідці «не зазначено яке саме лікування призначено та його послідовність», однак апелянт вважає такий висновок помилковим, оскільки суд повністю проігнорував і не дав ніякої оцінки наявним у матеріалах справи доказам, зокрема:

- планам лікування ОСОБА_4 від 14.10.2025 на 15 аркушах із зазначеними в них наданими ортодонтичними послугами та фактом їх надання;

- звітам про виконану роботу від 19.05.2025, 04.07.2025, 11.07.2025, 25.07.2025, 30.07.2025, 01.08.2025, 13.08.2025, 27.08.2025, 19.09.2025, 14.10.2025, 14.11.2025, 15.01.2026, 17.02.2026;

- виписці з медичної карти ОСОБА_4 №81400 станом на 14.11.2025 із зазначеним в ній переліком наданих медичних послуг та їх вартістю і відміткою про оплату;

- виписці з медичної карти ОСОБА_4 №81400 станом на 23.12.2025 із зазначеним в ній переліком наданих медичних послуг та їх вартістю і відміткою про оплату;

- виписці з медичної карти ОСОБА_4 №81400 станом на 17.02.2025 із зазначеним в ній переліком наданих медичних послуг, їх вартістю і відміткою про оплату.

Відтак, апелянт вважає, що суд першої інстанції фактично поставив під сумнів необхідність лікування дитини, однак безпідставно не врахував, що встановлені дитині діагнози класифіковані затвердженим наказом Міністерства економіки України від 04.08.2021 № 360-21 Національним класифікатором України "Класифікатор хвороб та споріднених проблем охорони здоров`я".

Таким чином, встановлені дитині діагнози є хворобами в розумінні ст. 185 СК України. Їх лікування є медично необхідним, а витрати на таке лікування - додатковими витратами на дитину, викликаними особливими обставинами, і які (витрати) мають нести обидва з батьків.

Також, представник апелянта стверджує, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права - ст. 185 СК України, оскільки Закон прямо зазначає хворобу дитини як особливу обставину, що породжує обов`язок батьків нести додаткові витрати.

Суд першої інстанції не врахував наслідки нелікування встановлених у дитини патологій.

Суд першої інстанції безпідставно проігнорував наявні в справі плани лікування дитини та витяги з її медичних карток.

Суд першої інстанції зазначив, що в довідці ТОВ «ЕСТЕ-ЛАЙН» «не зазначено яке саме лікування призначено та його послідовність», а щодо карієсу - «такий діагноз у довідці відсутній».

Проте суд не врахував, що:

- окрім довідки з діагнозом, до матеріалів справи долучено план лікування, складений лікарем-ортодонтом, який визначає послідовність та обсяг лікувальних заходів;

- наявні витяги з медичної карти дитини конкретизують кожну проведену процедуру та її вартість, що дозволяє встановити як характер лікування, так і його послідовність;

- множинний карієс зубів 14, 16, 17, 27, 36, 37, 46, 47 зазначений у позовній заяві та підтверджується звітами, випискою з медкарти із записами про лікування цих конкретних зубів.

Суд першої інстанції безпідставно не врахував позицію Верховного Суду щодо додаткових витрат на лікування дитини, а саме постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.03.2024 у справі № 760/6988/22.

Крім того, представник апелянта посилався на те, що судом першої інстанції було безпідставно відмовлено у стягненні коштів по ст. 625 ЦК України та моральної шкоди.

Таким чином, представник апелянта вважає, що оскаржене судове рішення підлягає скасуванню із постановленням нового рішення про задоволення позову, як таке, що прийняте:

- за недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими (п. 1 ч. 1 ст. 376 ЦПК України);

- через невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України);

- із порушенням норм процесуального права (п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України);

- із неправильним застосуванням норм матеріального права (п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Олійником Олегом Станіславовичем на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалу про відкриття апеляційного провадження було направлено учасникам процесу через систему «Електронний суд», яку було отримано 05 травня 2026 року, що підтверджується Звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

01 травня 2026 року через систему «Електронний суд» від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу у якому останній зазначив, що позивач не довела сукупність обставин, необхідних для застосування ст. 185 СК України.

Надані документи лише підтверджують факт звернення до приватного медичного закладу, але не доводять, що такі витрати були єдино можливими або необхідними.

Відповідач вказує, що ним у суді першої інстанції зазначалось, що існує альтернативне лікування та можливість отримання відповідного лікування в закладах системи МВС України.

Крім цього, відповідач вказує, що його фінансовий стан не надає можливості значні одноразові витрати у розмірі, заявленому позивачем.

Таким чином, відповідач просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення першої інстанції без змін.

27 червня 2026 року через систему «Електронний суд» представником ОСОБА_1 - адвокатом Олійником О.С. подано відповідь на відзив.

Так, представник зазначив, що обсяг та послідовність лікування визначаються виключно лікарем за результатами клінічного огляду, а не одним із батьків. Відповідач не є фахівцем у галузі медицини й не наділений правом ревізувати призначення лікаря. Якщо відповідач стверджує, що достатнім був інший (менший) обсяг лікування, то саме на нього, в силу частини першої статті 81 ЦПК України, покладається обов`язок довести цю обставину - наприклад, наданням альтернативного плану лікування або висновку спеціаліста.

Обґрунтованість вартості лікування підтверджується платіжними документами та даними медичної картки ліцензованого медичного закладу із зазначенням ціни кожної конкретної маніпуляції.

Окрім цього, представник апелянта звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» пацієнт, а у випадку малолітньої/ неповнолітньої особи - її законний представник, має право на вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров`я.

Відтак, обравши для лікування доньки (за її вибором) медичний центр «Este-Line», позивачка реалізувала пряме, гарантоване законом право. Це право не може бути обмежене або поставлене у залежність від згоди другого з батьків, який проживає окремо та самоусунувся від участі в житті дитини.

Також твердження про можливість отримати саме таке ортодонтичне лікування (встановлення брекет-системи) безоплатно у закладах системи МВС є голослівним, оскільки відповідач не надав жодного доказу того, що: відповідний заклад МВС фактично надає таку ортодонтичну допомогу; що вона надається безоплатно; що дитина мала реальний доступ до неї (територіальний, без черг); що дитина дійсно перебуває на відповідному обліку як член сім`ї поліцейського.

Саме відповідач, будучи батьком дитини, самоусунувся від участі в її житті, не цікавився станом її здоров`я, не пропонував і не надавав жодної допомоги.

Мати, з якою постійно проживає дитина та яка несе щоденну відповідальність за неї, не може бути позбавлена можливості своєчасно лікувати хвору дитину через відсутність згоди батька, який ухиляється від батьківських обов`язків. Чинним законодавством таке не передбачено.

Відповідач не надав суду жодного належного та допустимого доказу свого майнового стану: ні декларації про доходи, ні довідку про доходи, ні документів про інші зобов`язання.

Надані ним непідписаний скриншот та виписка банку про одиничне зарахування коштів не свідчать, що зазначені в них дані є єдиним доходом та майном відповідача.

Усі твердження про «обмежені можливості», «інші обов`язкові витрати» та «інших осіб на утриманні» є голослівними. За частиною першою статті 81 ЦПК України тягар доведення цих обставин несе саме відповідач, чого він не зробив.

Враховуючи зазначене, сторона апелянта вважає, що відзив відповідача не спростовує жодного з доводів апеляційної скарги, не містить посилань на належні та допустимі докази й ґрунтується на припущеннях.

30 серпня 2026 року через систему «Електронний суд» представником ОСОБА_1 - адвокатом Олійником О.С. подано додаткові пояснення по справі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 травня 2026 року призначено розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Згідно вимог ст. 369 ЦПК України, в редакції на час надходження апеляційної скарги, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також, надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13ц).

Оскільки дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.

Судом першої інстанції встановлено, що на підтвердження заявлених вимог щодо стягнення додаткових витрат на утримання дитини позивачем в якості доказів надано довідку ТОВ «ЕСТЕ-ЛАЙН» від 16.10.2025 р., в якій міститься діагноз, встановлений дитині сторін ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме : «Глибокий прикус. Скупчення зубів 1 ступеню. Аномалії положення окремих зубів». Також надано дані проведених робіт та витрат на них.

Ухвалюючи судове рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження понесених додаткових витрат на дитину, виходячи з того, що в вищезазначеній довідці тільки зазначені дані дитини та встановлений діагноз «Глибокий прикус. Скупчення зубів 1 ступеню. Аномалії положення окремих зубів». Між тим, в наданій довідці не зазначено яке саме лікування призначено та його послідовність.

Щодо лікування каріозного ураження зубів, про яке зазначав в судовому засіданні представник позивача, суд зазначив, що такий діагноз у довідці відсутній, як і призначення відповідного лікування.

Посилання сторони позивача на незворотні зміни у здоров`ї дитини, включаючи втрату зубів та порушення функції жування в разі несвоєчасного лікування таких патологій, суд визнав не підтвердженим належними та допустимими доказами.

На підставі наведеного суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення додаткових витрат на дитину.

З огляду на те, що вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, а також про відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про відшкодування матеріальної шкоди, суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову і в цій частині.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення, у межах доводів апеляційної скарги, не погоджується з висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Охорона дитинства в Україні визначається як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і складається з Закону України «Про охорону дитинства», а також інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Стаття 18 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789-XII від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, декларує, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 27 Конвенції ООН про права дитини, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Охорона дитинства в Україні визначається як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно (частина друга статті 185 СК України).

Аналіз відповідних норм Закону вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин крім звичайних витрат на дитину вимагаються додаткові. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину.

Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких визначений зазначеною статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат на неї у зв`язку із розвитком певних її здібностей чи то страждає на тяжку хворобу. Особливі обставини можуть бути зумовлені, як негативними (хвороба), так і позитивними фактами (схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті). Наявність таких особливих обставини підлягають доведенню в судовому засіданні.

Такі особливі обставини є індивідуальними, які підлягають доведенню у кожному конкретному випадку особою, яка пред`явила такий позов.

Також слід зазначити, що питання утримання дітей та понесення витрат, пов`язаних із особливими обставинами, батьки мають вирішувати спільно. Такі витрати мають бути погоджені з іншим із батьків, крім випадків, коли вони були понесені одним із батьків як вимушені.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» звернуто увагу на те, що до передбаченої ст. 185 СК участі в додаткових витратах на утримання дитини, викликаних особливими обставинами (розвитком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо), можна притягати лише батьків. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.

Отже, розмір суми, що стягується з одного із батьків дитини, зобов`язаного брати участь у додаткових витратах на дитину, зумовлених особливими обставинами, повинен визначатися залежно від понесених або передбачуваних витрат і не може бути визначений у частці від заробітку (доходу) платника.

Суд вирішує, в якій мірі кожен з батьків зобов`язаний приймати участь в цих витратах, виходячи з матеріального та сімейного положення сторін та інших інтересів та обставин, що мають істотне значення, що визначаються так само, як і стягнення аліментів відповідно до ст. ст. 181, 182 СК України. У випадку, коли матеріальне положення батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, додаткові витрати можуть бути компенсовані лише частково.

Визначення обставин, що можуть бути визнані істотними, закон відносить до компетенції суду. У будь-якому разі істотними є такі обставини, як стан здоров`я, матеріальне становище відповідача, наявність у нього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних дружини, чоловіка, батьків, повнолітніх дітей тощо. Враховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одного із батьків у твердій грошовій сумі.

Доказами, що підтверджують наявність особливих обставин, що спричинили додаткові витрати на дитину, можуть бути документи, які свідчать, наприклад, про витрати на придбання спеціальних інструментів, призначених для розвитку здібностей людини (наприклад, музичного інструменту або спортивного спорядження тощо), витрати на навчання дитини у платному навчальному закладі, на заняття у музичних, мистецьких або спортивних закладах, на додаткові заняття, висновки МСЕК, довідки медичних закладів та інші документи, що підтверджують відповідний стан здоров`я дитини (хвороба, каліцтво), і свідчать про необхідність додаткових витрат на лікування (на придбання ліків, спеціальний медичний догляд, санаторно-курортне лікування тощо).

Додаткові витрати, зумовлені особливими обставинами, можуть бути присуджені судом у вигляді конкретної суми, що підлягає одноразовій сплаті, або у вигляді щомісячних чи інших періодичних платежів, здійснюваних протягом певного строку чи постійно. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення. Причому, якщо причина, що зумовила додаткові витрати, є триваючою (тяжка хвороба або каліцтво) додаткові витрати можуть фінансуватися наперед із вказівкою або без вказівки кінцевого терміну їх виплати.

У постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 320/383/19 (провадження № 61-18284св19) Верховний Суд виснував, що доказами, які підтверджують наявність особливих обставин, що спричинили додаткові витрати на дитину, можуть бути документи, які підтверджують, зокрема, витрати на придбання спеціальних інструментів, призначених для розвитку здібностей людини (наприклад, музичного інструменту або спортивного спорядження тощо), витрати на навчання дитини у платному навчальному закладі, на заняття у музичних, мистецьких або спортивних закладах, на додаткові заняття, висновки медико-соціальної експертної комісії, довідки медичних закладів та інші документи, що підтверджують відповідний стан здоров`я дитини (хвороба, каліцтво), і свідчать про необхідність додаткових витрат на лікування (на придбання ліків, спеціальний медичний догляд, санаторно-курортне лікування тощо). Розмір додаткових витрат на дитину повинен обґрунтовуватися відповідними документами (наприклад, витрати на спеціальний медичний догляд - довідкою медичного закладу про вартість медичних послуг; витрати на лікування, на санаторно-курортне лікування - виписками з історії хвороби дитини, рецептами лікарів, довідками, чеками, рахунками, проїзними документами тощо).

У постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1489 цс 17 зроблено висновок, що СК України виходить з принципу рівності прав та обов`язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов`язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким із них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого.

Позивач звертаючись до суду обґрунтовує необхідність розділити з батьком дитини додаткові витрати понесені, у зв`язку з необхідністю лікування дитини та надає суду довідку щодо діагнозу дитини (глибокий прикус, скупчення зубів 1 ступеню, аномалії положення зубів), підтвердження проведених робіт та докази їх сплати.

Враховуючи зазначене, витрати на лікування зубів дитини були вимушеними та доведеними, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків, що посилання сторони позивача на незворотні зміни у здоров`ї дитини, включаючи втрату зубів та порушення функції жування в разі несвоєчасного лікування таких патологій, не підтверджено належними та допустимими доказами.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції необґрунтований, оскільки при вирішенні даної категорії справ суд повинен виходити з доведеності таких витрат та їх необхідності, а не надавати суб`єктивну оцінку тому чи ніс такий діагноз зміни для здоров`я дитини.

Відтак, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції на наведені обставини уваги не звернув, не надав їм належної оцінки, а тому помилково вважав, що понесені позивачем витрати не викликані особливими обставинами, передбаченими частиною першою статті 185 СК України.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як вбачається із ч.3 ст12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, аналізуючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що стороною позивача при зверненні до суду доведено належними, достатніми та допустимими доказами понесені витрати, їх послідовність, оплата та необхідність.

При цьому, колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідача на те, що за своїм матеріальним станом він не спроможний сплачувати додаткові витрати на дитину, оскільки суду не було доведено належними та допустимими доказами відсутність матеріальної неможливості сплатити половину лікування дитини та не заявлено суду про зменшення таких витрат.

Також, колегія суддів погоджується з доводами представника апелянта, що відповідач не надав суду жодного доказу тим запереченням, що медзаклад МВС, на який він посилається надає саме необхідну дитині ортодонтичну допомогу, що вона надається безоплатно та те, що дитина на момент лікування мала реальний доступ до неї (територіальний, без черг) та перебувала на відповідному обліку як член сім`ї поліцейського.

Відтак, колегія суддів в даній частині позовних вимог приймає доводи апелянта та вважає, що вони є обґрунтованими, а тому апеляційна скарга в частині стягнення додаткових витрат підлягає задоволенню.

Отже, оскільки колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги в даній частині, то вимога про стягнення на користь позивача з відповідача додаткових витрат на дитину у відповідності до заяви про збільшення позовних вимог від 27 лютого 2026 року, заслуговує на увагу.

Разом з цим, колегія суддів вбачає, що апелянтом було долучено до заяви про збільшення позовних вимог довідку про проведення необхідного лікування на загальну суму 75 872,00 грн, з якої 50 % суми складає 37 936, 00 грн, а не як визначено позивачем у розмірі 37 961,00 грн.

Відтак, оскільки законом, що регулює спірні правовідносини визначено стягнення з відповідача 50% понесених додаткових витрат то стягненню з відповідача за витрати на лікування дитини підлягає 37 936, 00 грн, як половина їх вартості, а тому позовні вимоги у цій частині слід задовольнити частково.

Щодо позовної вимоги про стягнення коштів в порядку ст. 625 ЦК України

Колегія суддів звертає увагу, що ст. 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тобто вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Статтею 625 ЦК України регулюються зобов`язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. З рішення суду зобов`язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що зазначено в ст. 11 ЦК, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.

Крім того, передбачена ст. 625 ЦК відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Правовідносини сторін по даній справі регулюються нормами Сімейного кодексу України.

За загальним правилом спеціальні норми права мають пріоритет над загальними нормами. Чинним законодавством України питання про нарахування при простроченні сплати аліментів врегульоване положеннями ст. 196 Сімейного кодексу України, яка є спеціальною нормою з цього приводу по відношенню до інших норм права, в тому числі і до ст. 625 ЦК України. У вказаній нормі законодавцем чітко розмежовані наслідки прострочення сплати аліментів від наслідків прострочення оплати додаткових витрат на дитину.

Зокрема, ч. 4 ст.196 СК України передбачено, що у разі прострочення оплати додаткових витрат на дитину встановлена відповідальність у вигляді виплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також нарахування 3 % річних із простроченої суми. У разі прострочення оплати додаткових витрат на дитину з вини платника такий платник зобов`язаний на вимогу одержувача додаткових витрат сплатити суму заборгованості за додатковими витратами з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних із простроченої суми.

Поряд з цим, цією ж ч. 4 ст. 196 СК України визначено, що платник додаткових витрат вважається таким, що прострочив оплату, якщо він не виконав свій обов`язок щодо оплати додаткових витрат у строк, встановлений рішенням суду або за домовленістю між батьками, а в разі їх відсутності або у разі невстановлення такого строку - після спливу семи днів після пред`явлення відповідної вимоги одержувачем додаткових витрат, який фактично їх оплатив.

Матеріали справи не містять доказів, що між батьками існувала домовленість та були визначені строки сплати відповідних коштів, а також доказів, що позивач пред`являла до відповідача вимогу щодо виплати таких коштів, а тому твердження, що останній вважається таким, що прострочив оплатуполовини додаткових витрат є помилковим, а позовні вимоги у цій частині необгрунтованими та безпідставими, тому задоволенню не підлягають.

Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди

За положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Щодо покладення на позивача тягаря доказування заподіяння моральної шкоди, колегія враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц.

Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 (зі змінами та доповненнями) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пунктах 5, 9 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Апеляційний суд проаналізувавши наведені норми матеріального права, обставини справи, обґрунтування вимог позивача в цій частині дійшов висновку, що позивачем не було надано жодного достатнього та належного доказу наведеним аргументам, а отже, не доведено завдання останній моральних страждань, на які вона посилається. Саме по собі зазначення позивачем загальних підстав, без підтвердження їх доказами, в розумінні норм права, що регулюють спірні правовідносини не свідчить про беззаперечне заподіяння моральної шкоди, а тому дана позовна вимога не підлягає задоволенню, у зв`язку її необґрунтованістю.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За правилами п. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій не відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, з підстав зазначених вище.

Ураховуючи, що позов та апеляційна скарга підлягають частковому задоволенню (70,39%), а позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі Закону, з ОСОБА_2 в дохід держави необхідно стягнути судовий збір за подання до суду позовної заяви у розмірі 852,42 грн. та за подання до суду апеляційної скарги - 1 278,63 грн.

Керуючись ст. ст. 374, 376, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Олійником Олегом Станіславовичем - задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину, інфляційних втрат, 3% річних та моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНКОПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНКОПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) додаткові витрати на утримання доньки ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), у розмірі 37 936 (тридцять сім тисяч дев`ятсот тридцять шість) грн 00 коп.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНКОПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) в дохід держави судовий збір за подання до суду позовної заяви у розмірі 852 (вісімсот п`ятдесят дві) грн 42 коп та за подання до суду апеляційної скарги 1 278 (одна тисяча двісті сімдесят вісім) грн 63 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова