Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №902/5/26 — Північно-західний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року Справа №902/5/26

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Петухов М.Г.

секретар судового засідання Левчук Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Павленко Т.М." на рішення Господарського суду Вінницької області від 04.06.2026 (суддя Тварковський А.А., повне рішення складено 10.06.2026)

за позовом Фермерського господарства "Павленко Т.М."

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Алтанік"

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод Кобзаренка"

про визнання договору недійсним

за участю представників:

позивача - Чайки А.О.,

відповідача-1 - Сніцаренко А.А.,

відповідача-2 - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 04.06.2026 у задоволенні позову відмовлено.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначив, що право позивача було порушено не фактом укладення спірного договору, а фактом заволодіння належним Фермерському господарству "Павленко Т.М." майном внаслідок дій відповідачів.

Відтак, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту прав позивача у даному спорі є подання віндикаційного позову - про витребування відповідного майна у Товариства з обмеженою відповідальністю "Алтанік". У разі, якщо спірне майно в натурі не збережено, Фермерське господарство "Павленко Т.М." не позбавлене права на подання позову про відшкодування збитків, що гарантує можливість отримати відповідне відшкодування.

Виходячи із оцінки наявних у справі доказів на предмет їх належності та допустимості, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, керуючись своїм внутрішнім переконанням на підставі всебічного, повного, об`єктивного з`ясування обставин справи, дійшов висновку, що позовна вимога у даній справі не відповідає належному та ефективному способу захисту порушеного права позивача, тому не підлягає задоволенню по суті.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Фермерське господарство "Павленко Т.М." звернулось до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Апелянт, зокрема, вказує, що суд першої інстанції помилково визначив належним способом захисту віндикаційний позов, не врахувавши, що внаслідок знищення первинних ідентифікаційних номерів, технічних втручань та заміни комплектуючих повернення бункера в натурі не забезпечить реального поновлення прав позивача та унеможливить його законну державну реєстрацію.

Також зазначає, що відповідно до ч.2 ст.216 ЦК України за неможливості повернення майна в натурі відшкодовується його вартість. Заява про збільшення розміру позовних вимог подана до закінчення підготовчого засідання, однак суд першої інстанції обґрунтовуючи причини відмови у її задоволенні зазначив, що вона змінює не тільки розмір позовних вимог, а й підстави позову. При цьому, відмовляючи позивачу у збільшенні розміру позовних вимог, судом не враховано, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним і спрямована на практичне відновлення порушеного права.

Вважає, що позивач лише уточнив спосіб захисту відповідно до приписів ч.2 ст.216 ЦК України, оскільки в ході розгляду справи було беззаперечно доведено факт знищення номерних агрегатів та неможливість подальшої законної реєстрації й експлуатації бункера.

Таким чином, позивач зазначає, що відмова суду у прийнятті заяви про збільшення позовних вимог, всупереч п.2 ч.2 ст.46 ГПК України, фактично позбавила позивача ефективного способу захисту. Висновок про необхідність звернення саме з віндикаційним позовом є помилковим та не відповідає встановленим у справі обставинам і вимогам ст.216 ЦК України.

Крім того, скаржник вказує, що договір купівлі-продажу №620 від 18.12.2023 між ТОВ "Завод Кобзаренка" та ТОВ "Алтанік" має ознаки фіктивного правочину, укладеного не з метою реального відчуження майна, а для створення штучного документального підґрунтя для легалізації володіння бункером ПБН-20, що належить ФГ "Павленко Т.М.", чим порушено принципи добросовісності та заборону зловживання правом, передбачені ст.3, 13 ЦК України.

Зауважує, що фіктивність правочину підтверджується відсутністю доказів оплати при заявленій 100% передплаті, відсутністю реєстрації податкових накладних, а також висновком трасологічної експертизи щодо маніпуляцій з ідентифікаційними табличками та невідповідності комплектуючих заявленому року виготовлення. Сукупність цих обставин свідчить про відсутність реального виконання договору та його спрямованість на приховування протиправного заволодіння майном.

У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому, зокрема, вказує, що оскаржуваний договір було укладено між відповідачами у справі ТОВ "Алтанік" та ТОВ "Завод Кобзаренка". Відтак, позивач не є стороною оспорюваного договору, а тому задоволення позовних вимог не спричинить жодних змін у майновому становищі позивача, оскільки ним заявлено виключно немайнову вимогу. Навіть застосування двосторонньої реституції як наслідку визнання оспорюваного договору недійсним не призведе до будь-яких змін у майновому становищі позивача.

Таким чином, вважає, що обираючи на власний розсуд спосіб захисту позивач у даній справі вочевидь обрав неефективний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, про що суд першої інстанції дійшов вірного висновку.

Відповідач зауважує, що під час державної реєстрації бункера-навантажувача Держпродспоживслужбою було проведено відповідні обстеження, жодних фальсифікацій не виявлено, тому твердження позивача про знищення ідентифікаційних номерів та заперечення позивачем законної належності ТОВ "Алтанік" бункера-навантажувача є безпідставними.

Також зазначає, що висновок експерта судової трасологічної експертизи від 07.10.2024 року жодним чином не доводить твердження позивача про те, що об`єктом дослідження був саме перевантажувальний бункер накопичувач ПБН-20. Позивач не довів у встановленому законом порядку, що бункер-накопичувач, який ТОВ "Алтанік" придбало у ТОВ "Завод Кобзаренка", є тим самим перевантажувальним бункером-накопичувачем ПБН-20, який позивач раніше придбав у ТОВ "Украгрозапчастина". Відтак, вважає, що позивач не довів порушення своїх прав унаслідок укладення оспорюваного договору та наявності правової заінтересованості у його оскарженні, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідач просить апеляційну скаргу ФГ "Павленко Т.М." залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Вінницької області від 04.06.2026 – без змін.

У судове засідання, призначене на 09.09.2026 року, відповідач-2 не забезпечив явку свого уповноваженого представника, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Згідно з ч.12 ст.270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи приписи ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, приймаючи до уваги, що явка учасників справи в судове засідання обов`язковою не визнавалася, колегія суддів визнала за можливе розглядати апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача-2.

Відповідно до ч.1, 4 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 10.06.2019 між ТОВ "Украгрозапчастина" (постачальник) та Фермерським господарством "Павленко Т.М." (покупець) укладено договір №В1-1001391 поставки сільськогосподарських машин.

Додатком №1/1 до договору поставки (специфікація) від 10.06.2019 погоджено найменування сільськогосподарських машин - перевантажувальний бункер накопичувач ПБН-20, ціну - 731050,00 грн.

Згідно із платіжними дорученнями №83 від 11.06.2019, №87 від 18.07.2019, №110 від 01.11.2019 позивач здійснив оплату в загальній сумі 731050,00 грн на користь ТОВ "Украгрозапчастина" згідно з рахунком №В1-00000986 від 10.06.2019.

На виконання умов договору поставки ТОВ "Украгрозапчастина" поставило позивачу накопичувач на суму 731050,00 грн згідно з видатковою накладною №УА-000007083 від 15.07.2019 та актом приймання-передачі №УА-000007083 від 15.07.2019.

30.06.2023 року ФГ "Павленко Т.М." уклало договір застави №23-403/28-2, відповідно до якого позивач, як майновий поручитель ТОВ "Вінницяагропроектбуд", передав перевантажувальний бункер-накопичувач ПБН-20 у заставу АТ "ОТП БАНК".

Поряд з цим, 18.12.2023 між ТОВ "Завод Кобзаренка" (продавець) та ТОВ "Алтанік" (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 620, предметом продажу якого визначено перевантажувальний бункер-накопичувач ПБН-20, загальна вартість якого складає 950000,00 грн., в т.ч. ПДВ 158 333,33 грн.

19.12.2023 відповідно до видаткової накладної №5545, акта прийняття-передачі машини серія АА №001051 постачальник ТОВ "Завод Кобзаренка" передав, а покупець ТОВ "Алтанік" прийняв бункер накопичувач перевантажувальний ПБН-20, серійний номер 040345, рік випуску 2023 в кількості 1 шт. загальною вартістю 950 000,00 грн, в т.ч. ПДВ 158333,33 грн.

Враховуючи викладене, вважаючи, що спірний договір купівлі-продажу було укладено з метою створення видимості законного придбання бункера та неправомірного залишення його у володінні ТОВ "Алтанік", а також з огляду на обставини, встановлені в межах кримінального провадження №12024025070000023 від 17.02.2024, ФГ "Павленко Т.М." вважає свої права та законні інтереси порушеними та звернулося з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.1, 2 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст.215 ЦК України).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Звертаючись з позовом про визнання недійсними правочинів, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення.

При розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд повинен вирішувати питання про спростування презумпції правомірності правочину та має встановити не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач фактично звернувся за захистом свого права власності на перевантажувальний бункер-накопичувач, стверджуючи, що предметом спірного договору купівлі-продажу №620 від 18.12.2023 є саме той бункер, який він набув у власність на підставі договору №В1-0001391 від 10.06.2019.

Оцінюючи наведені доводи позивача та встановлюючи тотожність майна, на яке посилається скаржник, колегія суддів враховує таке.

Відповідно до ст.179 ЦК України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Згідно з ч.1 ст.184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Отже, для віднесення майна до індивідуально визначеної речі необхідним є встановлення сукупності ознак, які дають можливість однозначно ідентифікувати конкретний об`єкт та відмежувати його від інших речей такого самого виду.

Як вбачається з видаткової накладної від 15.07.2019 (т.1, а.с.13) та акта приймання-передачі до договору поставки від 15.07.2019 (т.1, а.с.13 на звороті), ФГ "Павленко Т.М." як покупцю було передано перевантажувальний бункер-накопичувач ПБН-20, серійний номер (S/N) 40162. Основні технічні характеристики та комплектація зазначеного перевантажувального бункера-накопичувача визначені у додатку №2/1 до договору поставки від 10.06.2019 (т.1, а.с.17 на звороті).

При цьому, апеляційний суд зауважує, що відомостей щодо року випуску перевантажувального бункера-накопичувача, серійний номер (S/N) 40162, у зазначених документах не міститься. При цьому, позивач зазначає, що вказаний бункер було виготовлено у 2018 році, а зазначена обставина відповідачем не заперечується, у зв`язку з чим відповідно до ч.1 ст.75 ГПК України не підлягає доказуванню.

Водночас, як убачається зі змісту акта приймання-передачі машини від 19.12.2023 (т.1, а.с.12), а також видаткової накладної від 19.12.2023 (т.1, а.с.12 на звороті) ТОВ "Алтанік" було передано перевантажувальний бункер-накопичувач ПБН-20, серійний номер (S/N) 040345, 2023 року випуску.

Таким чином, надані сторонами документи містять відмінні індивідуалізуючі ознаки перевантажувальних бункерів-накопичувачів ПБН-20, зокрема, різні серійні номери: S/N 40162 та S/N 040345.

У своїх поясненнях позивач вказує на знищення первинного ідентифікаційного номера бункера та встановлення іншого, на підтвердження чого посилається на висновок експерта №СЕ-19/102-24/15187-КДТЗ від 07.10.2024 за результатами проведення судової трасологічної експертизи (т.1, а.с.152-164), складений в межах кримінального провадження №12024025070000023.

Колегією суддів встановлено, що відповідно до вказаного висновку експерта, ідентифікаційний номер перевантажувального бункера-накопичувача ПБН-20 з бункером зеленого кольору, шасі сірого кольору та закріпленим номерним знаком " НОМЕР_1 " знищено, оскільки встановлено факт закріплення таблички виробника з серійним номером "040345" на об`єкті дослідження в період з 16.02.2024 по 07.08.2024 за відсутності інших ідентифікаційних номерів (п.1 висновку).

Разом з тим, згідно з п.2 висновку експерта, ідентифікаційний номер зазначеного перевантажувального бункера-накопичувача було знищено шляхом демонтажу таблички виробника з цим номером. Встановити значення первинного ідентифікаційного номера перевантажувального бункера-накопичувача ПБН-20 з бункером зеленого кольору, шасі сірого кольору та закріпленим номерним знаком " НОМЕР_1 " не представляється можливим.

Аналіз змісту висновку експерта дає підстави для висновку, що експерт підтверджує факт зміни (знищення) ідентифікаційного номера досліджуваного бункера та встановлення на ньому таблички із серійним номером "040345", однак не містить висновку про те, що первинним ідентифікаційним номером цього бункера був саме S/N 40162, оскільки експертом чітко зазначено про неможливість встановлення значення первинного ідентифікаційного номера.

Відтак, наведений висновок не підтверджує тотожність досліджуваного бункера з майном, переданим позивачу за договором поставки від 10.06.2019.

Будь-яких інших належних та допустимих доказів у розумінні ст.76, 77 ГПК України на підтвердження того, що бункер-накопичувач, який ТОВ "Алтанік" придбало у ТОВ "Завод Кобзаренка", є тим самим перевантажувальним бункером-накопичувачем ПБН-20, який ФГ "Павленко Т.М." раніше придбав у ТОВ "Украгрозапчастина", позивач суду не надав.

Відповідно до ч.3 ст.13 та ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Отже, об`єктом судового захисту є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес особи.

Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.

Враховуючи, що позивачем не доведено тотожність перевантажувального бункера-накопичувача ПБН-20, набутого ним у 2019 році, з майном, придбаним ТОВ "Алтанік" у 2023 році, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено порушення його права власності внаслідок укладення спірного договору купівлі-продажу, що виключає правові підстави для задоволення позовних вимог.

Водночас, судом враховується, що згідно правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, від 16.10.2020 у справі №910/12787/17, встановивши те, що оспорюваний правочин або інші правовідносини не порушують прав і законних інтересів позивача, суд не повинен вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності ідентифікуючих ознак, оскільки вказане є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові.

Відтак, встановлення факту відсутності порушення права чи законного інтересу позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, зумовлює відсутність необхідності надавати оцінку ефективності обраного позивачем способу захисту та іншим доводам сторін, які не впливають на наведений висновок.

Крім того, апеляційний суд зауважує, що згідно зі змістом апеляційної скарги позивача також оскаржує протокольну ухвалу, оформлену протоколом судового засідання від 07.05.2026, якою відмовлено у задоволенні заяви про збільшення розміру позовних вимог від 23.04.2026.

Водночас, враховуючи, що позовна вимога про стягнення збитків у розмірі повної вартості бункера-накопичувача є похідною від вимоги про визнання недійсним договору, апеляційний суд не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги і в цій частині.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що, незважаючи на відмінність у правовому обґрунтуванні відмови у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Відмінність у мотивах, з яких суди дійшли висновку про необхідність відмови у позові, сама по собі не свідчить про неправильне вирішення спору та не є підставою для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про залишення рішення Господарського суду Вінницької області від 04.06.2026 без змін, з огляду на що апеляційна скарга Фермерського господарства "Павленко Т.М." задоволенню не підлягає.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема судів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Зважаючи на викладене, апеляційний суд зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

Рішення Господарського суду Вінницької області від 04.06.2026 у справі №902/5/26 залишити без змін, апеляційну скаргу Фермерського господарства "Павленко Т.М." - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена "15" вересня 2026 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Петухов М.Г.