Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №500/3300/26 — Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/3300/26

15 вересня 2026 рокум.Тернопіль

Тернопільський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Грицюка Р.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі – позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, у якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 березня 2026 року по 25 квітня 2026 року включно;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (з 03 березня 2026 року по 25 квітня 2026 року) у сумі 41467 (сорок одна тисяча чотириста шістдесят сім) гривень 14 копійок.

Позовна заява подана представником позивача - адвокатом Медвідь Іриною Миколаївною, яка діє на підставі ордеру на надання правничої допомоги від 22.05.2026 серії ВО №1137447.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що під час проходження військової служби відповідач провів остаточний розрахунок при звільненні із затримкою. Позивач, вважаючи, що має право на нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду із цим позовом.

Ухвалою від 01.06.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі.

Постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідно до статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначає, що відповідачем як розпорядником бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України третього ступеня було нараховано позивачу усі належні суми грошового забезпечення у день його звільнення з військової служби, тобто 02.03.2026, та зараховано позивачу на його банківський картковий рахунок усі належні до виплати грошові суми одразу ж після надходження на рахунок відповідача відповідних бюджетних асигнувань з Державного бюджету.

Відтак, вина відповідача ні у формі умислу, ні у формі необережності, що є обов`язковою умовою для застосування статті 117 КЗпП України, при нарахуванні та виплаті позивачу усіх належних сум грошового забезпечення при звільненні з військової служби - відсутня, а тому підстави для задоволення адміністративного позову та застосування відповідальності до відповідача лише з огляду на сам факт затримки виплати позивачу належного при звільненні з військової служби грошового забезпечення також відсутні, оскільки такий підхід суперечить правовій природі відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та практиці Верховного Суду.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив, з якого слідують заперечення із доводами відповідача.

Відповідно до положень частини п`ятої статті 262, частини першої статті 263 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов до такого висновку.

Судом встановлено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 з 21 квітня 2022 року по 29 липня 2025 року, а з 30 липня 2025 року у військовій частині НОМЕР_1 (правонаступник військової частини НОМЕР_2 ) по 02 березня 2026 року.

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.03.2026 №61/нст позивача з 02 березня 2026 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Водночас призначено виплатити грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної та додаткової відпустки за 2022-2026 роки, грошової допомоги на оздоровлення за 2026 рік та одноразової грошової допомоги при звільненні.

У відповідь на адвокатський запит представника позивача щодо виплати грошового забезпечення, відповідач листом повідомив, що після надходження бюджетних асигнувань виплата була здійснена 25 квітня 2026 року.

Позивач, вважаючи, що має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 березня 2026 року по 25 квітня 2026 року, звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

При вирішенні питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15.

Така ж правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі №805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі №806/889/17.

За наведених обставин, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частини другої статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Таким чином, суд дійшов висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні позивача.

Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі – Порядок №100).

Абзацом 3 пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.

Суд вказує, що у постанові від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 Верховний Суд сформував таку правову позицію.

Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Як вже зазначалось з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.

Таким чином, період стягнення з 03.03.2026 до 25.04.2026 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Водночас при обчисленні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають врахуванню серпень та вересень 2025 року як останні два календарні місяці, у яких було виплачено грошове забезпечення в повному обсязі, оскільки виплата грошового забезпечення в жовтні 2025 року була проведена лише за відповідну кількість відпрацьованих днів до моменту призупинення таких виплат.

З карти особового рахунку військовослужбовця № НОМЕР_3 та довідки від 07.03.2026 №1494/16/3521 вбачається, що станом на дату звільнення позивачу були встановлені такі складові грошового забезпечення:

- посадовий оклад – 3170,00 грн.;

- оклад за військове звання – 670,00 грн.;

- надбавка за вислугу років – 960,00 грн.;

- надбавка за особливості проходження служби – 3120,00 грн.

- премія – 15501,30 грн.

Відтак загальний розмір грошового забезпечення становить 23421,30 грн., який має враховуватися при обчисленні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені.

З цього випливає, що середньоденний заробіток позивача повинен обчислюватися шляхом ділення загальної суми грошового забезпечення за два календарні місяці на кількість календарних днів у зазначених місяцях (серпень – 31, вересень – 30):

(23421,3+23421,3)/(30+31) = 767,91 грн.

Де 23421,3 грн. – місячне грошове забезпечення;

31 – кількість календарних днів у серпні;

30 – кількість календарних днів у вересні.

Отже, середньомісячний заробіток позивача становить 767,91 грн.

Відповідно до Порядку №100 сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні визначається шляхом множення середньомісячного заробітку на кількість календарних днів затримки остаточного розрахунку.

Отже, з урахуванням наведеного розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить:

767,91х54 = 41467,14 грн.

Де 767,91 грн. – розмір середньомісячного заробітку;

54 – кількість днів затримки розрахунку при звільненні в період з 03 березня 2026 року по 25 квітня 2026 року.

41467,14 грн. – сума середьного заробітку за час затримки розрахунку, яка підлягає стягненню.

Аналогічна правова позиція зазначена в пункті 39-41 постанови Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Щодо питання періоду, за який необхідно здійснити нарахування та виплату розрахунку, суд зазначає таке.

У листі Міністерства економіки України від 03.11.2023 №4707-05/59459-09 зазначено, що оскільки згідно з статтею 117 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, період затримки такої виплати визначатиметься в календарних днях, зокрема, до цього періоду включатиметься день остаточного розрахунку.

Тому період розрахунку в цій справі включатиме день початку затримки (03 березня 2026 року) по день проведення такого розрахунку (25 квітня 2026 року), як це зазначено в позовних вимогах.

Також, суд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Частиною першою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При цьому, згідно із частиною 1 вказаної норми, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина з боку суб`єктів владних повноважень.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві.

Враховуючи встановлені обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягаю задоволенню у межах заявлених позовних вимог.

Таким чином, позивач довів позовні вимоги, а суб`єкт владних повноважень, який заперечує проти позову, не довів правомірності невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку вчасно у повному обсязі у порушення вимог чинної статті 117 КЗпП України, що підтверджено доказами, перевіреними в суді.

При цьому, суд не приймає доводи відповідача та зазначає, що невиплата грошового забезпечення при звільненні є обмеженням права особи на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.

Так, Європейський Суд з прав людини у справі "Кечко проти України" з цього приводу зазначив, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Таким чином, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Суд звертає увагу також на правову позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у п. 23 справи "Сук проти України" від 10.03.2011 року, заява №10972/05, де зазначено, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, суд не проводить розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 6-9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 03.03.2026 по 25.04.2026.

Зобов`язати військову частини НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 41467 (сорок одна тисяча чотириста шістдесят сім) грн. 14 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суу.

Повне судове рішення складено 15 вересня 2026 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_4 ).

відповідач:

- Військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).

Головуючий суддя Грицюк Р.П.