Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №750/3225/22 — Солом'янський районний суд міста Києва

С О Л О М ' Я Н С Ь К И Й Р А Й О Н Н И Й С У Д М І С Т А К И Є В А

вул. Максима Кривоноса, 25, м. Київ, 03037; тел. (044) 298-59-37

вул. Грушецька, 1, м. Київ, 03113; тел.: (044) 298-59-52

e-mail: inbox@sl.ki.court.gov.ua, web: https://sl.ki.court.gov.ua

код ЄДРПОУ: 02896762

________________________________________________________________________________________

Провадження 2/760/11788/26

В справі 750/3225/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

І. Вступна частина

14 вересня 2026 року Солом`янський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Коробенка С.В. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації.

ІІ. Описова частина

27.06.2022 ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду міста Чернігова з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації.

Обґрунтовуючи свої вимоги, Позивач зазначив, що проходить військову службу на посаді командира військової частини НОМЕР_1 - начальника Чернігівського військового госпіталю.

Як вказує Позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у День медичного працівника, у соціальній мережі «Фейсбук» у групі «ІНФОРМАЦІЯ_3» Відповідачем було поширено публікацію такого змісту (мовою оригіналу): «Слава Героям України. Вітаю всіх медиків зі святом!!! … Зупиніть будь-ласта безпорядок, який творить там командир військової частини НОМЕР_1 . Якщо можливо, хотілося би дізнатися за що йому дали Героя України??? За те, що він медпрацівників разом з дітьми виганяв з укриття, чи за те що людей звільняв які втратили домівки, а може за те, що по своїй неграмотності на звичайних медичних сестер позаводив кримінальні провадження за сзч, яких же сам віддав наказ евакуюватися з дітьми (які хворі), продаж посад по 1000-2000 $ та багато іншого. Особливо здивувало збір коштів на День народження «героя». І це під час війни…». Автором публікації зазначено « ОСОБА_5 ».

Позивач стверджує, що автором наведеної публікації є Відповідач - ОСОБА_2 , який опублікував її з помсти за те, що відносно його дружини, яка працювала медичною сестрою у військовому госпіталі та самовільно залишила місце служби, було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

На переконання Позивача, зазначена інформація була поширена у соціальній мережі «Фейсбук», перебувала у вільному доступі та скеровувалась необмеженому колу осіб, серед яких його колеги-медики, друзі, підлеглі, знайомі та родичі; поширена інформація стосується його особисто, оскільки автором публікації його зазначено як корупціонера та особу, яка отримала звання Героя України безпідставно.

Поширену інформацію Позивач вважає недостовірною, оскільки він ніколи не виганяв з укриття медичних працівників з дітьми; порушення кримінальних справ не належить до його компетенції; він ніколи не займався продажем посад у госпіталі; він ніколи не займався збором коштів із працівників госпіталю, у тому числі «собі на день народження».

Посилаючись на статті 32, 34, 62, 68 Конституції України, статті 275, 277, 297, 299, 302 ЦК України, роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», а також на практику Європейського суду з прав людини, Позивач наполягає, що поширена щодо нього інформація має негативний характер, оскільки повідомляє третім особам про порушення ним кримінального законодавства та неналежне виконання посадових обов`язків, не є оціночним судженням, а є твердженням про конкретні неправдиві факти, а обов`язок доказування її достовірності покладається на Відповідача.

З огляду на викладене, Позивач просив суд:

- визнати недостовірною та такою, що принижує гідність, честь та ділову репутацію ОСОБА_1 , інформацію, розповсюджену у соціальній мережі «Фейсбук» наступного змісту: «Якщо можливо, хотілося би дізнатися за що йому дали Героя України??? За те, що він медпрацівників разом з дітьми виганяв з укриття, чи за те що людей звільняв які втратили домівки, а може за те, що по своїй неграмотності на звичайних медичних сестер позаводив кримінальні провадження за сзч, яких же сам віддав наказ евакуюватися з дітьми (які хворі), продаж посад по 1000-2000 $ та багато іншого. Особливо здивувало збір коштів на День народження «героя». І це під час війни…»;

- зобов`язати Відповідача спростувати поширену відносно ОСОБА_1 недостовірну інформацію після набрання законної сили судовим рішенням у цій справі шляхом спростовуючої публікації.

04.07.2022 ухвалою судді Деснянського районного суду міста Чернігова позовну заяву залишено без руху у зв`язку з ненаданням документа про сплату судового збору.

12.07.2022 на виконання вимог зазначеної ухвали до суду надійшла уточнена позовна заява.

15.07.2022 ухвалою судді Деснянського районного суду міста Чернігова позов прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, яку постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

18.08.2022 ухвалою Деснянського районного суду міста Чернігова клопотання представника відповідача задоволено, матеріали справи передано за територіальною підсудністю на розгляд Солом`янського районного суду міста Києва з огляду на те, що Відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

13.09.2022 матеріали позовної заяви надійшли до Солом`янського районного суду міста Києва за підсудністю.

15.09.2022 автоматизованим протоколом розподілу судових справ між суддями головуючим у справі визначено суддю ОСОБА_3.

25.10.2022 ухвалою судді ОСОБА_3 відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику сторін, Відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Розпорядженням керівника апарату суду № 201 від 17.05.2023 у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3 , відповідно до рішення Вищої ради правосуддя № 468/0/15-23 від 09.05.2023, призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи, за результатами якого 17.05.2023 головуючим у справі визначено суддю ОСОБА_4

Розпорядженням керівника апарату суду № 822 від 05.04.2024 у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 , відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 19.03.2024 № 797/0/15-24, призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи, за результатами якого 05.04.2024 головуючим у справі визначено суддю Коробенка С.В.

09.04.2024 матеріали позовної заяви фактично отримані головуючим суддею, а 10.04.2024 ухвалою суду справу прийнято до розгляду.

До суду надійшов відзив на позовну заяву, поданий ОСОБА_2 , у якому він проти задоволення позову заперечував.

Заперечення Відповідача мотивовані тим, що у соціальній мережі «Фейсбук» дійсно існує група « ІНФОРМАЦІЯ_3 », натомість зазначена Позивачем публікація у ній відсутня. Більше того, у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що автором цієї публікації є саме Відповідач, оскільки на підтвердження своїх доводів Позивачем надано лише роздруківки скріншотів мобільного телефону, на яких у якості автора публікації зазначено « ОСОБА_5 ».

Посилаючись на статтю 100 ЦПК України та частину першу статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», Відповідач наголосив, що електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного, а якщо оригінал електронного доказу не подано і учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідач також послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18 та постанову Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 711/9146/16-ц, зазначивши, що «Facebook» є соціальною, загальнодоступною мережею, де будь-хто, без ідентифікації особи, може створити будь-яку кількість сторінок під будь-яким, у тому числі вигаданим, іменем, публікувати тексти та коментарі. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповіді на відзив від Позивача до суду не надходило.

Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у зв`язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

ІІІ. Мотивувальна частина

Дослідивши наявні у справі письмові докази, оцінивши їх у сукупності, суд дійшов таких висновків.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Згідно зі статтями 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.

Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» (далі - Постанова № 1), юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Відсутність хоча б однієї із зазначених обставин виключає наявність юридичного складу правопорушення та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою цієї статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а за частиною сьомою суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтовуючи позов, Позивач посилається, зокрема, на частину третю статті 277 ЦК України, за якою негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Разом з тим суд зауважує, що частину третю статті 277 ЦК України виключено на підставі Закону України від 27.03.2014 № 1170-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації», який набрав чинності 19.04.2014, тобто задовго до виникнення спірних правовідносин, а тому зазначена норма застосуванню не підлягає.

Отже, саме на Позивача покладається обов`язок довести як факт поширення спірної інформації, так і те, що вона поширена саме Відповідачем.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19), зазначивши, що позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Крім того, у разі поширення недостовірної інформації в мережі Інтернет належними відповідачами є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві; дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адрес українського сегмента мережі Інтернет.

На підтвердження факту поширення спірної інформації саме Відповідачем Позивач надав роздруківки скріншотів екрана мобільного телефона, засвідчені власним підписом Позивача із зазначенням дати - ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Зі змісту цих роздруківок убачається, що у групі «ІНФОРМАЦІЯ_3» соціальної мережі «Фейсбук» розміщено публікацію, автором якої зазначено обліковий запис з іменем «ОСОБА_5», а також коментарі інших користувачів та відповіді на них від імені того ж облікового запису. Окремо надано роздруківку скріншота листування у месенджері з абонентом, номер телефону якого зазначено як «НОМЕР_4», в якому міститься, зокрема, гіперпосилання на публікацію у зазначеній групі.

Оцінюючи наведені докази, суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи, зокрема електронні документи, вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Згідно з частиною другою цієї статті електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». За змістом частини п`ятої статті 100 ЦПК України, якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

У цій справі оригінал електронного доказу Позивачем не подано, електронних копій, засвідчених електронним підписом, не надано, натомість Відповідач у відзиві прямо заперечив наявність спірної публікації у групі «ІНФОРМАЦІЯ_3» та поставив під сумнів відповідність наданих Позивачем паперових роздруківок дійсності.

Верховний Суд у постанові від 30.10.2019 у справі № 711/9146/16-ц (провадження № 61-20453св18) виснував, що роздруківки Інтернет-сторінок (вебсторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зазначила, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст.

Разом з тим суд зазначає, що навіть за умови оцінки наданих Позивачем роздруківок нарівні з іншими доказами у справі, вони не підтверджують тієї ключової обставини, на якій ґрунтується позов, - що автором спірної публікації є саме Відповідач ОСОБА_2 .

Так, у наданих роздруківках автором публікації зазначено обліковий запис з іменем « ОСОБА_5 », тобто лише ім`я та по батькові без зазначення прізвища. Роздруківки не містять ані гіперпосилання на профіль автора публікації, ані будь-яких інших ідентифікуючих відомостей (прізвища, номера телефону, адреси електронної пошти, дати народження, місця проживання чи роботи), які давали б змогу співвіднести цей обліковий запис саме з Відповідачем.

Соціальна мережа «Фейсбук» є загальнодоступною, при створенні облікового запису в ній не вимагається ідентифікація особи за документами, що посвідчують особу, внаслідок чого будь-яка особа може створити необмежену кількість сторінок під будь-яким, у тому числі вигаданим, іменем. За таких умов саме лише збіг імені та по батькові користувача облікового запису з іменем та по батькові Відповідача за відсутності інших доказів не може вважатися достатнім підтвердженням авторства публікації, а протилежний висновок ґрунтувався б виключно на припущенні, що прямо заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК України.

Роздруківка скріншота листування у месенджері з абонентом «НОМЕР_4» також не підтверджує авторства Відповідача. Матеріали справи не містять доказів того, що зазначений абонентський номер належить саме ОСОБА_2 , - відповідних відомостей від оператора рухомого (мобільного) зв`язку Позивач не отримував та клопотання про їх витребування не заявляв. Крім того, за змістом наведеного листування абонент направив співрозмовнику гіперпосилання на публікацію у групі, проте жодного висловлювання, з якого можна було б установити, що саме він є автором цієї публікації, листування не містить.

Не можуть слугувати доказом авторства Відповідача і наведені Позивачем мотиви поширення інформації (помста за внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань стосовно дружини Відповідача), оскільки такі доводи жодними доказами не підтверджені та є припущенням Позивача.

При цьому суд зазначає, що чинне процесуальне законодавство надає учаснику справи достатній набір засобів для доказування факту розміщення інформації в мережі Інтернет конкретною особою, зокрема: огляд доказів за їх місцезнаходженням (стаття 85 ЦПК України); забезпечення доказів, у тому числі шляхом огляду вебсайту (сторінки) (статті 116, 117 ЦПК України); витребування доказів у власника вебсайту, провайдера або оператора зв`язку (стаття 84 ЦПК України); призначення експертизи, у тому числі у сфері телекомунікацій та комп`ютерної техніки (стаття 103 ЦПК України).

Жодним із наведених процесуальних засобів Позивач не скористався, відповідних клопотань не заявляв, доказів належності спірного облікового запису Відповідачу суду не надав, а після отримання відзиву, у якому Відповідач заперечив як факт поширення інформації, так і своє авторство, відповіді на відзив не подав і жодних додаткових доказів не надав.

Не скористався Позивач і правом, передбаченим абзацом третім частини четвертої статті 277 ЦК України, за яким, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

За таких обставин суд доходить висновку, що Позивачем не доведено належними, допустимими та достовірними доказами факту поширення спірної інформації саме Відповідачем, що виключає наявність юридичного складу правопорушення і є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Водночас, перевіряючи доводи позову в повному обсязі, суд вважає за необхідне зазначити й таке.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У силу статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 08.07.1986 у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що суд розрізняє факти та оціночні судження: існування фактів можна довести, а справедливість критичного висловлювання не підлягає доведенню.

Аналіз змісту публікації, на яку посилається Позивач, свідчить, що за своєю формою вона є публічним зверненням до керівництва міста Чернігова, керівництва держави, командувача оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та правоохоронних органів (СБУ, ДБР, прокуратури, Національної поліції) з проханням провести інспекцію у Чернігівському військовому госпіталі. Ті висловлювання, які Позивач просить визнати недостовірними, викладені у питальній формі та у формі припущень («Якщо можливо, хотілося би дізнатися за що йому дали Героя України???», «За те, що… чи за те що… а може за те, що…»), а наведений далі перелік («…продаж посад по 1000-2000 $ та багато іншого») є продовженням поставленого автором риторичного запитання, а не самостійним ствердженням про доконаний факт. Завершується публікація проханням «прокоментувати, чому і за що отримав Героя».

За таких обставин спірні висловлювання за своїм характером є переважно вираженням суб`єктивної думки автора, критичною оцінкою діяльності керівника військового госпіталю та закликом до компетентних органів перевірити відповідні обставини, а не констатацією фактів, повідомлених чітко, точно та однозначно.

Суд також ураховує роз`яснення, наведені в абзаці другому пункту 16 Постанови № 1, та висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10.04.2003 № 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей), за якими звернення особи до правоохоронного органу про порушення її прав не може вважатися поширенням недостовірної інформації, оскільки є реалізацією конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України. Хоча у цій справі відповідне звернення було оприлюднене публічно, а не подане у встановленому порядку до компетентного органу, мета такого звернення - ініціювання перевірки - підлягає врахуванню при оцінці характеру поширених висловлювань у контексті статті 10 Конвенції.

Крім того, суд бере до уваги статус Позивача.

У Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті.

Відповідно до статей 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12.02.2004 на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи, політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.

У справах «Лінгенс проти Австрії» (1986 року) та «Обершлік проти Австрії» (1991 року) Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що публічні діячі повинні бути відкритими для критики з боку своїх опонентів, а у рішенні від 07.02.2012 у справі «Аксель Шпрінгер проти Німеччини» вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, тоді як публічних осіб така норма не стосується. Межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж щодо окремої пересічної особи.

Позивач обіймає посаду командира військової частини НОМЕР_1 - начальника Чернігівського військового госпіталю, тобто є посадовою особою, яка здійснює публічні функції та розпоряджається державними ресурсами, а питання організації роботи військового госпіталю в умовах воєнного стану, дотримання прав медичного персоналу та підстав відзначення державними нагородами становлять значний суспільний інтерес. Відтак межа допустимої критики щодо Позивача є ширшою, ніж щодо пересічної особи, і він має виявляти вищий ступінь толерантності до критики стосовно виконання ним службових обов`язків.

Позовна вимога про зобов`язання Відповідача спростувати поширену інформацію є похідною від вимоги про визнання інформації недостовірною, а тому за встановлених судом обставин задоволенню також не підлягає. Додатково суд зауважує, що ця вимога сформульована без зазначення способу, інформаційного ресурсу, тексту та строку оприлюднення спростування («шляхом спростовуючої публікації»), тоді як за частиною сьомою статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, а згідно з роз`ясненнями, наведеними у Постанові № 1, у судовому рішенні має бути зазначено спосіб спростування та строк, у межах якого спростування повинно бути оприлюднено, що забезпечує виконуваність судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).

З огляду на викладене, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, понесені Позивачем судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню не підлягають та покладаються на нього.

IV. Резолютивна частина

Керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 201, 275, 277, 297, 299 ЦК України, статтями 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 95, 100, 141, 258, 259, 263-265, 268, 270, 273, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд вирішив:

1. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації - відмовити повністю.

2. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на Позивача.

3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

4. Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя: