Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №752/7135/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року м. Київ

Справа № 752/7135/24

Провадження: № 22-ц/824/12539/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Деканя Миколи Володимировича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хоменко В. С.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

в с т а н о в и в:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з жовтня 2018 року по листопад 2023 року він проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , з якою був пов`язаний спільним побутом, вони вели спільне домашнє господарство, мали спільний бюджет та взаємні права й обов`язки, притаманні подружжю. Зазначав, що у період спільного проживання сторони спочатку мешкали у кімнаті АДРЕСА_1 , а з вересня 2020 року в орендованій квартирі АДРЕСА_2 . Під час спільного проживання вони спільно відпочивали, брали участь у сімейних заходах, купували майно та товари для спільного користування. Також, ОСОБА_1 посилався на те, що сторони мали спільний бюджет, він передавав відповідачці грошові кошти на забезпечення потреб сім`ї, а отримані за договорами позики кошти були використані в інтересах сім`ї, зокрема для придбання автомобіля Subaru Legacy, д.н.з. НОМЕР_1 , 2006 року випуску, який був оформлений на ОСОБА_2 .

У зв`язку з цим, просив встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнати автомобіль Subaru Legacy об`єктом спільної сумісної власності, здійснити його поділ, а також визначити солідарну відповідальність сторін за договорами позики та стягнути з відповідачки 50 % боргових зобов`язань.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Декань М. В. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову, або направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оскільки не надав належної оцінки всім наявним у справі доказам у їх сукупності, а оцінював кожен доказ окремо. На думку представника позивача, договір оренди житла, спільні фотографії, бронювання спільного відпочинку, листування сторін щодо поділу майна та автомобіля, договори позики, документи щодо витрат на обслуговування автомобіля, банківські виписки та інші надані докази у своїй сукупності підтверджують існування між сторонами фактичних шлюбних відносин, ведення спільного побуту та наявність спільного бюджету.

Також зазначав, що суд безпідставно пов`язав можливість встановлення факту проживання однією сім`єю виключно з наявністю офіційних документів про реєстрацію місця проживання чи показань свідків, тоді як стаття 74 СК України не містить вичерпного переліку доказів, якими можуть підтверджуватися такі обставини. Крім того, вказував, що суд першої інстанції не вирішив належним чином заявлене ним клопотання про виклик та допит свідків, чим порушив його право на подання доказів і принцип змагальності сторін. Окремо, посилався на порушення права на правничу допомогу, оскільки, на його думку, суд безпідставно відмовляв у забезпеченні участі представника в судових засіданнях у режимі відеоконференції.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 червня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Бура О. В. в інтересах ОСОБА_3 вважала необґрунтованими доводи апеляційної скарги та зазначила про те, що суд першої інстанції не пов`язував можливість встановлення факту проживання сторін однією сім`єю виключно з наявністю офіційних документів про реєстрацію місця проживання чи показань свідків, а дійшов висновку про недоведеність позовних вимог з огляду на відсутність належних і допустимих доказів фактичного спільного проживання сторін однією сім`єю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю.

Також зазначала, що посилання представника позивача на презумпцію спільності майна подружжя є безпідставними, оскільки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, а факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу належними доказами не підтверджений. Крім того, позивач не довів, що отримані ним за договорами позики кошти були використані в інтересах сторін чи на придбання спірного автомобіля, а надані договори позики, розписки, банківські виписки та інші документи самі по собі таких обставин не підтверджують.

Заперечувала й проти доводів апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що питання про виклик свідків не було вирішено у зв`язку з тим, що під час підготовчого провадження сторона позивача фактично не підтримала відповідне клопотання, не забезпечила явку свідків до суду та підтвердила відсутність інших клопотань.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та адвокат Декань М. В., який діє в його інтересах, підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Адвокат Бура О. В. в інтересах ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необгрнутованими.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 15 вересня 2020 року між ОСОБА_4 як орендодавцем та ОСОБА_1 як орендарем укладено договір оренди житлового приміщення - квартири АДРЕСА_2 строком на п`ять років. На виконання умов договору сторонами підписано акт приймання-передачі житла та майна, а також додаток до договору, з якого вбачається внесення орендної плати за період з 15 вересня 2020 року по 12 лютого 2024 року в розмірі 8 000 грн щомісячно (т. 1, а.с. 28-36).

Також, в матеріалах справи містяться записи показників лічильників та розрахунків за житлово-комунальні послуги щодо зазначеного житлового приміщення (т. 1, а.с. 32-34).

На підтвердження існування між сторонами особистих стосунків позивачем подано фотоматеріали, з яких убачається їх спільне перебування під час відпочинку та сімейних заходів, зокрема, із зазначенням дат 15 вересня 2019 року, 27 червня 2021 року, 13 серпня 2021 року, 08 березня 2022 року, 13 червня 2022 року, 12 вересня 2022 року та 24 серпня 2023 року, а також участь сторін у весільних урочистостях (т. 1, а.с. 38-42, 44, 46).

Крім того, матеріали справи містять підтвердження бронювання номерів у закладах тимчасового проживання в м. Яремче та смт Буковель, оформлені на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , які, на думку позивача, підтверджують спільний відпочинок сторін (т. 1, а.с. 43, 45, 91).

Також, до матеріалів справи долучено банківські виписки за рахунками ОСОБА_1 в АТ «ПУМБ» та АТ «Таскомбанк», які містять відомості про рух коштів за відповідними рахунками у 2021-2023 роках (т. 1, а.с. 47-66, 89-97).

З наданих суду скріншотів електронного листування сторін убачається, що після припинення їхніх особистих відносин між ними відбувалося обговорення питання повернення особистих речей, а також грошової компенсації за автомобіль (т. 1, а.с. 67-70).

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 за ОСОБА_5 20 червня 2022 року зареєстровано автомобіль Subaru Legacy, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , який придбано на підставі договору купівлі-продажу від тієї ж дати (т. 1, а.с. 71-92, 239-245).

На підтвердження своїх доводів щодо участі у фінансуванні утримання зазначеного транспортного засобу позивач також надав записи, в яких містяться відомості про проведення технічного обслуговування, ремонту та встановлення додаткового обладнання автомобіля у 2022-2023 роках (т. 1, а.с. 72).

Крім того, матеріали справи містять договори безвідсоткової позики, укладені між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 від 25 листопада 2020 року на суму 85 500 грн (еквівалент 3 000 доларів США), а також між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 від 24 квітня 2022 року на суму 76 500 грн (еквівалент 2 500 доларів США), а також відповідні розписки про отримання позивачем коштів (т. 1, а.с. 74-78, 93-94).

Також до матеріалів справи долучено документи щодо проходження відповідачкою навчання, придбання косметичних товарів, медичних послуг та інших витрат, які, за твердженням позивача, здійснювалися в інтересах сім`ї (т. 1, а.с. 79-88).

Водночас, із свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 убачається, що 02 лютого 2021 року за ОСОБА_1 зареєстровано автомобіль Ford Transit Courier (т. 1, а.с. 170-172).

Крім того, 24 грудня 2024 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, після державної реєстрації якого відповідачка змінила прізвище на ОСОБА_9 (т. 1, а.с. 194).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період із жовтня 2018 року по листопад 2023 року, а також не підтвердив існування між ними спільного побуту, спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю.

Суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів фактичного спільного проживання сторін за заявленими позивачем адресами, зокрема, договорів користування житлом, довідок про місце проживання, актів, складених мешканцями чи обслуговуючими організаціями, показань свідків або інших належних доказів, які б підтверджували ведення сторонами спільного господарства.

Надані позивачем фотографії, документи щодо бронювання місць відпочинку, банківські виписки, листування сторін, записи щодо ремонту автомобіля, документи про навчання відповідачки, договори позики та інші письмові матеріали суд визнав такими, що окремо або в сукупності підтверджують лише наявність між сторонами особистих стосунків та окремих майнових взаємовідносин, однак не доводять існування фактичних шлюбних відносин у розумінні статей 3 та 74 СК України.

Також, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено придбання спірного автомобіля внаслідок спільної праці сторін чи за рахунок їх спільних коштів, а також використання отриманих ним за договорами позики грошових коштів саме в інтересах сім`ї.

З огляду на недоведеність юридичного факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення й інших заявлених вимог, які є похідними від вимоги про встановлення зазначеного юридичного факту, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, провадження № 14-130цс19, звернуто увагу на те, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

У постанові Великої Палати Верховного Суду, викладену від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника (пункт 40).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16-ц (провадження № 14-70цс22) зазначено, що «у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України)».

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).

З урахуванням наведених положень матеріального та процесуального права, перевіривши доводи апеляційної скарги та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам як окремо, так і в їх сукупності та взаємному зв`язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність ОСОБА_1 факту проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у заявлений ним період із жовтня 2018 року по листопад 2023 року.

При цьому, колегія суддів виходить із того, що предметом доказування у цій справі є не сам по собі факт існування між сторонами протягом певного часу близьких особистих стосунків, їхнього спільного дозвілля, подорожей чи взаємних фінансових операцій, а існування між ними саме сімейних відносин у розумінні частини другої статті 3 та статті 74 СК України, тобто таких усталених відносин, яким одночасно притаманні спільне проживання, ведення спільного господарства та побуту, наявність спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов`язків, характерних для подружжя.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно оцінив кожний доказ ізольовано та не врахував їх сукупність, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Так, на підтвердження початку спільного проживання з відповідачкою із жовтня 2018 року позивач посилався на проживання сторін у кімнаті АДРЕСА_1 .

Водночас, матеріали справи не містять будь-яких об`єктивних даних, які б підтверджували фактичне проживання обох сторін за вказаною адресою у заявлений позивачем період.

Зокрема, до справи не подано договору найму чи іншого документа про надання у користування зазначеної кімнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ордера на житлове приміщення, довідки адміністрації гуртожитку, відомостей про реєстрацію або декларування місця проживання сторін, документів про оплату ними проживання чи комунальних послуг, листування, яке б стосувалося їх спільного проживання за цією адресою, або інших об`єктивних доказів, які дозволяли б установити не лише перебування сторін у близьких стосунках, а саме фактичне ведення ними спільного побуту у цьому житловому приміщенні. На відсутність таких доказів обґрунтовано звернув увагу й суд першої інстанції.

Отже, початок визначеного самим позивачем періоду фактичних шлюбних відносин, жовтень 2018 року, не підтверджується належними доказами.

Щодо посилання позивача на договір оренди квартири АДРЕСА_2 , колегія суддів враховує, що 15 вересня 2020 року такий договір дійсно був укладений між ОСОБА_4 як орендодавцем та ОСОБА_1 як орендарем строком на п`ять років. В матеріалах справи також містяться акт приймання-передачі житла та відомості про внесення плати за користування квартирою.

Разом з тим, стороною зазначеного договору оренди є саме ОСОБА_1 . Відомостей про те, що ОСОБА_2 виступала співорендарем, була зазначена у договорі як особа, яка проживатиме разом з орендарем, брала на себе будь-які обов`язки щодо оплати житла або була зазначена в акті приймання-передачі як особа, якій квартира передавалася у користування, матеріали справи не містять.

Саме по собі укладення особою договору оренди житлового приміщення підтверджує виникнення у неї прав та обов`язків орендаря, однак не є доказом того, що разом із нею в цьому приміщенні постійно проживала інша конкретна особа, а тим більше не підтверджує характер відносин між такими особами як сімейних.

Так само, наявні в матеріалах справи записи показників лічильників та розрахунків за житлово-комунальні послуги можуть підтверджувати користування відповідним житловим приміщенням та здійснення витрат, пов`язаних із його утриманням, однак не містять відомостей, з яких можливо було б установити участь ОСОБА_2 у таких витратах, ведення сторонами спільного бюджету або спільного господарства.

Отже, договір оренди квартири та документи щодо її утримання, оцінені у взаємозв`язку, підтверджують факт користування ОСОБА_1 відповідним житлом, проте не є достатніми для встановлення факту проживання сторін у цій квартирі однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Не спростовують такого висновку й надані позивачем фотоматеріали.

З них убачається спільне перебування сторін під час відпочинку, святкових та сімейних заходів у різні дати у 2019-2023 роках. Зокрема, матеріали справи містять фотографії із зазначенням дат 15 вересня 2019 року, 27 червня та 13 серпня 2021 року, 08 березня, 13 червня та 12 вересня 2022 року, 24 серпня 2023 року, а також фотографії з весільних урочистостей.

Колегія суддів не заперечує, що наведені матеріали підтверджують існування між сторонами тривалих особистих стосунків, спільне проведення часу та їх присутність на окремих заходах.

Однак, такі докази за своїм змістом фіксують окремі епізоди особистого життя сторін і не містять відомостей про організацію їх повсякденного спільного побуту, розподіл сімейних обов`язків, формування та використання спільного бюджету, здійснення постійних спільних витрат, взаємне матеріальне забезпечення або інші обставини, які характеризували б їхні відносини саме як усталені сімейні відносини, притаманні подружжю.

Аналогічним чином колегія суддів оцінює надані підтвердження бронювання номерів у закладах тимчасового проживання в м. Яремче та смт Буковель.

Такі документи оформлені окремо на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_1 і дійсно можуть свідчити про планування певних поїздок. Однак, частина з них не містить відомостей про рік відповідного бронювання; матеріали справи не містять належних документів про фактичне спільне заселення обох сторін, оплату ними відповідних послуг чи інших даних, які б достовірно встановлювали обставини та конкретні періоди такого спільного відпочинку. Саме на ці недоліки доказової сили зазначених документів звернув увагу суд першої інстанції.

У будь-якому разі, колегія суддів відмічає, що навіть підтверджений спільний відпочинок чоловіка та жінки не є тотожним спільному проживанню однією сім`єю, оскільки стосується окремих, обмежених у часі епізодів їхніх особистих відносин і без інших доказів не свідчить про наявність спільного господарства, бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю.

Колегія суддів також відхиляє посилання позивача на банківські виписки як на доказ існування між сторонами спільного бюджету та утримання ним відповідачки.

Із наданих виписок за рахунками ОСОБА_1 убачається здійснення у відповідні періоди різних операцій з надходження, переказу та списання коштів.

Водночас, саме по собі здійснення банківських операцій за рахунками позивача не розкриває їх правової та фактичної мети і не доводить спрямування відповідних коштів на забезпечення спільних сімейних потреб сторін.

Із досліджених банківських документів також убачається, що кошти від відповідачки надходили на рахунок позивача нерегулярно. Такі окремі перекази між особами, які перебували в особистих стосунках, без належних доказів їх призначення не можуть бути достатньою підставою для висновку про об`єднання сторонами своїх доходів та формування єдиного сімейного бюджету.

Не підтверджені належними доказами й доводи позивача про те, що він утримував відповідачку або погасив за власний рахунок її кредитну заборгованість у розмірі понад 100 000 грн.

Матеріали справи не містять належних банківських документів, з яких можливо було б простежити рух конкретних коштів від ОСОБА_1 безпосередньо на погашення кредитних зобов`язань ОСОБА_2 , установити суми відповідних платежів, їх дати та призначення.

Сам позивач посилався на те, що регулярно передавав відповідачці кошти та за власними записами загалом передав 865 500 грн, однак такі твердження та складені ним самим записи без підтвердження первинними фінансовими документами не доводять ані факту передачі всієї заявленої суми, ані того, що відповідні кошти використовувалися саме для спільних сімейних потреб.

Відтак досліджені банківські документи не дають підстав установити, що сторони об`єднували отримувані ними доходи, спільно визначали напрями їх використання або мали сталий спільний бюджет, а лише підтверджують окремі фінансові операції протягом періоду існування між ними особистих відносин.

Колегія суддів також враховує документи щодо проходження ОСОБА_2 навчальних курсів, придбання косметичних засобів, отримання медичних послуг та здійснення інших витрат.

В матеріалах справи містяться, зокрема, документи щодо курсів геометрії брів та манікюру, акт надання інформаційно-консультаційних послуг за курс «Комбінований манікюр», відповідні сертифікати, фіскальний чек про придбання косметики, медичні документи та товарний чек.

Однак, зазначені документи стосуються насамперед самої відповідачки та підтверджують факт отримання нею відповідних послуг, проходження навчання, придбання товарів або звернення за медичними послугами.

Вони не містять відомостей про те, що оплату відповідних послуг та товарів здійснив саме ОСОБА_1 .

Зокрема, сам факт видачі ОСОБА_2 сертифіката про проходження певного навчального курсу не підтверджує джерело коштів, за рахунок яких було оплачено таке навчання. Так само медичні документи відповідачки засвідчують факт отримання нею медичних послуг, однак не встановлюють особу, яка їх оплачувала.

Матеріали справи не містять платіжних документів, банківських переказів із відповідним призначенням платежу або інших доказів, які давали б можливість пов`язати такі витрати саме з коштами позивача та зробити висновок про систематичне матеріальне забезпечення ним відповідачки як члена своєї сім`ї.

Тому, наведені документи, навіть будучи оціненими разом з іншими доказами, не підтверджують наявності у сторін спільного бюджету та здійснення позивачем відповідних витрат в інтересах сім`ї.

Щодо спірного автомобіля Subaru Legacy колегія суддів виходить із такого.

З матеріалів справи встановлено, що автомобіль Subaru Legacy, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , придбаний 20 червня 2022 року на підставі договору купівлі-продажу та того ж дня зареєстрований за ОСОБА_5 .

Для поширення на це майно правового режиму, передбаченого статтею 74 СК України, позивач повинен був довести не лише придбання автомобіля у період існування між сторонами особистих відносин, а насамперед факт проживання сторін однією сім`єю у цей період та обставини придбання автомобіля за спільні кошти або внаслідок їх спільної праці в інтересах сім`ї.

На підтвердження своєї участі у придбанні автомобіля позивач посилався, зокрема, на отримання за договором безвідсоткової позики від 24 квітня 2022 року від ОСОБА_7 76 500 грн, що відповідало 2 500 доларів США.

Факт укладення такого договору позики та отримання позивачем відповідної суми матеріалами справи підтверджений.

Однак, між фактом отримання ОСОБА_1 коштів 24 квітня 2022 року та фактом придбання ОСОБА_2 автомобіля 20 червня 2022 року відсутній належним чином підтверджений рух саме цих коштів.

Матеріали справи не містять доказів передачі позивачем отриманих за договором позики 76 500 грн відповідачці, їх внесення продавцю автомобіля, перерахування на рахунок, пов`язаний із розрахунком за транспортний засіб, або інших документів, які дозволяли б ідентифікувати позичені кошти як джерело оплати спірного автомобіля.

Сам по собі часовий проміжок приблизно у два місяці між отриманням позики та придбанням автомобіля не створює достатньої підстави для висновку про те, що саме ці кошти були використані для його придбання, оскільки такий висновок за відсутності інших доказів ґрунтувався б на припущенні, що прямо суперечить частині шостій статті 81 ЦПК України.

Аналогічно наявність інших договорів позики та розписок, за якими боржником виступав ОСОБА_1 , підтверджує виникнення зобов`язань саме у позивача перед відповідними позикодавцями, однак сама по собі не доводить використання отриманих ним коштів на потреби сім`ї чи в інтересах ОСОБА_2 .

Для покладення відповідного боргового зобов`язання на обох осіб недостатньо лише факту отримання одним із них позики у період близьких особистих стосунків. Необхідним є доведення сімейного характеру таких відносин та фактичного використання одержаних коштів в інтересах сім`ї, чого матеріалами цієї справи не підтверджено.

Не змінюють такого висновку й надані позивачем записи щодо ремонту, технічного обслуговування та встановлення додаткового обладнання на автомобіль Subaru Legacy.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, відповідні записи самі по собі не є належними доказами фактичного виконання конкретних робіт, їх вартості та, головне, здійснення оплати цих робіт саме ОСОБА_1 .

Матеріали справи не містять відповідних замовлень-нарядів, актів виконаних робіт, рахунків, чеків, квитанцій чи банківських документів, які б підтверджували оплату позивачем зазначених ремонтних робіт або обслуговування автомобіля.

Крім того, навіть доведена участь однієї особи у витратах на ремонт автомобіля, зареєстрованого за іншою особою, сама по собі не є достатньою для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на такий автомобіль без установлення передбачених статтею 74 СК України підстав для поширення на відносини сторін відповідного правового режиму.

Колегія суддів враховує також надане позивачем електронне листування сторін, зміст якого стосується, зокрема, припинення їхніх відносин, повернення речей та обговорення грошової компенсації, пов`язаної з автомобілем.

Таке листування є релевантним для оцінки характеру майнових взаємовідносин сторін після припинення їхніх особистих стосунків, однак його зміст не містить однозначного визнання відповідачкою факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу протягом визначеного позивачем періоду, існування між ними спільного бюджету або належності автомобіля сторонам саме на праві спільної сумісної власності.

Обговорення сторонами після припинення особистих відносин питання компенсації певних витрат чи вартості автомобіля може бути наслідком різних майнових домовленостей між ними та без інших належних доказів не є достатнім для встановлення юридичного факту, передбаченого статтею 74 СК України.

Оцінюючи наведені докази не відокремлено один від одного, а саме у їх сукупності та взаємному зв`язку, колегія суддів доходить висновку, що вони достовірно підтверджують існування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривалих близьких особистих стосунків, спільне проведення ними часу, окремі поїздки та участь у спільних заходах, а також існування між ними певних фінансових і майнових взаємовідносин.

Разом з тим, сукупність таких обставин не є тотожною сукупності юридично значущих ознак сім`ї, визначених частиною другою статті 3 СК України.

Жоден із досліджених доказів та їх сукупність не дають можливості встановити з необхідним стандартом доказування, що сторони протягом усього заявленого позивачем періоду із жовтня 2018 року по листопад 2023 року постійно проживали як одна сім`я, вели єдине господарство, об`єднували свої доходи у спільний бюджет, спільно визначали напрями витрат, здійснювали взаємне матеріальне забезпечення та мали сталі взаємні права й обов`язки, характерні для подружжя.

Навпаки, доказова база щодо окремих складових заявленого юридичного факту має істотні прогалини.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до пропозиції надати інше доказове значення кожному із зазначених доказів та на підставі низки окремих непрямих обставин зробити висновок про існування між сторонами фактичних шлюбних відносин.

Проте, встановлення такого юридичного факту не може ґрунтуватися на припущенні, що тривалі близькі стосунки, окремі спільні витрати чи проведення спільного дозвілля обов`язково означають ведення чоловіком та жінкою спільного сімейного господарства.

Колегія суддів також не погоджується з доводом апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції пов`язав можливість установлення факту проживання однією сім`єю виключно з наявністю офіційної реєстрації місця проживання або відповідних довідок.

Із мотивувальної частини оскаржуваного рішення вбачається, що суд посилався на відсутність договорів, довідок, актів, показань свідків та інших доказів не як на встановлений законом обов`язковий перелік засобів доказування, а у контексті оцінки достатності тієї сукупності доказів, яку фактично надав позивач.

Висновок суду першої інстанції ґрунтується не на відсутності одного конкретного документа, а на тому, що надані позивачем матеріали не дозволяють підтвердити взаємопов`язану сукупність ознак, необхідних для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо доводів позивача про невиклик та недопит свідків.

Згідно з частиною третьою статті 91 ЦПК України заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а відповідно до пункту 8 частини другої статті 197 ЦПК України саме під час підготовчого провадження суд вирішує питання про виклик свідків у судове засідання.

Колегія суддів ураховує, що у позовній заяві позивач дійсно посилався на необхідність допиту свідків.

Разом з тим, заявлення у тексті позовної заяви загального прохання про допит свідків саме по собі не звільняло позивача та його представника від необхідності належним чином підтримати таке процесуальне клопотання на стадії підготовчого провадження та конкретизувати осіб, щодо яких просилося здійснити виклик, з дотриманням вимог процесуального закону.

При цьому, в прохальній частині позовної заяви перелік осіб, яких позивач просив викликати та допитати як свідків, належним чином зазначений не був.

Більше того, 31 березня 2025 року представником позивача подано клопотання про закриття підготовчого провадження, у якому було прямо зазначено про відсутність на цьому етапі розгляду справи інших клопотань (т. 1, а. с. 185). Суд першої інстанції також установив, що саме за клопотанням представника позивача підготовче провадження було закрито, а питання про виклик свідків фактично не було підтримано стороною позивача.

За таких обставин, сторона позивача, будучи обізнаною із завданнями підготовчого провадження та маючи можливість заявити й підтримати клопотання про виклик конкретних свідків, повідомила суд про відсутність клопотань та просила перейти до наступної стадії судового розгляду.

Тому, невиклик судом свідків за наведених обставин не свідчить про обмеження права позивача на подання доказів або порушення принципу змагальності сторін, оскільки суд не може підміняти сторону у реалізації її процесуальних прав та з власної ініціативи визначати, яких саме свідків сторона мала намір допитати і які обставини їх показаннями мала намір доводити.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Саме на цю обставину обґрунтовано звернув увагу суд першої інстанції.

При цьому, посилання сторони позивача в апеляційній скарзі на можливий зміст показань свідків не може компенсувати відсутність таких показань серед доказів, досліджених судом першої інстанції, та не дає підстав вважати встановленими обставини, які такими показаннями лише передбачалося підтвердити.

Відтак, колегія суддів не встановила порушень судом першої інстанції норм процесуального права щодо дослідження доказів та реалізації позивачем права на подання доказів, які могли б вплинути на правильність вирішення справи.

За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, дослідив надані сторонами докази, надав їм оцінку відповідно до вимог статті 89 ЦПК України та дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами факту проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період із жовтня 2018 року по листопад 2023 року, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету, здійснення систематичних спільних витрат та існування між ними взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

За відсутності доведеності факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу відсутні й передбачені статтею 74 СК України підстави для поширення на придбаний та зареєстрований за відповідачкою автомобіль Subaru Legacy правового режиму спільної сумісної власності сторін.

Так само за відсутності доказів використання отриманих ОСОБА_1 за договорами позики грошових коштів в інтересах сім`ї відсутні підстави вважати відповідні боргові зобов`язання спільними зобов`язаннями сторін та покладати на ОСОБА_2 обов`язок щодо повернення частини таких коштів.

Отже, встановивши недоведеність обставин, які становлять необхідну фактичну та правову передумову для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 СК України, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні похідних позовних вимог щодо визнання автомобіля об`єктом права спільної сумісної власності, його поділу, визначення солідарного характеру боргових зобов`язань та стягнення з відповідачки частини боргу.

Доводи апеляційної скарги наведених висновків суду першої інстанції не спростовують, значною мірою зводяться до незгоди позивача з оцінкою доказів та необхідності їх переоцінки на його користь, однак не містять обставин, які б свідчили про неправильне встановлення судом фактичних обставин справи або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Деканя М. В. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2026 року залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Деканя Миколи Володимировича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 11 вересня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура