Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №756/14150/20 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 756/14150/20 Головуючий у суді першої інстанції - Ткач М.М.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/13573/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві (Управління державної реєстрації Центрального міжрегіонального управління юстиції у м. Києві) Володковича Володимира Володимировича про визнання протиправним та скасування рішення та запису державного реєстратора про реєстрацію права власності,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2020 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 , державного реєстратора Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві (Управління державної реєстрації Центрального міжрегіонального управління юстиції у м. Києві) Володковича В. В. (далі - державний реєстратор) про визнання протиправним та скасування рішення та запису державного реєстратора про реєстрацію права власності.

Позов мотивований тим, що 29 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є., відповідно до якого ОСОБА_1 передав у власність, а ОСОБА_3 прийняла 725 000,00 грн з зобов`язанням повернути їх до 29 травня 2014 року включно та сплатити проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ 7,5 % річних.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за вказаним договором позики цього ж дня між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є., відповідно до якого іпотекодержателю ОСОБА_1 передано в іпотеку двокімнатну квартиру загальною площею 50,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яка на праві спільної часткової власності належала позивачам (далі - квартира).

16 липня 2018 року ОСОБА_3 отримала вимогу від ОСОБА_1 про добровільне виселення з квартири, з якої вона дізналась про те, що 20 січня 2015 року за заявою ОСОБА_1 за реєстраційним номером 9792753 від 15 січня 2015 року державним реєстратором прийнято рішення індексний номер 18742336 про державну реєстрацію права власності на квартиру за іпотекоджержателем ОСОБА_1 , номер запису про право власності: 8444893.

Набуття права власності ОСОБА_1 на предмет іпотеки відбулось в позасудовому порядку на підставі відповідного застереження, що міститься у пункті 14 іпотечного договору від 29 травня 2013 року у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

У порушення пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (у редакції від 01 січня 2015 року, що була чинна на час виникнення спірних відносин, далі - Порядок № 868) ОСОБА_1 до заяви про державну реєстрацію права власності від 15 січня 2015 року не додав завірені в установленому порядку копії письмових вимог про усунення порушень до боржника та іпотекодавців, а також докази надіслання таких вимог, їх отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання, зокрема, повідомлень про направлення рекомендованої (цінної) кореспонденції, фіскальних чеків про оплату послуг за направлення вказаної кореспонденції визначеним суб`єктам за належними адресами та ін. Натомість до заяви від 15 січня 2015 року, крім договору позики та договору іпотеки, укладених 29 травня 2013 року, було долучено копії виданих на підставі статті 84 Закону України «Про нотаріат» свідоцтв приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова О. Є. від 22 липня 2014 року про передачу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заяв від ОСОБА_1 , що містили відомості щодо вимоги про усунення порушення щодо виконання основного зобов`язання по поверненню суми позики за договором безпроцентної позики грошей від 29 травня 2013 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, який ОСОБА_1 обере на власний розсуд: через суд, шляхом вчинення виконавчого запису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання, що передбачає продаж предмету іпотеки від його імені третім особам або прийняття у його власність.

Зазначене вказує на те, що державний реєстратор порушив порядок здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та безпідставно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на передане позивачами в іпотеку майно за ОСОБА_1 , оскільки така реєстрація проведена за відсутності передбачених документів, лише на підставі свідоцтв нотаріуса від 22 липня 2014 року, які не є достатнім підтвердженням факту надіслання та отримання вимог про усунення порушень.

Зі змісту свідоцтв, виданих приватним нотаріусом Соколовим О. Є. 22 липня 2014 року, вбачається, що заяви від ОСОБА_7 про усунення порушень основного зобов`язання від 04 червня 2014 року передані 05 червня 2014 року шляхом відправлення поштою цінним листом зі зворотнім повідомленням та описом вкладення. Заява, адресована ОСОБА_3 , була вручена адресату, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Водночас заяви, адресовані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , були повернуті на ім`я відправника у зв`язку із закінченням терміну зберігання, що свідчить про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не були належним чином повідомлені про порушення боргових зобов`язань та обов`язок усунути допущені порушення не менш ніж за 30 днів до вчинення звернення стягнення.

Наведені обставини свідчать про порушення ОСОБА_1 процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки при переході права власності порушено вимоги статей 33, 35 Закону України «Про іпотеку», ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_5 не отримували від ОСОБА_1 жодних вимог про виконання порушеного зобов`язання за договором позики у не менш ніж 30-ти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, отже не були обізнані про наміри ОСОБА_1 звернути стягнення на передане в іпотеку майно.

Крім того, зі сторони іпотекодержателя ОСОБА_1 наявні порушення умов договору іпотеки від 29 травня 2013 року та Закону України «Про іпотеку» щодо проведення оцінки предмета іпотеки, оскільки оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності до ОСОБА_1 (станом на 15 січня 2015 року) не проводилась. Таким чином, державна реєстрація за ОСОБА_1 права власності на квартиру проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону України «Про іпотеку».

Позивачі просили суд:

визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 18742336 від 20 січня 2015 року, згідно з яким право приватної власності на нерухоме майно -квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70327280000) було зареєстровано за ОСОБА_1 ;

скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 8444893, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором;

поновити запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70327280000) за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в рівних частках за кожним;

судові витрати стягнути з відповідачів.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 25 липня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , державного реєстратора про визнання протиправним та скасування рішення та запису державного реєстратора про реєстрацію права власності задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 18742336 від 20 січня 2015 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70327280000) за ОСОБА_1 .

Поновлено право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на нерухоме майно - квартиру, у рівних частинах за кожним.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , державного реєстратора у частині скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 8444893 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до державного реєстратора відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 681,59 грн.

Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи.

Вказував, що до суду першої інстанції надано не всі матеріали реєстраційної справи. Тому висновки суду першої інстанції про те, які саме документи були подані реєстратору, а які не були подані, не доведені матеріалами справи, зокрема не доведено, що не було додано до заяви про державну реєстрацію права власності, поданої відповідачем ОСОБА_1 до реєстраційної служби 15.01.2015 року, завірених в установленому порядку копій письмових вимог про усунення порушень, надісланих іпотекодавцям та боржникові.

Суд першої інстанції не взяв до уваги виданих на підставі ст. 84 Закону «Про нотаріат» свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова О.Є. від 22.07.2014 року, які підтверджують факт надсилання всім позивачам вимог ОСОБА_1 про усунення порушення щодо виконання основного зобов`язання за іпотечним договором від 29.05.2013 року. Вказані свідоцтва ніким не оспорені, не скасовані та є належним підтвердженням вчинення ОСОБА_1 передбачених законом дій щодо набуття у власність предмета іпотеки. Тому висновки суду про те, що відповідачем не дотримано вимоги щодо надсилання іпотекодавцям письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання, не відповідають матеріалам справи.

Зазначав, що предметом позову є визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Володковича В.В. Однак, як встановлено судом першої інстанції, оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70327280000) винесено державним реєстратором Хафусовою В.В. Тому, позов подано до неналежного відповідача.

Посилався також на те, що позивачі подали позов після спливу позовної давності.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 липня 2023 року скасовано в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Хафусової В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 18742336 від 20 січня 2015 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру за ОСОБА_1 , про поновлення права власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на вказане нерухоме майно та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 липня 2023 року залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору по 1 261,20 грн з кожного.

Постановою Верховного Суду від 20 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про поновлення запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на квартиру змінено, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора скасовано та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги, що оспорювана реєстрація права власності за відповідачем на спірну квартиру проведена 20 січня 2015 року, тому сам лише факт направлення ОСОБА_3 вимоги відповідача від 05 червня 2014 року про усунення порушення основного зобов`язання не свідчить про те, що іпотекодавець дізналась або мала дізнатися про таку реєстрацію саме 20 січня 2015 року. В матеріалах справи відсутня така вимога іпотекодержателя. Суди встановили, що ОСОБА_1 повідомив ОСОБА_3 про цю реєстрацію лише заявою про добровільне виселення з квартири 16 липня 2018 року. Апеляційний суд не встановив інших обставин, які б дозволяли зробити висновок, що позивачі або один з них дізнались або могли дізнатися про реєстрацію права власності за відповідачем на спірну квартиру раніше.

За таких обставин висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора у зв`язку із пропуском позовної давності є передчасним.

В судовому засіданні в апеляційному суді взяла участь предстаниця позивачів - адвокат Свірєпова А.В., яка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 29 травня 2013 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено договір позики грошей, за умовами якого позикодавець передав позичальнику, а позичальник прийняла 725 000,00 грн з зобов`язанням повернути їх до 29 травня 2014 року включно та сплатити проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ (на дату укладення цього договору - 7,5% річних), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є. та зареєстровано у реєстрі за № 636.

Пунктом 11 договору позики передбачено, що у випадках невиконання або неналежного виконання цього договору позикодавець має право звернути стягнення на квартиру.

29 травня 2013 року між ОСОБА_1 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (у тому числі як представником ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ) (іпотекодавці) укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є. та зареєстрований за № 639, згідно з яким іпотекодавці солідарно забезпечують вимоги іпотекодержателя щодо своєчасного повернення до 29 травня 2014 року включно суми позики в розмірі 725 000,00 грн за договором позики грошей, укладеним 29 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Згідно з пунктом 2 іпотечного договору у забезпечення виконання основного зобов`язання іпотекодавці передають в іпотеку іпотекодержателю належне їм на праві власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 .

У пункті 12 вказаного іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодержатель набуває право обирати звернути стягнення на предмет іпотеки, в тому числі достроково, в разі, якщо: на день, визначений основним зобов`язанням, позичальник порушить його виконання і прострочить повернення іпотекодержателю сум позики; позичальник не виконує вимогу позикодавця щодо дострокового повернення всієї суми позики (основного зобов`язання) у разі порушення позичальником умов основного та цього договорів (зокрема прострочення виплати чергових сум позики, як це передбачено у договорі позики) строки, що будуть призначені позикодавцем; іпотекодавці допустять порушення умов цього договору в частині збереження предмету іпотеки, належного його використання, наявності постійного чинного договору страхування предмету іпотеки. При настанні зазначених випадків іпотекодержатель надсилає іпотекодавцям письмову вимогу про усунення порушення основного зобов`язання та зобов`язань, передбачених цим договором, у не менш ніж 30-денний строк з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору.

Відповідно до пункту 13 іпотечного договору за вибором іпотекодержателя застосовується один зі способів звернення стягнення не предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Пунктом 14 іпотечного договору передбачено застереження, яке являє собою договір про задоволення вимог іпотекодержателя: сторони погодились, що договором про задоволення вимог іпотекодержателя є наступне застереження цієї статті, яка містить право іпотекодержателя на: - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку»; - право іпотекодержателя прийняти у свою власність предмет іпотеки в рахунок виконання основних зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». В разі прийняття іпотекодержателем рішення щодо прийняття предмета іпотеки у власність - це застереження, яке являє собою договір про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою оформлення права власності. У разі прийняття у власність предмету іпотеки заборгованість вважається погашеною в день державної реєстрації права власності на ім`я іпотекодержателя або якщо сторони вирішать укласти договір про задоволення вимог Іпотекодержателя окремим документом, - в день укладення і нотаріального посвідчення такого договору. Іпотекодавцям повертається в рівних частках перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог Іпотекодержателя (сума боргу за позикою, штрафні санкції, інші витрати, що пов`язані із реалізацією предмету іпотеки). Державна реєстрація права власності на іпотекодержателя в цьому випадку здійснюється без будь-якого додаткового погодження з іпотекодавцем у порядку, що передбачений Законом України «Про державу реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та іншими актами законодавства. В разі, якщо іпотекодержатель прийняв рішення про стягнення предмета іпотеки шляхом прийняття у власність, він відповідно до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та оціночну діяльність» замовляє оцінку вартості предмету іпотеки після спливу строку, що зазначений у письмовій вимозі на усунення порушень. Примірник звіту про оцінку майна іпотекодержатель надсилає іпотекодавцям, разом із розрахунком, в якому вказано експертну вартість предмету іпотеки, остаточний розмір заборгованості за основним зобов`язанням та пропозицією укласти замість викладеного у цьому застереженні, окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Ціна продажу предмету іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем, або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності. Розподіл коштів від реалізації предмету іпотеки виконується у встановленому законодавством порядку.

29 травня 2013 року зареєстровано обтяження на вказану квартиру у вигляді заборони відчуження нерухомого майна, а також іпотека на об`єкт нерухомого майна, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження № 4124765 від 29 травня 2013 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 4125658 від 29 травня 2013 року.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 32481984 від 21 січня 2015 року право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 , про що внесено відповідний запис про право власності № 8444893 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 18742336 від 20 січня 2015 року.

Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 18742336 від 20 січня 2015 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 70327280000) за ОСОБА_1 прийнято державним реєстратором прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусовою В.В.

Підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру зазначено: договір позики грошей, серія та номер 638, виданий 23 травня 2013 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соколов О. Є.; іпотечний договір серія та номер 638, виданий 29 травня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є.

16 липня 2018 року ОСОБА_3 отримала вимогу від ОСОБА_1 про добровільне виселення з квартири, відповідно до якої 20 січня 2015 року за заявою ОСОБА_1 за реєстраційним номером 9792753 від 15 січня 2015 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за іпотекодержателем ОСОБА_1 .

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку», тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина друга статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) вказано, що:

«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.

110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

113. При цьому абзацом другим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент подання позовної заяви) встановлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.

115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою.

124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.

126.Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 вказано, що «стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року в справі № 361/3659/18 зазначено, що «колегія суддів погоджується з висновками судів та відхиляє доводи касаційної скарги, що при скасуванні рішення державного реєстратора не вирішено питання щодо визнання, зміни чи припинення цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав), оскільки за встановлених судами обставин саме скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за відповідачем є ефективним способом захисту, який поновлює відповідне право позивача, а визнання за власником майна прав власності на це ж майно актами цивільного законодавства не передбачено».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 545/1883/20 зроблено висновок, що «підлягають скасуванню оскаржувані судові рішення і в частині вирішення позовних вимог про скасування запису про реєстрацію права власності на нерухоме майно та поновлення становища, що існувало до порушення, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, оскільки задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за АТ «Альфа-Банк» призведе до відновлення порушених прав позивача, і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності та скасування запису про реєстрацію права власності, який є неналежним способом захисту порушеного права».

Схожі висновки, зокрема викладені у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 205/1096/19 та від 01 грудня 2021 року у справі № 462/1817/19.

У справі, що переглядається, Верховний Суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що належним способом захисту у спірних правовідносинах є позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

У статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з частиною третьою статті 37 цього Закону іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що:

«за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).

Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання.

Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.

В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) зазначено, що «суди зробили обґрунтований висновок, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_3 письмової вимоги від іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності, інформацію про вартість майна, за якою відбулося зарахування вимог, оскільки ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна. Крім того, правильно встановлено, що оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності (станом на 10 вересня 2016 року) не проводилась».

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що у порушення приписів статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 14 іпотечного договору ОСОБА_1 під час звернення стягнення на предмет іпотеки не проводив оцінку іпотечного майна, яка була б чинною на момент переходу права власності. Вказане порушення є підставою вважати, що рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на іпотечне майно є протиправним.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової В.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 18742336 від 20.01.2015 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 та поновлення права власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на це нерухоме майно.

Разом з тим, під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що з часу державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ним (20 січня 2015 року) позивачі мали об`єктивну можливість довідатись про реєстрацію за іпотекодержателем право власності на спірну квартиру (т. 2, а. с. 99-106).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача»

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зроблено висновок, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 16 липня 2018 року позивачка ОСОБА_3 отримала вимогу від ОСОБА_1 про добровільне виселення з квартири АДРЕСА_2 , з якої ОСОБА_3 дізналась про те, що 20.01.2015 за заявою ОСОБА_1 за реєстраційним номером 9792753 від 15.01.2015, державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за іпотекоджержателем ОСОБА_1 .

Будь-які докази того, що ОСОБА_3 дізналась про державну реєстрацію права власності на квартиру 20 січня 2015 року до 16 липня 2018 року у матеріалах справи відсутні.

Крім цього, відсутні будь-які дані про те, коли інші позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 дізналися про те, що державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за іпотекодержателем ОСОБА_1 .

Колегія суддів також ураховує, що оспорювана реєстрація права власності за відповідачем на спірну квартиру проведена 20 січня 2015 року, тому сам лише факт направлення ОСОБА_3 вимоги відповідача від 05 червня 2014 року про усунення порушення основного зобов`язання не свідчить про те, що іпотекодавець дізналась або мала дізнатися про таку реєстрацію саме 20 січня 2015 року.

При цьому, у матеріалах справи відсутня сама вимога іпотекодержателя від 05 червня 2014 року про усунення порушення основного зобов`язання, на яку посилається відповідач, а також повідомлення про вручення відповідного поштового відправлення ОСОБА_3 .

Вказана обставина стверджується лише у виданому приватним нотаріусом КМНО Соколовим О.Є. свідоцтві від 22 липня 2014 року серії НОМЕР_1 . В свою чергу, сторона позивача узагалі заперечує факт отримання такої вимоги у 2014 році.

Отже, в ході повторного апеляційного перегляду справи апеляційний суд не встановив жодних інших обставин, які б дозволяли зробити висновок, що позивачі або один з них дізнались або могли дізнатися про реєстрацію права власності за відповідачем на спірну квартиру до 2018 року.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що строк позовної давності позивачами не пропущений.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 липня 2023 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 11 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома