Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №420/13660/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13660/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді: Юхтенко Л.Р.,

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Департаменту патрульної поліції (код ЄДРПОУ 410108646, місце знаходження: 03048, м. Київ, вул. Федора Ернста, 3) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Департаменту патрульної поліції (код ЄДРПОУ 410108646, місце знаходження: 03048, м. Київ, вул. Федора Ернста, 3), в якій позивач просить:

Визнати незаконним та скасувати наказ т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України №850 о/с від 28.04.2026 р. про моє звільнення.

Поновити ОСОБА_1 , на посаді інспектора взводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області з 28.04.2026 р.

Ухвалою від 15 травня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи в порядку ч. 5 ст. 262 КАС України.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 27.04.2026 р. старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора зводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області, було призвано на військову службу під час мобілізації, про що позивач повідомив роботодавця та надав підтвердні документи (довідка ІНФОРМАЦІЯ_1 від 27.04.2026 р. №3/495 та Витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) Міністерства оборони України. №118 від 28.04.2026 р).

Проте, позивач зазначає, що наказом т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України Олександром Фацевичем №850 о/с від 28.04.2026 р., позивача було звільнено зі служби в поліції відповідно до п.8 ч. 1 ст. 77 ЗУ “Про Національну поліцію”, а саме в зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) підставою зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) Міністерства оборони України від 28.04.2026 р. №118.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, в зв`язку з порушенням вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Позивач звертає увагу, що Закон прямо забороняє звільняти мобілізованих працівників, гарантуючи їм збереження місця роботи, посади та середнього заробітку (у випадках, передбачених законом) до дня фактичної демобілізації.

Також позивач звертає увагу, що він не подавав заяви про звільнення за власним бажанням.

До суду 29 травня 2026 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого представник відповідача позовні вимоги не визнає та просить відмовити у задоволенні, зазначивши, що поліцейські не можуть одночасно перебувати на двох обліках, військовому (проходити військову службу) та спеціальному в поліції (проходити службу в поліції).

Таким чином, представник відповідача зазначає, що позивача правомірно звільнено зі служби поліції на підставі п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України № 580-УІІІ у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

Щодо доводів позивача про порушення статті 119 КЗпП України представник відповідача звернув увагу, що позивач обіймав посаду в поліції, що є державною службою особливого характеру та статус поліцейського не прирівнюється до статусу працівника за трудовим законодавством, а тому застосування гарантій, передбачених ст. 119 КЗпП України є неправомірним.

Своєю чергою до суду 01 червня 2026 року від позивача надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої позивач наполягав на задоволенні позовних вимог.

Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, суд встановив таке.

Позивач проходив службу в поліції на посаді інспектора зводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області, що підтверджено службовим посвідченням.

Суд встановив, що 27.04.2026 р. старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора зводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області, було призвано на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 28.04.2026 року № 118 молодшого лейтенанта призваного по мобілізації ОСОБА_1 з 28.04.2026 року зараховано до списків особового складу частини та поставлено на всі види забезпечення при військовій частині НОМЕР_3 .

Матеріалами справи підтверджено, що позивачу видано довідку ІНФОРМАЦІЯ_1 від 27.04.2026 р. №3/495, в якій зазначено про те, що позивача призвано на військову службу під час мобілізації 27 квітня 2026 року до в/ч НОМЕР_2 та відповідно до ст. 119 КЗпП України за мобілізованими зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких мобілізовані працювали на час призову.

Суд встановив, що наказом т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України Олександром Фацевичем №850 о/с від 28.04.2026 р., позивача було звільнено зі служби в поліції відповідно до п.8 ч. 1 ст. 77 ЗУ “Про Національну поліцію”, у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) підставою зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) Міністерства оборони України від 28.04.2026 р. №118.

Проаналізувавши положення чинного законодавства України, що регулює спірні правовідносини, враховуючи обставини справи, дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці регулюються Кодексом законів про працю України (далі, - КЗпП України).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст.5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України «Про Національну поліцію» від 02.11.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Питання звільнення зі служби в поліції регулюються статтею 77 Закону № 580-VIII.

Відповідно до пункту 8 частини першої цієї статті поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

Суд встановив, що позивача звільнено зі служби в поліції саме на підставі пункту 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII.

Обґрунтовуючи законність звільнення позивача, відповідач стверджує про те, що позивач фактично перейшов на службу до інших міністерст, відомств, що перешкоджає можливості подальшого проходження служби в поліції, оскільки згідно з статті 66 Закону № 580-VIII поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої.

Надаючи оцінку доводам та запереченням сторін з порушеного спірного питання, виходячи із наведених нижче норм права суд доходить такого висновку.

Так, статтею 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, однією з яких відповідно до пункту 5 частини 1 вказаної статті є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.

Відповідно до частини 1 статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.10.2019 у справі №805/3724/15-а, для припинення трудового договору в порядку переведення та захисту прав працівника власник або уповноважений ним орган підприємства, куди переводиться працівник, повинен подати відповідний лист-запит власнику або уповноваженому ним органу підприємства, на якому працює працівник, з проханням звільнити його з роботи на підставі переведення згідно з пунктом 5 статті 36 К3пП України.

Припинення трудового договору і прийняття на роботу мають бути оформлені наказами чи розпорядженнями відповідних власників підприємств або уповноважених ними органів про звільнення працівника з попереднього місця роботи та про прийняття його на нове місце роботи в порядку переведення, відповідно до пункту 5 статті 36 КЗпП у погоджений сторонами строк.

Сукупний аналіз наведених норм права доводить, що для переведення працівника на інше підприємство необхідна згода працівника та погодження між власниками відповідних підприємств або уповноважених ними органів. У разі відсутності зазначених умов переведення на інше підприємство відбутися не може.

Повертаючись до обставин у справі суд зазначає, що 27.04.2026 р. старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора зводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області, було призвано на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 28.04.2026 року № 118 молодшого лейтенанта призваного по мобілізації ОСОБА_1 з 28.04.2026 року зараховано до списків особового складу частини та поставлено на всі види забезпечення при військовій частині НОМЕР_3 .

Наказом т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України Олександром Фацевичем №850 о/с від 28.04.2026 р., позивача було звільнено зі служби в поліції відповідно до п.8 ч. 1 ст. 77 ЗУ “Про Національну поліцію”, у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) підставою зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) Міністерства оборони України від 28.04.2026 р. №118.

При цьому у матеріалах справи відсутні докази того, що позивачем була подана заява до Департаменту патрульної поліції щодо його переведення чи звільнення із служби в поліції через його мобілізацію.

Також суду не надано докази, що позивачем був укладено контракт про проходження військової служби, що також свідчить про відсутність підстав вважати, що він перейшов на роботу до іншого міністерства чи відомства добровільно.

За таких обставин, суд доходить висновку, що відповідачем помилково застосовано до спірних правовідночин приписи пункту 8 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Суд зазначає, що статтею 119 КЗпП України встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Так, відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визнає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Відповідно до частини 2 статті 39 Закону № 2322-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.3 ст.119 КЗпП України, а також ч.1 ст.53 і ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту», ч.2 ст.44, ч.1 ст.54 і ч.3 ст.63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», ч.2 ст.46 Закону України «Про вищу освіту».

Суд звертає увагу, що нормами Закону № 580-VIII не врегульовано порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації.

Разом із тим, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 31.10.2019 у справі № 825/598/17 та від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.

Суд зазначає, що Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому було продовжено.

Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи і посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову. Виплата грошового забезпечення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Гарантії, встановлені частиною 3 статті 119 КЗпП України, спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов`язок захисту Батьківщини.

Таким чином. Суд доходить висновку, що «призов на військову службу під час мобілізації» та «перехід у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)» не є тотожними поняттями.

За встановлених судом фактичних обставин на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею119 КЗпП України, які відповідачем не були дотриманні при прийнятті спірного наказу.

Згідно з частини 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Під незаконним звільненням слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.

Ураховуючи положення частини 1 статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині 1 статті 235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

За таких встановлених судом обставин, суд доходить висновку, що позовні вимоги: визнати незаконним та скасувати наказ т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України №850 о/с від 28.04.2026 р. про моє звільнення.

Поновити ОСОБА_1 , на посаді інспектора взводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області з 28.04.2026 р., є правомірними та належать задоволенню шляхом визнати протиправним та скасувати наказ т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України №850 о/с від 28.04.2026 р. про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) та поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) на службі в поліції на посаді інспектора взводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області з 28.04.2026 р.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, оцінюючи встановлені факти, суд дійшов висновку, що відповідач, заперечуючи проти позову не довів, з посиланням на відповідні докази, правомірності своїх дій, а тому позовні вимоги належать задоволенню повністю.

У зв`язку з тим, що позов задоволено, та позивач звільнений від сплати судового збору, жодні судові витрати не належать стягненню з відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Департаменту патрульної поліції (код ЄДРПОУ 410108646, місце знаходження: 03048, м. Київ, вул. Федора Ернста, 3) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,- задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ т.в.о. начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України №850 о/с від 28.04.2026 р. про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ).

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) на службі в поліції на посаді інспектора взводу №1 роти тактико оперативного реагування управління патрульної поліції в Одеській області з 28.04.2026 р.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 295,297 КАС України, з урахуванням п.п.15.5 п. 15 ч. 1 Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя Л.Р. Юхтенко