Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №320/54302/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2026 року справа № 320/54302/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціальної та ветеранської політики Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління соціальної та ветеранської політики Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, у якому просить зобов`язати відповідача надати ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого Захисника України та видати відповідне посвідчення на підставі статті 10№ Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.11.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 у період з 04 квітня 2008 року по 02 березня 2018 року.

За доводами позивача, після розірвання шлюбу вона повторно у шлюб не вступала, виховує спільного зі ОСОБА_2 сина - ОСОБА_3 , а між нею та померлим зберігалися певні права та обов`язки, зокрема щодо матеріальної підтримки та виховання дитини.

Позивач вважає, що наведені обставини дають підстави для віднесення її до кола осіб, визначених статтею 10№ Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а саме до категорії «один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні».

На думку позивача, припинення зареєстрованого шлюбу саме по собі не позбавляє її можливості набути статус члена сім`ї загиблого Захисника, оскільки після розірвання шлюбу вона не одружувалася вдруге та продовжувала виконувати певні сімейні функції щодо спільної з померлим дитини.

Представником позивача також подано відповідь на відзив, у якій зазначено, що позивачка перебувала з військовослужбовцем у тривалих шлюбних відносинах, після припинення шлюбу повторно не одружувалася, а тому, на її думку, відповідає передбаченому законом критерію «одного з подружжя, який не одружився вдруге».

Відповідач проти задоволення позову заперечив.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що на момент загибелі ОСОБА_2 позивачка не перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі, оскільки шлюб між ними було розірвано 02 березня 2018 року.

Відповідач вказує, що після розірвання шлюбу позивачка набула статусу колишньої дружини, а тому не належить до категорії осіб, визначених статтею 10№ Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як один з подружжя, який не одружився вдруге.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, суд вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 27 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Управління соціальної та ветеранської політики Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про встановлення статусу члена сім`ї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України та видачу відповідного посвідчення.

До заяви позивачем, зокрема, було додано документи, що підтверджують особу заявника, смерть ОСОБА_2 , родинні відносини та наявність спільної дитини.

За результатами розгляду поданої заяви відповідач листом від 07 жовтня 2024 року №107/10777/35-01/22 повідомив позивачку про відсутність правових підстав для встановлення їй статусу члена сім`ї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України та видачі відповідного посвідчення.

Підставою для відмови відповідач визначив те, що на момент загибелі ОСОБА_2 позивачка не перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі.

Не погоджуючись із такою позицією відповідача, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правові, організаційні та соціальні засади забезпечення прав ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII).

Відповідно до статті 10№ Закону № 3551-XII до членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України належать, зокрема, один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні.

Таким чином, законодавець пов`язує право на відповідний статус із наявністю визначеного законом сімейного зв`язку із загиблим Захисником.

При цьому для вирішення цього спору визначальним є встановлення того, чи мала позивачка на момент загибелі ОСОБА_2 статус одного з подружжя у розумінні законодавства, а також чи охоплюється поняттям «один з подружжя, який не одружився вдруге» особа, шлюб якої із загиблим було розірвано ще за його життя.

За змістом частини першої статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною першою статті 24 Сімейного кодексу України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Разом із тим статтею 104 Сімейного кодексу України визначено підстави припинення шлюбу.

Зокрема, відповідно до частини другої статті 104 Сімейного кодексу України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

За приписами статті 114 Сімейного кодексу України у разі розірвання шлюбу в судовому порядку шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, а у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану - у день реєстрації розірвання шлюбу.

Отже, саме зареєстрований шлюб є юридичною підставою виникнення статусу подружжя, а його припинення у встановленому законом порядку припиняє відповідний правовий статус.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано 02 березня 2018 року.

Відтак на момент смерті ОСОБА_2 позивачка не перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі.

При цьому суд враховує, що позивач та загиблий військовослужбовець мають спільного сина - ОСОБА_3 . Водночас право дитини загиблого на набуття відповідного статусу є самостійним правом, яке не залежить від правового статусу її матері. У цій справі позивач звернулася до суду від власного імені та просить зобов`язати відповідача надати відповідний статус саме їй. Відтак наявність у позивача спільної з загиблим дитини не є підставою для задоволення заявлених нею позовних вимог.

Наявність у позивача батьківських прав та обов`язків щодо спільної дитини, а також інших правовідносин, що виникли після припинення шлюбу, не свідчить про збереження за нею статусу дружини загиблого військовослужбовця та не змінює встановленого законом переліку осіб, які мають право на відповідний статус.

Таким чином, на момент настання юридично значущої обставини - загибелі військовослужбовця - позивачка не мала статусу дружини загиблого, оскільки такий статус припинився внаслідок розірвання шлюбу ще до його смерті.

Суд звертає увагу, що положення статті 10№ Закону № 3551-XII містять формулювання «один з подружжя, який не одружився вдруге».

Зазначене формулювання не може тлумачитися відірвано від правового значення поняття «подружжя», визначеного Сімейним кодексом України.

Використання законодавцем словосполучення «не одружився вдруге» має на меті визначення правового становища того з подружжя, який перебував у зареєстрованому шлюбі із загиблим на момент його смерті та після припинення такого шлюбу внаслідок смерті іншого з подружжя не вступив у новий шлюб.

Інше тлумачення цієї норми призводило б до фактичного ототожнення осіб, які перебували у шлюбі з померлим на момент його смерті, з особами, шлюб яких із ним було припинено задовго до настання смерті внаслідок розірвання шлюбу.

Таке ототожнення не відповідає змісту Сімейного кодексу України, оскільки правові наслідки смерті одного з подружжя та розірвання шлюбу є різними.

У першому випадку шлюб припиняється у зв`язку зі смертю одного з подружжя, тоді як у другому - у зв`язку з його розірванням за життя обох осіб.

Саме тому особа, яка була дружиною загиблого на момент його смерті, після смерті чоловіка набуває статусу вдови, тоді як особа, шлюб якої з ним було розірвано до його смерті, є колишньою дружиною.

Наявність у колишньої дружини обставини повторного неукладення шлюбу не змінює факту припинення попереднього шлюбу та не відновлює статус подружжя.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 280/3747/23, у якій суд касаційної інстанції виходив із того, що розірвання шлюбу припиняє сімейні правовідносини між особами як подружжям, а особа, шлюб з якою було розірвано до моменту смерті військовослужбовця, не набуває статусу члена його сім`ї лише у зв`язку з тим, що після розірвання шлюбу не вступала у новий шлюб.

Отже, суд вважає безпідставним твердження позивача про те, що сам факт неукладення нею повторного шлюбу є достатнім для віднесення її до категорії «одного з подружжя, який не одружився вдруге» у розумінні статті 10№ Закону № 3551-XII.

Окремо суд оцінює доводи позивача про те, що після розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_2 зберігалися певні взаємні права та обов`язки, зокрема щодо виховання та матеріального забезпечення їхньої спільної дитини.

Дійсно, відповідно до положень Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє прав та обов`язків батьків щодо дитини.

Разом із тим наявність спільної дитини та виконання батьківських обов`язків не свідчать про збереження між батьками статусу подружжя.

Права та обов`язки батька і матері щодо дитини виникають із факту походження дитини від відповідних осіб та існують незалежно від того, перебувають вони між собою у шлюбі чи шлюб припинено.

Отже, виконання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 батьківських обов`язків щодо спільної дитини не може бути правовою підставою для висновку про те, що після розірвання шлюбу між ними продовжував існувати статус подружжя.

Так само не змінюють наведеного висновку посилання позивача на положення статей 76, 82, 91 Сімейного кодексу України.

Право особи на утримання після розірвання шлюбу є самостійним сімейним правом, яке виникає та реалізується за наявності передбачених законом умов.

Наявність у колишнього подружжя окремих майнових чи аліментних прав та обов`язків не означає відновлення або продовження припиненого шлюбу та не надає особі статусу подружжя.

Таким чином, можливість існування після розірвання шлюбу окремих правовідносин між колишнім подружжям, у тому числі пов`язаних з утриманням або вихованням спільної дитини, не може бути підставою для застосування до таких осіб правового режиму подружжя у сфері надання статусу члена сім`ї загиблого Захисника.

Суд також відхиляє доводи позивача про те, що поняття «колишнє подружжя» прямо не визначене законодавством, а тому колишня дружина, яка не вступила у новий шлюб, має розглядатися як особа, яка відповідає критеріям статті 10№ Закону № 3551-XII.

Відсутність у законодавстві окремого легального визначення словосполучення «колишнє подружжя» не означає, що після розірвання шлюбу особи продовжують мати статус подружжя.

Навпаки, системний аналіз положень статей 21, 36, 104 та 114 Сімейного кодексу України свідчить про протилежне: статус подружжя виникає внаслідок державної реєстрації шлюбу та припиняється, зокрема, у зв`язку з його розірванням.

Відповідно, після розірвання шлюбу особи можуть залишатися батьками спільної дитини, носіями окремих майнових прав та обов`язків або інших передбачених законом правовідносин, однак це саме по собі не означає збереження статусу подружжя.

Не приймає суд і посилання позивача на статті 21, 24 та 51 Конституції України.

Конституційний принцип рівності громадян перед законом не означає, що всі особи, які перебувають у різному юридичному становищі, повинні бути наділені однаковими правами та гарантіями.

Встановлення законодавцем певного кола осіб, які мають право на спеціальний соціальний статус, є питанням законодавчого регулювання, а реалізація такого права можлива лише за наявності визначених законом юридичних фактів.

У цій справі позивачка та особа, яка перебувала у зареєстрованому шлюбі із загиблим Захисником на момент його смерті, перебувають у різному юридичному становищі, оскільки у першої шлюб із загиблим було припинено шляхом розірвання ще за його життя, а у другої шлюб припиняється у зв`язку зі смертю одного з подружжя.

Тому застосування до цих категорій осіб різних правових наслідків саме по собі не свідчить про порушення принципу рівності перед законом.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У межах спірних правовідносин відповідач, розглянувши заяву позивачки та подані нею документи, встановив обставину припинення шлюбу між позивачкою та загиблим до моменту його смерті та, виходячи з цього, дійшов висновку про відсутність правових підстав для надання позивачці статусу члена сім`ї загиблого Захисника.

Суд погоджується з таким висновком відповідача.

При цьому суд зазначає, що позивачка не оспорює самого факту розірвання шлюбу 02 березня 2018 року. Доказів реєстрації нового шлюбу після розірвання шлюбу матеріали справи також не містять, однак сама по собі відсутність нового шлюбу не є достатньою для виникнення права, оскільки визначальною є наявність статусу подружжя із загиблим на момент його смерті.

Отже, відповідач правильно застосував положення статті 10№ Закону № 3551-XII у системному взаємозв`язку з нормами Сімейного кодексу України.

Суд також враховує, що право неповнолітньої дитини загиблого Захисника на відповідний статус є самостійним правом дитини та не залежить від правового статусу її матері.

Наявність у позивачки статусу матері спільної із загиблим дитини не створює для неї самостійного права на статус члена сім`ї загиблого, якщо вона не відповідає встановленим законом критеріям для відповідної категорії осіб.

За таких обставин суд доходить висновку, що Управління соціальної та ветеранської політики Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, відмовляючи ОСОБА_1 у встановленні статусу члена сім`ї загиблого Захисника та видачі відповідного посвідчення, діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законодавством України.

Відтак правові підстави для задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачці статус члена сім`ї загиблого Захисника України та видати відповідне посвідчення відсутні.

З огляду на встановлені обставини та наведені норми законодавства суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 6, 9, 72– 77, 90, 139, 241– 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Щавінський В.Р.