Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №420/842/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/842/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Пекного А.С., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач), в інтересах якого діє адвокат Отрох Алла Володимирівна, звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі – відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), в якому просить:

визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України прийняти рішення (наказ) про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України та подав рапорт про звільнення з військової служби у зв`язку зі звільненням із полону, додавши до нього документи, що підтверджують факт позбавлення його особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та звільнення.

За результатами розгляду рапорту відповідач листом (доповідною запискою) від 09.12.2024 відмовив у звільненні, пославшись на відсутність належних документів.

На переконання позивача, така відмова є протиправною, оскільки надані ним документи є достатнім підтвердженням підстави звільнення, передбаченої підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а орган військового управління, відмовляючи, вийшов за межі наданих йому повноважень і фактично звузив визначену законом підставу звільнення. Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду за захистом.

Ухвалою суду від 14.01.2025 відкрито провадження у справі та вирішено розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); цією ж ухвалою у позивача витребувано відповідь Військової частини НОМЕР_1 від 09.12.2024, а у відповідача – належним чином засвідчені копію рапорту позивача з доданими до нього документами та документи, складені за результатами розгляду рапорту.

Ухвалою суду від 25.08.2025 позовну заяву залишено без розгляду на підставі пункту 9 частини 1 статті 240 КАС України у зв`язку з ненаданням позивачем витребуваних судом доказів.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13.10.2025 апеляційну скаргу позивача задоволено, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25.08.2025 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою суду від 21.10.2025 адміністративну справу № 420/842/25 прийнято до провадження, розгляд справи розпочато спочатку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); повторно витребувано у сторін вищезазначені докази та встановлено відповідачу строк для подання відзиву.

Відповідач проти задоволення позову заперечує, посилаючись на те, що подані позивачем виписка з Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та лист Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України підтверджують виключно статус «особи, позбавленої особистої свободи», а не статус «військовополоненого». На переконання відповідача, за чинним національним законодавством ці поняття не є тотожними: правовий статус військовополоненого визначається Конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та Додатковим протоколом I до Женевських конвенцій від 8 червня 1977 року, а позивач, згідно з довідкою Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 31.07.2020 № 33/8-В-1011/138, потрапив у заручники до незаконних збройних формувань у районі проведення антитерористичної операції та був звільнений 01.11.2014, тобто мав статус заручника, а не військовополоненого. З огляду на це відповідач вважає, що документи, які підтверджують саме перебування військовослужбовця в полоні та звільнення з полону, відсутні, а тому підстави для звільнення позивача за підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не настали.

Враховуючи, що учасниками справи подані необхідні для розгляду справи заяви по суті спору та докази, суд вважає за можливе ухвалити у справі рішення.

Розглянувши надані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, проаналізувавши норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини, судом встановлено наступне.

Позивач ОСОБА_1 проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Перебуваючи у зв`язку зі збройною агресією проти України в районі проведення антитерористичної операції, позивач 24.08.2014 був захоплений та утримувався незаконними збройними формуваннями й звільнений 01.11.2014, що підтверджується довідкою Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 31.07.2020 № 33/8-В-1011/138.

Стосовно позивача встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, у зв`язку з чим відомості про нього внесені до Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, що підтверджується відповідною випискою з цього Реєстру, а також листами Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 03.05.2021 та від 12.11.2024 № 22-6.1-8528.

Позивач звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку зі звільненням з полону), додавши до рапорту, зокрема, копію паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків, виписку з Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та листи Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

За результатами розгляду рапорту відповідач листом (доповідною запискою) від 09.12.2024 відмовив позивачу у звільненні з військової служби, пославшись на відсутність належних документів, які підтверджують підставу звільнення. Про відмову позивачу стало відомо 10.12.2024.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд враховує наступні приписи законодавства.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади виконання військового обов`язку, а також підстави й порядок звільнення з військової служби визначені Законом України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).

Згідно з частинами першою, другою статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами (частина четверта статті 2 Закону).

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.

Згідно з підпунктом «д» пункту 3 частини п`ятої статті 26 названого Закону контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану – у зв`язку із звільненням з полону (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Наведена норма пов`язує виникнення підстави для звільнення військовослужбовця з юридичним фактом звільнення такого військовослужбовця з полону та відсутністю висловленого ним бажання продовжувати військову службу. Ця підстава є самостійною та імперативною: за наявності зазначених обставин орган військового управління зобов`язаний вирішити питання про звільнення військовослужбовця; жодних додаткових оцінних умов чи дискреційних повноважень щодо визнання/невизнання підстави така норма не передбачає.

Зміст поняття «полон» розкривається у Порядку тримання військовополонених, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.2022 № 413. Згідно з цим Порядком полон – це тимчасове обмеження свободи особи, яка підпадає під одну з категорій осіб, наведених у статті 4 Женевської конвенції, та яка брала участь у воєнних діях, з метою недопущення її до подальшої участі в таких діях; військовополонені – особи, які мають право на цей статус відповідно до статті 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та статті 44 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року.

Правовий статус осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також підстави та порядок встановлення відповідного факту визначені Законом України від 26.01.2022 № 2010-IX «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» (далі також - Закон №2010-IX).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону його дія поширюється, зокрема, на осіб, яких було позбавлено особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями у зв`язку із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року.

Порядок встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, утворення та повноваження Комісії з питань встановлення такого факту, а також ведення Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, врегульовані постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2022 № 1281 «Деякі питання виконання Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Порядок оформлення довідок про перебування осіб у місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України або інтернування в нейтральних державах затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 № 55.

Перелік документів, які додаються військовослужбовцем до рапорту на підтвердження підстави звільнення, передбаченої підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», визначений Додатком 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за № 438/16454).

Згідно з Додатком 19 до зазначеної Інструкції при поданні рапорту про звільнення з військової служби за підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону на підтвердження підстави звільнення додається один із документів, що підтверджує перебування військовослужбовця в полоні та звільнення з полону, зокрема:

– довідка про перебування громадянина України з числа осіб, визначених пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей», у місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України або інтернування в нейтральних державах, зразок якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 № 55;

– копія рішення Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, прийнятого в установленому постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2022 № 1281 порядку, або витяг із Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

– довідка (лист-підтвердження) державного підприємства «Український національний центр розбудови миру» про встановлення факту перебування та звільнення (інтернування) особи з полону;

– довідка Об`єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених, незаконно позбавлених волі внаслідок агресії проти України при Службі безпеки України про встановлення факту перебування та звільнення (інтернування) особи з полону;

– інші документи, встановлені актами законодавства;

– документи, видані військовою частиною (довідки, витяги з наказів тощо) про встановлення факту перебування та звільнення (інтернування) особи з полону.

За правилами частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із такого.

Матеріалами справи підтверджено, і сторонами по суті не заперечується, що позивач є військовослужбовцем, перебував у неволі (полоні) внаслідок збройної агресії проти України та був звільнений, а стосовно нього в установленому законом порядку встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України з внесенням відомостей до Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено такий факт.

Перелік документів, наведений у Додатку 19 до Інструкції, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, є альтернативним: для підтвердження підстави звільнення за підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону достатньо подання будь-якого одного з перелічених документів. Одним із таких документів прямо визначено витяг із Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Позивач подав до рапорту саме виписку (витяг) з Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, доповнивши її листами Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Отже, позивач надав відповідачу належний та передбачений нормативно визначеним переліком документ на підтвердження підстави звільнення. Наявність цього документа є достатньою підставою для вирішення питання про звільнення позивача за підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону; вимагати від військовослужбовця подання інших чи додаткових документів понад перелік, встановлений Додатком 19 до Інструкції, орган військового управління не вправі.

Доводи відповідача про те, що позивач мав статус «заручника», а не «військовополоненого», і що ці поняття не є тотожними, суд відхиляє з таких підстав.

По-перше, підпункт «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону пов`язує звільнення з військової служби зі звільненням військовослужбовця саме з полону, а не з наявністю у нього формально оформленого міжнародно-правового статусу «військовополоненого». Спосіб доведення факту перебування в полоні визначений Додатком 19 до Інструкції, який серед належних документів називає витяг із Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Тим самим законодавець для цілей звільнення з військової служби прирівняв підтверджений в установленому порядку факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії до факту перебування в полоні та звільнення з полону. Відповідач же, вимагаючи додаткового підтвердження «статусу військовополоненого», фактично звузив визначену законом підставу звільнення та встановлену підзаконним актом форму її підтвердження, чим вийшов за межі наданих йому повноважень.

По-друге, внесення відомостей про позивача до Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, як особи, визначеної пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 2010-IX, само по собі спростовує доводи відповідача. Адже названою нормою до відповідної категорії віднесено осіб, яких було позбавлено особистої свободи державою-агресором (її формуваннями, іншими утвореннями) внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та Додатковим протоколом I. Отже, встановлення уповноваженою Комісією факту позбавлення позивача особистої свободи саме за цією категорією означає, що компетентний орган уже встановив належність позивача до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими, тобто до осіб, які користуються захистом як військовополонені. За таких обставин протиставлення відповідачем статусів «заручника» і «військовополоненого» суперечить змісту акта, яким установлено статус позивача.

По-третє, позивач є військовослужбовцем, який у зв`язку зі збройною агресією проти України перебував у районі бойових дій і був позбавлений свободи незаконними збройними формуваннями з метою недопущення його подальшої участі у виконанні завдань оборони. За наведеним вище визначенням, закріпленим у постанові Кабінету Міністрів України від 05.04.2022 № 413, таке обмеження свободи охоплюється поняттям «полон». Використане у довідці Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України формулювання «заручник» відображає термінологію законодавства про боротьбу з тероризмом, застосовну до подій у районі проведення антитерористичної операції, і не спростовує самого факту незаконного позбавлення позивача свободи внаслідок збройної агресії проти України та подальшого звільнення, який у встановленому законом порядку підтверджений Комісією та Єдиним реєстром.

Суд наголошує, що орган військового управління як суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Суб`єкт владних повноважень не наділений правом на власний розсуд звужувати чи розширювати визначені законом підстави звільнення з військової служби або встановлений підзаконними актами перелік підтвердних документів. Тлумачення відповідачем застосовних норм у спосіб, що позбавляє військовослужбовця гарантованого законом права на звільнення з військової служби у зв`язку зі звільненням з полону за наявності належного підтвердного документа, є свавільним і не узгоджується з принципом верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) наголосив на особливій важливості принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Наведений підхід узгоджується і з вимогою правової визначеності, згідно з якою особа, яка добросовісно виконала передбачені законом умови, має право розраховувати на настання пов`язаних із цим правових наслідків.

Оскільки обов`язок доведення правомірності відмови покладено законом на відповідача (частина друга статті 77 КАС України), а відповідач належними та допустимими доказами правомірності своєї відмови не довів, суд доходить висновку, що відмова Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби є протиправною.

Щодо належного способу захисту порушеного права суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень або про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. Ефективний засіб юридичного захисту має бути таким, що забезпечує поновлення порушеного права, а спосіб захисту – співмірним із характером допущеного порушення.

Оскільки передбачена підпунктом «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону підстава звільнення є імперативною і не залишає органу військового управління дискреції у вирішенні питання про наявність підстави за умови подання військовослужбовцем належного підтвердного документа та відсутності висловленого ним бажання продовжувати військову службу, ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача прийняти рішення (наказ) про звільнення позивача з військової служби на відповідній підставі. Обмеження способу захисту лише повторним розглядом рапорту у цьому випадку не забезпечило б ефективного поновлення права позивача.

Згідно з частиною першою статті 9, частиною першою статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у пункті 58 рішення від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас зазначений принцип не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; обсяг цього обов`язку може бути різним залежно від характеру рішення. Суд, урахувавши обставини справи, надав відповідь на ті доводи сторін, які мають істотне значення для вирішення спору.

Враховуючи все вищевикладене, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зважає на те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 12 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» як військовослужбовець у справі, пов`язаній з виконанням військового обов`язку. З огляду на це підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) прийняти рішення (наказ) про звільнення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) з військової служби на підставі підпункту «д» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя А.С. Пекний