Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №487/3260/26 — Миколаївський апеляційний суд

14.09.26

22-ц/812/1844/26

Провадження №22-ц/812/1844/26

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року м. Миколаїв

Справа № 487/3260/26

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Шаманської Н.О.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Лівінського І.В.,

із секретарем судового засідання – Колосовою О.М.

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом

ОСОБА_1

до

ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Заводський відділ державної виконавчої служби у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції,

про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене суддею Скоринчук К.М., 16 червня 2026 року в приміщенні цього ж суду, дата складення повного тексту рішення не зазначена,

у с т а н о в и в:

У квітні 2026 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

В обґрунтування позову зазначала, що вона та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 грудня 2025 року з відповідача на її користь стягнуто аліменти на утримання дитини – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх його видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 30 червня 2025 року і до повноліття дитини.

14 січня 2026 року вона отримала виконавчий лист на підставі якого 24 березня 2026 року відкрито виконавче провадження № 80579432.

Однак, відповідач будь-якої матеріальної допомоги на утримання доньки не надає, аліменти добровільно не сплачує, участі у додаткових витратах на дитину не бере. Внаслідок невиконання ним рішення суду від 01 грудня 2025 року про стягнення аліментів, утворилася заборгованість за період з 30 червня 2025 року по 28 квітня 2026 року в розмірі 141296 грн 25 коп.

Відповідачем частково сплачено заборгованість по аліментах на утримання доньки:

за червень 2025 року – 566 грн 92 коп.

за липень 2025 року – 17007 грн 57 коп.

за серпень 2025 року – 1165 грн 65 коп.

Відповідач є працездатною особою, не має на утриманні інших неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків, у лікарів нарколога та психіатра на обліку не перебуває, хронічних захворювань, які б перешкоджали йому виконувати свій обов`язок щодо утримання дитини – не має та має дохід від військової частини.

За підрахунками позивачки за період з 30 червня 2025 року по 30 квітня 2026 року, неустойка (пені) за несвоєчасну сплату аліментів ОСОБА_2 становить: 141296 грн 25 коп.

Посилаючись на викладене, просила стягнути з ОСОБА_2 зазначену суму пені.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності доказів на підтвердження утворення заборгованості по сплаті аліментів з вини відповідача.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність вини відповідача у виникненні заборгованості зі сплати аліментів а саме:

Твердження відповідача про те, що під час шлюбу він повністю утримував родину, а саме доньку, дружину та сина позивачки від першого шлюбу, не відповідає фактичним обставинам справи.

Не відповідають дійсності й доводи відповідача про те, що все нерухоме майно, набуте під час шлюбу, він нібито оформлював на позивачку, чим начебто підтверджував своє піклування про сім`ю та відсутність власних майнових претензій, оскільки на даний час у Заводському районному суді м. Миколаєва розглядається справа за позовом відповідача про поділ майна подружжя, у якій він заявляє вимоги щодо визнання за ним права на частину майна, набутого під час шлюбу та оформленого на позивачку.

Також відсутні докази того, що через свого колегу відповідач нібито чотири рази намагався передати позивачці грошові кошти на утримання дитини.

Суд першої інстанції безпідставно погодився з твердженням відповідача про те, що він «не знав реквізитів для оплати», а позивачка нібито «уникала контактів».

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача – ОСОБА_5 , посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В обґрунтування відзиву зазначала, що апелянт фактично підміняє поняття обов`язку утримувати дитину поняттям вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів, що суперечить змісту статті 196 Сімейного кодексу України. Одним із основних доводів апеляційної скарги є твердження про те, що сам факт існування у відповідача обов`язку утримувати неповнолітню дитину, його обізнаність про розгляд справи щодо стягнення аліментів, проходження військової служби та отримання стабільного грошового забезпечення нібито беззаперечно свідчать про його вину у виникненні заборгованості зі сплати аліментів. Проте, така правова позиція ґрунтується на неправильному тлумаченні положень статті 196 СК України та фактично підміняє різні за своїм змістом правові категорії.

Як правильно встановив суд першої інстанції, заборгованість у даній справі виникла внаслідок сукупності об`єктивних обставин, які не перебували під повним контролем відповідача. Зокрема, рішення про стягнення аліментів було ухвалено 01 грудня 2025 року, однак аліменти присуджено ретроспективно – починаючи з 30 червня 2025 року. Таким чином, на момент набрання рішенням законної сили вже була сформована значна сума заборгованості, яка виникла не внаслідок умисного ухилення відповідача, а через особливість законодавчого механізму присудження аліментів «від дня пред`явлення позову». Більше того, як встановив суд першої інстанції, виконавчий лист був отриманий позивачкою 14 січня 2026 року, однак до органу державної виконавчої служби вона звернулася лише 24 березня 2026 року, тобто більш ніж через два місяці після його отримання. Саме після відкриття виконавчого провадження державним виконавцем постанову про звернення стягнення було невідкладно направлено до військової частини, де проходить службу відповідач, після чого вже у квітні 2026 року розпочалося систематичне утримання аліментів із його грошового забезпечення. Ці обставини були встановлені судом першої інстанції та не спростовані апелянтом. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що ще до звернення позивачки до суду із позовом про стягнення аліментів відповідач неодноразово намагався передати кошти на утримання доньки через третю особу, однак позивачка відмовлялася їх приймати. Також судом встановлено відсутність доказів того, що до пред`явлення виконавчого листа до примусового виконання позивачка повідомляла відповідачу реквізити для перерахування аліментів або в інший спосіб сприяла добровільному виконанню рішення суду. Ці обставини були предметом дослідження суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку.

У судове засіданні сторони не з`явились, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_6 – ОСОБА_5 , яка підтримала відзив на апеляційну скаргу та просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості

Отже, тлумачення статті 196 СК України свідчить про те, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи.

На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин.

Перелік причин з яких утворилась заборгованість не з вини платника аліментів не є вичерпним і може встановлюватись судом у кожному випадку окремо на підставі поданих доказів.

У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. Очевидно, що в такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості, і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

Отже, для застосування зазначеної вище санкції до платника аліментів необхідні такі умови:

- існування заборгованості зі сплати аліментів, встановлених рішенням суду або за домовленістю між батьками згідно з частиною першою статті 189 СК України;

- наявність винних дій особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти, що

призвели до виникнення заборгованості.

Судом встановлено, що сторони є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 грудня 2025 року (справа № 487/4438/25) ухвалено стягувати з відповідача на користь позивачки аліменти на утримання дитини – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх його видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 30 червня 2025 року і до повноліття дитини (а.с. 12-14).

Рішення набрало законної сили 01 січня 2026 року.

24 березня 2026 року відкрито виконавче провадження № 80579432 на підставі виконавчого листа, який позивачка отримала 14 січня 2026 року (а.с. 15, 16).

26 березня 2026 року за місцем роботи відповідача до військової частини НОМЕР_1 було спрямовано запит щодо надання інформації про його доходи (а.с. 49).

Згідно звіту про здійснення відрахувань та виплат, виданого військовою частиною НОМЕР_1 , з квітня місяця 2026 року розпочато утримання по стягненню аліментів (а.с. 51).

Згідно розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, здійсненого старшим державним виконавцем Заводського ВДВС у місті Миколаєві ОМУ МЮУ від 15 квітня 2026 року, станом на 31 березня 2026 року заборгованість, починаючи з 30 червня 2025 року , складає 122 556 грн 11 коп. (а.с. 17).

Тобто, на час відкриття 24 березня 2026 виконавчого провадження №80579432 сума заборгованості по сплаті аліментів складала 122 556 грн 11 коп.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, вказана сума заборгованості утворилася внаслідок того, що аліменти нараховувалися з часу звернення позивачки із позовом 30 червня 2025 року, тоді як рішення суду набрало законної сили 01 січня 2026 року, виконавче провадження було відкрито 24 березня 2026 року та в квітні 2026 року розпочато стягнення на погашення заборгованості.

Згідно звіту про здійснення відрахування та виплати, виданого військовою частиною НОМЕР_1 від 03 червня 2026 року за № 154/730/3/271, залишок заборгованості ОСОБА_2 по виконавчому провадженню № 80579432 станом на 15 квітня 2026 року становила 132 176 грн 18 коп. та станом на 31 травня 2026 року – 107 781 грн 11 коп. (а.с. 74).

Отже, матеріали справи містять беззаперечні докази на підтвердження утворення заборгованості по сплаті аліментів не з вини відповідача та належного виконання такого зобов`язання по сплаті аліментів і погашення утвореної заборгованості щомісячно з часу відкриття виконавчого провадження № 80579432 від 24 березня 2026 року.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність ознак наявності вини відповідача в утворенні заборгованості по сплаті аліментів у вказаному розмірі, а тому вірно відмовив у задоволенні позову про стягнення пені за прострочення сплати аліментів.

Посилання апелянта на те, що твердження відповідача про те, що під час шлюбу він повністю утримував родину, що все нерухоме майно, набуте під час шлюбу, він нібито оформлював на позивачку, чим начебто підтверджував своє піклування про сім`ю та відсутність власних майнових претензій, не відповідають дійсності, не мають правового значення для вирішення питання про стягнення пені за прострочення оплати аліментів.

Твердження ОСОБА_1 про те, що сам факт існування у відповідача обов`язку утримувати неповнолітню дитину, його обізнаність про розгляд справи щодо стягнення аліментів, проходження військової служби та отримання стабільного грошового забезпечення нібито беззаперечно свідчать про його вину у виникненні заборгованості зі сплати аліментів, є невірним тлумаченням норм матеріального права, а саме ст. 196 СК України.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення, ухваленого з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Н.О. Шаманська

Судді: Т.Б. Кушнірова

І.В.Лівінський

Повний текст постанови складено 15 вересня 2026 року.