Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №759/3683/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.

22-ц/824/14046/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 759/3683/26

10 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кафідової О.В.

суддів - Оніщука М.І.

- Шебуєвої В.А.

при секретарі - Д'яченко М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кулєшова Володимира Леонідовича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Петренко Н.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю,

в с т а н о в и в:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказана квартира була надана її дядькові ОСОБА_2 на підставі ордера № 5241 від 28.04.1972 року, виданого УПТК тресту КГС-3 «Головкиївміськбуд» у зв`язку з трудовими відносинами. З вересня 1990 року позивачка вселилася до квартири на запрошення дядька, проживала разом із ним та здійснювала за ним догляд до дня його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті позивачка залишилася проживати в цій квартирі разом зі своєю родиною, вважаючи себе її повноправним володільцем.

Позивачка зазначає, що понад 30 років вона володіє майном відкрито, безперервно та добросовісно, сплачує комунальні послуги, здійснювала ремонти, а будь-які інші спадкоємці чи претенденти на майно відсутні. Жодних правочинів щодо найму чи іншої легалізації користування житлом із нею не укладалося. 31 липня 2025 року будинок зазнав пошкоджень внаслідок ракетного обстрілу рф, через що позивачка тимчасово проживає за іншою адресою, проте за повідомленнями органів влади будинок підлягає відновленню. Посилаючись на статтю 344 ЦК України, позивачка просила визнати за нею право власності на зазначену квартиру за набувальною давністю.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт титульного володіння майном виключає можливість застосування положень статті 344 ЦК України та задоволення пред`явленого на її підставі позову. Оскільки підстави вселення та подальше проживання у квартирі без переоформлення договору найму не змінює правової природи користування майном і не перетворює його на володіння власним майном у розумінні цивільного права.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 26 червня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кулєшов В. Л. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову з огляду на таке:

По-перше, грубе порушення судом норм процесуального права: ігнорування ключових доказів та процесуальних документів позивача, а саме, у тексті оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначає: «З матеріалів справи неможливо встановити правову природу набуття у користування ОСОБА_1 спірну квартиру. Тобто характер користування спірною квартирою не передбачений нормами житлового кодексу».

Разом з тим, такий висновок суду є прямим наслідком порушення судом процесуальних норм права, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції суддя повністю відмовив у задоволенні належним чином оформлених та поданих представником позивача процесуальних документів, які мали вирішальне значення для встановлення істини:

- клопотання про витребування документів (а саме: оригіналу або належним чином завіреної копії ордера на квартиру № 5241 від 28.04.1972 року та технічного паспорта на об`єкт нерухомості). Ці документи мали чітко підтвердити первинний правовий статус житла та межі об`єкта нерухомості;

- заяву про виклик та допит свідків, які є сусідами та могли підтвердити факт вселення позивачки у вересні 1990 року, її постійне, відкрите та безперервне проживання в квартирі понад 30 років, догляд за дядьком ОСОБА_2 до його смерті у 1995 році та відсутність будь-яких претензій з боку третіх осіб чи комунальних служб протягом усього цього часу.

Суд фактично створив штучний парадокс: з одного боку, він звинуватив Позивачку в тому, що вона «не довела правову природу користування» (відповідно до ст. 81 ЦПК України), а з іншого - позбавив її законного права надати ці докази, проігнорувавши відповідні клопотання. Це свідчить про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що є безумовною підставою для скасування рішення згідно зі ст. 376 ЦПК України.

По-друге, неправильне застосування норм матеріального права щодо поняття «добросовісності» (ст. 344 ЦК України).

Суд першої інстанції вказав, що позивачка не може вважатися добросовісним володільцем, вона «знала, що квартира їй не належить, правовстановлюючих документів на неї вона не має, а квартира належить державі чи територіальній громаді».

Такий висновок базується на хибному тлумаченні ст. 344 Цивільного кодексу України та суперечить актуальній практиці Верховної Палати Верховного Суду. Добросовісність у контексті набувальної давності означає, що особа заволоділа майном без застосування насильства, обману чи іншого протиправного самовільного захоплення. Позивачка вселилася в квартиру законно - на запрошення її родича (дядька), який був законним наймачем. Після його смерті у 1995 році вона продовжила відкрите проживання, утримувала майно, сплачувала всі рахунки.

Позивачка стверджує, що не мала жодного уявлення кому належить оспорювана квартира, на момент її вселення до неї, окрім того, що це квартира її дядька.

Протягом понад 30 років ні відповідач (Київська міська рада), ні інший можливий власник не вчиняли жодних дій щодо витребування цього майна, не визнавали квартиру відумерлою спадщиною, не намагались виселити Позивачку. Сама по собі обізнаність володільця про те, що майно належить іншій особі (чи громаді), не виключає добросовісності володіння, якщо таке володіння не є правопорушенням.

По-третє, помилкове трактування судом факту реєстрації за іншою адресою.

Судом зазначено, що реєстрація позивачки за адресою: АДРЕСА_2 , «додатково підтверджує відсутність сталого юридичного титулу».

Проте суд не врахував, що «реєстрація місця проживання» є адміністративним актом і не тотожна факту реального проживання та володіння майном. Матеріалами справи (зокрема, квитанціями про оплату послуг та доказами поліпшення нерухомого майна) підтверджується, що позивачка безперервно проживала саме в спірній квартирі АДРЕСА_3 з 1990 року аж до моменту пошкодження будинку ракетним обстрілом рф 31 липня 2025 року.

03 серпня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника Київської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначав, що не погоджується з доводами апеляційної скарги, оскільки вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Кулєшов Володимир Леонідович підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, у відзиві на апеляційну скаргу представник просив суд розглядати справу без участі відповідача.

З огляду на вище викладе колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи без участі не з`явившихся сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що однокімнатна квартира АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_2 на підставі ордера.

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

Відповідно до матеріалів справи та довідки про місце реєстрації, позивачка на теперішній час зареєстрована за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 .

Позивачка надала суду докази тривалого користування спірною квартирою до моменту її пошкодження, проте квартира перебуває у статусі об`єкта державного чи комунального житлового фонду, а правовстановлюючих документів на неї на ім`я позивачки не видавалося.

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника, саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Тобто, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.

Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти, саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння.

При цьому, володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння.

Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи наведене, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки спірна квартира перебуває у статусі об`єкта державного чи комунального житлового фонду, то підстави вважати цю квартиру безхазяйним майном відсутні, а тривале проживання позивача у цій квартирі та здійснення витрат на її утримання самі по собі не свідчать про наявність передбачених законом підстав для набуття права власності на це майно за набувальною давністю.

Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки фактично зводяться до незгоди з висновками суду щодо їх оцінки та неправильного тлумачення чинного законодавства, а тому апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував обставини справ та надав об`єктивну оцінку зібраним і дослідженим доказам.

Отже, колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2026 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кулєшова Володимира Леонідовича залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 14 вересня 2026 року

Головуючий: Судді: