Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №520/25000/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

15 вересня 2026 року №520/25000/26

Суддя Харківського окружного адміністративного суду Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) та Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2026 по 05.06.2026 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2026 по 05.06.2026 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2026 за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків і зборів.

Наведені позовні вимоги виділено в окреме провадження ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2026 року у справі № 520/24590/26, і за наслідками виконання вимог пункту 15.2 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України справі присвоєно номер № 520/25000/26. Тією самою ухвалою вирішено питання про строк звернення до суду: причини пропуску строку визнано поважними, а строк звернення до суду поновлено.

Ухвалою суду від 14 серпня 2026 року адміністративну справу № 520/25000/26 прийнято до провадження судді Смагар С.В., розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), відповідача зобов`язано надати копії всіх доказів, що стосуються предмета спору, докази про проходження ОСОБА_1 військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 із відображенням дати зарахування на кожну нову штатну посаду та звільнення/переміщення/переведення, а також розрахунок (алгоритм обчислення) грошового забезпечення за усіма розрахунковими елементами за період з 01.01.2026 по 05.06.2026.

27 серпня 2026 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив Військової частини НОМЕР_2 на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні адміністративного позову у повному обсязі та залучити до участі у справі Військову частину НОМЕР_4 як другого відповідача.

Ухвалою суду від 28 серпня 2026 року клопотання Військової частини НОМЕР_2 задоволено, до участі у справі другим відповідачем залучено Військову частину НОМЕР_4 , другого відповідача зобов`язано надати копії всіх доказів, що стосуються предмета спору, і розрахунок (алгоритм обчислення) грошового забезпечення ОСОБА_1 за усіма розрахунковими елементами за період з 01.01.2026 по 05.06.2026, а також установлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву. Відповідно до частини шостої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України після залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи розпочато спочатку.

11 вересня 2026 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання Військової частини НОМЕР_2 про долучення доказів, до якого додано розрахунок нарахованого та виплаченого ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2026 по 05.06.2026. Клопотання судом задоволено, поданий розрахунок долучено до матеріалів справи.

14 вересня 2026 року до суду через підсистему «Електронний суд» надійшла заява Військової частини НОМЕР_4 , у якій другий відповідач просить залишити позовну заяву без руху та надати йому додатковий час для подання відзиву, посилаючись на те, що позивач не заявив окремої позовної вимоги до Військової частини НОМЕР_4 і не навів обставин, якими така вимога обґрунтовувалася б. Відзиву на позовну заяву по суті заявлених вимог, а також витребуваних судом доказів і розрахунку грошового забезпечення Військова частина НОМЕР_4 до суду не подала.

Позиція позивача полягає в такому. Грошове забезпечення за спірний період нараховане позивачу виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року, тоді як, на переконання позивача, розрахунковою величиною мав бути розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» станом на 1 січня 2026 року.

На обґрунтування такої позиції позивач зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» було викладено в редакції зі сталою розрахунковою величиною, однак судовим рішенням у справі № 826/6453/18, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року, пункт 6 постанови № 103 визнано протиправним і нечинним, унаслідок чого з 30 січня 2020 року відновила дію первісна редакція пункту 4 постанови № 704. Позивач посилається на рішення Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у зразковій справі № 160/8324/19, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18, постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3757/20-а та від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а, а також на постанову суду апеляційної інстанції від 30 вересня 2024 року у справі № 580/4057/24.

Позиція відповідача - Військової частини НОМЕР_2 , викладена у відзиві на позовну заяву від 27 серпня 2026 року, полягає в такому. Відповідач посилається на частину другу статті 19 Конституції України та зазначає, що командування військової частини діє виключно на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а механізм і умови виплати грошового забезпечення визначені Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, який щодо розмірів посадових окладів відсилає до постанови № 704. Наводить ретроспективний аналіз редакцій пункту 4 постанови № 704 і стверджує, що з 20 травня 2023 року чинною є редакція, установлена пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, за якою розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні. Відповідач указує, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24, яким пункт 2 постанови № 481 визнано протиправним і нечинним, скасовано постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року, а пункт 2 постанови № 481 залишено без змін, тому правових підстав для застосування будь-якої іншої розрахункової величини, крім 1762 гривень, за період з 01.01.2026 по 05.06.2026 немає.

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши доводи сторін, установив такі обставини.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_6 від 09 грудня 2024 року.

У період з 24 лютого 2022 року по 01 лютого 2023 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_7 , а з 02 лютого 2023 року по 05 червня 2026 року - у Військовій частині НОМЕР_2 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_8 . Проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 протягом усього спірного періоду відповідач підтверджує у відзиві, посилаючись на накази командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 02 лютого 2023 року № 33ДСК про зарахування до списків особового складу частини та від 05 червня 2026 року № 160ДСК про виключення зі списків особового складу частини.

Згідно з витягом із протоколу засідання 12 Регіональної військово-лікарської комісії від 17 березня 2025 року захворювання позивача визнано пов`язаним із захистом Батьківщини. 05 червня 2026 року позивача звільнено з військової служби на підставі пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я) та виключено зі списків особового складу військової частини. Саме цією датою обмежено спірний період у цій справі, що узгоджується з наказом від 05 червня 2026 року № 160ДСК і з межами заявлених позовних вимог.

До матеріалів справи долучено розрахунок нарахованого та виплаченого ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 січня 2026 року по 05 червня 2026 року, з якого вбачається, що грошове забезпечення нараховувалося і виплачувалося позивачу щомісяця за відповідними розрахунковими елементами.

Спірним у цій справі є питання про те, який показник підлягає застосуванню як розрахункова величина для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням позивача за період з 01.01.2026 по 05.06.2026. Обставини проходження позивачем військової служби та факт обчислення грошового забезпечення виходячи з розрахункової величини 1762 гривні сторони не заперечують, а отже, спір має виключно правовий характер.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями та порядок визначення таких розмірів установлені постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб». Пункт 1 розділу II Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, відсилає до розмірів посадових окладів, визначених додатками 1, 2, 12 і 13 до постанови № 704.

Нормативну історію пункту 4 постанови № 704 суд ураховує лише в тому обсязі, в якому вона має значення для спірного періоду. Редакція цього пункту, за якою розрахунковою величиною був розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня календарного року, застосовувалася по 19 травня 2023 року включно. Спірний період у цій справі - з 01.01.2026 по 05.06.2026 - перебуває цілком за межами дії такої редакції.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, яка набрала чинності 20 травня 2023 року, абзац перший пункту 4 постанови № 704 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 пункт 2 постанови № 481 щодо внесення змін до пункту 4 постанови № 704 визнано протиправним і нечинним; це рішення набрало законної сили 18 червня 2025 року за наслідками апеляційного перегляду.

Постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року та постанову суду апеляційної інстанції від 18 червня 2025 року скасовано, прийнято нову постанову, якою пункт 2 постанови № 481 про внесення змін до пункту 4 постанови № 704 залишено без змін.

Суд не оминає тієї обставини, що спірний період у цій справі - з 01.01.2026 по 05.06.2026 - повністю перебуває в межах проміжку часу між 18 червня 2025 року, коли рішення Київського окружного адміністративного суду у справі № 320/29450/24 було визнано таким, що набрало законної сили, і 16 липня 2026 року, коли це рішення скасовано судом касаційної інстанції. Оскільки саме в цьому проміжку виникли й припинилися спірні правовідносини, питання про те, чи діяв пункт 2 постанови № 481 у цей час, є для вирішення справи визначальним і потребує окремого мотивування.

Частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Із цієї норми випливає, що закон пов`язує втрату чинності нормативно-правовим актом не з фактом ухвалення судового рішення про визнання його нечинним і не з проголошенням такого рішення, а виключно з набранням цим рішенням законної сили. Набрання законної сили є не внутрішньою властивістю судового рішення, а його процесуальним станом, який залежить від результатів перегляду цього рішення судами вищих інстанцій.

Такий висновок прямо випливає і зі статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою в разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття постанови судом апеляційної інстанції. Застереження «якщо його не скасовано» означає, що законна сила рішення суду першої інстанції існує лише доти й остільки, оскільки це рішення не скасоване. Скасування судового рішення судом касаційної інстанції усуває це рішення з правового поля повністю і з моменту його ухвалення, а не на майбутнє: скасоване рішення перестає існувати як акт правосуддя і не може вважатися таким, що набрало або зберігає законну силу за будь-який період часу.

Отже, наслідок, передбачений частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України, із рішенням, скасованим у касаційному порядку, не пов`язується взагалі. Такий наслідок не «припинився на майбутнє» з 16 липня 2026 року і не потребував «відновлення» чинності нормативно-правового акта - він не настав. Різниця між цими двома підходами для цієї справи є вирішальною: якби втрата чинності справді настала і лише припинилася на майбутнє, пункт 2 постанови № 481 у проміжку з 18 червня 2025 року по 16 липня 2026 року був би нечинним і спірні правовідносини довелося б вирішувати без нього. Проте конструкція частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України інша: вона прив`язує втрату чинності нормативно-правовим актом до законної сили судового рішення як до необхідної умови, а відпадіння цієї умови означає відсутність наслідку від самого початку.

Наведене узгоджується і з природою касаційного перегляду. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення, яким пункт 2 постанови № 481 залишено без змін, Верховний Суд вирішив по суті те саме питання, що було предметом розгляду в суді першої інстанції, - чи відповідає цей пункт актам вищої юридичної сили, - і відповів на нього ствердно. Визнати, що попри це в проміжку з 18 червня 2025 року по 16 липня 2026 року норма все ж не діяла, означало б визнати юридичні наслідки за судовим рішенням, яке скасоване саме через його невідповідність закону, тобто надати правового значення помилковому висновку суду, усунутому в установленому законом порядку.

Протилежний підхід призвів би, крім того, до нездоланної суперечності в застосуванні однієї й тієї самої норми: пункт 4 постанови № 704 у редакції постанови № 481 вважався б чинним для правовідносин, що виникли до 18 червня 2025 року та після 16 липня 2026 року, і одночасно нечинним для правовідносин, що виникли між цими датами, попри те що жодного акта про його скасування, зміну чи зупинення дії Кабінет Міністрів України не приймав, а єдине судове рішення, яке могло позбавити цей пункт чинності, скасоване. Чинність нормативно-правового акта є його об`єктивною властивістю і не може бути різною залежно від того, у який саме день виникли правовідносини, якщо жодної події, з якою закон пов`язує втрату чинності, не відбулося.

Наведене означає, що пункт 2 постанови № 481 чинності не втрачав, а редакція пункту 4 постанови № 704, установлена цією постановою, діяла безперервно з 20 травня 2023 року, у тому числі протягом усього спірного періоду з 01.01.2026 по 05.06.2026. Саме ця редакція і підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Суд ураховує також, що позивач звернувся до суду 10 серпня 2026 року, тобто після ухвалення Верховним Судом постанови від 16 липня 2026 року, і на час вирішення спору питання про чинність пункту 2 постанови № 481 вирішене остаточно.

Додатково суд зазначає, що навіть за протилежного підходу до наслідків частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені позовні вимоги не могли б бути задоволені. Визнання протиправним і нечинним акта, яким внесено зміни до іншого акта, саме по собі не поновлює дії тієї редакції зміненого акта, яка існувала до внесення змін. Такий підхід закріплено пунктом 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2005 року № 870, та пунктом 2.36 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5, за якими втрата чинності актом про внесення змін не відновлює дії акта в попередній редакції. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у справах № 820/601/17, № 804/215/18, № П/811/112/17, № 520/5794/2020, № 240/11952/19 і № 240/12309/20. Отже, і в разі нечинності пункту 2 постанови № 481 у спірному періоді право позивача на обчислення посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 не виникло б.

Згідно з частинами першою та другою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. За частиною четвертою цієї статті, якщо суд доходить висновку, що нормативно-правовий акт суперечить актові вищої юридичної сили, суд застосовує акт вищої юридичної сили.

Відповідність пункту 2 постанови № 481 актам вищої юридичної сили була предметом самостійної судової перевірки у справі № 320/29450/24 і за наслідками касаційного перегляду підтверджена. За таких обставин підстав для незастосування пункту 4 постанови № 704 у чинній редакції за правилами частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у суду немає, а суд зобов`язаний вирішити спір на підставі того нормативно-правового акта, який є чинним і регулює спірні правовідносини.

Суд не залишає поза увагою постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24. Водночас будь-який висновок щодо застосування норми права застосовується до тієї норми, яка є чинною та підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Питання про те, яка саме редакція пункту 4 постанови № 704 є чинною після 20 травня 2023 року, вирішено постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, і саме ця редакція за приписами статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає застосуванню судом у цій справі.

Доводи позивача з посиланням на рішення Верховного Суду від 17 грудня 2019 року у зразковій справі № 160/8324/19, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18 та постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3757/20-а і від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а суд відхиляє. Усі названі судові рішення ухвалені до 20 травня 2023 року і стосуються редакції пункту 4 постанови № 704, яка у спірному періоді вже не діяла, а тому сформульовані в них висновки правовідносин, що виникли після набрання чинності постановою № 481, не регулюють.

З тих самих підстав суд відхиляє й посилання позивача на постанову суду апеляційної інстанції від 30 вересня 2024 року у справі № 580/4057/24. Ця постанова ухвалена в іншій справі, за приписами статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України для суду в цій справі обов`язковою не є і, крім того, не враховує висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, щодо чинності пункту 2 постанови № 481.

Відхиляє суд і довід позивача про те, що розрахункова величина для визначення розмірів окладів має визначатися за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». Названою нормою встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на відповідні періоди 2026 року, проте вона не визначає порядку обчислення посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців. За частиною четвертою статті 9 Закону України № 2011-XII такі розміри встановлює Кабінет Міністрів України, що й зроблено пунктом 4 постанови № 704 у чинній редакції.

Посилання позивача на судове рішення у справі № 826/6453/18 і на відновлення з 30 січня 2020 року первісної редакції пункту 4 постанови № 704 наведеного не спростовує, оскільки така редакція застосовувалася по 19 травня 2023 року включно і до спірного періоду відношення не має.

Водночас суд не приймає як підставу для відмови в задоволенні позову доводи Військової частини НОМЕР_2 про незвернення позивача до військової частини із заявами щодо спірних правовідносин та про ненадання позивачем доказів порушення права. Обов`язок нарахування і виплати грошового забезпечення виникає в силу закону та не поставлений у залежність від звернення військовослужбовця з рапортом чи заявою, а обов`язок доказування правомірності власної бездіяльності у справах цієї категорії покладено на суб`єкта владних повноважень. Відмова в задоволенні позову зумовлена виключно змістом чинної редакції пункту 4 постанови № 704, а не процесуальною поведінкою позивача.

Не приймає суд і наведений у відзиві період «з 30.01.2025 по 22.06.2026», оскільки предметом розгляду в цій справі є визначений позивачем період з 01.01.2026 по 05.06.2026; наведення відповідачем іншого періоду є неточністю, яка на висновки суду не впливає. Неточністю є і зазначення у відзиві Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» під час викладення змісту другої позовної вимоги, тоді як у позовній заяві ця вимога заявлена з посиланням на статтю 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». Так само неточністю є наведене у відзиві зазначення дати постанови Кабінету Міністрів України № 103 та співвіднесення редакції пункту 4 постанови № 704, що діяла з 24 лютого 2018 року, із набранням чинності самою постановою № 704.

Довід Військової частини НОМЕР_2 про те, що ця військова частина не є розпорядником бюджетних коштів і не уповноважена здійснювати виплати, судом враховано під час вирішення питання про залучення другого відповідача ухвалою від 28 серпня 2026 року і самостійною підставою для відмови в задоволенні позову не є.

Стосовно ненадання Військовою частиною НОМЕР_4 витребуваного судом розрахунку (алгоритму обчислення) грошового забезпечення за усіма розрахунковими елементами суд зазначає, що розрахунок нарахованого та виплаченого позивачу грошового забезпечення за період з 01.01.2026 по 05.06.2026 подано до суду 11 вересня 2026 року, а спір у цій справі стосується виключно застосовної розрахункової величини і має правовий характер, а тому це на висновки суду не впливає і не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними матеріалами.

За наведеного суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 і Військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період з 01.01.2026 по 05.06.2026 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2026 протиправною не є, оскільки обов`язку застосовувати такий показник у спірному періоді законодавство не встановлювало. Похідна вимога про зобов`язання нарахувати та виплатити грошове забезпечення із використанням цього показника задоволенню також не підлягає.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, а в задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Керуючись статтями 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) та Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складене 15 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар