Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №638/4840/22 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа № 638/4840/22

Провадження № 2/638/3837/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

14 вересня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого - судді Смирнова В.А.

за участі секретаря судового засідання – Євженко О.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

01.09.2022 ОСОБА_1 через представника – адвоката Юрченко Віктора Володимировича звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить витребувати частину квартири АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яку набув на підставі договору дарування від 12 червня 2012 року. У подальшому належна йому частина квартири була відчужена без його участі та волевиявлення. Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 червня 2021 року у справі № 638/2907/19, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та витребувано на користь позивача 1/2 частину спірної квартири з чужого незаконного володіння останнього. Разом із тим у червні 2022 року позивачу стало відомо, що спірна квартира була відчужена ОСОБА_3 . ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2021 року, у зв`язку з чим право власності на квартиру зареєстровано за відповідачем. Посилаючись на те, що належна йому 1/2 частина квартири вибула з його володіння не з його волі, а ОСОБА_2 є останнім набувачем спірного нерухомого майна, ОСОБА_1 , на підставі статей 387, 388 ЦК України, просить витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова (після перейменування – Шевченківський районний суд м. Харкова) від 23 травня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року залишено без змін.

Постановою Верховного суду від 08 жовтня 2025 року заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 638/4840/22 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 18 листопада 2025 року відкрито провадження у справі за позовною заявою. Розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2026 року закрито підготовче провадження по цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання позивач та його представник, належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, не з`явилися, представник просив розгляд справи здійснювати за їх відсутності, у випадку неявки в судове засідання відповідача ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

У судове засідання відповідач, належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, повторно не з`явився, про причини неявки суду не повідомив, відзиву на позовну заяву не надав, клопотань про відкладення розгляду справи або про розгляд справи за його відсутності не подав.

Враховуючи неявку в судове засідання всіх учасників справи, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Відповідно до ухвали суду від 14 вересня 2026 року, враховуючи наявність в матеріалах справи достатніх даних про права і взаємовідносини сторін та належне повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання, суд вирішує слухати справу за відсутності Відповідача та згідно ч. 4 ст. 223 ЦПК України постановляє заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у сукупності, врахувавши доводи позовної заяви та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 638/4840/22, суд дійшов до наступного.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права й інтересу.

Згідно зі статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Щодо обставин, установлених у справі № 638/2907/19

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому преюдиційне значення мають саме обставини, установлені судовими рішеннями, а не правова оцінка цих обставин.

Саме такий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17: Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (п. 32).

Аналогічний підхід щодо сутності та меж преюдиційності викладений Верховним Судом у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, де зазначено, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

На необхідності відмежовувати фактичні обставини від їх правової оцінки Верховний Суд окремо наголосив і у постанові від 08 жовтня 2025 року у цій справі № 638/4840/22, скасовуючи рішення, ухвалені за результатами попереднього розгляду.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 червня 2021 року у справі № 638/2907/19, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, встановлено, що 12 червня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жицькою Я. Є. та зареєстрований у реєстрі за № 223.

Також цими судовими рішеннями встановлено, що 17 вересня 2018 року ОСОБА_5 , діючи від імені ОСОБА_4 на підставі виданої ним довіреності, уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу всієї квартири, у тому числі спірної 1/2 частини.

ОСОБА_1 стороною зазначеного договору купівлі-продажу не був.

Безпосередньо договір дарування від 12 червня 2012 року у матеріалах цієї справи відсутній.

Водночас відсутність його копії у матеріалах цієї справи не дає підстав ігнорувати встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили, фактичні обставини щодо самого факту його укладення, сторін правочину, предмета договору, його нотаріального посвідчення та реєстрації.

У свою чергу, ОСОБА_2 учасником справи № 638/2907/19 не був.

Тому, з урахуванням частини п`ятої статті 82 ЦПК України, він мав право в загальному порядку спростовувати обставини, встановлені зазначеними судовими рішеннями.

Однак відповідач такою процесуальною можливістю не скористався, зокрема відзиву не подав, у судове засідання не з`явився, доказів на спростування факту укладення договору дарування від 12 червня 2012 року, його предмета, сторін, нотаріального посвідчення та реєстрації суду не надав.

За таких обставин суд враховує наведені фактичні обставини в сукупності з іншими доказами, наявними у цій справі, при цьому самостійно вирішує питання про їх юридичні наслідки.

Щодо виникнення у ОСОБА_1 права власності

Вирішуючи питання про наслідки укладення договору дарування від 12 червня 2012 року, суд виходить із законодавства, чинного на час відповідного правочину.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, вирішуючи питання виникнення права власності на нерухоме майно за правочином, учиненим до 01 січня 2013 року, дійшла висновку, що необхідність реєстрації права на нерухоме майно за правилами, які існували на той час, не впливала на виникнення у набувача права власності, якщо державна реєстрація відповідного правочину була належним чином здійснена. Особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухомість за належним чином зареєстрованим договором, ставала її власником незалежно від подальшої окремої державної реєстрації свого права власності.

Отже, беручи до уваги встановлений судовими рішеннями у справі № 638/2907/19 факт укладення 12 червня 2012 року договору дарування 1/2 частини спірної квартири, його нотаріального посвідчення та реєстрації у реєстрі за № 223, суд доходить висновку, що ОСОБА_1 набув право власності на відповідну 1/2 частину квартири.

Відсутність у подальшому окремого запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності не спростовує виникнення в нього права власності на підставі правочину, належним чином учиненого за законодавством, чинним у 2012 році.

Щодо вибуття 1/2 частини квартири поза волею власника

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник вправі витребувати його від добросовісного набувача, зокрема, у випадку, коли майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Як установлено судом, ОСОБА_1 набув право власності на 1/2 частину спірної квартири у 2012 році.

Однак 17 вересня 2018 року була відчужена вся квартира.

При цьому ОСОБА_5 діяла на підставі довіреності, виданої ОСОБА_4 , а не ОСОБА_1 .

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 видавав ОСОБА_4 або ОСОБА_5 довіреність на відчуження належної йому 1/2 частини квартири, укладав будь-який правочин щодо її відчуження, надавав згоду на її продаж або в інший спосіб висловлював волю на припинення свого права власності.

Відповідачем жодних доказів протилежного не подано.

Повноваження ОСОБА_5 діяти від імені ОСОБА_4 не могли створювати у неї права розпорядження майном, яке належало іншій особі - ОСОБА_1 .

Так само волевиявлення ОСОБА_4 щодо розпорядження квартирою не може ототожнюватися з волевиявленням ОСОБА_1 щодо відчуження належної останньому частини майна.

Отже, суд доходить висновку, що належна ОСОБА_1 1/2 частина квартири була відчужена без його волевиявлення та вибула з його володіння не з його волі іншим шляхом у розумінні пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Щодо належного способу захисту

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник вправі витребувати належне йому майно безпосередньо від останнього набувача незалежно від кількості попередніх відчужень цього майна.

Так, у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що метою віндикаційного позову є введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений; щодо нерухомості таке введення у володіння реалізується шляхом державної реєстрації права власності за власником на підставі рішення про витребування майна.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, а також у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, сформовано підхід, відповідно до якого за наявності підстав для віндикації власник не зобов`язаний оспорювати весь ланцюг попередніх правочинів чи реєстраційних дій.

Отже, та обставина, що договір, на підставі якого ОСОБА_2 набув право власності, не визнаний недійсним, не перешкоджає вирішенню вимоги про витребування від нього майна.

Заявлений позивачем спосіб захисту відповідає характеру порушення його права та є належним і ефективним.

Щодо набуття квартири ОСОБА_2 та його добросовісності

З наявного в матеріалах справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 22 вересня 2021 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірну квартиру, за адресою: АДРЕСА_2 .

Із відповідного витягу не вбачається наявності заборон відчуження чи інших зареєстрованих обтяжень.

Водночас договір купівлі-продажу, на підставі якого право власності було зареєстровано за ОСОБА_2 , у матеріалах справи відсутній.

Не містять матеріали справи й доказів того, що ОСОБА_2 на момент придбання квартири достовірно знав про відсутність у відчужувача права розпоряджатися належною ОСОБА_1 1/2 частиною квартири.

Сам факт того, що до придбання Мамонтовим квартири було ухвалено заочне рішення суду першої інстанції від 16 червня 2021 року у справі № 638/2907/19, без доказів обізнаності ОСОБА_2 про зазначений спір сам по собі не є достатнім для висновку про його недобросовісність.

Тому матеріали справи не дають достатніх підстав визнати ОСОБА_2 недобросовісним набувачем.

Разом із тим добросовісність останнього набувача не виключає віндикацію, якщо встановлена одна з передбачених частиною першою статті 388 ЦК України підстав.

Оскільки судом встановлено, що належна ОСОБА_1 1/2 частина квартири вибула з його володіння не з його волі, передбачена пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України підстава для її витребування від останнього набувача наявна.

Щодо статті 1 Першого протоколу до Конвенції та пропорційності втручання

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Вирішуючи питання про витребування майна, суд повинен оцінити, чи є втручання у право останнього набувача законним, чи переслідує воно легітимну мету та чи забезпечено справедливий баланс між інтересами осіб, яких стосується спір.

На необхідності дотримання принципу пропорційності під час застосування віндикації наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Необхідність провести такий аналіз у цій конкретній справі прямо зазначена й Верховним Судом у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 638/4840/22.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду під час нового розгляду.

Втручання у право ОСОБА_2 має належну правову підставу — положення статей 387, 388 ЦК України.

Таке втручання переслідує легітимну мету - відновлення порушеного права власності особи, майно якої вибуло з її володіння без її волевиявлення.

Оцінюючи пропорційність такого втручання, суд бере до уваги, що ОСОБА_2 набув та зареєстрував право власності на квартиру 22 вересня 2021 року, а наданий витяг із Державного реєстру речових прав не містить відомостей про зареєстровані обтяження.

Водночас ОСОБА_1 набув право власності на 1/2 частину квартири ще у 2012 році, жодного правочину щодо її відчуження не вчиняв, інших осіб на її відчуження не уповноважував та волі на припинення свого права власності не висловлював.

Таким чином, позивач позбувся належної йому частини нерухомого майна не внаслідок власних дій чи поведінки, а внаслідок дій інших осіб.

При цьому суд враховує, що ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленим про розгляд справи, у судові засідання не з`являвся, відзиву не подав та доказів щодо конкретних обставин набуття й використання спірного майна не надав.

Зокрема, у матеріалах справи відсутні договір купівлі-продажу від 22 вересня 2021 року, відомості про фактичну ціну придбання квартири та докази її сплати, відомості про співвідношення ціни придбання з ринковою вартістю майна, докази того, що квартира є єдиним або постійним житлом ОСОБА_2 , що він постійно проживає у ній разом із членами сім`ї, здійснив істотні витрати на її поліпшення чи що витребування 1/2 частини квартири спричинить для нього інші винятково тяжкі наслідки.

За відсутності таких доказів суд не може ґрунтувати рішення на припущеннях про їх існування.

Натомість відмова у поверненні ОСОБА_1 належної йому частини квартири фактично означала б покладення негативних наслідків неправомірного відчуження на особу, яка не вчиняла жодних дій, спрямованих на відчуження свого майна.

Суд також враховує, що предметом витребування є не вся квартира, право на яку зареєстроване за відповідачем, а належна позивачу 1/2 частина цього нерухомого майна.

Крім того, витребування майна не позбавляє останнього набувача можливості захищати власні майнові інтереси у правовідносинах з особою, від якої він це майно придбав.

За сукупністю зазначених обставин суд не встановив, що витребування 1/2 частини квартири покладе на ОСОБА_2 індивідуальний та надмірний тягар.

Отже, втручання у його право мирно володіти майном є передбаченим законом, переслідує легітимну мету та за конкретних обставин справи є пропорційним.

Оцінивши наявні докази відповідно до статті 89 ЦПК України, врахувавши фактичні обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 638/2907/19, відсутність доказів їх спростування відповідачем, а також обов`язкові для нового розгляду висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 638/4840/22, суд доходить висновку, що ОСОБА_1 набув право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 12 червня 2012 року, факт укладення, предмет, нотаріальне посвідчення та реєстрація якого встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили; належна позивачу 1/2 частина квартири була в подальшому відчужена без його участі, без наданих ним повноважень та без його волевиявлення; відтак ця частина нерухомого майна вибула з володіння ОСОБА_1 не з його волі, а іншим шляхом у розумінні пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України; право власності на всю квартиру зареєстроване за ОСОБА_2 ; відсутність оспорювання договору, на підставі якого ОСОБА_2 набув квартиру, не перешкоджає застосуванню віндикаційного способу захисту; матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про покладення на ОСОБА_2 внаслідок витребування 1/2 частини квартири індивідуального та надмірного тягаря.

Враховуючи викладене, суд приходить висновку про наявність передбачених статтями 387, 388 ЦК України правових підстав для витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до судупозивачем сплачено судовий збір у розмірі 5 216,75 грн., який підлягає стягненню на його користь з відповідача.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 7, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268, 280-282, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння- задовольнити.

Витребувати частину квартири АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 216 (п`ять тисяч двісті шістнадцять) гривень 75 копійок.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне найменування (ім`я) сторін та інших учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_3 .

Суддя В.А. Смирнов