Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №640/17320/18 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 640/17320/18

провадження № 61-14875св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року в складі судді Попраса В. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року в складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Пилипчук Н. П., Яцини В. Б.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_7 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання договору позики дійсним та стягнення заборгованості за договором.

Позов мотивований тим, що 01 вересня 2016 року ОСОБА_6 уклав з ОСОБА_7 договір позики. За умовами договору ОСОБА_6 передав ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 20 000 євро строком до 10 березня 2017 року, про що складено відповідну розписку.

Станом на 17 вересня 2018 року позичальник ОСОБА_7 борг не повернув.

17 вересня 2018 року між ним і ОСОБА_6 укладений договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого останній відчужив йому право вимоги грошових коштів у розмірі 20 000 євро з ОСОБА_7 .

З огляду на викладені обставини ОСОБА_1 просив:

визнати дійсним договір позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ;

стягнути із ОСОБА_7 на його користь заборгованість у розмірі 20 000 євро, що еквівалентно 658 140 грн.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

15 вересня 2020 року позивач, з урахуванням залучення правонаступників ОСОБА_7 , подав до суду позовну заяву, в якій просив:

визнати дійсним договір позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ;

звернути стягнення на майно ОСОБА_7 , що одержано в натурі на користь ОСОБА_2 , у розмірі 5 000 євро, що є еквівалентом 164 535 грн, в рахунок погашення боргу ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

звернути стягнення на майно ОСОБА_7 , що одержано в натурі на користь ОСОБА_3 , у розмірі 5 000 євро, що є еквівалентом 164 535 грн, в рахунок погашення боргу ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

звернути стягнення на майно ОСОБА_7 , що одержано в натурі на користь ОСОБА_4 , у розмірі 5 000 євро, що є еквівалентом 164 535 грн, в рахунок погашення боргу ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

звернути стягнення на майно ОСОБА_7 , що одержано в натурі на користь ОСОБА_5 , у розмірі 5 000 євро, що є еквівалентом 164 535 грн, в рахунок погашення боргу ОСОБА_7 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 15 жовтня 2020 року справу передано за територіальною підсудністю до Дзержинського районного суду м. Харкова.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2020 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 залучено до участі у справі як правонаступників ОСОБА_7 .

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано дійсним договір позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 вересня 2016 року у розмірі 20 000,00 євро, що є еквівалентом 658 140,00 грн. Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 8 810,00 грн, тобто по 2 936,67 грн з кожного.

Суд першої інстанції виходив з того, що з 17 вересня 2018 року у ОСОБА_1 замість ОСОБА_6 виникло право стягнути з ОСОБА_7 заборгованість у розмірі 20 000 євро, що еквівалентно 658 140 грн. За вимогою позивача відповідачем не було повернуто суму боргу, на підставі чого позивач звернувся з позовом до суду.

Враховуючи, той факт, що первісний кредитор ОСОБА_6 відступив своє право вимоги до ОСОБА_7 ОСОБА_1 на підставі договору від 17 вересня 2018 року, суд вважав підтвердженим факт дійсності договору позики від 01 вересня 2016 року. Протилежних доказів стороною відповідача суду не надано.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Оцінивши всі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу за договором позики від 01 вересня 2016 року підлягають задоволенню. Тому стягненню з відповідачів на користь позивача підлягає основна сума боргу в загальному розмірі 658 140 грн, що еквівалентно 20 000 євро. Також суд першої інстанції звернув увагу на те, що стягує суму боргу суто в межах позовних вимог, оскільки, беручи до уваги зміну курсу євро на дату розгляду заяви, суд позбавлений можливості самостійно здійснити перерахунок у бік збільшення суми, що підлягає стягненню.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання договору позики дійсним та стягнення заборгованості за договором залишено без задоволення. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 572,00 грн судового збору.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватись у межах вартості отриманого ними у спадщину майна. Звідси обов`язок спадкоємців боржника перед кредиторами спадкодавця виникає лише у межах, передбачених статтею 1282 ЦК України, тобто в межах вартості майна, одержаного у спадщину. У разі неотримання від спадкодавця у спадщину жодного майна, особа не набуває статусу спадкоємця, і як наслідок у неї відсутній обов`язок задовольнити вимоги кредитора померлої особи.

Задовольняючи позов про стягнення боргу позичальника з його спадкоємців, суд відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України має визначити розмір боргу, який відповідає частці спадкоємця у спадщині, та вказати, що стягнення здійснюється в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що договір позики є дійсним, розписка підтверджує факт отримання ОСОБА_7 від ОСОБА_6 , правонаступником якого є позивач, грошових коштів в розмірі 20 000 євро із зобов`язанням повернути їх до 10 березня 2017 року. Факт написання розписки та наявність на такій розписці підпису боржника відповідачами не спростовано належними та допустимими доказами, адже експертне дослідження, призначене в суді першої інстанції, проведено не було, а справа повернулась до суду без виконання.

Проте, стягуючи солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (як правонаступників померлого ОСОБА_7 ) на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 вересня 2016 року у розмірі 20 000,00 євро, суд не визначив розмір боргу, який відповідає частці кожного зі спадкоємців у спадщині, та не вказав, що стягнення здійснюється в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Матеріали справи не містять даних щодо обсягу спадкового майна, його вартості, що унеможливлює визначити, у якій частці кожен зі спадкоємців має відповідати за зобов`язаннями померлого ОСОБА_7 .

Також відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень свідчать, що у провадженні Харківського районного суду Харківської області перебуває цивільна справа № 635/7387/19 за позовом ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом. Ухвалою суду першої інстанції від 09 жовтня 2025 року закрито підготовче провадження у вказаній справі та призначено справу до розгляду. Отже, між відповідачами існує спір щодо права власності на спадкове майна.

За таких обставин апеляційний суд вважав, що позов про стягнення заборгованості є передчасним, а тому задоволенню не підлягає.

Крім того, вимога про визнання правочину дійсним не є належним та ефективним способом захисту, адже обставини щодо укладання правочину, його дійсності належать до предмета доказування у цій справі.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його резолютивну частину в такій редакції:

визнати дійсним договір позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ;

стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року в розмірі 20 000,00 євро, у межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину;

стягнути з ОСОБА_3 (дитина,ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 ) на користь ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року в розмірі 20 000,00 євро, у межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину;

стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року в розмірі 20 000,00 євро, у межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину;

стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року в розмірі 20 000,00 євро, у межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах;

апеляційний суд, фактично визнавши факт існування боргу, який підлягає стягненню, все одно скасував рішення суду першої інстанції, яким такий борг було стягнено. При цьому, судом апеляційної інстанції не зазначено чітких підстав для скасування рішення суду першої інстанції та не визначено інший спосіб, у який заборгованість може бути стягнена, що ставить під сумнів можливість реалізації позивачем своїх прав на власність, ефективний захід правового захисту та справедливий суд. Такий підхід не відповідає критеріям ані внутрішньої правової системи, ані міжнародних стандартів захисту прав людини;

факт укладення договорів позики між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на загальну суму 20 000 євро, що є еквівалентом 658 140 грн, та факт заборгованості за цим зобов`язанням підтверджується розпискою від 01 вересня 2016 року, яка підписана ОСОБА_7 . Оскільки договір позики від 01 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у формі розписки і ці особи здійснили дії, що підтверджують його вчинення (написання розписки, передача грошей у борг, прийняття грошей у борг), цей договір може бути визнаний дійсним;

спадкоємець, який прийняв спадщину та набув у власність спадкове майно, зобов`язаний погасити заборгованість спадкодавця, проте виключно у межах вартості отриманого ним у спадщину майна. Саме суд при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника встановлює необхідні для цього обставини: чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у встановлені строки; коло спадкоємців, які прийняли спадщину; дійсний розмір вимог кредитора; частки спадкоємців у спадщині; обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця. До обов`язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців боржника, дотримання кредитором строку, визначеного статтею 1282 ЦK України, звернення з вимогою до спадкоємців боржника. Якщо спадкоємець (спадкоємці) заперечує проти вимог кредитора спадкодавця щодо меж його відповідальності за зобов`язаннями спадкодавця, доводити обсяг спадкового майна та його вартість повинен такий спадкоємець, оскільки, з огляду на характер спірних правовідносин, кредитор не завжди може визначити яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна. Тому не допускається відмова в позові з тих підстав, що позивачем не надано відповідних доказів;

коли суд не може визначити точний обсяг спадкової маси та вартість такого майна, задовольняючи позов кредитора до спадкоємця, суд в резолютивній частині рішення зазначає дійсний розмір заборгованості, який відповідає частці спадкоємця у спадщині, та встановлює, що її належить стягнути у межах вартості майна, одержаного ним у спадщину. Цим суд встановлює порядок виконання рішення про стягнення заборгованості спадкодавця. У зв`язку з цим з`ясування обсягу спадкового майна, його вартості (проведення оцінки) здійснює виконавець в порядку Закону України «Про виконавче провадження», який, виходячи із вартості успадкованого майна, і визначає остаточну суму, яку належить стягнути зі спадкоємця (спадкоємців), за наявності - враховує виконані та/або які перебувають на стадії виконання судові рішення за вимогами інших кредиторів спадкодавця, адже відповідальність спадкоємця за зобов`язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого ним майна та його часткою у спадщині.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 640/17320/18 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У лютому 2026 року матеріали справи № 640/17320/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2026 року в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку для подання відзиву на касаційну скаргу відмовлено; відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року повернуто без розгляду; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про повідомлення часу та місця розгляду справи відмовлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 08 грудня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 червня 2021 року в справі № 11-104сап21, від 09 жовтня 2024 року в справі № 638/1046/14-ц, від 27 листопада 2024 року в справі № 175/998/16-ц, від 29 вересня 2021 року в справі № 487/3658/16-ц, від 25 квітня 2018 року в справі № 645/3265/13, від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22, від 19 лютого 2020 року в справі № 607/98/17, від 05 жовтня 2022 року в справі № 521/10631/20, від 21 жовтня 2020 року в справі № 569/15147/17, від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 14 серпня 2019 року в справі № 523/3522/16-ц, від 05 листопада 2025 року в справі № 444/1177/20, від 05 квітня 2023 року в справі № 911/1278/20, від 30 листопада 2022 року в справі № 171/2639/18, від 11 грудня 2023 року в справі № 523/19706/19, від 18 листопада 2020 року в справі № 523/19010/15-ц, від 02 квітня 2021 року в справі № 191/1808/19, від 28 квітня 2021 року в справі № 204/2707/19 та у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що відповідно до розписки від 01 вересня 2016 року ОСОБА_7 взяв у борг у ОСОБА_6 грошові кошти в сумі, еквівалентній 20 000 євро, які зобов`язався повернути в строк не пізніше до 10 березня 2017 року.

17 вересня 2018 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладений договір про відступлення права вимоги, згідно з умовами якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги належне первісному кредиторові за зобов`язанням щодо стягнення з ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 20 000 євро.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.

Із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 звернулися ОСОБА_2 (яка діяла у власних інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які залучені до участі у справі як його правонаступники.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовної вимоги про визнання договору позики грошових коштів дійсним

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі№ 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом ОСОБА_1 , крім іншого, просив визнати дійсним договір позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ;

задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що первісний кредитор ОСОБА_6 відступив своє право вимоги до ОСОБА_7 . ОСОБА_1 на підставі договору від 17 вересня 2018 року, суд вважав підтвердженим факт дійсності договору позики від 01 вересня 2016 року. При цьому, протилежних доказів відповідачами до суду не надано;

застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;

апеляційний суд правильно вважав, що вимога про визнання правочину дійсним не є належним та ефективним способом захисту, адже обставини щодо укладання правочину, його дійсності належать до предмета доказування у цій справі;

тому задоволення позовної вимоги про визнання дійсним договору позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , не призведе до захисту порушених прав ОСОБА_1 .

За таких обставин постанову апеляційного суду в частині позовної вимоги про визнання дійсним договору позики грошових коштів від 01 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , слід залишити без змін.

Щодо позовної вимоги про стягнення боргу за договором позики в межах вартості частки спадкового майна, одержаного у спадщину

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині (частина перша стаття 1282 ЦК України).

Згідно зі статтею 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 607/98/17, на яку посилається заявник, вказано:

«правовідносини, що виникли між банком та боржником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов`язальні правовідносини, що виникли між кредитодавцем та спадкоємцями боржника і вирішуються у порядку положень статті 1282 ЦК України.

При вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:

- чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги;

- коло спадкоємців, які прийняли спадщину;

- при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини);

- при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України.

У той же час, суд не врахував, що принцип змагальності цивільного процесу, який був закріплений у статті 81 ЦПК України, передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доводити обсяг спадкового майна та його вартість повинен спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов`язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна. Тому висновки суду про відмову в позові з тих підстав, що позивачем не зазначено перелік спадкового майна, не надано доказів, які підтверджують яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна, суперечать вимогам процесуального закону, оскільки суд безпідставно поклав обов`язок доказування наведених обставин на сторону позивача».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 521/10631/20, на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «до обов`язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців боржника, дотримання кредитором строку, визначеного статтею 1282 ЦК України, звернення з вимогою до спадкоємців боржника, а до обов`язку спадкоємця позичальника, у разі заперечення проти заявлених вимог, належить обов`язок доведення розміру та вартості успадкованого ним майна. Таким чином, обсяг спадкового майна та його вартість повинен доводити спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов`язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця. Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації. Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо). Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц, на яку посилається заявник, зроблено висновок про те, що «законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права».

Отже, спадкоємець, який прийняв спадщину та набув у власність спадкове майно, зобов`язаний погасити заборгованість спадкодавця, проте виключно у межах вартості отриманого ним у спадщину майна. Саме суд при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника встановлює необхідні для цього обставини: чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у встановлені строки; коло спадкоємців, які прийняли спадщину; дійсний розмір вимог кредитора; частки спадкоємців у спадщині; обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця. До обов`язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців боржника, дотримання кредитором строку, визначеного статтею 1282 ЦК України, звернення з вимогою до спадкоємців боржника. Якщо спадкоємець (спадкоємці) заперечує проти вимог кредитора спадкодавця щодо меж його відповідальності за зобов`язаннями спадкодавця, доводити обсяг спадкового майна та його вартість повинен такий спадкоємець, оскільки, з огляду на характер спірних правовідносин, кредитор не завжди може визначити яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна. Тому не допускається відмова в позові з тих підстав, що позивачем не надано відповідних доказів. В такій ситуації, задовольняючи позов кредитора до спадкоємця, суд в резолютивній частині рішення зазначає дійсний розмір заборгованості, який відповідає частці спадкоємця у спадщині, та встановлює, що її належить стягнути у межах вартості майна, одержаного ним у спадщину. Цим суд встановлює порядок виконання рішення про стягнення заборгованості спадкодавця (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року у справі № 201/8538/16-ц).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з вимогами (з урахуванням уточнення) про стягнення боргу за договором позики зі спадкоємців ОСОБА_7 , ОСОБА_8 зазначав, що 01 вересня 2016 року ОСОБА_6 уклав з ОСОБА_7 договір позики. За умовами цього договору ОСОБА_6 передав ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 20 000 євро строком до 10 березня 2017 року, про що складено відповідну розписку. Станом на 17 вересня 2018 року позичальник ОСОБА_7 борг не повернув. 17 вересня 2018 року між ним і ОСОБА_6 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого останній відчужив йому (позивачу) право вимоги грошових коштів у розмірі 20 000 євро з ОСОБА_7 ;

задовольняючи позов у цій частині позовних вимог та стягуючи солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 вересня 2016 року у розмірі 20 000,00 євро, що є еквівалентом 658 140,00 грн, суд першої інстанції виходив з того, що за життя ОСОБА_7 уклав з ОСОБА_6 договір позики, зобов`язання за яким не виконав та грошові кошти у розмірі 20 000 євро не повернув. Надалі, 17 вересня 2018 року, між ОСОБА_8 і ОСОБА_6 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_7 щодо повернення грошових коштів у розмірі 20 000 євро. Оскільки боржник помер, зобов`язання з повернення належних йому грошових коштів належить виконати його спадкоємцям ( ОСОБА_2 (дружині), ОСОБА_4 (сину), ОСОБА_5 (матері)), які звернулись до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини. Під час розгляду справи суд установив, що позивачем (кредитором спадкодавця) було пред`явлено вимогу до спадкоємців боржника у строки, визначені законом. За таких обставин справи суд першої інстанції вважав, що вимоги про стягнення основного боргу за договором позики від 01 вересня 2016 року є обґрунтованими та підлягають задоволенню. При цьому суд першої інстанції звернув увагу на те, що стягує суму боргу суто в межах позовних вимог, оскільки, беручи до уваги зміну курсу євро на дату розгляду заяви, суд позбавлений можливості самостійно здійснити перерахунок у бік збільшення суми, що підлягає стягненню;

при ухваленні нового рішення про відмову у задоволенні позову в частині вимог про стягнення боргу за договором позики зі спадкоємців ОСОБА_7 апеляційний суд вказав, що задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватись у межах вартості отриманого ними у спадщину майна. Звідси обов`язок спадкоємців боржника перед кредиторами спадкодавця виникає лише у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Проте, стягуючи солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (як правонаступників померлого ОСОБА_7 ) на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 01 вересня 2016 року у розмірі 20 000,00 євро, суд першої інстанції не визначив розмір боргу, який відповідає частці кожного з них та не вказав, що стягнення здійснюється в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Матеріли справи не містять даних щодо обсягу спадкового майна, його вартості, що унеможливлює визначити у якій частці кожен зі спадкоємців має відповідати за зобов`язаннями померлого ОСОБА_7 . Також відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень свідчать, що у провадженні Харківського районного суду Харківської області перебуває цивільна справа № 635/7387/19 за позовом ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом. Отже, між відповідачами існує спір щодо права власності на спадкового майна. За таких обставин позов про стягнення заборгованості є передчасним, а тому задоволенню не підлягає;

апеляційний суд не звернув уваги на те, що до обов`язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, коло спадкоємців боржника, яка прийняли спадщину, звернення з вимогою до спадкоємців боржника з дотриманням строку, визначеного статтею 1282 ЦК України, а обсяг спадкового майна та його вартість повинен доводити (або спростувати) спадкоємець (спадкоємці), який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов`язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна, а кредитор не завжди може визначити яке саме майно одержано спадкоємцями у спадщину та яка вартість цього майна. Тому висновок апеляційного суду про відмову у позові, в тому числі, з тих підстав, що позивачем не надано доказів, які підтверджують вартість майна, одержаного у спадщину, є необґрунтованим;

касаційний суд акцентує увагу, що в ситуації, коли суд не може визначити точний обсяг спадкової маси та вартість такого майна, задовольняючи позов кредитора до спадкоємця, суд в резолютивній частині рішення зазначає дійсний розмір заборгованості, який відповідає частці спадкоємця у спадщині, та встановлює, що її належить стягнути у межах вартості майна, одержаного ним у спадщину. Цим суд встановлює порядок виконання рішення про стягнення заборгованості спадкодавця. У зв`язку з цим з`ясування обсягу спадкового майна, його вартості (проведення оцінки) здійснює виконавець в порядку Закону України «Про виконавче провадження», який, виходячи із вартості успадкованого майна, і визначає остаточну суму, яку належить стягнути зі спадкоємця (спадкоємців), за наявності - враховує виконані та/або які перебувають на стадії виконання судові рішення за вимогами інших кредиторів спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов`язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого ним майна та його часткою у спадщині;

заперечуючи проти вимог кредитора спадкодавця, відповідачі не довели (не спростували) обсяг спадкового майна та його вартість, доказів вартості вказаного майна не надали. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення із відповідачів боргу за договором позики. Разом з цим, суд першої інстанції помилково не зазначив у резолютивній частині, що такий борг належить стягувати у межах вартості майна, одержаного відповідачами у спадщину;

суд першої інстанції також не врахував, що солідарне зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України). Законом не передбачена солідарна відповідальність спадкоємців між собою, кожен із яких зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Тому борг спадкодавця підлягає стягненню з кожного спадкоємця у рівних частках;

суди не звернули уваги, що за змістом відповіді приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Сергієнко Н. В. спадкоємцями ОСОБА_7 є не три особи: дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_4 , матір ОСОБА_5 , а чотири: ОСОБА_2 , приймаючи спадщину діяла як в своїх інтересах, так і в інтересах малолітнього сина - ОСОБА_3 . Відповідно заборгованість за договором позики підлягає стягненню з чотирьох осіб (спадкоємців ОСОБА_7 ): ОСОБА_2 , малолітнього сина ОСОБА_3 , сина ОСОБА_4 , матері ОСОБА_5 , у розмірі, який відповідає його частці у спадщині (т.1, а.с. 72);

крім того, як суд першої інстанції, стягуючи судовий збір у розмірі 8 810,00 грн за результатами розгляду позову з трьох відповідачів порівну (по 2 936,67 грн з кожного) на користь позивача, так і суд апеляційної інстанції, стягуючи судовий збір в розмірі 10 572 грн за подання апеляційної скарги з позивача на користь особи, яка подала апеляційну скаргу ( ОСОБА_2 ), не врахували того, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи та відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» при зверненні до суду першої інстанції з позовом судовий збір не сплачував. Тому сума судового збору, сплачена або яка мала була бути сплачена за подання позову чи апеляційної скарги, підлягала стягненню з відповідачів на користь держави або з державного бюджету на користь особи, яка подала апеляційну скаргу ( ОСОБА_2 ).

За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для стягнення із відповідачів боргу за договором позики, але помилився щодо порядку та меж такого стягнення, а також розподілу судових витрат. Водночас суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про передчасних позовних вимог та відмову у задоволенні позову. У зв`язку з цим постанову суду апеляційної інстанції належить скасувати, а рішення суду першої інстанції - відповідно змінити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу слід задовольнити частково,

постанову суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про визнання договору позики грошових коштів дійсним залишити без змін;

постанову суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про стягнення боргу за договором позики зі спадкоємців ОСОБА_7 , в межах вартості частки спадкового майна, одержаного у спадщину кожним із них, скасувати, а рішення суду першої інстанції в цій частині та в частині розподілу судових витрат змінити.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно із підпунктами 1, 2, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 1 % ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму на одну працездатну особу; за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб; за подання касаційної скарги на рішення суду судовий збір підлягає сплаті в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

При зверненні до суду у 2018 році позивач (з урахуванням уточнення позову) пред`явив до відповідачів одну позовну вимогу немайнового характеру (про визнання договору дійсним) та вимоги майнового характеру на загальну суму 20 000 євро (з еквівалентом 658 140 грн), тому мав сплатити судовий збір у розмірі 9 514,80 грн (8 810 грн (максимальний розмір судового збору за вимогу майнового характеру) + 704,80 грн (розмір судового збору за вимогу немайнового характеру)).

Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи та відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільняється від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, судовий збір за подання позову та касаційної скарги не сплачував.

За результатом касаційного перегляду справи у задоволенні позовної вимоги немайнового характеру відмовлено, а вимоги майнового характеру задоволено.

З урахуванням часткового задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування постанови апеляційного суду та зміни рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, враховуючи, що рішення суду в апеляційному порядку оскаржувала лише ОСОБА_2 , а також того, що позивач звільнений від сплати судового збору, судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 17 620 грн (8 810 грн * 200 %) належить стягнути з ОСОБА_2 на користь держави.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору позики грошових коштів дійсним залишити без змін.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики зі спадкоємців ОСОБА_7 , в межах вартості частки спадкового майна, одержаного у спадщину кожним із них, скасувати.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2024 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики зі спадкоємців ОСОБА_7 , в межах вартості частки спадкового майна, одержаного у спадщину кожним із них, змінити, замінивши другий та третій абзаци рішення п`ятьма абзацами в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 вересня 2016 року в розмірі 5 000 євро, в межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від від 01 вересня 2016 року в розмірі 5 000 євро, в межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від від 01 вересня 2016 року в розмірі 5 000 євро, в межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину.

Стягнути з малолітнього ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від від 01 вересня 2016 року в розмірі 5 000 євро, в межах вартості частки спадкового майна ОСОБА_7 , одержаного у спадщину.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції в розміірі 8 810 грн, по 2 202,5 грн з кожного».

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанціїв розмірі 17 620 грн судових витрат на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Харківського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко