Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №925/569/26 — Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року Справа № 925/569/26

Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді – Васяновича А.В.,

секретар судового засідання – Ібрагімова Є.Р.,

за участі представників сторін:

від позивача – представник не з`явився,

від відповідача – Скорик О.В., особисто,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом фізичної особи-підприємця Жовтухи Юрія Володимировича,

с. Гоголів Броварського району Київської області

до фізичної особи-підприємця Скорика Олександра Вікторовича,

с. Хрущівка Золотоніського району Черкаської області

про стягнення 100 328 грн. 25 коп.,

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Черкаської області з позовом звернулася фізична особа-підприємець Жовтуха Юрій Володимирович до фізичної особи-підприємця Скорика Олександра Вікторовича про стягнення 100 328 грн. 95 коп., заборгованості, а саме: 81 292 грн. 00 коп. – суми основного боргу, 1 222 грн. 72 коп. – 3% річних, 10 596 грн. 91 коп. – пені та 7 217 грн. 32 коп. – інфляційних втрат, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем договору купівлі-продажу.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 04 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення сторін. Розгляд справи по суті призначено на 10 год. 00 хв. 18 червня 2026 року.

Ухвалою суду від 18 червня 2026 року суд відклав розгляд справи по суті на 09 год. 30 хв. 06 липня 2026 року.

Представник позивача в судове засідання, що відбулося 06 липня 2026 року, не з`явився, звернувся до суду з клопотанням про розгляд справи без його участі.

Відповідач позов визнав, про що останнім надано суду письмову заяву.

Згідно з ч. 1 ст. 191 ГПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

В судовому засіданні, яке відбулося 06 липня 2026 року згідно з ч. 1 ст. 240 ГПК України було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення зі справи №925/569/26.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, а також заслухавши пояснення відповідача, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного:

20 червня 2024 року позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 91 292 грн. 00 коп., що підтверджено видатковою накладною №59.

Позивач виставив відповідачу рахунок на оплату №76 від 20 червня 2024 року на суму 91 292 грн. 00 коп.

23 липня 2025 року вказаний рахунок був частково оплачений відповідачем на суму 10 000 грн. 00 коп., внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість в сумі 81 292 грн. 00 коп.

Отже, між позивачем та відповідачем виникли договірні відносини з поставки товару, що свідчить про укладення між позивачем та відповідачем договору поставки у спрощений спосіб.

Позивач стверджує, що звертався до відповідача з листом №0212/2 від 02 грудня 2025 року, в якому вимагав сплатити заборгованість в сумі 81 292 грн. 00 коп. протягом 5 календарних днів з моменту отримання цього листа.

Доказів направлення цього листа на адресу відповідача матеріали справи не містять.

Відповідач борг не сплатив.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України укладеним є договір, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 2 цієї статті договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Особа, яка отримала оферту, яка містить усі істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв`язаною умовами оферти у разі її прийняття, виражає свою згоду щодо змісту істотних умов договору або навпаки незгоду у момент ознайомлення із змістом пропозиції.

Частиною першою статті 181 Господарського кодексу України (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. При цьому допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно зі ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Згідно зі ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За договором поставки в силу приписів ст. 712 ЦК України продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товари у власність покупця для виконання його підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як визначено п. 2 ч. 1 ст. 664 ЦК України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Згідно із ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Отже, суб`єкти господарської діяльності можуть укладати господарські договори, в тому числі договори поставки, у письмовій формі як шляхом складення єдиного документа за підписом обох сторін, так й у спрощеній формі на підставі видаткових накладних, які у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положення про документальне забезпечення записів в бухгалтерському обліку та Цивільного кодексу України, є первинними документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її здійснення та засвідчують факт поставки товару, відтак є підставою виникнення у сторін зобов`язань, зокрема обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2022 року у справі №916/36/22.

Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2018 року у справі №910/9075/17 вказав, що якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов`язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 Цивільного кодексу України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов`язку негайного виконання; такий обов`язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 Цивільного кодексу України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред`явив йому кредитор пов`язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов`язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.

Судом враховано, що інший строк оплати товару сторони не встановили, а тому після отримання товару у відповідача винник обов`язок з його оплати.

23 липня 2025 року відповідач частково оплатив товар на суму 10 000 грн. 00 коп.

Отже, станом на момент звернення позивач до суду у відповідача наявна заборгованість в сумі 81 292 грн. 00 коп.

Даний факт відповідач визнав у своїй письмовій заяві.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином з відповідача підлягає стягненню 81 292 грн. 00 коп. основного боргу.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України заявлено вимогу про стягнення 7 217 грн. 32 коп. інфляційних втрат нарахованих за період липень 2024 року – січень 2025 року та 1 222 грн. 72 коп. 3% річних нарахованих за 183 дні прострочення.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 (провадження №12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

Водночас, позивач заявив вимогу про стягнення з відповідача 10 596 грн. 00 коп. пені, нарахованої в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за 183 дні прострочення оплати, з посиланням на положення ч. 1 ст. 231 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. ч. 4 ст.191 ГПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суд дійшов висновку, що визнання відповідачем позову в цій частині суперечить закону, а тому продовжує судовий розгляд.

Щодо заявленої позовної вимоги про стягнення пені суд зазначає наступне:

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За приписами ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин), на яку посилається позивач, законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Сторони не належать до суб`єктів господарювання, що визначені ч. 2 ст. 231 ГК України, а тому посилання позивача на цю норму права судом відхиляються як безпідставні.

За змістом ч. 2 ст. 217 ГК України одним із видів господарських санкцій у сфері господарювання є штрафні санкції, які згідно з частиною першою статті 230 ГК України визначаються у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України встановлюється законом. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі.

На момент виникнення спірних правовідносин законодавець пов`язував можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання грошових зобов`язань саме з умовами їх встановлення у договорі за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.

Частиною шостою статті 231 ГК України передбачено можливість встановлення санкції за порушення грошових зобов`язань у відсотках до облікової ставки НБУ як одиниці вимірювання такої санкції. Однак саме зобов`язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони мають право і не встановлювати жодних санкцій за порушення строків розрахунку.

Отже, якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов`язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, непогодженому в договірному порядку та прямо невстановленому законом.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 вересня 2019 року у справі №908/1501/18.

Також Верховний Суд у постанові від 02 липня 2025 року у cправі № 910/9181/24 зазначив, що у тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.05.2023 у справі № 910/21298/21, від 27 січня 2026 року у справі № 910/4862/21.

Водночас, судом враховано, що частину 3 статті 549 ЦК України доповнено абзацом 2 Законом України № 4196-IX від 09.01.2025, відповідно до якого боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.

Відповідно до приписів частини 1 статті 17 Закону України № 4196-ІХ від 09.01.2025 «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через шість місяців з дня набрання ним чинності. Закон України № 4196-ІХ від 09.01.2025 набув чинності 28.02.2025 та введено в дію 28.08.2025 року.

Тобто, з 28.08.2025 року розмір пені за прострочення виконання грошового зобов`язання встановлено Законом.

Проте, положеннями ст. 5 ЦК України унормовано, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, нова редакція ч. 3 ст. 549 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин.

Враховуючи вищенаведене позов в частині вимог про стягненні пені задоволенню не підлягає.

Також здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «LIGA 360» з урахуванням заявлених позивачем вимог, судом встановлено, що розмір річних за період з 21 червня 2024 року (наступний день після поставки товару) по 20 грудня 2024 року (183 дні прострочки) становить 1 219 грн. 31 коп., а розмір інфляційних витрат за період липень 2024 року – січень 2025 року становить 7 067 грн. 30 коп.

Таким чином з відповідача підлягає стягненню саме 1 219 грн. 31 коп. 3% річних та 7 067 грн. 30 коп. інфляційних втрат.

Враховуючи викладене заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

При цьому, ч. 1 ст. 130 ГПК України передбачено, що у разі, зокрема, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Аналогічні положення містить ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».

Таким чином, 50 % судового збору в розмірі 1 188 грн. 49 коп. покладаються на відповідача, а решта 50 % судового збору підлягають поверненню позивачу з Державного бюджету України.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Позивач не позбавлений права на звернення до суду із відповідним клопотанням, оскільки без такої заяви повернення судового збору законом не допускається.

На підставі викладеного, та керуючись ст. ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з фізичної особи-підприємця Скорика Олександра Вікторовича (код РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь фізичної особи-підприємця Жовтухи Юрія Володимировича (код РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) 81 292 грн. 00 коп. основного боргу, 1 219 грн. 31 коп. 3% річних та 7 067 грн. 30 коп. інфляційних втрат та 1 188 грн. 49 коп. судового збору.

3. В решті вимог в позові відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.

Повне рішення складено 14 вересня 2026 року.

Суддя А.В.Васянович