Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №199/9628/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7318/26 Справа № 199/9628/25 Суддя у 1-й інстанції - ПОДОРЕЦЬ О. Б. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №199/9628/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та визнання права власності в порядку спадкування, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бартош-Стрельникової Тетяни Миколаївни на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 10 березня 2026 року, ухвалене у складі судді Подорець О.Б.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра з позовом до ОСОБА_2 , третя особа – Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та визнання права власності в порядку спадкування.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що вона є власницею домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке до цього перебувало у власності її батька - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Земельна ділянка, на якій розташоване вказане домоволодіння, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, перебувала у фактичному користуванні її батька, але не була ним приватизована. Право на користування цією земельною ділянкою виникло в її діда - ОСОБА_4 , якому за життя було виділено цю ділянку під забудову. Після його смерті право на оформлення земельної ділянки перейшло до її батька, який користувався нею до своєї смерті, але також не встиг оформити право власності.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 20 листопада 2015 року по цивільній справі №199/7927/15 задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , та визнано за ОСОБА_5 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.

11 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. за реєстраційним №940, та відповідно до якого ОСОБА_2 набув право власності на 1/2 частку домоволодіння по АДРЕСА_1 .

12 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. за реєстраційним №946, та відповідно до якого ОСОБА_2 набув право власності на 1/2 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Таким чином, згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 грудня 2015 року №49651689 та від 12 листопада 2015 року №49695455 право власності в цілому на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2 .

Зазначає, що у квітні 2018 року вона звернулась до Четвертої дніпровської нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, однак постановою державного нотаріуса Четвертої дніпровської нотаріальної контори Писаревої Н.С. від 06 квітня 2018 року їй було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, у зв`язку з чим, вона дізналась про те, що в провадженні Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська перебувала цивільна справа №199/7927/15 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , третя особа Четверта Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності за набувальною давністю.

16 квітня 2018 року вона подала до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська заяву про перегляд заочного рішення у справі №199/7927/15.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 червня 2018 року заочне рішення суду у цивільній справі №199/7927/15 скасовано та справу призначено до розгляду.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 грудня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_5 залишені без розгляду у зв`язку з неявкою її у судові засідання.

Таким чином, ОСОБА_2 став власником домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі заочного рішення суду від 20 листопада 2015 року, яке в подальшому було скасовано.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року по цивільній справі №199/3140/19 було частково задоволено позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Делалов А.О., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 наступне нерухоме майно: домоволодіння АДРЕСА_1 , складається з: житлового будинку літ. А-1 з прибудовою літ. А1-1, верандою літ. а-1, верандою літ. al-1, загальною площею 74,2 кв.м, житловою площею 49,6 кв.м, споруди №1-7,І, II.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року по справі №199/3140/19 заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року було змінено в частині правового обґрунтування, в іншій частині залишено без змін.

Не зважаючи на це, 20 лютого 2019 року рішенням Дніпровської міської ради №179/42 «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м.Дніпрі (8 осіб)» в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, по АДРЕСА_1 , земельну ділянку було передано у власність ОСОБА_2 , після чого державним реєстратором було зареєстровано право власності на земельну ділянку за ним.

Таким чином, на думку позивача, так як її батько не зареєстрував право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд, а також у зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка наразі перебуває у власності ОСОБА_2 , вона позбавлена можливості оформити належним чином право власності на неї.

У зв`язку із чим просить суд скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за нею право власності у порядку спадкування на земельну ділянку, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати по справі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 10 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та визнання права власності - відмовлено у повному обсязі. Судові витрати віднесено на рахунок позивача.

Не погодившись з вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Бартош-Стрельникова Т.М. подала апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що на теперішній час земельна ділянка, на якій знаходиться житловий будинок, власником якого є ОСОБА_1 , знаходиться у власності ОСОБА_2 відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 20 лютого 2019 року №179/42 «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м.Дніпрі (8 осіб) в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027 по АДРЕСА_1 .

Таким чином, так як батько позивача не зареєстрував право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд, ОСОБА_1 , як спадкоємець, не може отримати це право у порядку спадкування, а також у зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка наразі перебуває у власності ОСОБА_2 , тому власниця будинку позбавлена можливості оформити належним чином право власності на зазначену земельну ділянку.

Позивач, як власник будинку, незаконно позбавлена оспорюванним рішенням права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться її домоволодіння.

Вважає, що рішення міської ради про передачу земельної ділянки було прийнято без урахування того, що на момент його ухвалення існував спір щодо права власності на домоволодіння, розташоване на цій ділянці, а також без перевірки належності цього майна.

Орган місцевого самоврядування, приймаючи рішення про передачу земельної ділянки у власність відповідачу, фактично проігнорував той факт, що земельна ділянка є невід`ємно пов`язаною з розташованим на ній житловим будинком, право власності на який було спірним і в подальшому визнано за позивачем у судовому порядку. Таким чином, передача земельної ділянки особі, яка не є законним власником об`єкта нерухомості, суперечить вимогам законодавства та принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній майна.

Крім того, відповідне рішення було ухвалене за відсутності належних правових підстав у відповідача для набуття земельної ділянки, оскільки його право на домоволодіння ґрунтувалося на судовому рішенні, яке в обставин орган місцевого подальшому було скасовано. самоврядування не мав правових підстав для передачі спірної земельної ділянки у приватну власність відповідачу.

У результаті прийняття такого рішення було порушено права позивача власника домоволодіння, який фактично позбавлений можливості оформити право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування належного йому нерухомого майна. Отже, рішення органу місцевого самоврядування в оскаржуваній частині є незаконним та підлягає скасуванню.

Щодо ідентифікації земельної ділянки зазначає, що земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що є предметом спору, була надана батькові позивача у встановленому законом порядку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Проте за життя він не встиг належним чином оформити та зареєструвати право власності на вказану земельну ділянку.

Разом з тим, сам факт надання земельної ділянки та її фактичного використання спадкодавцем - ОСОБА_3 свідчить про виникнення у нього відповідного речового права, яке не припинилося у зв`язку з його смертю, а увійшло до складу спадщини. Відсутність державної реєстрації права власності не спростовує самого факту набуття права на землю, а лише свідчить про його неналежне оформлення.

Відтак до позивача, як спадкоємця, перейшло право на завершення оформлення прав на земельну ділянку, зокрема право на її приватизацію та державну реєстрацію. Позбавлення позивача можливості реалізувати це право, у тому числі внаслідок передачі спірної земельної ділянки іншій особі, є порушенням його законних прав та інтересів.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкових висновків у справі внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного та необґрунтованого рішення.

Суд неправильно застосував норми матеріального права, не врахувавши правову природу спірних правовідносин та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованого на ній нерухомого майна. Суд безпідставно ототожнив відсутність державної реєстрації права власності у спадкодавця із відсутністю самого права на земельну ділянку, не врахувавши, що таке право могло виникнути на підставі її надання та фактичного користування і, відповідно, увійшло до складу спадщини з правом його подальшого оформлення спадкоємцем.

Крім того, суд не врахував похідний характер права на земельну ділянку від права власності на житловий будинок, яке встановлено за позивачем у судовому порядку, а також не надав належної правової оцінки обставинам незаконності набуття відповідачем права на спірне майно та подальшого отримання ним земельної ділянки.

Суд не дослідив належним чином питання тотожності спірної земельної ділянки, не надав оцінки доказам щодо її фактичного використання спадкодавцем, не вжив заходів для витребування необхідних доказів та не ініціював призначення земельно-технічної експертизи, хоча встановлення цих обставин потребує спеціальних знань. Фактично суд обмежився формальним підходом до оцінки доказів та поклав надмірний тягар доказування на позивача, не сприяв реалізації принципу змагальності сторін та не забезпечив ефективного захисту порушеного права.

У зв`язку з чим просила рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 10 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

Відповідач, скориставшись своїм правом, через представника, подав відзив, в якому вважає, що судом першої інстанції було вірно вирішено вказані позовні вимоги, адже позивач жодним чином не довела факту права власності на земельну ділянку та що вказана земельна ділянка є повністю ідентична тій, право власності на яку оформлено за відповідачем.

Надані позивачем документи, що були додані до позовної заяви, не містять жодних доказів, які свідчать про те, що земельна ділянка ,на яку претендує позивач, належали на праві власності будь-яким її родичам.

Звертає увагу, що у пункті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки.

Зі змісту наведених норм вбачається, що громадяни, які мали в користуванні земельні ділянки, надані їм за раніше діючим законодавством, зберігали свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування (Постанова Верховного Суду від 02 липня 2025 року, справа №569/13445/20).

У позовній заяві позивачем самостійно вказано, що її батько право власності не земельну ділянку не отримував.

Власником ділянки на яку претендує позивач є територіальна громада, адже матеріали справи не містять жодних доказів того, що земельна ділянка відповідача та земельна ділянка на яку претендує позивач є однією і тією ж ділянкою.

Для вирішення подібних спорів земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Наполягає, що матеріали справи не містять жодного доказу, що ці земельні ділянки є однією ділянкою, а тому позовні вимоги є недоведеними.

Стосовно посилань в апеляційній скарзі на те, що суд не вжив заходів, щодо витребування необхідних доказів, не ініціював призначення земельно-технічної експертизи, зазначає, що позивач в суді першої інстанції користувалася послугами адвоката, тобто мала можливість скористатися всіма належними правами та допомогою фахівця в галузі права.

При цьому, жодного клопотання про витребування доказів позивач не заявляла, хоча позиція відповідача з самого початку була викладена у відзиві на позовну заяву та не змінювалася на протязі всього процесу.

Крім того, звертає увагу, що належним способом захисту у цій справі повинна бути вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

У зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.

Представник позивача в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції підтримала доводи апеляційної скарги, просила їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Також, представник позивача в судовому засіданні подала до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення доказів, які не були надані до суду першої інстанції та проведення експертизи.

Відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Учасники справи зобов`язані подавати всі наявні в них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що об`єктивно мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.

Враховуючи, що ОСОБА_1 є позивачем у справі, не була позбавлена права на подання до суду першої інстанції вказаних доказів, поважність причин неподання вказаних доказів до суду першої інстанції не надала. Це також стосується клопотання про призначення технічної експертизи на предмет встановлення меж спірної земельної ділянки на стадії апеляційного перегляду, оскільки доводи відзиву на позов сторони відповідача в суді першої інстанції були аналогічні доводам відзиву на апеляційну скаргу, але в суді першої інстанції такого клопотання стороною позивача не заявлялось.

Таким чином, з наведених вище підстав, судом апеляційної інстанції відмовлено у задоволенні клопотання про долучення доказів та призначення експертизи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Судом встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №430264727 від 06 червня 2025 року власником земельної ділянки, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, на підставі рішення органу місцевого самоврядування від 20 лютого 2019 року, серія та номер: 179/42, є ОСОБА_2 .

Згідно Звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,0605 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_2 , вартість даної ділянки становить 5000 грн.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року у справі №199/3140/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Делалов А.О. про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, про витребування майна з чужого незаконного володіння - частково задоволено позов ОСОБА_1 . Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 наступне нерухоме майно: домоволодіння АДРЕСА_1 , складається з: житлового будинку літ.А- 1 з прибудовою літ.А1-1, верандою літ.а-1, верандою літ.al-1, загальною площею 74,2 кв.м, житловою площею 49,6 кв.м, споруди №1-7,І, II. Відмовлено в задоволенні позову про скасування права власності та про визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задоволено частково. Заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року – змінено в частині правового обґрунтування часткового задоволення позову. В іншій частині заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року та додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 09 квітня 2020 року – залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що земельна ділянка, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , перебувала у власності батька позивача та була ним приватизована, а також відсутні докази того, що земельна ділянка, яка перебувала у користуванні батька позивача та земельна ділянка, яка наразі перебуває у власності відповідача ОСОБА_2 є однією і тією ж самою ділянкою, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів в цілому погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст.524 ЦК УРСР (чинного станом на 08.06.1999) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно ст.548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ст.549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до ст.79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Згідно ч.1 ст.81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК України).

Згідно з п.7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 , на час звернення до суду з позовом, є власником домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Земельна ділянка, на якій розташоване вказане домоволодіння, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, перебувала у користуванні її батька, але не була ним приватизована і процедура приватизації розпочата за його життя не була.

Право на користування цією земельною ділянкою виникло в її діда - ОСОБА_4 , якому за життя (у 1947 році) було виділено цю ділянку під забудову. Після його смерті право на оформлення земельної ділянки перейшло до її батька, який користувався нею до своєї смерті, але також не оформив право власності.

Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 20 листопада 2015 року по цивільній справі №199/7927/15 задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , та визнано за ОСОБА_5 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.

11 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. за реєстраційним №940, та відповідно до якого ОСОБА_2 набув право власності на 1/2 частку домоволодіння по АДРЕСА_1 .

12 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння, який був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. за реєстраційним №946, та відповідно до якого ОСОБА_2 набув право власності на 1/2 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 .

З витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 грудня 2015 року №49651689 та від 12 листопада 2015 року №49695455 право власності в цілому на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_2

16 квітня 2018 року позивач подала до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська заяву про перегляд заочного рішення у справі №199/7927/15.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 19 червня 2018 року заочне рішення суду у цивільній справі №199/7927/15 скасовано та справу призначено до розгляду.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 грудня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_5 залишені без розгляду у зв`язку з неявкою її у судові засідання.

Отже, ОСОБА_2 став власником домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі заочного рішення суду від 20 листопада 2015 року, яке в подальшому було скасовано та позов ОСОБА_5 залишено без розгляду ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 13 грудня 2018 року.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року по цивільній справі №199/3140/19 було частково задоволено позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Делалов А.О., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 наступне нерухоме майно: домоволодіння АДРЕСА_1 , складається з: житлового будинку літ.А-1 з прибудовою літ.А1-1, верандою літ. а-1, верандою літ. al-1, загальною площею 74,2 кв.м, житловою площею 49,6 кв.м, споруди №1-7,І, II.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року по справі №199/3140/19 заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 11 листопада 2019 року було змінено в частині правового обґрунтування, в іншій частині залишено без змін.

Земельна ділянка, на якій знаходиться належний позивачу житловий будинок, на даний час знаходиться у власності ОСОБА_2 відповідно до рішення міської ради від 20 лютого 2019 року №179/42 «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м.Дніпрі (8 осіб) в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027 по АДРЕСА_1 .

Звернувшись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за нею право власності у порядку спадкування на земельну ділянку, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.

Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлено, що земельна ділянка, площею 0,0605 га, кадастровий номер 1210100000:01:181:0027, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , перебувала у власності батька позивача, ним приватизована не була, процес приватизації за життя спадкодавця ним не розпочинався (докази зворотного в матеріалах справи відсутні).

Крім того, на час розгляду справи та ухвалення ним рішення по справі, доказів на спростування заперечень сторони відповідача щодо того, що земельна ділянка, яка перебувала у користуванні батька позивача та земельна ділянка, яка перебуває у власності відповідача ОСОБА_2 , є однією і тією ж самою ділянкою, позивачем суду надано не було, клопотань про їх витребування стороною відповідача не заявлялось.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного

права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання

матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду

від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, від 05 грудня

2022 року у справі №214/7462/20).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).

Верховний Суд у постанові від 06 березня 2024 року у справі №707/252/22 прийшов до висновку, що вимога про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності та державної реєстрації права з припиненням відповідного речового права не є ефективним способом захисту, оскільки задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідним нерухомим майном, а тому така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування майна із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність відповідного рішення без заявлення вимоги про визнання його незаконним та скасування, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

У постанові від 13 травня 2026 року у справі №456/252/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник земельної ділянки у разі створення перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном вправі самостійно визначити спосіб захисту залежно від характеру порушення його права. Зокрема, такий захист може здійснюватися шляхом пред`явлення вимог про повернення земельної ділянки, визнання відсутнім права оренди, скасування державної реєстрації речового права або шляхом поєднання таких вимог.

У постанові Верховного Суду від 17 січня 2025 року у справі №205/1086/15-ц викладено висновок, про те, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина друга, пункту "б" частини третьої статті 152 ЗК України).

Велика Палата Верховного Суду висловлювала правову позицію про те, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Таким чином, з урахуванням наведеного та того, що стороною позивача, на час звернення до суду з даним позовом та ухвалення судом рішення у справі, не надано в повній мірі належних та допустимих доказів на підтвердження вимог, а суд апеляційної інстанції надає оцінку законності і обґрунтованості судовому рішенню на час його ухвалення і позбавлений процесуальної можливості, відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України, приймати в даному випадку нові докази, які не були подані до суду першої інстанції, оскільки апелянтом не надано доказів неможливості такого подання, враховуючи наявність аналогічних заперечень сторони відповідача на стадії розгляду справи в суді першої інстанції – у задоволенні скарги слід відмовити.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та визнання права власності в порядку спадкування, за недоведеністю.

Доводи апеляційної скарги щодо доведеності позовних вимог не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, які були надані позивачем суду до ухвалення оскаржуваного рішення, зводяться до незгоди з цим рішенням та не тягнуть його скасування.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстави для скасування рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 10 березня 2026 року відсутні.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бартош-Стрельникової Тетяни Миколаївни- залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 10 березня 2026 року у цивільній справі №199/9628/25 - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 14.09.2026 року.

Головуючий суддя О.В.Агєєв