Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №335/3638/22 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 15.09.2026 Справа № 335/3638/22

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/3638/22 Головуючий у 1-й інстанції: Філіпова І.М.

Провадження № 22-ц/807/673/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Онищенка Е.А.,

Полякова О.З.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2025 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2022 року представник Концерну «Міські теплові мережі» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначав, що Концерн «МТМ» діє на підставі статуту, основною метою діяльності є здійснення виробничо - технічної діяльності, спрямованої на надійне та безперебійне забезпечення споживачів тепловою енергією, одержання прибутку для здійснення діяльності Концерну та задоволення на його основі соціально - економічних інтересів трудового колективу Концерну.

Згідно договору купівлі - продажу нежитлового приміщення від 22.06.2018 року, ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення V першого поверху літ. А-5 та приміщення ІІ підвалу літ. А-5 у будинку АДРЕСА_1 , що мають єдину систему централізованого опалення.

31.07.2018 року представник відповідача за довіреністю звернувся до Концерну «Міські теплові мережі» з заявою про укладення договору купівлі – продажу теплової енергії у приміщення. На підставі заяви відповідача було складено проект договору №102736 купівлі – продажу теплової енергії в гарячій воді від 01.09.2018 року. Однак відповідач договір не підписала і примірник договору позивачу не повернула. Станом на день подачі позову договір між сторонами не укладений.

Проте, з метою недопущення порушення прав інших мешканців житлового будинку в частині надання належних послуг з централізованого опалення, позивач здійснював відпуск теплової енергії в опалювальний сезон 2018-2021 року, відповідно до рішення про початок та закінчення опалювального сезону у м. Запоріжжя.

Позивачем було відпущено теплову енергію відповідачу за період з листопада 2018 року по квітень 2019 року, з листопаду 2019 року по квітень 2020 року, з листопада 2020 року по квітень 2021 року на загальну суму 80 651,70 грн. Позивачем були сформовані та надані споживачу рахунки на оплату спожитої енергії.

У вересні 2020 року Концерн «Міські теплові мережі» звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги. 23.09.2020 року судом був виданій судовий наказ, який за заявою відповідача був скасований ухвалою суду від 20.10.2020 року.

Посилаючись на вказані обставини, представник позивача просив суд стягнути з відповідача на користь Концерну «Міські теплові мережі» суму заборгованості за надану послугу з постачання теплової енергії в розмірі 80 651,70 грн, а також судовий збір у розмірі 2 481,00 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2025 року позовну заяву Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані послуги постачання теплової енергії задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» заборгованість за надані послуги за період з 01.11.2018 року по 30.04.2021 року в розмірі 80 651 грн 70 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» судовий збір в сумі 2 481 грн 00 коп.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, стягнути судові витрати.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції помилково визнав встановленим, що нежитлове приміщення V першого поверху літ. А-5 та приміщення ІІ підвалу літ. А-5 у будинку АДРЕСА_1 мають систему централізованого опалення. Приміщення V першого поверху літ А-5 від`єднано від системи централізованого опалення житлового будинку самим Концерном «Міські теплові мережі», оскільки теплопостачання перекрито вентилем, вентиль опломбований, а приміщення ІІ підвалу літ. А-5 має ізольований транзитний трубопровід, через який постачається тепло споживачам у багатоквартирному будинку.

Опалення підвального приміщення не потрібне відповідачу, про що остання повідомляла позивача. Договір з позивачем не укладений, відповідач лише мала намір це зробити. Акти приймання-передачі не підписані відповідачем, доказів належного направлення вказаних актив матеріали справи не містять.

Фактично через приміщення відповідача позивач здійснює транспортування теплової енергії до споживачів багатоквартирного будинку та намагається стягнути кошти за таке транспортування, що вже включене у тарифи для споживачів.

Скаржник наголошує на застосуванні строків позовної давності, зазначаючи, що запровадження карантину не є безмовною підставою для поновлення строків позовної давності, позивач мав довести, що карантинні обмеження були перешкодою для вчинення стороною процесуальних дій.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною 13 статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заявлених позовних вимог, за наявними у справі матеріалами, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що свої зобов`язання з надання комунальної послуги з постачання теплової енергії позивач виконав належним чином, що не спростовано відповідачем, який, у свою чергу, порушив свої зобов`язання та своєчасно не вносив оплату за спожиту комунальну послугу, у зв`язку з чим утворилась заборгованість. Тому суд виснував, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними, отже, підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Частиною 1статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивачем надавались послуги з надання теплової енергії у нежитлове приміщення V першого поверху літ. А-5 та приміщення ІІ підвалу літ. А-5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа приміщення V першого поверху літ. А-5 складає 252,9 кв.м, приміщення ІІ підвалу літ. А-5 – 371,43 кв.м.

Факт постачання теплової енергії підтверджується рахунками, актами приймання-передачі теплової енергії, які направлялися на адресу відповідача (т.с. 1, а.с. 10-46).

ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення V першого поверху літ. А-5 та приміщення ІІ підвалу літ. А-5 у будинку АДРЕСА_1 . Загальна площа приміщення V першого поверху літ. А-5 складає 252,9 кв.м, приміщення ІІ підвалу літ. А-5 – 371,43 кв.м., що підтверджується копією договору купівлі – продажу нежитлового приміщення від 22.06.2018 року (т.с. 1, а.с. 60-61), копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.с. 1, а.с. 62).

До основних обов`язків споживача теплової енергії у відповідності до ст. 24 Закону України «Про теплопостачання» віднесено своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.

Згідно копії акту обстеження від 07.08.2018 року, за підписами представника позивача та відповідача, було здійснено огляд вбудованого приміщення на першому поверсі та підвалу п`ятиповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (фітнес студія). Встановлено та опломбовано прилад обліку теплової енергії, фактична площа опалення – 624,33 кв.м. (т.с. 1, а.с. 123 зворот).

31.07.2018 року до позивача звернулася ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреності, завіреної 20.07.2018 року приватним нотаріусом Кардаш Я.О., від імені ОСОБА_1 (т.с. 1, а.с. 8), з заявою про укладення договору купівлі – продажу теплової енергії на придбане приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , для розміщення фітнес студії, на підставі наступних даних: площа опалення 642,33 кв.м., теплове навантаження на опалення (окрема система) 18739 ккал/г, теплове навантаження (від ізольованих, не ізольованих) трубопроводів системи опалення будинку 12071 ккал/г, теплові втрати від місця приєднання до приладу обліку 839 ккал/г, за наявності приладу обліку на опалення (т.с. 1, а.с. 6).

Відповідно до заяви ОСОБА_1 з метою укладення договору купівлі – продажу теплової енергії на приміщення по АДРЕСА_1 , відповідач просить застосувати розрахунок теплового навантаження, виконаний Концерном «Міські теплові мережі» в 2016 році для ТОВ «Індустіалінвест» в зв`язку з відсутністю змін існуючої системи опалення та відповідністю вихідних даних для розрахунку навантаження на опалення на момент укладення договору (т.с. 1, а.с. 134а).

Згідно копії реєстру отримання договорів, 16.10.2018 року представник відповідача за довіреністю Ольхова А.В. отримала два примірника договору 02136 від позивача (т.с. 1, а.с. 7).

До матеріалів справи надано розрахунок теплового навантаження на опалення № 5291/09 від 28.09.2016 року (т.с. 1, а.с. 124-134).

З наданого позивачем розрахунку основного боргу вбачається, що заборгованість за спожиту теплоенергію по особовому рахунку № НОМЕР_1 за період листопад 2018 року - квітень 2019 року, листопад 2019 року - квітень 2020 року, листопад 2020 року - квітень 2021 року становить 80 651,70 грн (т.с. 1, а.с. 9).

Позивач надіслав на адресу відповідача акти приймання - передачі теплової енергії за період листопад 2018 року - квітень 2019 року, листопад 2019 року - квітень 2020 року, листопад 2020 року - квітень 2021 року щодо погашення заборгованості за теплову енергію, що підтверджується реєстром поштових відправлень, фіскальним чеком (т.с. 1, а.с. 47-59).

Відповідач заперечень щодо нарахувань, зазначених у рахунках та актах приймання - передачі теплової енергії, на адресу Концерну «МТМ» не надала.

За період листопад 2018 року - квітень 2019 року, листопад 2019 року - квітень 2020 року, листопад 2020 року - квітень 2021 року відповідач жодної оплати за надані послуги не здійснила, що підтверджується розрахунком за спожиту теплову енергію.

Факт постачання теплової енергії до житлового будинку, в якому знаходиться нежитлове приміщення відповідача, підтверджується рішеннями виконавчого комітету Запорізької міської ради про початок та закінчення опалювального сезону, відповідно до яких позивачем було розпочато та закінчено опалювальний сезон в м. Запоріжжі, знаходженням нежитлового приміщення відповідача у багатоквартирному житловому будинку.

Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

За приписами ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Предметом спору у даній справі є вимога позивача про стягнення з відповідача вартості наданих послуг з постачання теплової енергії.

Правовідносини між теплопостачальною організацією та споживачем в сфері виробництва, транспортування та постачання теплової енергії регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про теплопостачання», Законом України «Про житлово-комунальні послуги», Правилами користування тепловою енергією, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 за № 1198 (втратила чинність 02.12.2025) та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», пункту 3 Правил користування тепловою енергією, споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб`єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

Теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу (ст. 1 Закону України «Про теплопостачання»).

Частинами 1, 3 ст. 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках. Норми цього Закону застосовуються з урахуванням особливостей, встановлених законами, що регулюють відносини у сферах постачання та розподілу електричної енергії і природного газу, постачання теплової енергії, централізованого постачання гарячої води, централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.

Згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

За змістом ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

В силу вимог ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов`язує.

Відповідно до ст. 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

За положенням ч. 1 ст. 6 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг.

Правовідносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг, мають ознаки зобов`язання, в силу яких споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Так, за правилами ст.ст. 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію, у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.

Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV від 24.06.2004 року, який діяв в період виникнення спірних правовідносин і втратив чинність з 01.05.2019 року, а також Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII від 09.11.2017 року, який введено в дію з 01.05.2019 року, правовідносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг, мають ознаки зобов`язання, в силу яких споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV від 24.06.2004 року, залежно від функціонального призначення житлово-комунальними послугами є, зокрема, комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IVвід 24.06.2004 року передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно зі ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV від 24.06.2004 року, плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно п. 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 року № 630 (далі - Правила № 630), чинних на момент виникнення спірних правовідносин, розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк.

Згідно п.п. 20, 21 Правил № 630 плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку.

У разі відсутності у квартирі (будинку садибного типу) та на вводах у багатоквартирний будинок засобів обліку води і теплової енергії плата за надані послуги справляється згідно з установленими нормативами (нормами) споживання: з централізованого постачання холодної та гарячої води і водовідведення - з розрахунку на одну особу та на ведення особистого підсобного господарства; з централізованого опалення - з розрахунку за 1 кв. метр (куб. метр) опалюваної площі (об`єму) квартири (будинку садибного типу) та з урахуванням фактичної температури зовнішнього повітря і фактичної кількості днів надання цієї послуги в місяці, який є розрахунковим.

Згідно п. 30 Правил № 630 споживач зобов`язаний оплачувати послуги в установлені договором строки.

Споживач згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII від 09.11.2017 року, який введено в дію з 01.05.2019 року, здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач щомісяця (або з іншою періодичністю, визначеною договором) вносить однією сумою плату виконавцю комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу та електричної енергії), у тому числі якщо вона складається з окремих складових, передбачених відповідним договором, укладеним відповідно до цього Закону.

Відповідач в порушення вищевказаних норм законодавства свої зобов`язання щодо оплати наданих послуг належним чином не виконувала, у зв`язку з чим утворилась заборгованість за період листопад 2018 року - квітень 2019 року, листопад 2019 року - квітень 2020 року, листопад 2020 року - квітень 2021 року в сумі 80 651,70 грн.

Отже, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення такої заборгованості.

Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічна правова позиція сформульована у постановах Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 638/11034/15-ц, 18 березня 2019 року у справі № 210/5796/16-ц, 18 грудня 2019 року у справі № 522/2625/16-ц, 25 березня 2020 року у справі № 211/3347/18-ц, 18 травня 2020 року у справі № 176/456/17, Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 712/8196/20 від 7 липня 2020 року. Велика Палата Верховного Суду у справі № 712/8196/20 погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані такі послуги.

Згідно із ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що, заперечуючи проти позову, відповідач не надала належних та допустимих доказів ненадання позивачем вказаних послуг.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Встановивши, що Концерн «Міські теплові мережі» надає послуги з постачання теплової енергії у нежитлове приміщення V першого поверху літ. А-5 та приміщення ІІ підвалу літ. А-5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа приміщення V першого поверху літ. А-5 складає 252,9 кв.м, приміщення ІІ підвалу літ. А-5 – 371,43 кв.м. Вказані приміщення належать відповідачу, яка отримує вказані послуги, що, в свою чергу, відповідачем не спростовано. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову Концерну «Міські теплові мережі» про стягнення з відповідача заборгованості за послуги з постачання теплової енергії за період листопад 2018 року - квітень 2019 року, листопад 2019 року - квітень 2020 року, листопад 2020 року - квітень 2021 року.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідача на те, що вона не споживала послуги з постачання теплової енергії, які надавав Концерн «Міські теплові мережі», враховуючи, що у приміщення на першому поверсі, яке належить відповідачу теплопостачання перекрито вентилем, який опломбований, а підвальне приміщення взагалі не має приладів споживання теплової енергії, натомість через нього проходять ізольовані трубопроводи централізованого опалення житлового будинку.

Так, відповідно до статті 19 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Відповідно до Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, яка була чинною на час складання акту обстеження від 07.08.2018 року, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.

Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22.11.2005 № 4 (далі - Порядок), який був чинним на час складання акту обстеження від 07.08.2018 року, було визначено процедуру відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води житлового будинку при відмові споживачів від цих послуг.

Порядком установлено, що для вирішення питання відключення споживача від мережі центрального опалення, він повинен звернутися до міжвідомчої комісії (далі - Комісія) для розгляду питань щодо відключення споживачів від мережі з відповідною письмовою заявою. Комісія після вивчення наданих власником документів приймає відповідне рішення, яке оформляється протоколом. Відключення приміщень від внутрішньо будинкової мережі виконується монтажною організацією, яка реалізує проект. По закінченню робіт складається акт про відключення від мережі централізованого опалення і подається заявником до Комісії на затвердження. Після затвердження акта на черговому засіданні Комісії сторони переглядають умови договору про надання послуг з централізованого опалення.

Таким чином, на час складання акту обстеження від 07.08.2018 року, відключення споживачів від мережі централізованого опалення в законному порядку мало відбуватись на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади, і з дотримання споживачем процедури, визначеної Порядком.

На час розгляду справи «Порядок відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання» із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства № 169 від 06.11.2007 втратив чинність. На даний час діє Порядок відключення споживачів від систем централізованого опалення та постачання гарячої води, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 26.07.2019 № 169.

У пункті 3 розділу 3 Порядку № 169 зазначено, що для відокремлення (відключення) від централізованого опалення та систем постачання гарячої води власник квартири чи нежитлового приміщення багатоквартирного будинку звертається до органу місцевого самоврядування з письмовою заявою в довільній формі із зазначенням причини відокремлення (відключення) та подає інформацію про намір влаштування системи індивідуального теплопостачання (Опалення та/або гарячого водопостачання) такої квартири чи нежитлового приміщення.

Згідно з п. 13 розділу III Порядку № 169 перегляд умов або розірвання договору про надання послуги можливий лише після підписання Акта про відокремлення (відключення) квартири/нежитлового приміщення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води у встановленому порядку.

Таким чином, єдиною умовою зняття споживача з реєстраційного обліку і припинення відповідних нарахувань, є складання акту про відключення житлового приміщення від мереж централізованого опалення, з дотриманням процедури, передбаченої Порядком від 22.11.2005 № 4 або Порядком 26.07.2019 № 169. При відсутності зазначеного акта відключення від мереж централізованого опалення без дотримання відповідної процедури є самовільним.

Отже, заперечуючи проти позову, відповідач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження дотримання процедури відключення належного їй приміщення від мереж централізованого опалення та наявності підстав для звільнення від оплати за послуги з теплопостачання.

Встановленими судом обставинами та вищенаведеними нормами матеріального права спростовуються доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за теплову енергію.

Також, є безпідставними посилання скаржника на неналежність як доказу наданого Концерном «Міські теплові мережі» розрахунку заборгованості та обсягу фактично спожитої відповідачем теплової енергії. Заперечуючи проти позову, відповідач не надала доказів на його спростування ні суду першої, ні апеляційної інстанцій, а також не надала власного розрахунку.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для застосування строку позовної давності в рамках даної справи, колегія суддів виходить з наступного.

Встановлено, що з позовом про стягнення вказаної суми заборгованості позивач звернувся до суду 28.06.2022 року (т.с. 1, а.с. 64).

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Пунктом 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Тобто, строк позовної давності за вимогою про стягнення з відповідача заборгованості в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України продовжено на строк дії карантину. Вказаний закон набрав чинності з 02 квітня 2020 року.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено на всій території України карантин з 12.03.2020, який неодноразово продовжувався та тривав до 30.06.2023.

Встановлено, що період заборгованості визначено позивачем в розрахунку заборгованості з листопада 2018 року по квітень 2021 року.

Таким чином, починаючи з дня набрання чинності Закону України від 30.03.2020 №540-IX, тобто з 02.04.2020 року і до 30 червня 2023 року діяло положення про продовження строків позовної давності на період дії карантину.

З урахуванням пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, застосуванню підлягає строк позовної давності щодо платежів, які мали бути сплачені до 02 квітня 2017 року.

Враховуючи наведене, вимоги позову щодо стягнення заборгованості за період з листопада 2018 року по квітень 2021 року заявлені у межах строків позовної давності, є доведеними та обґрунтованими, і сума заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача, складає 80 651,70 грн.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до повторень заперечень проти позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Решта доказів та обставин, на які посилається заявниця в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 17 листопада 2025 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 15 вересня 2026 року.

Головуючий: Д.А. Трофимова

Судді: Е.А. Онищенко

О.З. Поляков