Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №240/2732/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/2732/26

категорія 106020200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,

установив:

У січні 2025 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач, В/ч НОМЕР_1 ), яка полягає у не невиплаті додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року № 168 (далі – Постанова №168) у розмірі 30000 гривень у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі Військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за вересень, жовтень, листопад 2025 року та зобов`язання провести нарахування і виплату такої винагороди.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що проходив військову службу в Збройних Силах України та був зарахований до списків особового складу В/ч НОМЕР_1 . ЗЗ моменту призначення на посаду, позивачу здійснювалась виплата додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) (у розрахунку на місяць) пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань) з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави. Разом з тим, незважаючи на виконання бойових (спеціальних) завдань у період з вересня по листопад 2025 року відповідач не виплатив додаткову винагороду відповідно до вимог законодавства України у встановлені терміни.

Ухвалою суду від 28 січня 2026 року поновлено строк звернення до суду, позов прийнято до провадження, призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.

05 лютого 2026 року до суду надійшов відзив на позову заяву, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що Головнокомандувачем Збройних Сил України порушено клопотання перед Міністром оборони України від 28 червня 2025 року № 300/1/с/5520 щодо упорядкування підстав для виплати військовослужбовцям додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки (єдиного тлумачення командирами військових частин поняття «інтенсивна підготовка») та запобігання випадків безпідставної виплати додаткової винагороди. За результатом опрацювання порушеного Головнокомандувачем Збройних Сил України клопотання, Міністром оборони України було прийнято рішення до внесення змін до Постанови №168, термін «інтенсивна підготовка» в Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 та Переліку бойових (спеціальних) завдань за виконання яких здійснюється виплата військовослужбовцям додаткової винагороди на період дії воєнного стану, у складі діючих угруповань військ (сил) оборони держави у розрахунку 30 000 гривень на місяць, затвердженому наказом Міністром оборони України від 25 квітня 2024 року №1475/дск, вважати складовою частиною терміну «колективна підготовка» у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів)). У зв`язку з викладеним, тимчасово виконуючим обов`язки начальника штабу – заступником командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, у відповідності до статті 35 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV, в порядку підпорядкованості, як старшим за званням та за службовим становищем, було віддано наказ командиру Військової частини НОМЕР_1 вважати з 01 липня 2025 року термін «інтенсивна підготовка» в Порядку № 260 складовою частиною терміну «колективна підготовка у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів))».

Таким чином, ураховуючи, що Порядком № 260 не передбачено виплат на період дії воєнного стану додаткової винагороди військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) (у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань), з колективної підготовки у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів)), Військовою частиною НОМЕР_1 з 01 липня 2025 року зупинено здійснення нарахувань та виплат додаткової винагороди за виконання військовослужбовцями Військової частини НОМЕР_1 вищевказаних завдань.

У подальшому до Військової частини НОМЕР_1 надійшло рішення Міністра оборони України, яким, у відповідності до пункту 10 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671, здійснюється адміністративне керівництво Збройними Силами України та надаються обов`язкові для виконання військовослужбовцями Збройних Сил України доручення, від 14 липня 2025 року № 34483/з/1, яким установлено, що до внесення змін до Постанови № 168 термін «інтенсивна підготовка» в Порядку № 260 вважати складовою частиною терміну «колективна підготовка у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів))». Зазначене рішення Міністра оборони застосовується з 01 липня 2025 року.

Водночас, командир Військової частини НОМЕР_1 , у відповідності до статті 35 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, якою передбачено право підлеглого уточнити наказ, звертався телеграмами від 15 серпня 2025 року № 2367/3529, від 29 вересня 2025 року № 2367/4250, від 05 грудня 2025 року № 2367/5469 до ІНФОРМАЦІЯ_1 за відповідними роз`ясненнями щодо здійснення інтенсивної підготовки, за уточненням наявності підстав у командира військової частини для видання наказу про виплату додаткової винагороди військовослужбовцям Військової частини НОМЕР_1 за липень, серпень 2025 року та відповідно для звернення із запитом на отримання відповідного фінансування.

Також, Військова частина НОМЕР_1 телеграмою від 14 жовтня 2025 року № 2367/4526 звернулась до Головного управління доктрин і підготовки Генерального штабу Збройних Сил України за роз`ясненнями щодо застосування терміну «інтенсивна підготовка», а телеграмою від 14 жовтня 2025 року № 2367/4524 звернулась до Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України за отриманням інформації щодо внесення змін до Постанови № 168 та до Порядку № 260, в частині виплат додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) (у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань) з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави.

Однак, відповіді на свої звернення відповідач не отримав.

Покликаючись на те, що є неприбутковою бюджетною установою, фінансування якої здійснюється з державного бюджету через ІНФОРМАЦІЯ_1 , головним розпорядником бюджетних коштів є Міністерство оборони України, а асигнування на проведення виплати спірних сум додаткової винагороди не отримані, зазначає про неможливість здійснення таких виплат.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що у спірний період позивач проходив військову службу у відповідача.

Відповідач не заперечує, що до червня 2025 року включно проводив нарахування та виплату позивачу додаткової винагороди за виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) (у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань) з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави.

Виконання позивачем вказаних бойових (спеціальних) завдань підтверджується Бойовим розпорядженням Головнокомандувача Збройних Сил України від 07 лютого 2024 року №1308, Бойовим розпорядженням командира військової частини НОМЕР_1 вiд 12 лютого 2024 року № 1дск, записами у Журналі бойових дій за вересень, жовтень, листопад 2025 року, рапортом начальника відділення (про участь та виплату додаткової винагороди).

За результатами розгляду заяв позивача про виплату додаткової винагороди у розмірі 30000,00 грн за виконання у вересні – листопаді 2025 року бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями (у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі В/ч НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, листом від 01 січня 2026 року відповідач відмовив у проведенні нарахування та виплати додаткової винагороди.

Уважаючи бездіяльність по не проведенню нарахування і виплати додаткової грошової винагороди у розмірі 30000 грн відповідно до Постанови № 168 за вересень – листопад 2025 року протиправними, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Згідно частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі – Закон України №2232-ХІІ), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №2011-ХІІ), військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до пункту 1 статті 9 Закону України №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктами 2 – 4 статті 9 Закону України №2011-ХІІ встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Отже до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Постановою №168 визначено умови та розміри додаткової винагороди військовослужбовцям на період дії воєнного стану.

Особливості виплати зазначеної додаткової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України врегульовано розділом XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі – Порядок №260).

За змістом пункту 2 розділу XXXIV Порядку №260 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, додаткова винагорода у розмірі 30000 гривень у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань виплачується військовослужбовцям, які виконують такі завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями), зокрема, з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2025 року у справі №280/11142/24, аналізуючи положення пункту 2 розділу XXXIV Порядку №260, навів зазначену нормативну підставу виплати та положення пункту 4 цього розділу щодо документів, якими підтверджується виконання бойових (спеціальних) завдань. При цьому Верховний Суд виходив із необхідності встановлення фактичних обставин виконання військовослужбовцем відповідних завдань та належності доказів такого виконання.

Таким чином, для вирішення цього спору визначальним є встановлення двох обставин: чи була Військова частина НОМЕР_1 включена до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави та чи виконував позивач у спірні періоди бойові (спеціальні) завдання з інтенсивної підготовки, підтверджені передбаченими Порядком №260 документами.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, Військова частина НОМЕР_1 була включена до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, що підтверджується бойовим розпорядженням Головнокомандувача Збройних Сил України від 07 лютого 2024 року №1308.

Також наявним у матеріалах справи бойовим розпорядженням командира Військової частини НОМЕР_1 від 12 лютого 2024 року №1дск передбачено виконання відповідних завдань з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій.

Листом Військової частини НОМЕР_1 від 01 січня 2026 року №2367/ВихЗВГ/5, яким відповідач повідомив позивача, що виконання останнім зазначених бойових (спеціальних) завдань у вересні – листопаді 2025 року підтверджується бойовими розпорядженнями, записами у журналі бойових дій у відділенні кіберзахисту та рапортом начальника відділення кіберзахисту.

Таким чином, відповідачем не заперечується сам факт виконання позивачем у спірні періоди відповідних завдань та наявність документів, передбачених пунктом 4 розділу XXXIV Порядку №260, якими такий факт підтверджується.

Відповідно до пункту 4 розділу XXXIV Порядку №260 підтвердження виконання бойового (спеціального) завдання здійснюється, зокрема, на підставі бойового наказу (бойового розпорядження), журналу бойових дій та рапорту командира підрозділу про участь конкретного військовослужбовця у виконанні бойових (спеціальних) завдань. Такий порядок доказування відповідає тим документам, на які послався сам відповідач у листі від 01 січня 2026 року №2367/ВихЗВГ/5.

Отже, спір у цій справі фактично не зводиться до відсутності документального підтвердження виконання позивачем відповідних завдань. Вирішальним є питання про те, чи могли рішення Міністра оборони України від 14 липня 2025 року №34483/з/1 та телеграма тимчасово виконуючого обов`язки начальника штабу – заступника командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 15 липня 2025 року №116/14/66296 змінити правову підставу для виплати, встановлену Порядком №260.

Надаючи відповідь на таке питання, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Як установлено зі змісту наведених документів, після 01 липня 2025 року запропоновано інше тлумачення терміна «інтенсивна підготовка», відповідно до якого його слід вважати складовою частиною колективної підготовки у складі військових частин (підрозділів) у ході відновлення боєздатності (формування військових частин (підрозділів)).

Разом з тим ані рішення Міністра оборони України від 14 липня 2025 року №34483/з/1, ані телеграма від 15 липня 2025 року №116/14/66296 не є нормативно-правовими актами, якими внесено зміни до пункту 2 розділу XXXIV Порядку №260.

На час виникнення спірних правовідносин пункт 2 розділу XXXIV Порядку №260 прямо передбачав виплату додаткової винагороди у розмірі 30000 гривень військовослужбовцям за виконання бойових (спеціальних) завдань з інтенсивної підготовки у складі військових частин (підрозділів), включених до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави.

Відтак внутрішнє управлінське рішення, спрямоване на інше тлумачення терміна, використаного у нормативно-правовому акті, саме по собі не може змінити зміст або обсяг установленої цим актом підстави для виплати.

Інше тлумачення призвело б фактично до зміни нормативного припису не в порядку внесення змін до Порядку №260, а шляхом доведення до військових частин внутрішнього розпорядчого документа.

При цьому сам Порядок №260 передбачав належний механізм документального підтвердження виконання відповідних завдань, що також узгоджується з підходом Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2025 року у справі №280/11142/24.

Тому посилання відповідача на рішення Міністра оборони України від 14 липня 2025 року №34483/з/1 та телеграму від 15 липня 2025 року №116/14/66296 не спростовує встановленого пунктом 2 розділу XXXIV Порядку №260 права позивача на отримання додаткової винагороди за підтверджений час виконання відповідних бойових (спеціальних) завдань.

Відхиляючи зазначені доводи відповідача, суд також ураховує, що відповідач не посилається на припинення виконання позивачем відповідних завдань, їх зміну за змістом чи припинення перебування Військової частини НОМЕР_1 у складі резерву Головнокомандувача. Фактично підставою для невиплати стала виключно зміна підходу до тлумачення терміна «інтенсивна підготовка».

За таких обставин суд не вбачає правових підстав для висновку про відсутність у позивача права на спірну додаткову винагороду.

Доводи відповідача про обмеженість кошторисних призначень також не можуть бути прийняті як підстава для відмови у задоволенні позову.

Право військовослужбовця на грошове забезпечення виникає на підставі закону та нормативно-правових актів, які визначають відповідний вид і умови його виплати. Порядок бюджетного фінансування відповідного розпорядника коштів не змінює змісту такого права.

Отже, посилання відповідача на статтю 51 Бюджетного кодексу України та пункт 8 розділу І Порядку №260 саме по собі не спростовує обов`язку військової частини провести нарахування та виплату належної позивачу додаткової винагороди.

У цьому випадку відповідач не довів наявності встановленої нормативно-правовим актом підстави для невиплати позивачу додаткової винагороди.

У контексті оцінки решти доводів сторін слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у цій справі.

Виходячи з системного аналізу правових норм та обставин даної справи, суд дійшов висновку, що позиція відповідача зі спірних питань є помилковою, такою, що не відповідає положенням законодавства України, яке регулює спірні правовідносини та фактичним обставинам справи. У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог, тому такі слід задовольнити в повному обсязі.

Аналогічна позиція викладена у постановах Другого апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2026 року у справі №1600/26, П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2026 року у справі №420/39872/25, Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2026 року у справі №260/340/26, Першого апеляційного адміністративного суду від 26 серпня 2026 року у справі 200/1101/26 та Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2026 року у справі №120/16592/25.

Розглядаючи питання про розподіл судових витрат, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України)

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суд досліджує на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №5076-VI), адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 цього Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

За приписами частини 3 статті 27 Закону України №5076-VI до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами цієї правової норми ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Згідно зі статтею 30 Закону України №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:

(1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України №5076-VI);

(2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

(3) Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;

(4) Адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;

(5) Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Зазначене передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України №5076-VI;

(6) Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України №5076-VI.

У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суд, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, має право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Разом із позовною заявою суду надано копію договору про надання правової допомоги №75/в від 01 жовтня 2025 року, додаток №1 до нього.

Згідно пункту 3.3 названого договору сторони дійшли згоди, що вартість правничої допомоги по даному договору становить 6000,00 грн без ПДВ.

Отже, розмір винагороди за надання правничої допомоги визначений сторонами у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвокатського об`єднання, а саме представником позивача складена позовна заява та направлена до суду за допомогою системи «Електронний суд» з дотриманням положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд також ураховує положення частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19.

До того ж, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З огляду на те, що справа, яка розглядається, відноситься до справ незначної складності, незмінність судової практики щодо розгляду спірного у цій справі питання, ураховуючи заперечення іншої сторони, суд приходить до висновку про часткове відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн з урахуванням критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та обсягу наданих стороні, як клієнту, послуг правничої допомоги щодо захисту його прав у суді.

Аналогічна позиція викладена у постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2026 року у справі №120/16592/25.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позову ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та невиплати ОСОБА_1 додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року № 168, у розмірі 30000 гривень у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі Військової частини НОМЕР_1 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за вересень, жовтень, листопад 2025 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року № 168, у розмірі 30 000 грн (тридцять тисяч гривень) у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими розпорядженнями з інтенсивної підготовки для ведення воєнних (бойових) дій у складі Військової частини НОМЕР_2 , включеної до складу резерву Головнокомандувача Збройних Сил України сил оборони держави, за період з 01 по 30 вересня 2025 року, з 01 по 21 жовтня 2025 року, з 25 по 26 жовтня 2025 року, з 30 по 31 жовтня 2025 року, з 01 по 30 листопада 2025 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

11.09.26