Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №369/9363/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 369/9363/23 Головуючий у суді першої інстанції - Пінкевич С.С.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9371/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Позов обґрунтовано тим, що з 2008 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. Спільне життя не склалось, за рішенням суду шлюб між сторонами було розірвано у липні 2022 року.

За час спільного сімейного життя, як подружжя, ними було набуто нерухоме майно: квартира, за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності було зареєстровано за відповідачкою ОСОБА_1 .

Оскільки, відповідачка не визнає, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, позивач та відповідач не домовилися про порядок поділу майна, спільне володіння та користування спірним майном є неможливим, спірне майно є неподільним, тому спір може бути вирішений лише судом.

Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач просив суд:

визнати спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 45,7 кв.м, житловою площею 19,7 кв.м. та нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 2,8 кв.м.;

визнати за ОСОБА_4 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_5 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 2,8 кв.м.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 2,8 кв.м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 2,8 кв.м.

Не погоджуючись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 в частині поділу квартири відмовити, в частині поділу нежитлового приміщення позов залишити без розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції безпідставно прийняв до розгляду заяву про збільшення позовних вимог (щодо поділу нежитлового приміщення), оскільки за своїм змістом подана позивачем заява стосувалася зміни предмета позову.

При цьому, заява про збільшення позовних вимог не відповідає вимогам ст. 183 ЦПК України, оскільки не містить відомостей щодо наявності чи відсутності у сторін електронного кабінету.

Вказує, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, оскільки позивач не довів придбання квартири за спільні кошти, право власності на квартиру зареєстровано тільки на відповідачку, в той час як позивач лише надав згоду на придбання квартири.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому суд апеляційної інстанції визнав за можливе, розглянути справу за відсутності осіб, що не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Від ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із її перебуванням у відпустці.

Клопотання не підлягає задоволенню, оскільки сам по собі факт перебування учасника судового провадження у відпустці сам по собі не свідчить про неможливість взяти участь у судовому засіданні та не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. При цьому, судове засіданні по справі, призначене на 02 липня 2026 року, вже було відкладене за аналогічним клопотанням ОСОБА_1 .

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 17 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві, про що в книзі реєстрації шлюбів зроблено актовий запис №2115.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 липня 2022 року шлюб було розірвано.

Встановлено, що у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі придбана квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 45,7 кв.м, житловою площею 19,7 кв.м. на підставі укладеного 26.12.2019 року договору купівлі-продажу між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Щербак О.В.

Також у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі було придбано та нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 2,8 кв.м, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.03.2024.

Право власності на об`єкти нерухомості зареєстровані за ОСОБА_1 .

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.

Пунктом 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За положеннями ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу, на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім`я якої зареєстроване. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).

Отже, зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, спірне нерухоме майно було придбане відповідачкою ОСОБА_1 у період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 .

В постанові Верховного Суду від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19 зроблено висновок, що при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу. Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України. Законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України. На майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.02.2022 у справі № 149/2479/20, від 13.03.2024 у справі № 523/6344/21 та від 17.04.2024 у справі № 638/2341/20.

В ході розгляду справи ОСОБА_1 не спростувала презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте у шлюбі, тому відсутні підстави вважати спірне майно її особистою приватною власністю.

Колегія суддів зауважує, що при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири 26 грудня 2019, позивач надав згоду на придбання нерухомого майна, про що зазначено безпосередньо у договорі (п. 11).

Згода дружини, чоловіка на розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності; у випадку набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Саме цим обумовлена необхідність згоди іншого подружжя на набуття одним із подружжя майна у право спільної сумісної власності; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя; у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року по справі №712/3590/22 та в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297св23).

Отже, наявність письмової згоди позивача ОСОБА_2 на укладення відповідачкою ОСОБА_1 договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про домовленість подружжя на придбання майна у спільну сумісну власність.

З урахуванням наведених висновків Об`єднаної палати, наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 та визнання за ним права власності на частину спірної квартири та нежитлового приміщення в порядку поділу майна подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, оскільки позивач не довів придбання квартири за спільні кошти, на висновки суду не впливають, оскільки, як вже було зазначено, на майно, набуте дружиною, чоловіком у період шлюбу поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. У разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю. Однак, відповідачка не надала суду доказів придбання спірного майна саме за її особисті кошти чи існування будь-яких інших передбачених законом підстав вважати спірне майно її особистою приватною власністю.

Колегія суддів також відхиляє твердження апелянтки про те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв до розгляду заяву про збільшення позовних вимог (щодо поділу нежитлового приміщення), оскільки таку заяву було подано до закінчення підготовчого засіданні по справі, відповідачка була ознайомлена зі змістом заяви та подавала відзив на неї. Ухвалою суду першої інстанції (протокольною) від 20 березня 2025 року заяву було прийнято до розгляду.

Посилання у апеляційній скарзі на те, що заява про збільшення позовних вимог не відповідає вимогам ст. 183 ЦПК України, оскільки не містить відомостей щодо наявності чи відсутності у сторін електронного кабінету, також не впливає на правильність висновків суду по суті заявлених вимог, позаяк вказаний процесуальний недолік поданої позивачем заяви не є суттєвим та не призвів до жодних порушень прав інших учасників судового провадження.

Отже, доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасуванні відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 08 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома