Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №320/14992/26 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2026 року справа №320/14992/26

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 )до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (адреса вул. Березняківська, 4а, м. Київ, 02152 ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Суть спору та процесуальні дії у справі.

ОСОБА_1 звернулась у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, у якому просить суд:

-Визнати протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області щодо неприйняття заяви та рішення за результатами розгляду заяви громадянки республіки білорусь ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.02.2024.

-Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 року № 649 та надати рішення за результатами розгляду заяви від 23.02.2024.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю – Вісьтак М. Я.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.04.2026 відкрито провадження у справі.

Правова позиція сторін.

Позиція позивача полягає у тому, що ОСОБА_1 , громадянка республіки білорусь, є шукачем захисту в Україні, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичну та громадянську позицію, участь в акціях протесту на території республіки білорусь, а також у зв`язку з перебуванням її батька в лавах Збройних Сил України. У заяві-анкеті позивач зазначила, що 23.03.2021 залишила республіку білорусь, оскільки з 09.08.2020 вона та члени її сім`ї брали участь в акціях протесту проти режиму лукашенка, у зв`язку з чим майже всі члени сім`ї були притягнуті до адміністративної відповідальності. 14.09.2020 позивач отримала повістку до міліції, в якій повідомлялося про ведення щодо неї адміністративного процесу за участь в акціях протесту. У 2021 році за її адресою в республіці білорусь надійшла друга повістка аналогічного змісту. У лютому 2024 року за цією адресою, де наразі проживають друзі сім`ї позивача, приходив слідчий, який з`ясовував місцезнаходження позивача та її батька, а також запитував про участь позивача в акціях протесту у 2020 році. Членам сім`ї позивача також надходили повістки про виклик до суду у зв`язку з участю в акціях протесту, а сестру позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності. ОСОБА_1 зазначає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, оскільки Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прямо визначає дії, які відповідач повинен вчинити, та рішення, які він повинен прийняти у разі звернення особи з відповідною заявою. Чинне законодавство України та міжнародні договори не передбачають можливості для органів міграційної служби не приймати заяви від шукачів захисту. На думку позивача, відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у неприйнятті її заяви, незважаючи на факт особистого звернення позивача, чим порушив її права та положення чинного законодавства України і міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Щодо посилань відповідача на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року позивач зазначає, що відповідно до преамбули цієї Конвенції на Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців покладено нагляд за дотриманням міжнародних конвенцій із захисту біженців. Посилаючись на позицію УВКБ ООН, викладену у коментарях до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту державного кордону України» від листопада 2022 року, позивач вказує, що тимчасові заходи, які держава може застосовувати відповідно до статті 9 Конвенції, повинні бути важливими та необхідними для захисту національної безпеки саме щодо конкретної особи. При цьому положення статті 9 не підтримують можливість відступу від усіх прав, закріплених Конвенцією, зокрема права подати заяву про надання міжнародного захисту. Будь-які тимчасові заходи під час війни чи інших серйозних і виняткових обставин мають застосовуватися з дотриманням зобов`язання щодо невислання. Таким чином, ОСОБА_1 зазначає, що УВКБ ООН виступає проти перешкоджання доступу шукачів притулку до відповідної процедури та підтримує індивідуальний розгляд кожної заяви. ОСОБА_1 також зазначає, що відповідач не уповноважений здійснювати відступ від виконання міжнародних конвенцій Україною, оскільки це не належить до його компетенції та, на думку позивача, є перевищенням службових повноважень. Відсутність належним чином оформленого рішення відповідача про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, незважаючи на факт особистого подання позивачем заяви, свідчить, на її думку, про те, що відповідач не прийняв жодного з передбачених законом рішень. З огляду на викладене позивач вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо неприйняття її заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Належним способом захисту своїх прав позивач вважає зобов`язання відповідача прийняти її заяву та прийняти за результатами її розгляду рішення відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

07.05.2026 представник Державної міграційної служби України подав письмовий відзив на позов, у якому зазначає, що 23.02.2024 позивач звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому позивач пропустила встановлений статтею 5 Закону строк звернення із заявою, оскільки, за результатами перевірки, ще 23.03.2021 залишила територію республіки білорусь через побоювання переслідування за політичною ознакою, після чого отримала в Україні посвідку на тимчасове проживання у зв`язку з возз`єднанням сім`ї з громадянином України. Після прибуття в Україну у 2021 році та останнього в`їзду 18.07.2023 позивач за захистом не зверталася. 26.02.2024 позивач направила звернення щодо наміру подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було розглянуто у порядку Закону України «Про звернення громадян», а відповідь надано листом від 03.04.2024. Водночас відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів здійснюється саме на підставі відповідної заяви, яку позивач до ЦМУ ДМС не подавала. Рішення про відмову у прийнятті такої заяви відповідачем також не приймалося. Відповідач заперечує проти посилання позивача на пункт 20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1, зазначаючи, що наведене роз`яснення не враховує особливостей правового режиму воєнного стану та положень Конвенції про статус біженців 1951 року щодо можливості вжиття державою тимчасових заходів в інтересах державної безпеки. При цьому Стратегією національної безпеки України нелегальну міграцію визначено однією із загроз національній безпеці. Таким чином, відповідач вважає, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не допустило бездіяльності щодо прийняття заяви та прийняття рішення за результатами її розгляду, оскільки позивач у встановленому законом порядку із відповідною заявою не зверталася. Щодо вимоги про зобов`язання прийняти заяву та надати рішення відповідач зазначає, що відповідно до Правил № 649 рішення щодо прийняття заяви або відмови у її прийнятті належить до повноважень територіального органу ДМС. Зокрема, таке рішення приймається протягом робочого дня звернення особи, а за наявності передбачених законом підстав оформлюється наказом про відмову в прийнятті заяви. Отже, на думку відповідача, вирішення питання щодо прийняття заяви або відмови в її прийнятті належить до компетенції органу ДМС, а адміністративний суд не може підміняти орган державної влади та здійснювати його дискреційні повноваження. Завдання суду полягає у здійсненні контролю за законністю дій та рішень суб`єкта владних повноважень, а не у прийнятті рішення замість нього.

27.05.2026 ОСОБА_1 скерувала письмову відповідь на відзив, у якій остання вважає, що відповідач у відзиві не спростував протиправність оскаржуваної бездіяльності.

ОСОБА_1 зазначає, що 23.02.2024 особисто звернулася до відповідача з метою подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак заяву не було прийнято та зареєстровано, позивача не було документовано довідкою про звернення за захистом в Україні та не надано письмового рішення про відмову у прийнятті заяви. Посадові особи відповідача відмовили у прийнятті заяви лише усно. 26.02.2024 позивач звернулася до начальника ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області з проханням зафіксувати факт звернення, розглянути заяву, документувати її довідкою про звернення за захистом та повідомити про можливість особистого звернення для подальшого розгляду заяви. Отже, позивач вважає, що вчинила всі необхідні дії для отримання та розгляду її заяви відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Водночас відповідач розглянув звернення позивача у порядку Закону України «Про звернення громадян», а не за спеціальною процедурою, передбаченою Законом та Правилами № 649, хоча подана позивачем заява-анкета відповідала встановленій формі. Щодо строку звернення позивач зазначає, що недотримання строку подання заяви не передбачено Законом як підстава для відмови у її прийнятті. Частина шоста статті 5 Закону визначає вичерпні підстави для такої відмови, до яких пропуск строку звернення не належить. При цьому положення Закону та Конвенції про статус біженців 1951 року спрямовані на забезпечення захисту осіб, які не можуть або не бажають повернутися до країни громадянської належності через обґрунтовані побоювання переслідування чи загрозу життю, безпеці або свободі. ОСОБА_1 також посилається на Директиву 2013/32/EU, відповідно до якої заява про міжнародний захист не повинна відхилятися або виключатися з розгляду лише через те, що її не було подано якнайшвидше. Крім того, згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1, несвоєчасне звернення із заявою не є підставою для її неприйняття, а може враховуватися під час розгляду заяви по суті. Отже, строк звернення не може бути підставою для відмови у прийнятті або нерозгляду заяви. Заперечуючи проти посилання відповідача на статтю 9 Конвенції про статус біженців та воєнний стан, позивач зазначає, що ця норма не передбачає можливості загального відступу від усіх прав, гарантованих Конвенцією, зокрема права на доступ до процедури міжнародного захисту. Посилаючись на позицію УВКБ ООН, позивач вказує, що тимчасові заходи відповідно до статті 9 Конвенції мають бути необхідними саме в інтересах національної безпеки щодо конкретної особи та не можуть застосовуватися як підстава для перешкоджання доступу до процедури міжнародного захисту. ОСОБА_1 також зазначає, що відповідач не уповноважений самостійно здійснювати відступ від міжнародних зобов`язань України. Віденська конвенція про право міжнародних договорів та Закон України «Про міжнародні договори України» передбачають встановлену процедуру припинення або зупинення виконання міжнародних зобов`язань, при цьому Україна офіційно не відступала від своїх зобов`язань за Конвенцією про статус біженців. Тому, на думку позивача, самовільний відступ відповідача від виконання міжнародних зобов`язань є неправомірним. З огляду на викладене ОСОБА_1 просить приєднати відповідь на відзив до матеріалів справи №320/14992/26 та врахувати її під час розгляду справи по суті.

Процесуальні засади розгляду справи у письмовому провадженні.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).

Судом встановлено, що

ОСОБА_1 є громадянкою республіки білорусь.

Згідно з відомостями, зазначеними позивачем в анкеті, 23.03.2021 вона виїхала з республіки білорусь у зв`язку з побоюваннями переслідування через її політичну та громадянську позицію, участь у протестних акціях проти політики Олександра лукашенка та притягнення членів її сім`ї до адміністративної відповідальності.

Позивач зазначила, що з 09.08.2020 вона та члени її сім`ї мати, батько та дві сестри брали участь у протестних акціях у республіці білорусь.

14.09.2020 ОСОБА_1 отримала першу повістку до органу поліції, в якій зазначалося про здійснення щодо неї адміністративного провадження у зв`язку з участю в протестних акціях. У 2021 році за адресою її проживання в республіці білорусь надійшла друга аналогічна повістка.

Встановлено, що 23.03.2021 позивач залишила територію республіки білорусь, маючи побоювання переслідування за політичною ознакою. Після прибуття до України у 2021 році позивач отримала посвідку на тимчасове проживання в Україні у зв`язку з возз`єднанням сім`ї з громадянином України на підставі шлюбу.

18.07.2023 ОСОБА_1 повторно в`їхала на територію України.

23.02.2024 позивач звернулася до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області у зв`язку з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час звернення позивачу було роз`яснено порядок звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачений статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

26.02.2024 позивач направила до відділу діловодства Управління організаційно-аналітичного забезпечення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернення щодо наміру подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зареєстровано 05.03.2024 за вхідним реєстраційним номером № К389/6/8010-24.

Зазначене звернення розглянуто Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області в порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян», та за результатами його розгляду надано відповідь листом № К-389/6/8010-24/8010.7.1/958-24 від 03.04.2024, у якій позивачу роз`яснено порядок звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачений статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зазначено про пропуск позивачем встановленого строку звернення, а також повідомлено, що подання такої заяви поштовим або електронним відправленням законодавством не передбачено.

У матеріалах справи також міститься лист Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо провадження в адміністративній справі № 320/14992/26, у якому зазначено, що станом на 04.05.2026 заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в установленому статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» порядку до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області не надходила.

У цьому ж листі зазначено, що 23.02.2024 позивач звернулася до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та їй було роз`яснено порядок звернення із відповідною заявою, передбачений статтею 5 зазначеного Закону. Також у листі зазначено, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення про відмову в прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до статті 5 Закону не приймалося.

До листа додано копії вхідної та вихідної кореспонденції щодо звернення позивача за захистом, зокрема її звернення від 26.02.2024, зареєстрованого 05.03.2024 за № К-389/6/8010-24, та відповіді Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 03.04.2024.

Релевантні джерела права, оцінка та висновки суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина шоста статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з пунктом 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649 (далі - Правила №649) уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до пункту 2.2 Правил №649 рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Згідно з пунктом 2.4 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС:

видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3);

під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Суд, оцінюючи доводи сторін та надані докази, виходить із того, що правовідносини щодо звернення іноземця або особи без громадянства із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульовані спеціальними нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.

Зазначені нормативні акти визначають не лише право особи звернутися за міжнародним захистом, а й конкретний порядок дій уповноваженого органу у разі такого звернення. Відповідно, за наявності особистого звернення особи, яка має намір отримати захист, відповідач зобов`язаний діяти у встановленому спеціальним законодавством порядку та вчинити передбачені ним процедурні дії щодо прийняття заяви або, за наявності передбачених законом підстав, прийняти відповідне рішення про відмову в її прийнятті.

Як встановлено судом, 23.02.2024 позивач особисто звернулася до підрозділу відповідача з метою звернення за захистом в Україні. Факт її особистого звернення до відповідного підрозділу 23.02.2024 відповідачем не заперечується та фактично підтверджується його поясненнями.

Водночас відповідачем не приймалося рішення про відмову у прийнятті такої заяви у порядку, визначеному спеціальним законодавством.

Суд звертає увагу, що подальше звернення позивача від 26.02.2024 було розглянуто відповідачем у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян», за результатами чого позивачу надано відповідь від 03.04.2024.

Разом з тим розгляд зазначеного звернення за загальною процедурою розгляду звернень громадян не може ототожнюватися з розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку, встановленому Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами № 649. Відповідь на звернення громадянина не є рішенням про прийняття заяви у спеціальній процедурі, так само як і не є передбаченим спеціальним законодавством рішенням про відмову в її прийнятті.

При цьому особливого значення суд надає листу відповідача від 04.05.2026, відповідно до якого станом на зазначену дату заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у встановленому порядку до ЦМУ ДМС не надходила, а рішення про відмову в прийнятті заяви щодо позивача відповідно до статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачем не приймалося.

Таким чином, сам відповідач підтверджує відсутність рішення про відмову у прийнятті заяви позивача.

Посилання відповідача на пропуск позивачем установленого законом строку звернення із заявою не спростовує наведеного висновку суду.

Суд враховує, що позивач звернулася за захистом не одразу після виїзду з республіки білорусь та не протягом п`яти робочих днів після в`їзду в Україну. Водночас правовим наслідком такого пропуску не може бути фактичне усунення передбаченої законом процедури прийняття та вирішення питання щодо заяви без прийняття відповідного процесуального рішення уповноваженим органом.

Тобто, якщо відповідач вважав, що наявність певних обставин, у тому числі пропуск установленого строку звернення, перешкоджає прийняттю заяви позивача, саме по собі посилання на такі обставини у листі, наданому за результатами розгляду звернення громадянина, не замінює рішення, яке має бути прийняте в порядку, встановленому спеціальним законодавством.

Інший підхід дозволив би відповідачу не дотримуватися встановленої законом процедури, не приймаючи заяву та не приймаючи рішення про її прийняття або відмову в її прийнятті, що суперечить принципу законності.

Щодо посилання відповідача на положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та введення в Україні воєнного стану як на підставу для невчинення передбачених законодавством дій.

Зміст наведеної відповідачем позиції свідчить про посилання на загальні обставини, пов`язані з воєнним станом та необхідністю забезпечення національної безпеки. Водночас відповідачем не наведено та матеріалами справи не підтверджено прийняття щодо позивача конкретного рішення про застосування тимчасових заходів, передбачених статтею 9 Конвенції, яке б унеможливлювало прийняття її заяви та здійснення передбаченої законодавством процедури.

Саме по собі посилання на дію воєнного стану не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти в межах наданих йому повноважень та у спосіб, визначений законом.

Отже, суд дійшов висновку, що після особистого звернення позивача 23.02.2024 відповідач не вчинив передбачених спеціальним законодавством дій щодо належного вирішення питання про прийняття її заяви та не прийняв відповідного рішення про відмову в її прийнятті. Надання позивачу відповіді за результатами розгляду її звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян» не усунуло цього обов`язку.

За таких обставин невчинення відповідачем передбачених законом дій та неприйняття відповідного рішення за зверненням позивача свідчить про протиправну бездіяльність відповідача.

Водночас суд зазначає, що встановлення протиправності бездіяльності відповідача не означає встановлення судом наявності у позивача статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки вирішення питання щодо наявності відповідних підстав належить до компетенції уповноваженого органу в межах спеціальної процедури.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

З огляду на принцип ефективного захисту прав позивача, належним способом їх відновлення у спірних правовідносинах є зобов`язання відповідача вчинити передбачені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами № 649 дії щодо прийняття заяви позивача та вирішення питання за нею у встановленому законом порядку.

Вирішення питання щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або відмови у її прийнятті, належить до компетенції відповідного територіального органу ДМС та передбачає здійснення перевірки обставин, визначених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами №649.

За таких обставин, зобов`язання судом відповідача безпосередньо прийняти заяву позивача до розгляду свідчило б про втручання суду у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень.

Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема частиною шостою статті 5, визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

При цьому, згідно з пунктом 2.4 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2).

Також, відповідно до пункту 2.2 Правил №649 рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Відповідно до пункту четвертого частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

При цьому, згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Таким чином, зобов`язання судовим рішенням суб`єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов`язання суб`єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об`єктивно встановлено безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10 вересня 2020 року у справі №806/965/17.

Як було зазначено вище, згідно з пунктом 2.1 Правила №649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Тобто, вчинення вказаних дій уповноваженою посадовою особою територіального органу ДМС при зверненні до неї особи, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, передують прийняттю нею одного з рішень, визначених пунктами 2.2, 2.4 Правил №649.

Як вбачається з матеріалів справи, вказані дії відповідачем при зверненні позивача з заявою-анкетою вчинені не були.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права позивача, як зазначає і сам позивач, у даному випадку є зобов`язання відповідача вирішити питання щодо прийняття заяви позивача у порядку, межах та спосіб, визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами №649, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №120/3657/20-а.

Суд також бере до уваги викладені у постановах судів апеляційної інстанції правові позиції, сформовані під час розгляду аналогічних спорів щодо невчинення територіальними органами ДМС передбачених законом дій за зверненнями осіб із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, у постановах Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.11.2023 у справі № 320/917/23, від 18.12.2023 у справі № 320/7285/23, від 13.03.2024 у справі № 320/39138/23, від 29.03.2024 у справі № 320/13292/23, від 23.04.2024 у справі № 320/13964/23 та від 27.08.2024 у справі № 320/28387/23 суди виходили з того, що у разі звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту уповноважена посадова особа територіального органу ДМС зобов`язана діяти у порядку, визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами № 649. Невчинення передбачених цими нормативними актами дій та неприйняття рішення щодо прийняття заяви або відмови в її прийнятті, яке оформлюється у встановленій законом формі, визнається протиправною бездіяльністю.

При цьому у постанові від 23.04.2024 у справі № 320/13964/23 суд окремо зазначив, що обставини, на які посилається орган ДМС як на підставу для невчинення відповідних дій, мають оцінюватися саме в межах передбаченої законом процедури прийняття рішення про прийняття заяви або відмову в її прийнятті. Отже, посилання відповідача на певні обставини, які, на його думку, перешкоджають прийняттю заяви, саме по собі не звільняє його від обов`язку прийняти передбачене законом рішення.

Аналогічний підхід викладено у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.08.2024 у справі № 320/19132/23, у якій суд наголосив, що лист відповідача не є рішенням про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За відсутності належним чином прийнятого рішення у встановленій законом формі має місце саме протиправна бездіяльність відповідача, що полягає у неприйнятті одного з передбачених законом рішень, у зв`язку з чим суд визнав необхідним зобов`язати відповідача прийняти заяву відповідно до вимог спеціального законодавства.

Наведені правові висновки є релевантними до спірних правовідносин, оскільки у цій справі відповідач також не прийняв щодо позивача жодного з передбачених спеціальним законодавством рішень (рішення про прийняття заяви, рішення про відмову в її прийнятті, оформленого у встановленому порядку).

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на наведе, оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає за необхідне позовні вимоги задовольнити.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються позивачі у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставі викладеного, керуючись статтями 243246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

вирішив:

1. Позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 )до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області (адреса вул. Березняківська, 4а, м. Київ, 02152 ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області щодо неприйняття заяви та рішення за результатами розгляду заяви громадянки республіки білорусь ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.02.2024.

3. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 року № 649 та надати рішення за результатами розгляду заяви від 23.02.2024.

4. Надіслати учасникам справи (їх представникам) копію судового рішення в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 251 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Вісьтак М.Я.