Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №120/4792/26 — Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

14 вересня 2026 р. Справа № 120/4792/26

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Чечельницької селищної ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Чечельницької селищної ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача яка полягає у неналежному розгляді його заяви про реєстрацію та декларування місця проживання.

Ухвалою суду від 27.04.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

До суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнає у повному обсязі, в задоволенні позову просить відмовити та зазначає, що він прийняв рішення про відмову у наданні адміністративної послуги з підстав неподання або подання не в повному обсязі необхідних документів або відомостей (відсутня згода всіх співвласників житла на реєстрацію місця проживання.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини та факти, якими обґрунтовувалися вимоги, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

03.04.2026 до Центру надання адміністративних послуг Чечельницької селищної ради звернувся громадянин ОСОБА_2 , як представник ОСОБА_1 із заявою про реєстрацію місця проживання останнього.

Листом від 03.04.2026 стороні позивача відмовлено у реєстрації місця проживання, оскільки особа не подала або подала не в повному обсязі необхідні документи або відомості.

Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України від 11.12.2003 № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» (далі - Закон № 1382-IV) відповідно до Конституції України регулює відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Відповідно до статті 2 Закону № 1382-IV громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

У статті 3 Закону № 1382-IV визначено, що місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

01.12.2021 набув чинності Закон України від 05.11.2021 №1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі - Закон № 1871-IX), яким урегульовані відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг.

За змістом статті 2 Закону №1871-IX, декларування місця проживання особи - повідомлення особою органу реєстрації адреси свого місця проживання шляхом надання декларації про місце проживання в електронній формі з використанням Єдиного державного веб-порталу електронних послуг з подальшим внесенням такої інформації до реєстру територіальної громади; реєстрація місця проживання (перебування) особи - внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Згідно зі статтею 3 Закону № 1871-IX декларування та реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється з метою: 1) створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом; 2) ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою; 3) використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.

У силу частини шостої статті 5 Закону № 1871-IX, реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за заявою такої особи, поданою в паперовій формі до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг, за адресою житла будь-якої форми власності.

За змістом частини 1 статті 9 Закону № 1871-IX у разі реєстрації місця проживання (перебування) особи під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) подається заява про реєстрацію місця проживання (перебування) за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

До заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються: 1) паспортний документ особи або довідка про звернення за захистом в Україні, або документ, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; (...); 3) документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України) (ч. 2 ст. 9 Закону № 1871-IX).

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону №1871-IX, у разі відсутності документів, передбачених пунктом 3 частини другої цієї статті, реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника (співвласників) житла, уповноваженої особи житла.

Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання (перебування) подання особою відомостей та/або документів, не передбачених цим Законом (ч. 2 ст. 9 Закону №1871-IX).

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону № 1871-IX особа, яка декларує або реєструє своє місце проживання (перебування) у житлі, яке не є власністю (співвласністю) такої особи, та за відсутності документів, що підтверджують право на проживання в цьому житлі, під час подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) або декларації про місце проживання надає згоду власника (співвласників) житла чи уповноваженої особи житла на декларування або реєстрацію особою свого місця проживання (перебування) за адресою цього житла у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У разі декларування або реєстрації місця проживання особою, яка є власником (співвласником) цього житла, згода інших співвласників або інших осіб, місце проживання яких зареєстровано / задекларовано в цьому житлі, не вимагається.

У силу п. 3 ч. 1 ст. 12 Закону № 1871-IX, орган реєстрації відмовляє у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи у разі, якщо особа подала документи або відомості, передбачені цим Законом, не в повному обсязі.

Водночас, пунктом 35 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 №265 (надалі - Порядок), для реєстрації місця проживання (перебування) особа або її законний представник (представник), уповноважена особа житла або уповноважена особа спеціалізованої соціальної установи, закладу для бездомних осіб, іншого надавача соціальних послуг з проживанням подає: 1) заяву за формою згідно з додатками 2, 3 і 8; 2) паспортний документ особи або довідку про звернення за захистом в Україні (для осіб, які реєструють місце перебування); (...) 5) документи, що підтверджують: право на проживання (перебування) в житлі, зокрема свідоцтво про право власності, ордер, договір оренди (найму, піднайму), договір найму житла у гуртожитку (для студентів), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші підтверджуючі документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за згодою власника (співвласників) житла, наймача та членів його сім`ї, уповноваженої особи житла (зазначені документи та згода не вимагаються під час реєстрації місця проживання (перебування) малолітніх та неповнолітніх дітей за адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або законних представників (представників), або одного з них; (...).

Відповідно до підпункту 3 пункту 87 Порядку, орган реєстрації відмовляє в декларуванні/реєстрації місця проживання (перебування), знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі, коли особа не подала або подала не в повному обсязі необхідні документи або відомості.

З аналізу наведених вище положень частини другої статті 9, частини першої статті 11 Закону № 1871-IX, підпункту 5 пункту 35 Порядку, слідує, що від особи вимагається надання разом із заявою про реєстрацію місця проживання документів, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі.

Як слідує з матеріалів справи, 03.04.2026 до Центру надання адміністративних послуг Чечельницької селищної ради звернувся громадянин ОСОБА_2 , як представник ОСОБА_1 із заявою про реєстрацію місця проживання останнього за адресою: АДРЕСА_1 .

Так, в даній заяві стороною позивача надано згоду співвласника зазначеної квартири ( ОСОБА_3 ) на відповідну реєстрацію.

В той же час, як свідчать відомості витягу з Державного реєстру речових прав, квартира за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться у спільній частковій власності та окрім ОСОБА_3 перебуває у власності ОСОБА_4 .

Отже, позивач при подачі документів на реєстрацію місця проживання за адресою не надав згоди на реєстрацію місця проживання всіх співвласників,

Відповідно до частини 1 статті 182 статті Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частиною 1 статті 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Відтак, реєстрація місця проживання членів сім`ї співвласника здійснюється за згодою співвласників житла, як єдиного об`єкта нерухомого майна, єдиного житлового приміщення. Зазначена згода не вимагається лише при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників.

Пунктом 87 Порядку встановлено, що орган реєстрації відмовляє в декларуванні/реєстрації місця проживання (перебування), знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі, коли:

1) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про обтяження щодо житла, яке особа декларує або реєструє як місце проживання (перебування), що стосуються заборони декларування/реєстрації місця проживання (перебування) у такому житлі, або перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов`язань (у разі відсутності письмової згоди відповідного іпотекодержателя або довірчого власника на декларування/ реєстрацію місця проживання);

2) відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не відповідають відомостям, зазначеним у поданих особою документах або даних;

3) особа не подала або подала не в повному обсязі необхідні документи або відомості;

4) у поданих особою документах або відомостях містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними (крім випадку, передбаченого пунктом 53 цього Порядку), або строк дії паспортного документа іноземця чи особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, закінчився;

5) звернулася дитина віком до 14 років або особа, не уповноважена на подання документів;

6) житлу, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), не присвоєна адреса у встановленому порядку;

7) за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла;

8) відомості реєстру територіальної громади щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком до 14 років не відповідають відомостям, зазначеним у декларації (заяві), поданій стосовно дитини;

9) дані реєстру територіальної громади щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини віком від 14 до 18 років не відповідають відомостям, зазначеним у декларації (заяві), поданій дитиною.

Так, у Постанові Верховного Суду від 16 квітня 2025 року справі № 420/14889/21, Суд дійшов висновку, що при реєстрації місця проживання особи в житлі, яке перебуває у спільній власності, згода інших співвласників є обов`язковою, а здійснення реєстрації місця проживання особи без надання згоди всіх співвласників є порушенням їхніх прав відповідно до частини першої статті 358 Цивільного кодексу України і пункту 18 Правил №207.

Однак, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує про смерть ОСОБА_4 , що підтверджується відомостями, які містяться у витязі з Державного реєстру речових прав від 09.03.2026 (посилання на витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі 84215125 від 18.02.2026 року).

Тобто ОСОБА_3 є одноособовим власником житла, дала згоду на реєстрацію місця проживання позивача у квартирі і згоди іншого співвласника квартири на проведення реєстраційних дій не може бути надано, оскільки такий помер.

В контексті вказаного, суд звертає увагу, що відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно посадова особа органу реєстрації використовує з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання (перебування), відповідного житла на праві власності чи належності власнику (співвласникам), що надали згоду особі для реєстрації місця проживання (перебування), відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов`язань, що в свою чергу не виключає можливість при встановленні факту перебування квартири у спільній власності згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, встановити факт смерті співвласників такої квартири згідно свідоцтва про смерть, адже в силу вимог п. 35 Порядку заявник може подати інші підтверджуючі документи для підтвердження права проживання в житлі.

Щодо обов`язку гр. ОСОБА_3 отримання свідоцтва про право на спадщину у разі спадкування нерухомого майна, переоформлення права власності як єдиного власника квартири та вчинення реєстраційних дій щодо такої квартири, суд вказує, що встановлення вказаних обставин не входить до компетенції органу державної реєстрації при розгляді заяви про реєстрацію місця проживання, окрім того вказані обставини не стосуються предмету спірних правовідносин у межах даної справи та стосуються виключно цивільних прав та обов`язків гр. ОСОБА_3 .

Окрім вказаного, підставою для відмови в реєстрації позивача за бажаною ним адресою слугувало подання неповного пакету документів, однак, у листі відповідача від 03.04.2026 року №02.19-2/357 не вказано, яких саме документів не надано стороною позивача для проведення відповідної реєстації.

Таким чином, суд приходить висновку, що відмова Центру надання адміністративних послуг Чечельницької селищної ради у реєстрації місця проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 є протиправним та підлягає скасуванню.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 8 Загальної декларації з прав людини 1948 року, кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом.

У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Відповідно до ч. 2 ст. 245 цього Кодексу у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Згідно ч. ч. 3, 4 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

При цьому адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями.

Суд зазначає, що перевірка поданих позивачем документів, під час вирішення питання, що стало предметом спору, належить до повноважень відповідача, у зв`язку із чим виконуючи завдання адміністративного судочинства, передбачене у ст. 2 КАС України, суд дійшов висновку, що для належного судового захисту порушених прав позивача слід зобов`язати Чечельницьку селищну раду повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 від 03.04.2026 та прийняти відповідне рішення, врахувавши висновки суду в даній справі.

Суд наголошує, що при повторному розгляді цього питання відповідач не може прийняти рішення, яке по суті повторює рішення, що визнане судом протиправним, і повинен прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом обставинам у цій справі.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з обранням найбільш ефективного способу захисту порушених прав позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 73 - 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Чечельницької селищної ради, оформлену листом від 03.04.2026 року №02.19-2/357, щодо відмови ОСОБА_1 в реєстрації та декларуванні місця проживання.

Зобов`язати Чечельницьку селищну раду повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 від 03.04.2026 про реєстрацію місця проживання та прийняти відповідне рішення, з урахуванням висновків суду.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Чечельницької селищної ради судовий збір в розмірі 1331,20 (одна тисяча триста тридцять одна гривня 20 копійок).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )

Відповідач: Чечельницька селищна рада Гайсинського району Вінницької області (вул. Героїв Майдану, 4, с-ще Чечельник, Гайсинський район, Вінницька область, 22500, код ЄДРПОУ: 04325957)

Суддя Чернюк Алла Юріївна