Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №761/14708/26 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/14708/26

Провадження № 2/761/10282/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі головуючої судді Романишеної І.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» про захист прав споживачів,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» (далі - відповідач) про захист прав споживачів, у якому просить визнати датою закінчення строку дії Кредитного договору від 11 березня 2020 року №14-33774 дату повернення позики 25 березня 2020 року включно, визнати нікчемним, продовженим відповідачем в односторонньому порядку строку дії Кредитного договору від 11 березня 2020 року №14-33774 у зв`язку із несправедливими, нечіткими та двозначними його положеннями, визнати неправомірними нарахування процентів за користування кредитними коштами та зобов`язати відповідача скасувати усі нараховані проценти за користування кредитом згідно умов Кредитного договору від 11 березня 2020 року №14-33774 у сумі 12 529 гривень 40 копійок.

Короткий зміст та узагальнені доводи позовної заяви.

Позов мотивований тим, що 11.03.2020 між позивачем та відповідачем укладений Кредитний договір №14-33774, за умовами пунктів 1.1. якого, Кредитодавець зобов`язується надати Позичальникові грошові кошти (кредит) у спосіб, визначений в Заяві-анкеті на отримання кредиту, у розмірі 1 000 грн. строком на 15 днів - з 11.03.2020 року по 25.03.2020 року (включно), а Позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в порядку, визначеному цим Кредитним договором.

Згідно з п. 1.3. Кредитного договору, за користування кредитом Кредитодавець нараховує, а Позичальник зобов`язаний сплатити проценти в наступному розмірі: 1.3.1. Починаючи з дня надання кредиту за період, що визначений пунктом 1.1. цього Кредитного договору - у розмірі 2,00% від суми виданого кредиту за кожен день користування кредитними коштами (730,00% річних, фіксована процентна ставка).

Отже, на думку позивача, за умовами договору днем повернення кредиту його Сторонами узгоджено 25.03.2020 року (включно), а строк 15 днів, у який позичальник зобов`язаний сплатити проценти у розмірі 2,00% (два процента 00 сотих) від суми виданого кредиту за кожен день користування кредитними коштами, а також за п. 1.3.2. Кредитного договору, починаючи з дня, наступного за днем закінчення періоду, визначеного пунктом 1.1. цього Кредитного договору, і до моменту повного погашення заборгованості за Кредитним договором.- у розмірі 0,001% (нуль процентів 00 сотих) від суми заборгованості за кредитом за кожен день користування кредитними коштами (0,37 % річних, фіксована процентна ставка), що потягнуло за собою нарахування в період з 25.03.2020 по 24.04.2020 процентів за користування кредитом у сумі 12 229 гривень 40 копійок, за 30 днів, по 407,64 гривні за день, що складає 31,34% від 1300 гривень в день, а відтак, 11439% річних.

Посилаючись на положення ст.ст. 1048, 1056-1 ЦК України, позивач просить встановити, що останнім днем строку, протягом якого позивач має право нараховувати проценти за користування кредитом є 25.03.2020.

Окрім того, позивач вважає, що оскільки він є військовослужбовцем, то в силу положень ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців» йому не можуть бути нараховані штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань.

Також, позивач звертає увагу суду на те, що кредитний договір було укладено під час дії на території України карантину, з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, а отже, в силу положень п. 15 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України він звільняється від обов`язку сплатити на користь відповідача неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідач вимагає від нього повернення суму заборгованості у розмірі 13 529 грн. 40 коп., із яких розмір кредиту становить 1 000 гривень, а проценти за користування кредитом - 12 529 грн. 40 коп., про що йому повідомляють фахівці із стягнення заборгованості, залучені відповідачем.

Провадження у суді та позиція сторін щодо предмету спору.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Шевченківського районного суду міста Києва справу передано судді Романишеній І.П.

Ухвалою суду від 28.04.2026 року відкрито провадження у справі, вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановлено відповідачу строк п`ятнадцятиденний строк для подання відзив на позовну заяву разом з доказами, які обгрунтовують заперечення проти позову.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

Дослідивши надані матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

Фактичні обставини спірних правовідносин сторін, встановлені судом.

Судом встановлено, що 11.03.2020 між позивачем та відповідачем укладено Кредитний договір № 14-33774, за умовами якого відповідач зобов`язується надати позивачеві грошові кошти (кредит) у спосіб, визначений в Заяві-анкеті на отримання кредиту, у розмірі 1000 грн строком на 15 днів з 11.03.2020 року по 25.03.2020 року (включно), а Позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в порядку, визначеному цим Кредитним договором (п. 1.1. Договору). Кредит надається Позичальнику на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення його особистих потреб (п.1.2. Договору). За користування кредитом Кредитодавець нараховує, а Позичальник зобов`язаний сплатити проценти в наступному розмірі: починаючи з дня надання кредиту за період з 11.03.2020 року по 25.03.2020 року (включно) - у розмірі 2,00% від суми виданого кредиту за кожен день користування кредитними коштами (730,00% річних, фіксована процентна ставка) (п.1.3.1. Договору), а починаючи з дня, наступного за днем закінчення раніше згаданого періоду, і до моменту повного погашення заборгованості за Кредитним договором. - у розмірі 0,001% від суми заборгованості за кредитом за кожен день користування кредитними коштами (0,37% річних, фіксована процентна ставка) (п.1.3.2. Договору).

Окрім того, сторони погодили збільшення строку позовної давності до 10 років (п. 3.2. Договору) та визначили, що визнання недійсним будь-якого положення цього Кредитного договору не тягне за собою недійсності договору в цілому (п. 3.8. Договору).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

За положеннями ч. 3 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Приписами ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Нормами ч. 1 ст. 4 ЦК України встановлено, щокожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 331/6927/16-ц, обраний спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Положеннями ч. 1 ст. 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, такий суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.

Однак, визначаючи предметну юрисдикцію спору, суди повинні зважати не тільки на суб`єктний склад такого спору, але й на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, зміст заявлених вимог, характеру спірних правовідносин і суттєві обставини справи.

Нормами ч. 1 ст. ст. 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство саме для такого захисту. До аналогічного висновку дійшла Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 05.09.2019 по справі № 638/2304/17.

Як встановлено у ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами ч. 4 ст. 14 ЦК України, особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

За змістом вказаного припису поняття «звільнення суб`єкта цивільного права від обов`язку» означає, що цивільний обов`язок припиняється без його виконання, тоді як поняття «звільнення від виконання обов`язку» передбачає, що відповідний обов`язок продовжує існувати, але через певні обставини немає можливості його примусового виконання доти, поки вони існують.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що парламент не передбачив можливість звільнення від виконання обов`язку (відстрочення такого виконання) за відповідною позовною вимогою. Таке звільнення (відстрочення) відбувається в силу вказівки закону та настання відповідних юридичних фактів.

Отже, звернення до суду з превентивною позовною вимогою про визнання неправомірним нарахування процентів за користування кредитними коштами та зобов`язання скасувати нараховані проценти, не відповідає завданню цивільного судочинства, а зазначену позовну вимогу не можна розглядати у судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Відсутність у позивача юридичної можливості превентивно спонукати банк у судовому порядку до виконання вимоги закону, дія якої не залежить від наявності чи відсутності судового спору, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті.

Остання досягається тим, що за встановлених судами обставин на позивача поширюється гарантія, визначена у ч. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців» щодо не нарахування відповідним військовослужбовцями штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також п. 15 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, щодо звільнення позивача від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання відповідного зобов`язання.

Тому, кредитодавець не може як вимагати від позивача погасити цей кредит і відсотки за ним, так і надсилати позивачеві будь-які вимоги та повідомлення про необхідність внесення платежів за кредитним договором.

З огляду на те, що вимога позивача про визнання неправомірними дій відповідача, пов`язаних із нарахуванням відсотків та зобов`язання скасувати усі нараховані проценти за користування кредитом не є належним способом захисту порушеного права, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Окрім того, суд зауважує, що за приписами ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним у судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість, як визначено у ч. 2 ст. 215 ЦК України, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19 (провадження № 61-7745св21) зазначено, що «відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У справі, що розглядається, позивач просить визнати нікчемним правочин, пов`язаний із нарахуванням йому відсотків за користування кредитним договором.

Однак, в ході розгляду справи судом не встановлено наявності між сторонами спору щодо розміру та періоду нарахованих йому відсотків за користування кредитом. Позивачем не подано відповідних доказів вжиття з боку відповідача будь яких заходів, спрямованих на стягнення із нього відповідної заборгованості, не встановлено таких і в ході розгляду справи.

Суд також зауважує, що за положеннями ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Отже, чинне законодавством виокремлює поняття «несправедливого договору» як окремої категорії і не пов`язує визнання договору чи окремих його положень як несправедливих із настанням для правочину, пов`язаного із таким договором, наслідків визнання його нікчемним.

Одночасно із тим, позивач не звертається із вимогою про визнання договору чи окремих його положень несправедливими, а просить визнати правочин нікчемним з мотивів його несправедливості.

За наведеного, суд не вбачає підстав для визнання правочину нікчемним або застосування наслідків нікчемності правочину.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 5 ст. 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначаються розподіл судових витрат.

Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог позивача та відсутності відомостей про судові витрати відповідача, суд не вбачає підстав для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 12, 13, 49, 50, 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції» про захист прав споживачів- відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця перебування: АДРЕСА_2

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Українські фінансові операції», код ЄДРПОУ 40966896, 04070, м. Київ, вул. Глибочицька, буд. 32 В, прим. 154.

Повний текст рішення складено 14.09.2026 року.

СУДДЯ І.П.РОМАНИШЕНА