Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №757/16879/25-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року м. Київ

Справа № 757/16879/25

Провадження: № 22-ц/824/11328/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року та на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Вовка С. В.,

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Адвокатська фірма «Лавринович і Партнери» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування,

в с т а н о в и в:

У квітні 2025 року ТОВ «АО «Лавринович і Партнери» звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що між ним та ОСОБА_2 існували зобов`язальні правовідносини, у межах яких у ОСОБА_2 виникла заборгованість. Рішенням Господарського суду міста Києва від 10 липня 2024 року у справі № 910/17887/23 з ОСОБА_2 на користь товариства стягнуто 733 718,56 грн заборгованості та 11 005,78 грн судового збору, а додатковим рішенням від 17 липня 2024 року 45 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Зазначено, що ОСОБА_2 , достеменно знаючи про існування вказаної заборгованості та оскарживши рішення господарського суду в апеляційному порядку, 10 жовтня 2024 року, тобто, під час апеляційного перегляду справи, уклала із ОСОБА_1 , з яким 08 жовтня 2024 року зареєструвала шлюб, договір дарування належних їй на праві власності нежилих приміщень загальною площею 237,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

На думку ТОВ «АО «Лавринович і Партнери», укладення такого безоплатного правочину з близькою особою в період існування невиконаного грошового зобов`язання було спрямоване не на добросовісне розпорядження майном, а на виведення належного боржниці активу з-під можливого звернення стягнення та унеможливлення виконання судового рішення, у зв`язку з чим договір дарування має ознаки фраудаторного правочину та порушує майнові права кредитора.

Посилаючись на наведене, ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович і Партнери» просило суд визнати недійсним договір дарування нежилих приміщень від 10 жовтня 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 881.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року позов ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович і Партнери» задоволено.

Визнано договір дарування приміщення від 10 жовтня 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В.В., зареєстрований в реєстрі за № 881, недійсним.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович і Партнери» судовий збір у розмірі 1 514 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович і Партнери» судовий збір у розмірі 1 514,00 грн.

Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києвавід 17 квітня 2026 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користьТОВ «Адвокатськафірма «Лавринович і Партнери» судові витрати на професійнуправничудопомогу у розмірі 105 835,09 грн.

Не погодившисьіз такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та додаткове рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що на момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення заборгованість ОСОБА_2 перед ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» була погашена у повному обсязі, що, на його думку, свідчить про відсутність порушеного права чи законного інтересу позивача та, відповідно, правових підстав для визнання договору дарування недійсним. На підтвердження цього до апеляційної скарги долучено платіжну квитанцію від 12 березня 2026 року.

Вказував, що судові дебати у справі відбулися 04 березня 2026 року, після чого суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення, тоді як рішення було проголошено 13 березня 2026 року. На його переконання, оскільки заборгованість була погашена 12 березня 2026 року, тобто, до проголошення рішення, на час його ухвалення право позивача вже не було порушеним, а тому, суд не мав підстав для задоволення позову. Водночас зазначав, що про виконання грошового зобов`язання суд першої інстанції до проголошення рішення повідомлений не був.

Також, не погоджувався з висновком суду про фраудаторний характер оспорюваного договору дарування. Посилався на те, що сам факт відчуження боржником майна під час існування грошового зобов`язання не є безумовною підставою для визнання такого правочину недійсним, а для його кваліфікації як фраудаторного необхідно встановити недобросовісну мету сторін, спрямованість їхніх дій на завдання шкоди кредитору та фактичне унеможливлення виконання зобов`язання.

Зазначав, що подальше повне погашення ОСОБА_2 заборгованості, на його думку, спростовує висновок про намір ухилитися від виконання зобов`язання та приховати активи від кредитора. Наголошував, що суд першої інстанції не встановив неплатоспроможності ОСОБА_2 після укладення договору дарування, не дослідив наявність у неї іншого майна, на яке могло бути звернено стягнення, та не встановив, що саме відчуження спірного нерухомого майна зробило виконання рішення господарського суду неможливим.

Крім того, посилався на порушення принципів пропорційності та співмірності, зазначаючи, що суд визнав недійсним договір дарування нерухомого майна, ринкова вартість якого, за наданим звітом про оцінку, становить 7 479 755 грн, тоді як розмір грошового зобов`язання був істотно меншим. На його переконання, застосування такого способу захисту після повного погашення боргу є надмірним втручанням у право власності та не відповідає принципу пропорційності.

Окремо, заперечував правильність застосованого судом стандарту доказування, вважаючи, що висновок про наявність узгоджених недобросовісних дій сторін договору, їх умислу та спрямованості правочину на завдання шкоди кредитору ґрунтується переважно на припущеннях, а належних і достатніх доказів змови між сторонами договору чи їх спільного наміру унеможливити виконання грошового зобов`язання позивачем не надано.

Оскаржуючи додаткове рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 не погоджувався зі стягненням з відповідачів на користь ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» 105 835,09 грн витрат на професійну правничу допомогу, вважаючи їх розмір необґрунтованим та неспівмірним зі складністю справи, обсягом наданих послуг, витраченим адвокатом часом, ціною позову та значенням справи для сторін.

Зазначав, що ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» є професійним об`єднанням адвокатів, а його інтереси у цій справі представляв адвокат, який, за твердженням апелянта, є штатним працівником товариства. Вважав, що за таких обставин позивач мав довести фактичне понесення додаткових витрат на правничу допомогу, зокрема надати докази їх оплати, а також обсягу фактично наданих адвокатом послуг.

Наголошував, що суд не встановив, чи входило представництво інтересів товариства у цій справі до посадових або інших обов`язків адвоката та чи спричинило воно виникнення у позивача окремих витрат. На думку апелянта, стягнута сума не відповідає критеріям реальності, необхідності, розумності та співмірності, а після погашення ОСОБА_2 заборгованості її стягнення порушує справедливий баланс інтересів сторін.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 14 травня та 08 липня 2026 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Федько Т. В. в інтересах ТОВ «АО «Лавринович і Партнери» заперечував проти її задоволення та просив оскаржувані рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив наявність сукупності обставин, які свідчать про фраудаторний характер оспорюваного договору дарування, оскільки на час його укладення ОСОБА_2 була обізнана про існування значної заборгованості перед позивачем та про ухвалені Господарським судом міста Києва рішення про її стягнення, однак під час їх апеляційного оскарження безоплатно відчужила належне їй нерухоме майно на користь ОСОБА_1 , з яким лише за два дні до укладення договору зареєструвала шлюб.

Наголошував, що внаслідок укладення оспорюваного договору нерухоме майно вибуло з власності ОСОБА_2 , а під час подальшого примусового виконання судових рішень у неї не було виявлено майна та грошових коштів, достатніх для задоволення вимог кредитора. На переконання позивача, наведена послідовність дій відповідачів свідчить про використання договору дарування з метою виведення майна з-під можливого звернення стягнення та завдання шкоди майновим інтересам кредитора.

Щодо посилань на погашення ОСОБА_2 заборгованості 12 березня 2026 року, представник позивача зазначив, що ця обставина виникла вже після завершення розгляду справи по суті. Так, судові дебати відбулися 04 березня 2026 року, після чого суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення, тоді як платіж здійснено лише 12 березня 2026 року. При цьому до ухвалення рішення відповідачі не повідомляли суд про погашення заборгованості та відповідного доказу суду першої інстанції не подавали.

Вважає, що подальше виконання ОСОБА_2 грошового зобов`язання не спростовує недобросовісного характеру її поведінки на момент укладення договору дарування, оскільки наявність підстав для визнання правочину недійсним підлягає оцінці з урахуванням обставин, які існували саме на час його вчинення.

Заперечуючи проти доводів про непропорційність застосованого способу захисту, представник позивача звертає увагу, що зазначена відповідачем вартість нерухомого майна у розмірі 7 479 755 грн не була визначена сторонами при укладенні договору дарування, натомість у самому договорі вартість подарунка зазначена у розмірі 1 000 грн. Вважає, що саме по собі співвідношення вартості відчуженого майна та розміру заборгованості не спростовує встановлених судом ознак фраудаторності правочину.

Посилаючись на принципи добросовісності та недопустимості зловживання цивільними правами, зазначив, що право власника на розпорядження своїм майном не може використовуватися з метою уникнення виконання існуючого грошового зобов`язання та на шкоду кредитору.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги щодо додаткового рішення, представник позивача зазначав, що витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 105 835,09 грн підтверджені належними доказами та є співмірними зі складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт і витраченим часом.

Вказував, що доводи відповідача про представництво інтересів позивача його штатним працівником не відповідає обставинам справи, оскільки ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» та АО «Лавринович і Партнери» є різними юридичними особами, між якими укладено договір про надання правової допомоги, а представництво інтересів позивача здійснював адвокат Федько Т. В. на підставі відповідного ордера. Зазначав, що вартість правничої допомоги визначалась за погодинною ставкою, а її обсяг підтверджений матеріалами справи.

Також наголошував, що для розподілу витрат на професійну правничу допомогу не є обов`язковою їх фактична сплата на момент вирішення цього питання. При цьому відповідачі, отримавши заяву позивача про відшкодування таких витрат та додані до неї докази, заперечень щодо їх розміру або клопотання про зменшення витрат до суду першої інстанції не подали, у зв`язку з чим вважав доводи апеляційної скарги щодо додаткового рішення безпідставними.

В судовому засіданні адвокат Федько Т. В. в інтересах ТОВ «АО «Лавринович і Партнери» заперечував проти доводів апеляційної скарги та вважав їх необґрунтованими.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Господарського суду міста Києва від 10 липня 2024 року у справі № 910/17887/23 з ОСОБА_2 на користь ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» стягнуто 733 718,56 грн заборгованості та 11 005,78 грн судового збору, а додатковим рішенням від 17 липня 2024 року 45 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Не погодившись із указаними судовими рішеннями, 02 серпня 2024 року ОСОБА_2 оскаржила їх в апеляційному порядку.

08 жовтня 2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб.

10 жовтня 2024 року, тобто, під час апеляційного перегляду рішення господарського суду, між ОСОБА_2 як дарувальником та ОСОБА_1 як обдаровуваним укладено договір дарування належних ОСОБА_2 нежилих приміщень загальною площею 237,5 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. та зареєстровано в реєстрі за № 881.

Внаслідок укладення договору право власності на вказане нерухоме майно перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 .

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21 листопада 2024 року рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2024 року та додаткове рішення від 17 липня 2024 року залишено без змін, після чого на їх примусове виконання видано відповідні накази.

У січні 2025 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва відкрито виконавчі провадження щодо примусового виконання зазначених судових рішень. Під час здійснення виконавчих дій встановлено відсутність зареєстрованого за ОСОБА_2 рухомого та нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, а також відсутність достатніх коштів на її банківських рахунках, про що приватним виконавцем повідомлено стягувача у березні 2025 року.

09 квітня 2025 року ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери», посилаючись на те, що відчуження ОСОБА_2 належного їй нерухомого майна на користь чоловіка мало місце за наявності невиконаного грошового зобов`язання перед товариством та було спрямоване на унеможливлення звернення стягнення на це майно, звернулося до суду з позовом про визнання договору дарування від 10 жовтня 2024 року недійсним.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір дарування має ознаки фраудаторного правочину, оскільки був укладений ОСОБА_2 за наявності невиконаного грошового зобов`язання перед ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» та після ухвалення судових рішень про стягнення з неї відповідної заборгованості, про існування яких вона була достовірно обізнана.

Суд урахував, що спірне нерухоме майно було безоплатно відчужене на користь близької особи, ОСОБА_1 , з яким ОСОБА_2 зареєструвала шлюб лише за два дні до укладення договору дарування, а саме відчуження відбулося під час апеляційного перегляду судових рішень про стягнення з неї заборгованості.

При цьому, внаслідок укладення оспорюваного правочину спірне нерухоме майно вибуло з власності ОСОБА_2 , а під час подальшого примусового виконання судових рішень було встановлено відсутність у неї зареєстрованого рухомого та нерухомого майна, а також грошових коштів у достатньому для погашення заборгованості розмірі.

Оцінивши зазначені обставини у сукупності, суд дійшов висновку, що дії ОСОБА_2 щодо безоплатного відчуження належного їй майна на користь чоловіка були спрямовані на виведення такого майна з-під можливого звернення стягнення та унеможливлення задоволення майнових вимог кредитора, а тому вчинені всупереч засадам добросовісності та є недопустимим використанням цивільно-правового інструментарію на шкоду кредитору.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договору дарування від 10 жовтня 2024 року недійсним.

Перевіряючи такі висновки суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Зазначені засади мають фундаментальний характер та підлягають урахуванню при тлумаченні і застосуванні норм цивільного законодавства.

Добросовісність як одна з основоположних засад цивільного законодавства передбачає певний стандарт поведінки учасника цивільних відносин, який характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частин другої, третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У Рішенні Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 зазначено, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору перебуває у взаємозв`язку з установленими законом межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності.

Приватноправовий інструментарій не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення виконання грошового зобов`язання або судового рішення про стягнення боргу. Використання особою належного їй суб`єктивного права всупереч його призначенню та на шкоду іншій особі може свідчити про зловживання правом.

Фраудаторним є правочин, який вчиняється боржником на шкоду кредитору та спрямований на недопущення чи ускладнення задоволення його майнових вимог. Таким може бути як оплатний, так і безоплатний правочин.

При вирішенні питання про фраудаторність безоплатного правочину врахуванню підлягає сукупність обставин його вчинення, зокрема момент укладення договору, його безоплатний характер, особа, на користь якої боржник відчужує майно, наявність між сторонами родинних, сімейних чи інших близьких відносин, а також майнові наслідки такого правочину для можливості кредитора задовольнити свої вимоги.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24) звернула увагу, що приватноправовий інструментарій має використовуватися добросовісно та не може застосовуватися на шкоду іншим учасникам правовідносин. Вичерпного переліку обставин, за яких правочин слід вважати фраудаторним, не існує, тому відповідна кваліфікація здійснюється судом у кожній конкретній справі з урахуванням установлених обставин у їх сукупності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) конкретизовано правовий висновок щодо позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину та зазначено, що особа, яка не була стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства, визначених пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, та положень частини третьої статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом.

Недійсність фраудаторного правочину при позаконкурсному оспорюванні спрямована на захист майнового інтересу кредитора шляхом забезпечення можливості доступу до майна боржника, у тому числі того, яке внаслідок такого правочину перейшло до іншої особи. Метою такого оспорювання є відновлення становища кредитора, яке існувало до вчинення фраудаторного правочину, що узгоджується з пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодний доказ не має для суду заздалегідь установленої сили; суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери», звертаючись до суду з позовом, посилалося на те, що договір дарування нежилих приміщень від 10 жовтня 2024 року укладений ОСОБА_2 на шкоду товариству як її кредитору та з метою виведення належного боржнику нерухомого майна з-під можливого звернення стягнення.

Суд першої інстанції встановив, що рішенням Господарського суду міста Києва від 10 липня 2024 року у справі № 910/17887/23 з ОСОБА_2 на користь ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» стягнуто 733 718,56 грн заборгованості та 11 005,78 грн судового збору, а додатковим рішенням від 17 липня 2024 року - 45 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

02 серпня 2024 року ОСОБА_2 оскаржила зазначені судові рішення в апеляційному порядку, що свідчить про її достовірну обізнаність як із самим фактом існування грошових вимог кредитора, так і з їх розміром та наявністю судових рішень про їх стягнення.

08 жовтня 2024 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб із ОСОБА_1 , а вже 10 жовтня 2024 року, тобто через два дні після реєстрації шлюбу та під час апеляційного перегляду судових рішень про стягнення з неї коштів, безоплатно передала йому у власність належні їй нежилі приміщення загальною площею 237,5 кв. м.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21 листопада 2024 року рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2024 року та додаткове рішення від 17 липня 2024 року залишено без змін, після чого на їх примусове виконання видано відповідні накази.

Колегія суддів ураховує, що сам по собі факт відчуження боржником належного йому майна за наявності невиконаного грошового зобов`язання не є достатнім для автоматичної кваліфікації такого правочину як фраудаторного. Водночас у цій справі про спрямованість оспорюваного договору на шкоду кредитору свідчить сукупність взаємопов`язаних обставин.

Так, оспорюваний договір укладено після ухвалення судових рішень про стягнення з ОСОБА_2 коштів та під час їх апеляційного перегляду, тобто у період, коли вона достовірно знала про існування майнових вимог кредитора та можливість подальшого примусового виконання таких рішень.

Правочин має безоплатний характер, унаслідок чого належний ОСОБА_2 актив вибув з її майнової сфери без отримання нею зустрічного майнового еквівалента, за рахунок якого могли б бути задоволені вимоги кредитора.

Крім того, майно передано не сторонній особі, а ОСОБА_1 , чоловікові дарувальниці, шлюб із яким було зареєстровано лише за два дні до укладення договору дарування.

Істотне значення мають і майнові наслідки такого правочину. Після набрання судовими рішеннями законної сили та відкриття виконавчих проваджень приватним виконавцем було встановлено відсутність зареєстрованого за ОСОБА_2 рухомого та нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, а також коштів у розмірі, достатньому для виконання судових рішень.

Отже, наслідком укладення договору стало не лише формальне вибуття нерухомого майна з власності ОСОБА_2 , а й фактичне зменшення її майнової сфери таким чином, що відповідний актив став недоступним для можливого звернення стягнення на користь кредитора.

Наведені обставини у їх сукупності та хронологічному взаємозв`язку свідчать про спрямованість оспорюваного правочину на виведення майна боржника з-під можливого звернення стягнення.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що використання ОСОБА_2 належного їй права розпорядження майном не може розглядатися виключно як звичайна реалізація правомочностей власника.

Свобода розпорядження майном не надає боржнику права використовувати цивільно-правові конструкції таким чином, щоб після виникнення та судового підтвердження вимог кредитора безоплатно вивести істотний актив зі своєї майнової сфери на користь близької особи та тим самим унеможливити або істотно ускладнити задоволення вимог кредитора.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність доказів попередньої домовленості або «змови» між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Для кваліфікації правочину як фраудаторного наявність прямого доказу домовленості його сторін про ухилення від виконання зобов`язання перед кредитором не є обов`язковою. Недобросовісна спрямованість дій сторін може бути встановлена за результатами оцінки сукупності об`єктивних обставин, які передували вчиненню правочину, існували на момент його укладення та характеризують його наслідки.

У цій справі близький часовий зв`язок між ухваленням судових рішень про стягнення коштів та відчуженням майна, обізнаність ОСОБА_2 про такі рішення, безоплатність договору, передача майна чоловікові через два дні після реєстрації шлюбу та подальша відсутність у боржника майна й достатніх грошових коштів утворюють достатню сукупність обставин для висновку про недобросовісне використання цивільно-правового інструментарію на шкоду кредитору.

Відтак, відсутність прямого доказу відповідної домовленості між відповідачами не спростовує висновку суду першої інстанції та не свідчить про те, що він ґрунтується на припущеннях.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що договір дарування від 10 жовтня 2024 року підлягає кваліфікації як фраудаторний, тобто, такий, що вчинений на шкоду кредитору з використанням цивільно-правового інструментарію всупереч засадам добросовісності та забороні зловживання цивільними правами.

Окремої оцінки потребують доводи апеляційної скарги про погашення ОСОБА_2 заборгованості перед позивачем до проголошення оскаржуваного рішення, на підтвердження чого ОСОБА_1 до апеляційної скарги долучено квитанцію від 12 березня 2026 року.

Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як убачається з матеріалів справи, судові дебати відбулися 04 березня 2026 року, після чого суд першої інстанції закінчив розгляд справи по суті та перейшов до ухвалення судового рішення. Платіж, на який посилається апелянт, здійснено ОСОБА_2 12 березня 2026 року, тобто після завершення розгляду справи по суті, тоді як рішення проголошено 13 березня 2026 року.

Отже, на момент закінчення розгляду справи по суті ані відповідної обставини, ані квитанції на її підтвердження об`єктивно не існувало, у зв`язку з чим такий доказ не міг бути поданий та досліджений судом першої інстанції.

Зважаючи на час виникнення цього доказу, його безпосередній зв`язок з одним із основних доводів апеляційної скарги та об`єктивну неможливість його подання під час розгляду справи по суті, колегія суддів вважає наявними передбачені частиною третьою статті 367 ЦПК України виняткові підстави для прийняття квитанції від 12 березня 2026 року та надання їй оцінки під час апеляційного перегляду справи.

При цьому, прийняття зазначеного доказу не свідчить про неповноту встановлення обставин справи судом першої інстанції чи допущення ним порушень норм процесуального права, оскільки сам відповідач визнає, що до проголошення рішення суд першої інстанції про здійснення платежу повідомлений не був, а відповідна квитанція до матеріалів справи не подавалася.

З наданої відповідачем квитанції вбачається, що 12 березня 2026 року ОСОБА_2 здійснено платіж на користь ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» у розмірі 837 721 грн.

Не зважаючи на те, що цим платежем грошові вимоги позивача до ОСОБА_2 були задоволені у повному обсязі, колегія суддів не вбачає підстав вважати, що така обставина нівелює встановлені судом ознаки фраудаторності оспорюваного договору та є достатньою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Вирішальне значення для кваліфікації правочину як такого, що вчинений на шкоду кредитору, мають обставини, які існували на час його вчинення, характер поведінки його учасників, мета використання ними цивільно-правового інструментарію та наслідки такого правочину для майнових інтересів кредитора.

У справі, що переглядається, як на момент вчинення оспорюваного правочину, так і на момент звернення позивача до суду існував реальний майновий інтерес кредитора, який потребував судового захисту. Необхідність такого захисту була безпосередньо зумовлена тим, що належний ОСОБА_2 актив вибув із її майнової сфери, а під час примусового виконання судових рішень іншого майна та достатніх коштів для задоволення вимог кредитора виявлено не було.

При цьому, платіж у розмірі 837 721 грн здійснено лише 12 березня 2026 року, тобто, майже через півтора року після вчинення оспорюваного правочину, після набрання законної сили судовими рішеннями про стягнення заборгованості, відкриття виконавчих проваджень, встановлення відсутності у боржниці достатнього для виконання майна, звернення кредитора з цим позовом та після завершення розгляду справи по суті.

За таких обставин, подальше виконання ОСОБА_2 грошового зобов`язання не може ретроспективно змінити правову оцінку її поведінки на момент укладення оспорюваного договору та надати добросовісного характеру правочину, який на момент його вчинення був спрямований на зменшення майнової сфери боржника на шкоду кредитору.

Інший підхід означав би, що боржник, будучи обізнаним про існування судово підтвердженого грошового зобов`язання, міг би безоплатно вивести належне йому майно з-під можливого звернення стягнення, створити кредитору перешкоди у виконанні судового рішення та зумовити необхідність звернення останнього з окремим позовом, а після завершення розгляду такої справи по суті шляхом виконання грошового зобов`язання усунути правові наслідки власної попередньої недобросовісної поведінки.

Такий підхід не узгоджується із засадами добросовісності, справедливості та розумності, передбаченими пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, та встановленою статтею 13 ЦК України забороною зловживання цивільними правами.

Колегія суддів ураховує, що позаконкурсне оспорювання фраудаторного правочину має захисний та відновлювальний, а не каральний характер. Водночас подальше задоволення вимог кредитора не може оцінюватися ізольовано від моменту та характеру порушення його інтересу, поведінки боржника, наслідків відчуження майна, результатів примусового виконання та часу фактичного виконання зобов`язання.

У цій справі сплата коштів відбулася вже після того, як наслідки недобросовісної поведінки боржника настали: спірне майно вибуло з її власності, примусове виконання не забезпечило задоволення вимог кредитора, а останній був змушений звернутися за судовим захистом.

Отже, здійснення ОСОБА_2 12 березня 2026 року платежу на користь позивача, навіть за умови повного погашення ним заборгованості, не спростовує встановленої судом першої інстанції недобросовісної спрямованості оспорюваного правочину та не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги про непропорційність застосованого способу захисту з огляду на зазначену апелянтом ринкову вартість спірного нерухомого майна у розмірі 7 479 755 грн порівняно з розміром грошового зобов`язання ОСОБА_2 .

Предметом спору у цій справі є дійсність договору дарування, а не безпосереднє звернення стягнення на спірне нерухоме майно чи передача такого майна у власність позивача.

Визнання оспорюваного договору недійсним саме по собі не має наслідком набуття позивачем права власності на спірні нежилі приміщення та не означає задоволення його грошових вимог на всю ринкову вартість цього майна. Відповідний спосіб захисту спрямований на усунення наслідків правочину, вчиненого на шкоду кредитору, та відновлення майнового становища, яке існувало до вибуття активу з майнової сфери боржника.

Тому, саме по собі перевищення ринкової вартості майна над розміром вимог кредитора не спростовує фраудаторного характеру правочину та не свідчить про непропорційність вимоги про визнання його недійсним.

Істотним є те, що внаслідок безоплатного відчуження спірного майна ОСОБА_2 не отримала зустрічного майнового еквівалента, який залишився б у її майновій сфері та за рахунок якого могли б бути задоволені вимоги кредитора, а відповідний актив став недоступним для звернення стягнення.

Посилання відповідача на звіт про оцінку, відповідно до якого ринкова вартість нерухомого майна становить 7 479 755 грн, не змінює такого висновку, оскільки зазначена вартість сама по собі не характеризує добросовісність поведінки сторін договору та не усуває встановлених судом обставин щодо моменту його укладення, безоплатності, особи обдаровуваного та наслідків вибуття майна для можливості примусового виконання.

Отже, доводи апеляційної скарги про непропорційне втручання у право власності ОСОБА_1 ґрунтуються на помилковому ототожненні правових наслідків визнання правочину недійсним із безпосереднім зверненням стягнення на все спірне майно та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про те, що договір дарування від 10 жовтня 2024 року вчинений на шкоду кредитору з використанням цивільно-правового інструментарію всупереч засадам добросовісності та недопустимості зловживання правом, а тому не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Щодо додаткового рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 квітня 2026 року.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що під час ухвалення рішення від 13 березня 2026 року питання про розподіл витрат позивача на професійну правничу допомогу вирішено не було, у зв`язку із чим наявні підстави для ухвалення додаткового рішення відповідно до статті 270 ЦПК України.

Судом установлено, що представник ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» адвокат Федько Т. В. у встановлений процесуальним законом строк звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з відповідачів на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 105 835,09 грн.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано договір про надання правової допомоги № 03/03-05 від 03 березня 2025 року, укладений між ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» та АО «Лавринович і Партнери», документи щодо обсягу наданих правничих послуг та їх вартості, а також ордер, на підставі якого адвокат Федько Т. В. здійснював представництво інтересів позивача у цій справі.

Відповідно до умов договору вартість професійної правничої допомоги визначалась виходячи з погодинної ставки у гривневому еквіваленті 190 євро, а загальна тривалість наданої у справі правничої допомоги становила 11 годин та охоплювала, зокрема, підготовку позовної заяви та представництво інтересів позивача під час розгляду справи судом першої інстанції.

Оцінивши надані позивачем докази, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, тривалість розгляду справи, кількість судових засідань, складність спору та значення справи для сторін, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність та співмірність заявлених витрат на професійну правничу допомогу і додатковим рішенням від 17 квітня 2026 року стягнув з відповідачів на користь ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» 105 835,09 грн таких витрат.

Перевіряючи наведені висновки суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги на додаткове рішення, колегія суддів виходить з такого.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

При цьому, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносить витрати на професійну правничу допомогу саме до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Статею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), а також документи, що свідчать про фактичне надання таких послуг.

Відтак, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

З матеріалів справи убачається, що з метою підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідачем у відзиві зазначено про намір понести судові витрати (т. 1, а. с. 173-182). Отже, відповідачем було дотримано вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо завчасного повідомлення суду та іншої сторони про наявні та очікувані витрати на правничу допомогу.

З матеріалів справи убачається, що ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» ще при зверненні до суду з позовом повідомило про очікувані витрати на професійну правничу допомогу та навело їх попередній (орієнтовний) розрахунок у розмірі, еквівалентному 3 000 євро.

Отже, позивачем було дотримано вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо завчасного повідомлення суду та інших учасників справи про намір заявити до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу.

Після ухвалення рішення суду представник позивача у встановлений процесуальним законом строк подав заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 105 835,09 грн, долучивши докази на підтвердження обсягу наданих послуг та їх вартості.

Зокрема, на підтвердження заявлених витрат позивачем надано договір про надання правової допомоги № 03/03-05 від 03 березня 2025 року, укладений між ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» та АО «Лавринович і Партнери», документи щодо обсягу та вартості наданої правничої допомоги, а також ордер адвоката Федька Т. В., який здійснював представництво інтересів позивача у цій справі.

Відповідно до умов договору вартість правничої допомоги визначалась за погодинною ставкою у гривневому еквіваленті 190 євро, а загальний обсяг наданої у справі правничої допомоги становив 11 годин та охоплював підготовку позовної заяви і представництво інтересів позивача під час судового розгляду.

При цьому за змістом частини другої статті 137 та частини восьмої статті 141 ЦПК України для вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу визначальним є підтвердження обсягу наданих послуг та їх вартості, яка стороною сплачена або підлягає сплаті, а тому сама по собі відсутність документа про фактичну оплату на момент вирішення питання про судові витрати не є безумовною підставою для відмови у їх відшкодуванні.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи пов`язані такі витрати з розглядом справи, чи є їх розмір обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, поведінки учасників справи під час її розгляду та інших обставин, визначених цією нормою.

Згідно з частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим на їх виконання, обсягом наданих послуг та виконаних робіт, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Водночас, частинами п`ятою та шостою статті 137 ЦПК України передбачено, що у разі недотримання зазначених вимог суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, при цьому обов`язок доведення їх неспівмірності покладається саме на сторону, яка заявляє таке клопотання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) зазначила, що в розумінні частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України зменшення витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з їх неспівмірністю можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони, яка повинна довести відповідні обставини.

Такий підхід послідовно застосовується Верховним Судом і в актуальній практиці. Зокрема, у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 332/5739/23 Верховний Суд звернув увагу, що, виходячи з принципів диспозитивності та змагальності цивільного процесу, суд не вправі з власної ініціативи вирішувати питання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу саме з підстав їх неспівмірності, якщо інша сторона відповідного клопотання не заявила та неспівмірності таких витрат не довела.

Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постанові від 24 червня 2026 року у справі № 385/407/23, у якій наголошено, що принцип змагальності покладає саме на іншу сторону обов`язок навести заперечення проти заявленого розміру витрат та обґрунтувати наявність підстав для його зменшення.

У справі, що переглядається, ТОВ «АФ «Лавринович і Партнери» ще у позовній заяві повідомило про очікувані витрати на професійну правничу допомогу та навело їх попередній (орієнтовний) розрахунок, а після ухвалення рішення у справі у встановлений частиною восьмою статті 141 ЦПК України строк подало відповідні докази на підтвердження їх розміру.

Заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу подано позивачем 18 березня 2026 року та направлено відповідачам, у зв`язку з чим останні були обізнані як із самим фактом заявлення позивачем вимоги про компенсацію таких витрат, так і з їх розміром та доказами, якими ця вимога обґрунтовувалася.

При цьому, додаткове рішення судом першої інстанції ухвалено 17 квітня 2026 року, тобто через місяць після подання відповідної заяви. Отже, відповідачі мали достатній процесуальний час для ознайомлення із заявою та доданими до неї доказами, подання заперечень щодо заявленого розміру витрат, а також заявлення клопотання про їх зменшення з наведенням конкретних обставин, які, на їх думку, свідчили про неспівмірність таких витрат.

Однак матеріали справи не містять доказів того, що до ухвалення додаткового рішення відповідачі скористалися таким процесуальним правом та подали до суду першої інстанції клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу з підстав, передбачених частиною четвертою статті 137 ЦПК України, із відповідним обґрунтуванням їх неспівмірності.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги про завищеність та неспівмірність заявлених позивачем витрат не свідчать про неправильність додаткового рішення суду першої інстанції, оскільки відповідні заперечення не були своєчасно заявлені відповідачами перед судом, який вирішував питання про їх розподіл.

Колегія суддів також ураховує, що заявлений позивачем розмір витрат підтверджувався договором про надання правової допомоги, документами щодо обсягу та вартості наданих послуг, а самі послуги були безпосередньо пов`язані з розглядом цієї справи. Заявлена до відшкодування сума 105 835,09 грн сформована відповідно до погодженої сторонами договору погодинної ставки та фактично визначеного обсягу наданої правничої допомоги.

При цьому, саме по собі посилання відповідача на значний, на його думку, розмір витрат, без наведення та доведення конкретних обставин щодо необґрунтованості кількості витрачених адвокатом годин, невідповідності заявлених робіт фактично наданим послугам або їх непов`язаності з розглядом справи, не є достатньою підставою для висновку про неспівмірність таких витрат.

Отже, враховуючи документальне підтвердження обсягу та вартості наданої позивачу професійної правничої допомоги, її безпосередній зв`язок із розглядом цієї справи, а також відсутність заявленого відповідачами до ухвалення додаткового рішення належним чином обґрунтованого клопотання про зменшення таких витрат, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для їх стягнення у визначеному судом розмірі.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року та додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 квітня 2026 рокузалишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 березня 2026 року та додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 11 вересня 2026 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура