Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №295/13265/24 — Житомирський апеляційний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 295/13265/24 Головуючий у 1-й інст. Зосименко О. М.

Категорія 38 Доповідач Миколайчук П.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року м. Житомир

Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Миколайчука П.В.,

суддів Галацевич О.М., Панкеєвої В.А.,

при секретарі судового засідання Лупіновій Д.П.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу

за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом та у процесі розгляду справи збільшив позовні вимоги до ОСОБА_4 про стягнення боргу.

Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що 27 грудня 2018 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір позики, згідно з яким відповідачка отримала від нього в борг 150 000 грн, які зобов`язалася повернути до 31 січня 2020 року.

23 квітня 2020 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та ОСОБА_6 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 1, до якого внесено зміни додатковою угодою від 27 грудня 2022 року, за умовами яких до нового кредитора перейшло право вимоги заборгованості за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн.

09 лютого 2024 року між первісним кредитором – ОСОБА_3 та новим кредитором ОСОБА_6 укладено угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року та угоду про розірвання додаткової угоди від 27 грудня 2022 року в частині відступлення права грошової вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн, починаючи з 09 лютого 2024 року. Тому, на думку позивача, в нього як у первісного кредитора виникло право вимоги до відповідача про стягнення заборгованості за договором позики від 27 грудня 2018 року.

Враховуючи викладене, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив стягнути із ОСОБА_4 на свою користь заборгованість за договором позики від 27 грудня 2018 року у розмірі 4 231 782,98 грн, з яких: 150 000 грн – за позикою; 1 125 000 грн – за процентами; 112 782,98 грн – розмір інфляційних втрат; 2 842 500 грн – пеня; 1 500 грн – штраф.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на висновки, що розірвати можна лише договір, який діє (строк/термін дії якого не закінчився). Зазначивши, що договір про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року припинив свою дію у зв`язку з повним виконанням сторонами своїх зобов`язань за цим договором, місцевий суд, дійшов висновку про те, що цей договір не міг бути розірваний сторонами після його виконання, тому у позивача (первісного кредитора) ОСОБА_3 не виникло право вимоги до боржника ОСОБА_4 , у зв`язку з чим в задоволенні позову було відмовлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції було допущено неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, також судом не правильно застосовано норми матеріального права. Вказує, що суд першої інстанції дійшов до не правильного висновку про те, що договір про відступлення права вимоги №1 від 23.04.2020 припинив свою дію у зв`язку із повним виконанням сторонами своїх зобов`язань за цим договором. У зв`язку із припиненням дії цього договору, він не міг бути розірваним сторонами після його виконання, а тому у позивача не виникли право вимоги до відповідача. Такий висновок суду є передчасним і свідчить про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи. Договір про відступлення права вимоги на момент його розірвання, тобто станом на 09.02.2024 ще був чинним, а після його розірвання та розірвання додаткової угоди до нього від 27.12.2022 в частині відступлення грошової вимоги за договором позики від 27.12.2018 на суму 150000,00 грн до ОСОБА_3 повернулось право кредитора, згідно договору позики від 27.12.2018 року. Відповідно, первісний кредитор має прав на стягнення коштів.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

26 листопада 2025 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_2 подав відзив, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. У відзиві вказує, що встановивши, що сторони договору про відступлення права вимоги №1 від 23.04.2020 виконали свої зобов`язання за цим договором, суд дійшов правильного висновку, що даний договір припинив свою дію у зв`язку із повним виконанням сторонами свої зобов`язань за цим договором, а тому у позивача не виникло право вимоги. Аргументи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Після повернення справа на новий розгляд на підставі Постанови Верховного Суду від 22.07.2026, ухвалою від 10.08.2026 справу призначено справу до розгляду.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 скаргу підтримав, вказав, що за час дії договору не було його повного чи часткового виконання. Також вказав, що факт звернення ОСОБА_6 до суду з позовом до ОСОБА_5 щодо стягнення заборгованості за цим же договором не унеможливлює подачу даного позову первісним кредитором, оскільки це не є тотожні позови. Також на підставі ч. 8 ст. 141 ЦПК України заявником зроблено заяву про подання в подальшому доказів щодо понесених витрат на правничу допомогу.

Представник відповідача ОСОБА_2 в суді заперечив щодо скарги з підстав, зазначених у відзиві. Додатково звернув увагу, що фактично про стягнення заборгованості з ОСОБА_5 за цим же договором позики до відповідача вже зверталась ОСОБА_6 , їй було відмовлено в позові, а тому наявні підстави для закриття провадження у даній справі на підставі п. 3 с. 1 ст. 255 ЦПК України.

Обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанції

27 грудня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, за умовами якого остання отримала 150 000 грн (еквівалент 5424 долари США), з терміном повернення до 31 січня 2020 року; Пунктом 1.1. Договору передбаченого стягнення відсотків за користування коштами в розмірі 10 % за кожень місяць; пунктом 3 Договору передбачено пеня в розмірі 1% за кожен день прострочення повернення позики, пунктом 4 Договору визначеного штраф у розмірі 1 % від розміру позики при порушення строку сплати процентів більше ніж за один місяць (т.1 а.с.6).

23 квітня 2020 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та ОСОБА_6 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 1, в якому зазначено, що станом на 23 квітня 2020 року ОСОБА_5 заборгувала первісному кредитору згідно договору позики від 25 травня 2019 року та договору позики від 27 грудня 2019 року. На день укладення цього договору основна сума заборгованості складає 150 000 грн по договору позики від 27 грудня 2019 року та 44 475 грн по договору позики від 25 травня 2019 року (т.1 а.с.7-8).

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває від первісного кредитора право грошової вимоги за основним договором та розписками в обсязі, що визначається в цьому договорі. Під відступленими правами розуміється право грошової вимоги на отримання грошових коштів (заборгованості) за основними договорами, яка на дату укладення цього договору склала 150 000 грн та 44 475 грн.

Пунктом 2.2 договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року первісний кредитор на підтвердження дійсності відступлених прав зобов`язується передати новому кредитору оригінали/копії документів, які підтверджують відповідні зобов`язання боржника перед ним. Первісний кредитор зобов`язаний сповістити боржника про уступку права вимоги за цим договором протягом 5 календарних днів з моменту підписання даного договору шляхом поштового надсилання з повідомленням про вручення боржнику копії цього договору або вручення особисто під розписку представнику боржника.

В пункті 5.1 договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року визначено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень (джерело посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/108496691), рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 16 січня 2023 року у справі № 295/6429/20 у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики від 27.12.2018 відмовлено, оскільки позивачем не надано докази, які б беззаперечно свідчили про отримання права вимоги на боргові зобов`язання вказані у позовній заяві, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача про стягнення заборгованості за договорами позики від 27 грудня 2018 року та 25 травня 2019 року. Постановою Житомирського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року у справі № 295/6429/20 апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 16 січня 2023 року в частині відмови у стягненні заборгованості за договором позики від 25 травня 2019 року скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про стягнення коштів (посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/116562617). За змістом вказаного судового рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в договорі про відступлення права вимоги від 23 квітня 2020 року № 1 йдеться про відступлення права вимоги за договором позики від 27 грудня 2019 року на суму 150 000 грн, а не від 28 грудня 2018 року, тому апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що у встановленому законом порядку позивачем не доведено відступлення їй права вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн.

В подальшому, додатковою угодою від 27 грудня 2022 року до договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року, укладеною між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , сторони внесли зміни до основного договору в загальні положення та предмет договору, зазначивши, що ОСОБА_5 заборгувала первісному кредитору згідно договору позики від 25 травня 2019 року та договору позики від 27 грудня 2018 року. На день укладення цього договору основна сума заборгованості складає 150 000 грн по договору позики від 27 грудня 2018 року та 44 475 грн по договору позики від 25 травня 2019 року (т.1 а.с.9).

Таким чином, сторони додаткової угоди від 27 грудня 2022 року визначили, що новому кредитору від первісного кредитора відступлено право вимоги до ОСОБА_5 на 150 000 грн за договором позики від 27 грудня 2018 року та на 44 475 грн по договору позики від 25 травня 2019 року. Отже, сторони виправили описку, зазначивши 27 грудня 2018 року замість 27 грудня 2019 року.

09 лютого 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено угоду про часткове розірвання додаткової угоди від 27 грудня 2022 року до договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року в частині відступлення права грошової вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн, починаючи з 09 лютого 2024 року (т.1 а.с.11).

В пункті 2 сторони цієї угоди підтверджують відсутність будь-яких взаємних претензій щодо виконання або невиконання зобов`язань за додатковою угодою, укладеною між ними 27 грудня 2022 року в частині відступлення права грошової вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн.

Оцінка висновків суду першої інстанцій та доводів апеляційної скарги, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою–п`ятою статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідно до абзацу першого частини першої та абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За змістом частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Згідно зі статтею 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва.

Відповідно до частини першої статті 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до статті 517 ЦК України, первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 ЦК України розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Виключенням з цього загального правила є випадки, якщо право на односторонню відмову від договору передбачене договором або законом.

Відповідно до частин другої та третьої статті 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

У статті 653 ЦК України визначені правові наслідки розірвання договору, за змістом якої у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, наслідком розірвання договору є припинення зобов`язань, що виникли між сторонами на підставі такого розірваного договору.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, суд першої інстанції, виходив з того, що сторони договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року виконали свої зобов`язання за цим договором, тому цей договір припинив свою дію, внаслідок чого у позивача не виникло право вимоги до боржника.

Однак, колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду попередньої інстанції, оскільки відступлення права вимоги не є тотожним погашенню боржником заборгованості в розумінні закону, а правовим наслідком розірвання договору відступлення права вимоги є повернення до первісного кредитора такого права.

Так, колегія суддів звертає увагу, що у зв`язку з відступленням права вимоги за договором позики грошове зобов`язання боржника не припиняється, оскільки це лише заміна кредитора в зобов`язанні, а не його припинення. Тобто первісний кредитор передає новому кредитору своє право грошової вимоги до боржника, тож відповідне зобов`язання боржника продовжує існувати, але вже з новим кредитором.

У разі розірвання договору відступлення права вимоги, припиняються зобов`язання сторін цього договору, наслідком чого є повернення первісному кредитору прав вимоги до боржника, що ще не були предметом виконання під час чинності договору відступлення права вимоги, якщо інше не визначено таким договором чи додатковою угодою про його розірвання.

В цій справі судом першої інстанцій не встановлено обставин щодо погашення боржником ОСОБА_4 заборгованості за договором позики від 27 грудня 2018 року як перед первісним кредитором – ОСОБА_3 , так і перед новим кредитором - ОСОБА_6 в період чинності договору відступлення права вимоги. Тому висновки суду про те, що після розірвання з 09 лютого 2024 року договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року у позивача не виникло право вимоги до боржника є передчасним.

Крім того, висновки суду про те, що договір про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року припинив свою дію у зв`язку з виконанням сторонами цього договору своїх зобов`язань суперечать висновкам, викладеним у рішенні Богунського районного суду міста Житомира від 16 січня 2023 року у справі № 295/6429/20, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики саме з тих підстав, що ОСОБА_6 не довела відступлення їй права вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн.

В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 посилається на те, що умовами угоди від 09 лютого 2024 року передбачено розірвання додаткової угоди від 27 грудня 2022 року до договору про відступлення права вимоги № 1 від 23 квітня 2020 року в частині відступлення права грошової вимоги за договором позики від 27 грудня 2018 року на суму 150 000 грн. Тобто, починаючи з 09 лютого 2024 року до нього повернулось право кредитора, згідно договору позики від 27 грудня 2018 року.

Встановлено, що 23.04.2020 року ОСОБА_3 відступив ОСОБА_6 право вимоги за борговою розпискою від 27.12.2019 на суму 150 000,00 грн.

Відповідно до п.1.1, 1.2 договору про відступлення права вимоги №1 від 23.04.2020 первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває від первісного кредитора право грошової вимоги за основним договором та розписками в обсязі, що визначається в цьому договорі. Під відступленими правами розуміється право грошової вимоги на отримання грошових коштів (заборгованості) за основними договорами, яка на дату укладення цього договору склала 150 000,00 грн. та 44 475,00 грн.

Додатковою угодою від 27.12.2022 року до договору про відступлення права вимоги №1 від 23.04.2020 сторони внесли зміни до основного договору в загальні положення та предмет договору, зазначивши, що ОСОБА_5 заборгувала первісному кредитору згідно договору позики від 25.05.2019 року та договору позики від 27.12.2018 року. На день укладення цього договору основна сума заборгованості складає 150 000,00 грн, згідно договору позики від 27.12.2018 року та 44 475,00 грн по договору позики від 25.05.2019 року.

Отже, 09.02.2024 в зв`язку з розірванням договору про відступлення прав вимоги, до ОСОБА_3 повернулося право вимога за договорами позики до ОСОБА_5 .

Враховуючи, що судом не встановлено фактів повернення коштів боржником в повному чи частковому розмірі ані первісному кредитору, ані новому кредитору в період чинності договору про відступлення права вимоги, то відповідача на користь позивача підлягають стягненню заборгованість за договором позики.

Щодо розміру заборгованості

Позивач ОСОБА_3 просив стягнути із ОСОБА_4 на свою користь заборгованість за договором позики від 27 грудня 2018 року у розмірі 4 231 782,98 грн, з яких: 150 000 грн – за позикою; 1 125 000 грн – за процентами; 112 782,98 грн – розмір інфляційних втрат; 2 842 500 грн – пеня; 1 500 грн – штраф.

Однак, суд не погоджується з вказаним розрахунком, виходячи з наступного.

Так, сума позики в розмірі 150 000 грн підлягає стягненню в повному обсязі на підставі ст. 1049 ЦК України.

Що стосується відсотків за користування позикою, то суд враховує, що згідно умов договору, відсотки за користування позикою сторонами погоджено в розмірі 10 % щомісяця, строк позики визначено до 31.01.2020 року включно.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за користування позикою за період з 27.12.2018 по 31.01.2020, тобто протягом строку надання позики, в розмірі : 150 000 грн * 10% * 13 місяців = 195 000 грн.

Що стосується заборгованості у виді інфляційних витрат

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14?591цс18).

Відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 Цивільного кодексу України, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Згідно з Указом Президента України з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, який триває досі.

Тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань. Така особливість проявляється: (1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування; (2) в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі, договір про споживчий кредит; (3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною другою статті 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Таким чином, на користь позивача з відповідача підлягають стягненню інфляційні витрати за період часу після завершення строку повернення позики 31.01.2020 і по 23.02.2022 включно, а стягнення вказаних коштів за наступний період є безпідставним.

Щодо розміру заборгованості за інфляційними втратами, то за вказаний період інфляційні показники згідно відкритих джерел (видання «Урядовий кур`єр») становили : 99,70% ? 100,80% ? 100,80% ? 100,30% ? 100,20% ? 99,40% ? 99,80% ? 100,50% ? 101,00% ? 101,30% ? 100,90% ? 101,30% ? 101,00% ? 101,70% ? 100,70% ? 101,30% ? 100,20% ? 100,10% ? 99,80% ? 101,20% ? 100,90% ? 100,80% ? 100,60% ? 101,30% ? 101,60%, а разом – 118,644 %.

Тому розмір заборгованості в частині інфляційних витрат розраховується наступним чином: проіндексована сума боргу: 150 000 грн * 118,644 % = 177 966 грн, сума самих інфляційних втрат: 177 966 грн - 150 000 грн = 27 966 грн.

Що стосується стягнення пені та штрафу

Відповідно до частини першої статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Пеня є видом забезпечення виконання зобов`язання (частина перша статті 546 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2025 року у справі № 758/16162/19 про стягнення заборгованості за договором позики зазначено, що: «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, зазначено, що «статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18)». У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, провадження № 14-465цс18, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, провадження № 14-64цс19, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, провадження № 14-360цс19, вказано, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року у справі № 463/3981/22 зроблено висновок, що: «у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. З аналізу наведених постанов Верховного Суду вбачається, що сторони кредитного договору можуть встановити проценти за неправомірне користування грошовими коштами, іншими словами у випадку неповернення грошових коштів, у визначений кредитним договором строк, та такі проценти можуть нараховуватись й після спливу визначеного кредитним договору строку згідно статті 625 ЦК України. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 463/4501/18 (провадження № 61-14778св19), від 08 січня 2025 року у справі № 463/7183/22 (провадження № 61-17598св23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, у постановах від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17, провадження № 61-12636св21; від 02 серпня 2023 року у справі № 758/13264/19, провадження № 61-42св22, від 15.07.2026 у справі № 758/16381/19 Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є незмінною.

У даній справі установлено, що позивач просив стягнути з відповідача пеню за невиконання умов договору позики, яким передбачалося повернення боргу до 31.01.2020, а пеня нарахована позивачем після настання строку повернення позики.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що підстав для стягнення з позичальника пені за невиконання умов договору позики, яка нарахована позикодавцем після настання строку платежу (повернення позики) – 31.01.2020, а немає, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позикодавця забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

З цих же підстав, суд не стягує з відповідача і штраф, передбачений п. 4 Договору від 27.12.2018 в розмірі 1 % від розміру позики, оскільки даний штраф нараховано після строку виконання зобов`язання.

При цьому суд також враховує, що вимог про стягнення 3 % річних на підставі ст. 625 ЦК України позивач у даній справі не заявляв.

Отже, з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_3 підлягає до стягнення заборгованість за договором позики в розмірі 372 966 грн, яка складається з 150 000 грн позики, 195 000 грн відсотків за користування позикою, 27 966 грн інфляційних втрат.

Щодо доводів представника відповідача про наявність підстав для закриття провадження у даній справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд не вбачає підстав для такого.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення суду або ухвала про закриття провадження у справі, ухвалені (постановлені) з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Згідно висновків Верховного Суду, наведених у Постанові від 25 червня 2025 року у справі № 161/8939/23, для визнання позовів тотожними та закриття провадження у справі необхідна одночасна наявність трьох елементів: тотожність сторін, підстав та предмета спору. Відсутність тотожності хоча б одного з елементів унеможливлює закриття провадження за п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. При оцінці тотожності позовів суд зобов`язаний детально досліджувати фактичні підстави позову, їх правове обґрунтування та точні характеристики предмета спору.

Так, судові рішення у справі № 295/6429/20 дійсно стосуються стягнення позики за договором від 27.12.2018 між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , як і в дані справі. Проте, у справі № 295/6429/20 позивачем була інша особа – ОСОБА_6 , тоді як у даній справі позивачем виступає первісний кредитор ОСОБА_3 , тобто відсутня обов`язкова ознака тотожності позовів – тотожність сторін. Та обставина, що ОСОБА_6 у справі № 161/8939/23 була кредитором за договором цесії, а на даний час таким є ОСОБА_3 не дає підстав для висновку про тотожність цих позивачів. Тому, суд не вбачає підстав для закриття провадження за клопотанням представника відповідача.

Відповідно до статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки висновки суду першої інстанції про відмову в позові зроблені з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, то згідно зі статтею 376 ЦПК України, це є підставою для скасування рішення суду з ухваленням нового судового рішення.

Розподіл судових витрат

Статтею 141 ЦПК України визначено порядок розподілу судових витрат між сторонами.

Відповідно до вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому, оскільки позовну заяву та апеляційну скаргу задоволено частково, то витрати позивача по сплаті судового збору за їх подання необхідно стягнути пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Із заявленої позивачем майнової вимоги на загальну суму ціни позову 4 231 782,98 грн судом задоволено вимогу в сумі 372 966 грн. Позивачем у даній справі було сплачено судовий збір: за подання позовної заяви 15 140 грн, за забезпечення позову 605,60; за подання апеляційної скарги 24 224 грн; за подання касаційної скарги 30 280 грн.

Ураховуючи наведене, відшкодуванню позивачу з боку відповідача підлягають витрати по сплаті судового збору у загальному розмірі 6 191, 41 грн (15140+24224+30280+605,60)* 372 966 / 4 231 782,98, пропорційно до частки задоволених позовних вимог.

Оскільки представником позивача в судовому засідання на підставі ч. 8 ст. 141 ЦПК України зроблено заяву про подання в подальшому доказів щодо понесених витрат на правничу допомогу, вказане питання судом не вирішується.

Керуючись ст. ст. 268 ч. ч. 4, 5, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року - задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 вересня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 27.12.2018 у розмірі 372 966 (триста сімдесят дві тисячі дев`ятсот шістдесят шість) гривень, яка складається із: 150 000 гривень заборгованості по позиці, 195 000 гривень відсотків за користування позикою, 27 966 гривень інфляційних втрат.

У задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_3 6 191 (шість тисяч сто дев`яносто одну) гривню 41 коп судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено та підписано 15.09.2026.

Судді

П.В. Миколайчук О.М. Галацевич В.А. Панкеєва