Рішення від 03 вересня 2026 р. у справі №202/7036/25 — Індустріальний районний суд міста Дніпра

Справа № 202/7036/25

Провадження № 2/202/752/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2026 року м. Дніпро

Індустріальний районний суд м. Дніпра у складі:

головуючої судді – Бєсєди Г.В.

за участю секретаря – Гриб А.О.

представника позивача – ОСОБА_1

відповідача – ОСОБА_2

представника відповідача – ОСОБА_3

розглянувши справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про припинення права спільної часткової власності та визнання права спільної часткової власності та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаірального округу Якуба О.А. про визнання недійсним договору дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про припинення права спільної часткової власності та визнання права спільної часткової власності.

В обґрунтування позовної заяви зазначає, що вона є законним власником 2/3 частки у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке набуте нею на підставі договору дарування від 24.01.2025.

Правомірність відчуження майна дарувальником – ОСОБА_6 підтверджується тим, що зазначена квартира належала йому на законних підставах згідно з такими правовстановлюючими документами: свідоцтво про право власності на житло від 19.02.1998, яке видано виконкомом міської Ради народних депутатів, зареєстроване КП «Дніпропетровське МБТІ» в реєстровій книзі за № 277п-39; свідоцтво про право на спадщину за законом від 29.11.2013, видане державним нотаріусом Третьої дніпропетровської ДНК Янковою І.В.; свідоцтво про право на спадщину за законом від 18.12.2013, видане державним нотаріусом Шостої дніпропетровської ДНК Черненко І.М. (реєстровий № 2-571, державний реєстраційний номер № 3906198). У той же час, частка іншого спадкоємця, співвласника квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 , складає 1/3 частки квартири.

Наголошувала, що у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної сумісної власності на це майно припиняється, однак незважаючи на викладене, відповідач досить тривалий час не погоджується розподілити частки в спільній сумісній власності та перешкоджає у користуванні вказаною квартирою.

Просила суд припинити режим спільної сумісної власності на квартиру; визначити, що частка ОСОБА_4 у праві спільної власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , становить 2/3; визначити, що частка ОСОБА_5 у праві спільної власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , становить 1/3.

Представником ОСОБА_5 – адвокатом Іваненковою Н.М. подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба О.А. про визнання недійсним договору дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви представник ОСОБА_5 – адвокат Іваненкова Н.М. зазначала, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності батькові, матері та братові позивача за зустрічною позовною заявою – ОСОБА_6 . Після смерті батьків відкрилася спадщина. Позивач за зустрічним позовом оформив свої спадкові права на частку батька в судовому порядку. У свою чергу, після смерті матері, її син - ОСОБА_6 пропустив строк для прийняття спадщини, проте за письмовою згодою свого брата – позивача за зустрічним позовом зміг подати заяву до нотаріуса на підставі ч. 2 ст. 1272 ЦК України.

29 листопада 2013 року ОСОБА_6 склав заповіт, яким заповів 1/2 частку зазначеної квартири ОСОБА_5 , що підтверджує його чітке волевиявлення щодо розподілу нерухомості після його смерті. Після смерті ОСОБА_6 його донька – ОСОБА_4 повідомила, що квартира має належати їм із дядьком навпіл. Зазначав, що 24 січня 2025 року ОСОБА_6 уклав договір дарування, за яким передав своїй доньці – ОСОБА_4 невизначену частку у спільній сумісній власності на цю квартиру. Оскільки майно є об`єктом спільної сумісної власності, відчуження частки без попереднього її визначення та виділу в натурі, або без згоди інших співвласників, прямо порушує норми цивільного законодавства України та майнові права позивача за зустрічним позовом як законного спадкоємця. Наголошує, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріальна посвідчена.

Отже, вважає, що договір дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру є таким, що суперечить нормам чинного законодавства, оскільки не було отримано письмової та нотаріально засвідченої згоди ОСОБА_5 на відчуження частки в спільній сумісній власності.

Просила суд визнати недійсним договір дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру, укладений 24 січня 2025 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 щодо невизначеної частки спільної сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою О.А. та зареєстровано в реєстрі за номером 29, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 226831412101; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 76792636 від 24.01.2025, вчинений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою Оленою Анатоліївною, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 226831412101.

Представником ОСОБА_4 – адвокатом Артемчук Н.І. надано відзив на зустрічну позовну заяву. У відзиві зазначали, що із матеріалів справи та спадкових правовідносин випливає, що право власності ОСОБА_6 на відповідну частку квартири виникло в порядку спадкування. Факт відкриття спадщини, подання заяв про її прийняття, а також подальше оформлення спадкових прав свідчить про визначеність обсягу спадкових прав кожного спадкоємця, що унеможливлює автоматичне застосування режиму спільної сумісної власності.

Окрім цього, з моменту складення заповіту і аж до моменту укладення договору дарування відсутність зазначення конкретної частки не викликала жодних заперечень або спорів з боку позивача за зустрічним позовом. Лише після того, як дарування було здійснене на користь доньки, а не брата, позивач за зустрічним позовом почав стверджувати про нібито невизначеність предмета правочину та необхідність його згоди як співвласника.

Наголошувала, що укладення договору дарування спадкової частки квартири не порушує прав чи законних інтересів іншого співвласника, не змінює обсягу його прав та не створює підстав для визнання правочину недійсним, а тому позовні вимоги за зустрічним позовом є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник позивача первісний позов підтримала та просила задовольнити, у задоволенні зустрічного позову просила відмовити.

Відповідач та його представник зустрічний позов підтримали та просили задовольнити, у задоволенні первісного позову просили відмовити.

Суд, заслухавши сторін, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, приходить до таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 набула право власності на 2/3 частки спірної квартири на підставі договору дарування від 24.01.2025, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою О.А.

Правомірність відчуження цього нерухомого майна дарувальником — ОСОБА_6 підтверджується належними правовстановлюючими документами, згідно з якими квартира належала йому на підставі спільної часткової власності, а саме: свідоцтвом про право власності на житло від 19.02.1998, виданим виконкомом міської Ради народних депутатів на підставі розпорядження № 3/799-98 та зареєстрованим КП «Дніпропетровське МБТІ» в реєстровій книзі за № 277п-39; свідоцтвом про право на спадщину за законом від 29.11.2013, виданим державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. (зареєстровано в реєстрі за № 5-2114, державний реєстраційний номер № 3607788); свідоцтвом про право на спадщину за законом від 18.12.2013, виданим державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Черненко І.М. (зареєстровано в реєстрі за № 2-571, державний реєстраційний номер № 3906198).

ОСОБА_5 є власником 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 29.11.2013, виданим державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. (зареєстровано в реєстрі за № 5-2114, державний реєстраційний номер № 3607788); свідоцтвом про право на спадщину за законом від 18.12.2013, виданим державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Черненко І.М. (зареєстровано в реєстрі за № 2-571, державний реєстраційний номер № 3906198).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом про визнання недійсним договору дарування та скасування рішеня про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_5 посилався на те, що укладеним спірним договором дарування частини квартири порушено його права як співвласника квартири, що є спільною сумісною власністю, згоди на відчуження якої він не надавав.

Суд звертає увагу на те, що для правильного вирішення цього спору, необхідно встановити вид режиму (спільна часткова власність чи спільна сумісна власність) квартири за адресою: АДРЕСА_2 ,на час укладення спірного договору дарування від 24.01.2025.

Розглядаючи позови, пов`язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Так, спільною сумісною власністю, зокрема, є: майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 60 - 74 СК України); майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частина четверта статті 355 ЦК України), тобто діє презумпція спільної часткової власності. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Отже, якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Згідно матеріалів справи, квартира за адресою: АДРЕСА_2 до смерті ОСОБА_7 належала на праві спільної сумісної власності: ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , де їх розмір часток у праві спільної часткової власності був рівним, тобто по 1/3 частині.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною першою статті 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

За змістом статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Аналіз вказаних норм матеріального права дозволяє зробити висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди одного зі співвласників на укладення договору про відчуження частки спільної сумісної власності позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Проте, 08.07.2012 року ОСОБА_7 , який був одним із співвласником спільної сумісної власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , помер.

18.12.2013 державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Черненко І.М. видано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого спадщина, на яку в указаних частках видано свідоцтво, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 19.02.1998 виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів, згідно з розпорядженням № 3/799-98.

29.10.2013 державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І.В. видано ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого спадщина, на яку в указаних частках видано свідоцтво, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 19.02.1998 виконкомом міської ради народних депутатів м. Дніпропетровська, згідно з розпорядженням № 3/799-98.

Частка суб`єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

Таким чином слід зробити висновок про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 отримавши свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_8 стали власником частин квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , а саме: ОСОБА_5 1/3 частки та ОСОБА_6 2/3 часток.

Та обставина, що у свідоцтвах про право на спадщину за законом зазначено: «спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з частки у праві спільної сумісної власності на квартиру», не змінює факту прийняття ОСОБА_5 1/3 частки та ОСОБА_6 2/3 часток вказаної квартири, оскільки таке відповідає вимогам закону.

Водночас, суд звертає увагу на те, що законодавством не передбачено існування щодо одного об`єкта нерухомого майна двох різних режимів власності (спільної сумісної та спільної часткової власності).

За таких обставин, слід зробити висновок про те, що внаслідок прийняття спадщини прийняття ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , режим спільної сумісної власності щодо квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , трансформувався у режим спільної часткової власності.

За обставин цієї справи, відсутність рішення суду щодо виділення часток із спільної сумісної власності не змінює автоматичну трансформацію такого режиму, оскільки така відбулася у зв`язку із смертю одного із співвласника спільної сумісної власності майна та прийняттям спадщини ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у відповідних частках.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року зі справи № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року зі справи № 910/11511/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Такий висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 28 травня 2020 року у справі № 910/7164/19.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. У частинах першій, третій, четвертій вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Виходячи із вищенаведеного, та того, що ОСОБА_6 мав право на розпорядження своєю часткою майна у праві спільної часткової власності, згоди на відчуження якої іншого із співвласників спільної часткової власності не потрібна, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба О.А. про визнання недійсним договору дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру.

Суд зазначає, що право власності ОСОБА_6 на належну йому частку квартири набуте на підставі спадкування за законом, а не в режимі спільної сумісної власності. Обставини відкриття спадщини, своєчасне подання спадкоємцями заяв про її прийняття, а також наступне правове оформлення їхніх спадкових прав підтверджують чітке визначення та розмежування часток кожного зі спадкоємців у спадковому майні.

Встановивши, що спірна квартира була у спільній сумісній власності до смерті ОСОБА_7 , частка померлого у спільній сумісній власності була прийнята спадкоємцями, що свідчить про виділ частки зі спільного майна шляхом відкриття після померлого спадщини, позовні вимоги ОСОБА_4 в частині припинення права спільної сумісної власності не підлягають задоволенню.

Встановивши, що частки права власності ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 були рівними, тобто по 1/3 частині, враховуючи ту обставину, що договір дарування від 24.01.2025, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою О.А., на невизначену частку квартири, суд дійшов висновку про можливість задоволення позовної вимоги у спосіб визначення 2/3 частки ОСОБА_4 та 1/3 частки ОСОБА_5 у праві спільної власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що з огляду на положення статті 16 ЦК України за обставин цієї цивільної справи є належним та ефективним.

Керуючись ст. ст. 81, 141, 258-259, 263-265, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про припинення права спільної сумісної власності та визнання права спільної часткової власності – задовольнити частково.

Визначити, що частка ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у праві спільної власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , становить 2/3.

Визначити, що частка ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_2 ) у праві спільної власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , становить 1/3.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба О.А. про визнання недійсним договору дарування невизначеної частки в спільній сумісній власності на квартиру - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Суддя Г.В. Бєсєда