Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №140/8769/26 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року ЛуцькСправа № 140/8769/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозовського О.А.,

розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач), звернувся до суду з позовом до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військової частини НОМЕР_1 ) (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач) про визнання протиправними дії щодо відмови у прийнятті та реєстрації рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами; зобов`язання прийняти та зареєструвати рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами; зобов`язання розглянути рапорт ОСОБА_1 з урахуванням наданих документів про тяжке захворювання малолітнього сина ОСОБА_2 , потребу дитини у домашньому догляді, наявність інвалідності у матері дитини та відсутність інших осіб, які можуть здійснювати належний догляд за дитиною; зобов`язання звільнити ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 , з 25.07.2024.

ОСОБА_1 вказує, що він подав рапорт про звільнення з лав Державної прикордонної служби України на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII, а саме через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за малолітнім сином ОСОБА_2 .

Як зазначає ОСОБА_1 у позовній заяві, в/ч НОМЕР_1 фактично відмовилась приймати та реєструвати рапорт про звільнення з військової служби.

Позивач вважає таку відмову у прийнятті, реєстрації та розгляді рапорту про звільнення із військової служби протиправною, тому ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

10.08.2026 відповідач подав до суду відзив на позов, у якому позовні вимоги ОСОБА_1 не визнав, посилаючись на їх безпідставність. Відповідач зазначає, що рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами до військової частини фактично не надходив та не реєструвався, а доданий до позову проєкт рапорту не містить підпису, дати, відомостей про адресата та доказів його подання чи відмови у прийнятті. Саме обов`язку щодо прийняття, реєстрації та розгляду такого рапорту у військової частини не виникло. Також відповідач вказує, що 02.04.2026 позивач самовільно залишив військову частину (місце несення служби), у зв`язку із чим наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 07.04.2026 ОСОБА_1 визначено таким, що самовільно залишив військову частину з 02.04.2026. При цьому відповідач наголошує, що рапорт про звільнення не надходив а ні до самовільного залишення військової частини, а ні після нього. Також, відповідач вказує, що ОСОБА_1 не довів наявності всіх передбачених законом умов для звільнення: встановлення матері дитини III групи інвалідності саме по собі не підтверджує її непрацездатності та неможливості брати участь в утриманні дитини. Доказів її непрацездатності, обмежень до трудової діяльності чи інших відповідних документів до позову не подано.

Інших заяв по суті справи на адресу суду не надходило.

Сторони скористались своїм правом на подання до суду заяв по суті справи, в яких письмово виклали свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, а тому суд вважає можливим розглянути справу за наявними у справі матеріалами.

Враховуючи вимоги статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Дослідивши докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою від 27.08.2024 №08/1622 та (а. с.13) та довідкою від 04.11.2024 №4243 (а. с. 13).

Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 26.12.2016 ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (а. с.15), який відповідно до довідки від 16.12.2025 №583 потребує домашнього догляду (а. с.17).

Зі змісту виписки ЛКК від 16.12.2025 ОСОБА_2 потребує індивідуального домашнього догляду, терміном до 02.12.2026 (а. с.18).

Відповідно до даних витягу з рішення експертної команди з встановлення повсякденного функціонування особи, встановлено матері ОСОБА_2 . III групи інвалідності.

ОСОБА_1 вказує, що він подав рапорт про звільнення з лав Державної прикордонної служби України на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII, а саме через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за малолітнім сином ОСОБА_2 .

Не погоджуючись з діями в/ч НОМЕР_1 , ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Пунктом 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

У подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався та на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває.

Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України Про правовий режим воєнного стану від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон № 389-VIII).

Згідно із статтею 1 Закону № 389-VIII воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, згідно пункту 4 якого встановлено призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, здійснює Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII, який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

За визначенням ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами (ч. 4 ст. 2 Закону).

Виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 14 ст. 2 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу).

Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а у частині 4 цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема, під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (п.1), під час воєнного стану (п.2).

Відповідно до п. п. г п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у редакції, чинній на час подання позивачем рапорту про звільнення з військової служби), військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);

Згідно з частиною сьомою статті 26 Закону №2232-ХІІ, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Позивач проходить військову службу у складі в/ч НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України.

Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Положення №1115/2009).

Відповідно до пунктів 6, 7 Розділу І Положення №1115/2009 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на військовій службі визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу". Закінченням проходження громадянином військової служби вважається день, зазначений у наказі про виключення військовослужбовця зі списків особового складу Адміністрації Держприкордонслужби чи її розвідувального органу, регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних закладів, науково-дослідних установ або органів (підрозділів) забезпечення Держприкордонслужби (далі - органи Держприкордонслужби) у зв`язку з його звільненням з військової служби в запас або у відставку, загибеллю (смертю), визнанням судом безвісно відсутнім або оголошенням померлим.

За змістом пункту 12 Розділу І Положення №1115/2009 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців з державою, зокрема включення їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби або виключення з таких списків, присвоєння військових звань, пониження у військових званнях, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо, оформлюється письмовими наказами на підставі документів, види та форма яких установлюються наказом Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до пункту 13 Розділу І Положення №1115/2009 право видавати накази по особовому складу мають Голова Державної прикордонної служби України та згідно з визначеними ним повноваженнями посадові особи з числа його заступників, керівник розвідувального органу Адміністрації Держприкордонслужби, начальники (командири) регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, керівники закладів фахової передвищої військової освіти, вищого військового навчального закладу Держприкордонслужби, начальники навчальних центрів, науково-дослідних установ та органів забезпечення, які утримуються на окремих штатах і за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище (далі - начальники).

Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється наказом Міністерства внутрішніх справ України.

Згідно з пунктом 88 Розділу IV Положення №1115/2009 військовослужбовці призначаються на посади, звільняються з посад та зараховуються у розпорядження прямими начальниками, яким надано право видавати накази по особовому складу відповідно до номенклатури посад, що затверджується наказом Міністерства внутрішніх справ України.

Пункт 288 Розділу XII Положення №1115/2009 передбачає, що у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення. У разі звільнення військовослужбовця з військової служби за рішенням командування за розпорядженням начальника органу Держприкордонслужби, в якому проходить службу військовослужбовець, кадровий підрозділ органу забезпечує підготовку подання про його звільнення. Форма та порядок подання про звільнення військовослужбовців з військової служби та перелік документів, які додаються до нього у випадках, передбачених абзацами першим і другим цього пункту, визначаються наказом Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до пункту 292 Положення №1115/2009 наказ про звільнення військовослужбовця з військової служби видається відповідною посадовою особою. Перебування військовослужбовця у відпустці чи його тимчасова непрацездатність не є підставою для затримки видання такого наказу.

За нормами пункту 307 Положення №1115/2009 з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: військовослужбовці Держприкордонслужби звільненню не підлягають, крім випадків, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", а строк військової служби (дія контракту) продовжуються на строки, визначені статтею 23 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Накази про звільнення з військової служби військовослужбовців, не виключених із списків особового складу військових частин, підлягають скасуванню, крім наказів про звільнення військовослужбовців у відставку у зв`язку із визнанням їх військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби та наказів про звільнення військовослужбовців в запас на підставах, визначених статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Відповідно до пункту 37 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009, за наявності передбачених законодавством підстав військовослужбовець має право ініціювати питання про дострокове припинення (розірвання) контракту шляхом звернення з письмовим рапортом у порядку підпорядкування до посадової особи, уповноваженої приймати рішення про його звільнення з військової служби. При цьому рапорт разом із документами, необхідними для прийняття рішення про звільнення, у двотижневий строк подається кадровим підрозділом відповідній уповноваженій посадовій особі.

Таким чином, законодавець передбачив механізм реалізації відповідного права шляхом подання військовослужбовцем рапорту на звільнення зі служби з відповідних підстав.

Суд звертає увагу, що подання рапорту «по команді» передбачає його направлення в порядку підпорядкованості безпосередньому командиру, який після розгляду передає такий рапорт разом із відповідним клопотанням наступному за підпорядкованістю командиру, і так до посадової особи, уповноваженої вирішувати порушене у рапорті питання по суті, зокрема питання щодо звільнення військовослужбовця з військової служби.

Отже, виникнення у відповідача обов`язку зареєструвати та розглянути рапорт про звільнення безпосередньо пов`язане з фактичним надходженням такого рапорту у встановленому порядку. Саме по собі складення військовослужбовцем тексту чи проєкту рапорту, без доказів його подання відповідній посадовій особі, не породжує для військової частини обов`язку щодо його реєстрації та прийняття відповідного рішення.

Як встановлено судом, на підтвердження факту звернення з рапортом про звільнення позивач долучив до матеріалів справи лише його проєкт, який не містить підпису позивача та дати складення чи подання. На цьому документі також відсутні реєстраційний номер, відмітка про його отримання відповідною посадовою особою або інші реквізити, які б свідчили про фактичне надходження рапорту до відповідача.

При цьому матеріали справи не містять доказів направлення такого рапорту засобами поштового чи електронного зв`язку, його особистого вручення безпосередньому командиру або іншій уповноваженій посадовій особі, а також доказів відмови у його прийнятті чи реєстрації. Позивачем не надано й інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували вчинення ним дій, спрямованих на фактичне подання рапорту у встановленому порядку.

За таких обставин долучений до позовної заяви проєкт рапорту підтверджує лише факт існування відповідного тексту, однак не доводить факту звернення ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 з питання звільнення з військової служби за сімейними обставинами.

З огляду на викладене, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо прийняття та реєстрації рапорту про звільнення з військової служби є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання в/ч НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, з урахуванням наданих документів про тяжке захворювання малолітнього сина ОСОБА_2 , потребу дитини у домашньому догляді, наявність інвалідності у матері дитини та відсутність інших осіб, які можуть здійснювати належний догляд за дитиною, суд зазначає наступне.

Військовослужбовці які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану мають право на звільнення в порядку та на підставах визначеними частиною 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», зокрема через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Відповідно до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону 2232-ХІІ військовослужбовці під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: військовослужбовці-жінки - у зв`язку з вагітністю; військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку; дружина, якщо обоє із подружжя проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років; перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці; військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України; військовослужбовці, які є усиновлювачами, на утриманні яких перебуває (перебувають) дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями, патронатними вихователями, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років; виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати; утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи; виховання військовослужбовцем дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров`я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, але якій не встановлено інвалідність, за умови що такі особи не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати; необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи; необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів; необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров`я; необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім`ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько консультативної комісії закладу охорони здоров`я; у зв`язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами; якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану; якщо їхнім близьким родичам (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, рідний (повнорідний) брат чи сестра) посмертно присвоєно звання Герой України за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності листопад 2013 року - лютий 2014 року.

Як підставу для звільнення ОСОБА_1 зазначає підпункт «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону 2232-XII, а саме через сімейні обставини, відповідно до абзацу 10 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону 2232-XII. Водночас застосування цієї підстави обумовлено не лише наявністю відповідного захворювання дитини, а й додатковою обов`язковою умовою - відсутністю інших працездатних осіб, які відповідно до закону зобов`язані її утримувати. Отже, всі зазначені обставини повинні існувати одночасно та бути підтверджені належними доказами.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, а розірвання шлюбу або їх окреме проживання не впливає на обсяг таких обов`язків.

Стаття 150 Сімейного кодексу покладає на обох батьків обов`язок виховувати дитину та піклуватися про її здоров`я і розвиток.

Стаття 180 прямо встановлює, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Таким чином, мати дитини є іншою особою, на яку законом покладено обов`язок щодо її утримання, незалежно від того, проживає вона разом із позивачем чи окремо.

На підтвердження того, що мати дитини нібито не є працездатною, позивач подав копію витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. Проте ця копія виготовлена у вкрай низькій якості: значна частина її змісту є нерозбірливою, що унеможливлює встановлення повного змісту рішення, строку та причини встановлення інвалідності, визначених функціональних обмежень, рекомендацій щодо праці, а також інших юридично значущих відомостей. Із документа можна лише приблизно встановити зазначення III групи інвалідності, однак перевірити його повний зміст та відповідність оригіналу неможливо.

Згідно зі статтею 94 КАС України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо оригінал не поданий, а відповідність або достовірність копії поставлена під сумнів, відповідний доказ не може бути покладений в основу судового рішення. Тому, відповідач ставить під сумнів придатність поданої копії для підтвердження обставин, на які посилається позивач, та вважає за необхідне витребувати її оригінал або належним чином засвідчену, повну і придатну для прочитання копію.

Абзац десятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII пов`язує право військовослужбовця на звільнення не з самим фактом наявності у матері дитини інвалідності, а з відсутністю інших працездатних осіб, які відповідно до закону зобов`язані утримувати дитину. Отже, юридично значущим є встановлення саме працездатності або непрацездатності матері, а не лише наявності в неї певної групи інвалідності.

Відповідно до критеріїв, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2024 №1338 «Деякі питання запровадження оцінювання повсякденного функціонування особи», III група інвалідності встановлюється особам, які мають помірний, тобто перший, ступінь обмеження одного або декількох критеріїв життєдіяльності. Саме по собі встановлення III групи не означає повної втрати здатності до трудової діяльності.

Стаття 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» прямо передбачає забезпечення права осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, зокрема з можливістю виконання роботи вдома.

Водночас відповідно до статей 141 та 180 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини та зобов`язані утримувати її до досягнення повноліття. Наявність у матері III групи інвалідності сама по собі не припиняє і не скасовує цього обов`язку.

Для підтвердження передбаченої Законом № 2232-XII умови позивач повинен довести не лише статус матері як особи з інвалідністю, а й те, що вона не є працездатною та об`єктивно не може брати участі в утриманні дитини. Проте позивач не подав відомостей про працевлаштування або не працевлаштування матері, установлені їй обмеження чи протипоказання до трудової діяльності, ступінь втрати професійної працездатності, відповідні рекомендації експертної команди або інші документи, які давали б можливість зробити обґрунтований висновок про її непрацездатність.

Посилання позивача на те, що група інвалідності матері «унеможливлює забезпечення належного повсякденного догляду за дитиною», також не підтверджує дотримання вимог спірної норми. Закон вимагає довести відсутність іншої працездатної особи, зобов`язаної утримувати дитину, тоді як позивач стверджує про неможливість здійснення матір`ю повсякденного догляду. Це різні за змістом обставини, а доказів неможливості матері працювати або брати участь у матеріальному утриманні дитини до позовної заяви не додано. Отже, сам факт установлення матері дитини III групи інвалідності, без належного підтвердження характеру її функціональних обмежень і фактичної непрацездатності, не доводить відсутності іншої працездатної особи, зобов`язаної відповідно до закону утримувати дитину .

Аналіз наведених законодавчих норм свідчить про те, що розгляд рапорту про звільнення зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність підстав для звільнення, уточняються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, проводиться розрахунок вислуги років військової служби.

Як зазначив позивач, ним було подано рапорт на ім`я командира в/ч НОМЕР_1 , в якому останній просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини4 статті 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу».

Разом з цим, належні докази отримання рапорту про звільнення та доказів його подання командиру позивач суду не надав.

Крім того, матеріали справи не містять доказів реєстрації рапорту.

Отже, вказаними вище обставинами підтверджено той факт, що відповідач не отримував рапорт позивача про звільнення та, як наслідок, не мав можливості його розглянути.

Суд вважає за необхідне зазначити, що право на звільнення з військової служби може бути реалізовано за умови дотримання процедури звільнення, яку не було дотримано позивачем.

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем протиправної бездіяльності відповідача щодо розгляду його рапорту про звільнення з військової служби, оскільки позивач не виконав обов`язку щодо подання (направлення) рапорту у порядку та спосіб, визначені чинним законодавством, що є необхідною умовою для початку процедури розгляду такого рапорту по суті.

Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Що стосується позовної вимоги, про зобов`язання в/ч НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України, право на захист це суб`єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.

Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Із системного аналізу вказаних норм випливає, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин, а не можливість їх порушення у майбутньому.

Як встановлено судом з матеріалів справи, позивач не надав доказів належного надсилання рапорту до в/ч НОМЕР_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а тому, по суті не розглядався відповідачем та рішення про наявність підстав про звільнення з військової служби за сімейними обставинами не приймалося.

Таким чином спір з цього приводу між сторонами ще не виник.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з`ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи пред`явлено позов.

Доцільно зауважити, що адміністративне судочинство спрямоване на захист уже порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, а для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що в зв`язку з прийняттям суб`єктом владних повноважень рішення, вчиненню ним дій чи допущенням бездіяльності порушуються права позивача. Захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Неможливо зобов`язати відповідача на майбутнє вчиняти певні дії чи утриматись від вчинення певних дій, оскільки відсутні факти порушення прав позивача в майбутньому».

За відсутності ж спору відсутні й підстави для судового реагування, оскільки відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Отже, оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, тому у задоволенні цих позовних вимог необхідно відмовити, як передчасних.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17.09.2021 по справі №580/1285/20.

Таким чином в задоволенні вимоги про зобов`язання в/ч НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами слід відмовити.

Суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява №387/03, 20.09.2012, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом", тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Також суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на зазначене, оцінюючи докази, які є у справі, в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дії щодо відмови у прийнятті та реєстрації рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами; зобов`язання прийняти та зареєструвати рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами; зобов`язання розглянути рапорт ОСОБА_1 з урахуванням наданих документів про тяжке захворювання малолітнього сина ОСОБА_2 , потребу дитини у домашньому догляді, наявність інвалідності у матері дитини та відсутність інших осіб, які можуть здійснювати належний догляд за дитиною; зобов`язання звільнити ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

У зв`язку з відмовою у задоволенні адміністративного позову, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. 2, 5-9, 72-77, 90, 139, 242-246, 250, 255-258, 262, 295, 297 КАС України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.А. Лозовський