Рішення від 30 серпня 2026 р. у справі №1519/2-795/11 — Хаджибейський районний суд міста Одеси

Справа №1519/2-795/11

Провадження №2/521/1/26

Д О Д А Т К О В Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.08.2026 року

Хаджибейський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Роїк Д.Я.,

за участю секретаря судового засідання Каліній П.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі у залі суду цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_4 , про визнання права власності, поділ майна та визначення порядку користування земельною ділянкою, за зустрічним позовом ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , про поділ спільного майна подружжя, а також за позовом третіх осіб із самостійними вимогами ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

До Хаджибейського районного суду м. Одеси було повернуто з Апеляційного суду Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_2 ( ОСОБА_1 ) до ОСОБА_3 (правонаступник – ОСОБА_4 ), треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання права власності на 2/3 частини будинку та розділ майна, визначення порядку користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору – ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про розділ другого та третього поверху будинку, за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання права власності. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року було змінено в частині мотивування, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Згідно матеріалів справи, у серпні 2002 року ОСОБА_2 , звернулась до суду (Київського районного суду м. Одеси) з позовом, який згодом був уточнений, до ОСОБА_3 , про визнання права власності на 2/3 частини будинку.

Протягом 2002 – 2025 років справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 (правонаступник – ОСОБА_4 ), треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання права власності на 2/3 частини будинку та розділ майна, визначення порядку користування земельною ділянкою; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору – ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про розділ другого та третього поверху будинку; за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання права власності, розглядалася суддями Київського районного суду м. Одеси, Хаджибейського (Малиновськогог) районного суду м. Одеси, Апеляційного суду Одеської області.

Стислий зміст справи: В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2 зазначила, що перебувала в офіційному зареєстрованому шлюбі з відповідачем, проживала з ним у вказаний період, а тому, просила визнати за нею право власності на 2/3 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільної сумісної власності подружжя, в якому просив поділити між ним та ОСОБА_2 спільне сумісне майно подружжя у вигляді частини житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину зазначеного домоволодіння.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що з 14 листопада 1997 року по 07 червня 2002 року він перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. До реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 належало 3/5 частини домоволодіння на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.1964 року, посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 1-788. На підставі договору купівлі-продажу від 16.07.1990 року, дружиною ОСОБА_3 , ОСОБА_7 було придбано 2/5 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 16.07.1990 року, посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 3-4932.

Таким чином ОСОБА_3 та ОСОБА_7 у 1990 році на праві власності належало зазначене домоволодіння, яке складалося з одноповерхового житлового будинку та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці площею 600 кв.м. Вказане домоволодіння придбалось ОСОБА_3 у період шлюбу з ОСОБА_7 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді 2/5 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , спадкоємцем якої є ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 25.01.1998 р., посвідчене Третьою Одеською державною нотаріальною конторою, зареєстроване в реєстрі за № 1-235.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 26.03.2001 р. за № 2-2269, видане замість договорів купівлі-продажу від 18.01.1964 р., реєстровий № 2-502, 16.07.1990 р, реєстровий 3-4932, свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.01.1998 р., реєстровий 1-235. ОСОБА_3 є власником спірного майна.

Треті особі, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору – ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , також звернулись до суду з позовом, який було уточнено до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання права власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначили, що вони вважають себе співвласниками домоволодіння, так як з 1998 року до теперішнього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживають за зазначеною адресою, продали своє нерухоме майно, поселилися у будинку ОСОБА_3 , так як матір ОСОБА_1 – ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ним та почали добудовувати будинок за власний рахунок.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 просили визнати за ними право власності на 358/1000 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок з належними йому господарськими спорудами та будівлями за адресою: АДРЕСА_1 поділити між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ; у порядку розподілу мана виділити ОСОБА_1 , ОСОБА_5 частину домоволодіння, що включає підвал (бойлерна (2-1),кладовка (2-3)), загальною площею 10,7 кв.м., по першому поверху сходи площею 2,8 кв.м., по другому поверху квартира АДРЕСА_2 (коридор (5-1), коридор (5-1а), кухня (5-2), житлова (5-3), житлова (5-4), житлова (5-5), житлова (5-6), туалет (5-7)), загальною площею 63,7 кв.м. в тому числі житлова 41,5 кв.м., балкон 2-го поверху, прилеглий до кв. АДРЕСА_3 (сходи (7-1), підсобка (7-2)) загальною площею 33,1 кв.м., сарай (літ. «О»), гараж (літ. «В»); у спільне користування співвласникам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 і ОСОБА_5 виділити частину земельної ділянки площею 358 кв.м., обмежену фасадною, правою і задньою зовнішніми межами.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року у задоволенні позову третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання права власності на 358/1000 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_5 звернулися до суду з апеляційною скаргою, в якій просили скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , посилаючись на те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Апеляційним судом було відкрито апеляційне провадження за наслідками якого ухвалено Постанову від 08 серпня 2023 року. Якою встановлено, що рішення суду першої інстанції вимогам законодавства відповідає не в повному обсязі, за наступних підстав.Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачі не надали суду належних, допустимих, переконливих доказів у обґрунтування своїх вимог в розумінні ст.ст. 76, 81 ЦПК України. Колегія суддів виходить з того, що цивільні відносини між сторонами виникли з приводу будинку, на яке було отримано свідоцтво про право власності у 2001 році, а тому суд першої інстанції в порушенні норм матеріального права помилково не застосував норми ЦК України в редакції 1963 року.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , з якого 3/5 частин належали на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.1964 року, а 2/5 частин будинку належало на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с. 6, 77- т. 1).

З договору купівлі-продажу, засвідченим 18.01.1964 року державним нотаріусом 3 Одеської нотаріальної контори, та зареєстрованим у реєстрі № 1-502, що ОСОБА_3 придбав 3/5 часток будинку АДРЕСА_1 та який в цілому складається з домобудівлі збудованої на 49,9% та тимчасової будівлі, в користування ОСОБА_3 поступає одна кімната розміром 20,47 кв.м. та друга - 14,79 кв.м. та тимчасова будівля (а.с. 77 т. 1).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину, виданого 29.01.1998 року, ОСОБА_3 після смерті дружини ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняв у спадок 2/5 частин житлового будинку (а.с. 6 т. 1).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом будинок АДРЕСА_1 в цілому складався з кам`яного житлового будинку, загальною площею 89,8 кв.м. та надвірних споруд, розташованих на земельній ділянці площею 600 кв.м. (а.с. 6 т. 1).

Одночасно в свідоцтві зазначено про те, що на самочинно збудовані споруди прибудування а4, а5, а3, а6, гаражі «В, К», навіси «Р», «Д», душ «Н», сараї «О,П,»», баня «Г», вбиральня «М» - свідоцтво не видавалось ( а.с. 6 т.1).

14.11.1997 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ( ОСОБА_9 ) уклали шлюбу, який 07.06.2002 року було розірвано за рішенням Київського районного суду м. Одеси (а.с. 12 т. 1).

Під час знаходження ОСОБА_10 у шлюбу, в будинку АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_2 , її донька ОСОБА_1 , чоловік доньки ОСОБА_5 , та онуки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (а.с. 8 т. 1).

За рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2005 року з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_13 стягнуто 13500 грн. (що еквівалентно 25000 доларів США), які на підставі розписки були отримані Шолотовими для перебудови будинку (а.с. 9 -10, 139 т. 1).

Згідно з технічного паспорту, складеного 19.06.2002 року, вбачається, що на грудень 1999 року житловий будинок АДРЕСА_1 та 3/5 частин якого належать ОСОБА_3 має загальну площу 388,1 кв.м., житлову 172 кв.м., підсобні площею 216,1 кв.м., кількість кімнат - 13 (а.с. 13-17 т. 1).

Після перебудови будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , 26.03.2001 року отримав свідоцтво, видане УЖКГ виконкому ОМР про право власності на 3-х поверховий житловий будинок, загальною площею 388,1 кв.м., житловою площею 172 кв.м. та надвірними спорудами площею 216,1 кв.м. (а.с. 11, 80 т. 1).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 26.03.2001 року за № 2-2269, видане замість договорів купівлі-продажу від 18.01.1964 року, реєстровий № 2-502, 16.07.1990 року, реєстровий 3-4932, свідоцтва про право на спадщину за законом від 29.01.1998 року, реєстровий 1-235 (а.с. 80 т. 1). ОСОБА_3 належить на праві приватної власності об`єет в цілому, який складається 3 поверхового житлового будинку літ А, заг. площею 388 кв.м., житловою 172 кв.м. та надвірних споруд.

Згідно зі ст. 112 ЦК України (в редакції 1963 року) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

За ст. 113 ЦК України (в редакції 1963 року), володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.

Статтею 115 ЦК України (в редакції 1963 року), передбачено, що кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про право власності», право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Згідно зі ст.17 Закону України «Про право власності», майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

За ст. 55 Закону України «Про право власності», власник не може бути позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України.

Вилучення майна у власника допускається при зверненні стягнення на це майно за зобов`язаннями власника у випадках і порядку, передбачених цим Законом, а також Цивільним і Цивільно-процесуальним кодексами України.

Відповідно до Постанови Пленуму ВС України від 22 грудня 1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спільною сумісною власністю є також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю тощо.

У п.5. Постанови Пленуму ВС України від 22 грудня 1995 року за № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», зазначено, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону «Про власність»).

Пунктом 4 Постанови Пленуму ВС України за № 7 від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зазначено, що відповідно до ст.12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини.

Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 15.08.2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , якій під час розгляду справи неодноразово уточнювали, та остаточно просили визнати за ними право власності на 358/1000 часток спірного будинку, в порядку розподілу майна виділити зазначені у позові приміщення, а також виділити частину земельної ділянки розміром 358 кв.м. (а.с. 19-20 т. 1, а.с. 2-6 т. 4).

Посилаючись на те, що вони вважають себе співвласниками домоволодіння, так як з 1998 року до теперішнього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживають за зазначеною адресою, продавши своє нерухоме майно, вони поселилися у будинку ОСОБА_3 , так як матір ОСОБА_1 – ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ним та почали добудовувати будинок за власний рахунок.

В підтвердження своїх вимог посилалися на те, що в матеріалах справи міститься розписка, надана ОСОБА_3 , 30.08.2003 року, в якій він підтверджує той факт, що в травні 1998 році отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 20000 доларів США для реконструкції та будівництва будинку АДРЕСА_1 у зв`язку переїздом родини ОСОБА_14 до Одеси на постійне місце проживання та будівництва в цьому будинку житла для родини ОСОБА_14 (а.с. 298 т. 1).

Відповідно до ч. 3 п. 4 Постанови Пленуму ВС України за № 7 від 04.10.91 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», зазначено, що інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно.

Апеляційний суд Одеської області, з урахуванням того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не є родичами ОСОБА_3 , доказів про те, що між ними була укладена будь-яка угода з приводу створення спільної власності разом з ОСОБА_3 матеріали справи також не містять, прийшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_5 задоволенню не підлягають у зв`язку з неналежним способом захисту свого права.Оскільки, суд першої інстанції під час розгляду справи на наведене уваги не звернув, колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає зміні в мотивувальній його частині.Колегія суддів також звертає увагу на ту обставину, що матеріали справи містять позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з приводу яких судом досліджено обставини та докази але не ухвалено рішення.

Так судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 15.08.2002 року до суду звернулась ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_3 (правонаступник ОСОБА_4 ) про визнання права власності на будинок в порядку розподілу у натурі та встановлення порядку користування земельною ділянкою, які згодом були уточнені (а.с. 3-4 т. 1, а.с. 1-2 т. 2, а.с. 244-248 т. 3).

21.06.2002 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя (а.с. 65-68 т. 1, а.с. 8-11, а.с. 103-105, а.с. 117-119 т. 2).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі, актовий запис №3081 (а.с. 193 т. 3).

Після смерті ОСОБА_3 до нотаріальної контори звернулась його дружина ОСОБА_4 , що підтверджується копією спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 (а.с. 191-229 т. 3).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 19.05.2016 року до участі у справі замість ОСОБА_3 залучено правонаступника ОСОБА_4 (а.с. 238 т. 3).

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ в Одеській області, актовий запис № 1328 (а.с. 25 т. 4).

Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., 20.04.2017 року заведена спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_2 , єдиним спадкоємцем якої є ОСОБА_1 (а.с. 29 т. 4).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року замінено позивача і відповідача ОСОБА_2 шляхом залучення до участі у справі в якості позивача і відповідача її правонаступника ОСОБА_1 (а.с. 113 т. 4). При цьому зауважено, що суд першої інстанції не розглянув позовні вимоги ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , а також позовні вимоги ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_4 .

Та обставина, що судом ці вимоги не розглянуті, є підставою звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з заявами про виділ цих вимог в самостійне провадження та розгляд їх на загальних підставах, оскільки ці вимоги є самостійною підставою для визнання права власності в порядку розподілу спільного майна подружжя та розподілу будинку.На думку колегії апеляційної інстанції ці вимоги також можуть бути розглянуті в порядку ухвалення додаткового рішення.Апеляційний суд з приводу цих вимог був позбавлений можливості висловити свою позицію, оскільки свою думку щодо законності та обґрунтованості заявлених вимог, апеляційний суд може висловити тільки у разі, якщо вони розглянуті судом першої інстанції та по них прийнято будь-яке рішення.

З приводу вказаних вимог ОСОБА_2 судом першої інстанції ніякого рішення не приймалося.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.

У додатковій постанові Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 295/977/24 зазначено, що додаткове рішення є актом правосуддя, яким усувається неповнота основного судового рішення. Водночас додаткове рішення не може змінювати суті основного рішення або вирішувати вимоги, які не були досліджені у судовому засіданні. Такий підхід узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21.

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року у цій справі встановлено, що суд першої інстанції досліджував обставини та докази щодо позовних вимог ОСОБА_2 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , однак рішення з приводу цих вимог не ухвалив. Апеляційний суд окремо зазначив, що такі вимоги можуть бути розглянуті в порядку ухвалення додаткового рішення.

Вирішуючи невирішені вимоги ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , суд виходить із законодавства, чинного на час виникнення відповідних майнових правовідносин.

Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2026 року у справі № 283/1251/16-ц підтвердив, що до правового режиму майна подружжя, набутого до набрання чинності Сімейним кодексом України, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім`ю України. За статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Водночас за статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в порядку спадкування, є роздільним майном відповідного з подружжя.

Судом встановлено, що 3/5 частини домоволодіння на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 придбав за договором купівлі-продажу від 18 січня 1964 року, тобто до укладення шлюбу з ОСОБА_2 , а 2/5 частини цього домоволодіння він одержав у порядку спадкування після смерті попередньої дружини, що підтверджувалося свідоцтвом про право на спадщину від 29 січня 1998 року. Отже, первісний правовий режим зазначених часток визначався як роздільне майно ОСОБА_3 .

Разом з тим із наведених у справі документів вбачається, що у період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 домоволодіння реконструювалося: за технічним паспортом станом на грудень 1999 року загальна площа будинку становила 308 кв. м, а 26 березня 2001 року ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на триповерховий житловий будинок загальною площею 308 кв. м. Також у матеріалах, відображених у проекті, містяться відомості про грошові кошти, залучені для перебудови будинку, у тому числі про кошти, стягнуті рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 травня 2005 року, та про розписку ОСОБА_3 щодо отримання у травні 1998 року від ОСОБА_1 20 000 доларів США для реконструкції та будівництва житла для родини ОСОБА_14 .

За змістом статті 25 КпШС України майно, яке було власністю одного з подружжя, може бути визнане спільною сумісною власністю, якщо буде встановлено, що за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Правовий підхід щодо необхідності одночасного встановлення двох обставин — істотного збільшення вартості майна та причинного зв`язку такого збільшення зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя — послідовно застосовується Верховним Судом. Зокрема, такий підхід викладено у постанові Верховного Суду від 17 червня 2026 року у справі № 127/16799/19 із посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц.

Сам по собі факт проведення реконструкції та збільшення площі будинку не визначає ані правового режиму всього об`єкта як спільної сумісної власності, ані розміру частки одного з подружжя. Для задоволення саме заявленої вимоги про визнання за ОСОБА_2 права на 2/3 частини домоволодіння необхідно встановити належними і допустимими доказами підстави для перетворення роздільного майна ОСОБА_3 у спільне майно та правові підстави саме для такого розміру частки.

Отже, встановлені обставини підтверджують реконструкцію будинку та залучення коштів із різних джерел, однак не встановлюють такого співвідношення трудових або грошових затрат ОСОБА_2 чи подружжя та збільшення цінності об`єкта, яке саме по собі давало б правові підстави визнати за ОСОБА_2 , а після її смерті — за її правонаступником ОСОБА_1 , право власності на 2/3 частини всього домоволодіння. За таких обставин заявлені у цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання права власності на 358/1000 частин житлового будинку суд враховує, що ці вимоги вже вирішені рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року, яким у їх задоволенні відмовлено. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року рішення змінено лише в частині мотивування, а в іншій частині залишено без змін. Ці обставини також відтворені Верховним Судом у постанові від 27 березня 2024 року у справі № 520/8689/17.

Оскільки додаткове рішення не може повторно вирішувати вимогу, щодо якої вже ухвалено судове рішення, підстав для повторного вирішення в порядку статті 270 ЦПК України позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання права власності немає. Тому в цій частині заява про ухвалення додаткового рішення задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги ОСОБА_1 про виділення позовних вимог у самостійне провадження суд виходить із частин шостої та сьомої статті 188 ЦПК України, за якими роз`єднання позовних вимог із виділенням однієї або декількох вимог у самостійне провадження допускається до початку розгляду справи по суті та оформлюється ухвалою суду. На стадії усунення неповноти вже ухваленого рішення шляхом ухвалення додаткового рішення процесуальних підстав для такого роз`єднання немає, тому відповідне клопотання задоволенню не підлягає.

Представником ОСОБА_4 22 січня 2019 року було подано заяву про залишення зустрічного позову без розгляду; аналогічне волевиявлення викладено у заяві ОСОБА_4 від 13 вересня 2023 року. ОСОБА_4 залучена до участі у справі як правонаступник ОСОБА_3 ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 19 травня 2016 року, а тому відповідно до статті 55 ЦПК України користується процесуальними правами сторони, правонаступником якої вона є.

За пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд залишає позов без розгляду у разі подання позивачем заяви про залишення позову без розгляду. Верховний Суд у постанові від 18 березня 2026 року у справі № 166/1029/25 наголосив на диспозитивній природі такого права позивача. При цьому щодо справ, провадження в яких було відкрито до 15 грудня 2017 року, Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2019 року у справі № 712/13263/17 виходив із недопустимості ретроспективного звуження процесуального права позивача на залишення позову без розгляду, яким він був наділений за правилами, чинними на час відкриття провадження.

Зустрічний позов ОСОБА_3 у цій справі подано 21 червня 2002 року, тобто задовго до набрання чинності редакцією ЦПК України від 15 грудня 2017 року. З урахуванням правонаступництва ОСОБА_4 , її однозначного і повторно підтвердженого волевиявлення не підтримувати зустрічний позов та наведеного перехідного правового підходу Верховного Суду, зустрічний позов підлягає залишенню без розгляду.

У разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, а суд підписує рішення без його проголошення (частина друга статті 247, стаття 268 ЦПК України).

Керуючись статтями 12, 13, 55, 81, 89, 188, 247, 257, 263-265, 268, 270 ЦПК України, статтями 22, 24, 25, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім`ю України, суд,

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_4 , про визнання права власності на 2/3 частини будинку, поділ майна та визначення порядку користування земельною ділянкою.

Відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення в частині повторного вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання права власності, оскільки ці вимоги вирішені рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року, зміненим у мотивувальній частині постановою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року.

Відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо виділення позовних вимог у самостійне провадження.

Залишити без розгляду зустрічний позов ОСОБА_4 як правонаступника ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, — ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , про поділ другого та третього поверхів будинку.

Апеляційна скарга на додаткове рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Одеського апеляційного суду.

Додаткове рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строку, встановленого ЦПК України, апеляційну скаргу не подано, або якщо додаткове рішення залишено в силі за результатами апеляційного перегляду.

Повний текст додаткового рішення складено 31.08.2026 року.

Суддя Роїк Д. Я.