Рішення від 21 липня 2026 р. у справі №755/23537/25 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/23537/25

Провадження №: 2/755/4325/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" липня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва у складі:

Головуючого судді - Хромової О.О.

при секретарі - Бовкун М.В.

за участі:

позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії, виділ частки в майні, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до

ОСОБА_2 у якому просить:

1)Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належній їй 2/3 частки майна, а саме: житловим будинком з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, а також земельною ділянкою, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_2 відновити (підключити) електропостачання та не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю;

2)Виділити в натурі ОСОБА_1 належні ій 2/3 частки майна, а саме: житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею 119,40 кв. м, житловою площею 73,90 кв. м, та земельної ділянки площею 0,0616 га за кадастровим номером 8000000000:66:042:0015, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;

3)Припинити право спільної часткової власності ОСОБА_1 на житловий будинок та земульну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку із виділенням в натурі їх частки, а у разі неможливості виділу частки в натурі відповідно до ідеальних часток, здійснити виділ з відхиленням від розміру ідеальних часток, з визначенням грошової компенсації стороні частка якої зменшується.

Також просить стягнути з відповідача на свою користь судові витрати, що складаються із витрат на оплату судового збору у сумі 2 422,40 грн та витрат на професійну правову допомогу у розмірі

17 000,00 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ,

1930 року народження, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 , як діти померлого, вступили в спадщину. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 29 березня 2012 року виданого державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Кисельовою А.Д., на підставі заповіту від 23 серпня 2005 року, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуйко А.О. у реєстрі за № 3179, ОСОБА_1 отримала у спадок 2/3 частки майна, а ОСОБА_2

- 1/3 частку майна, що складається із житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею 119,40 кв. м, житловою площею 73,90 кв. м, що розташований за адресою:

АДРЕСА_1 . Крім того, згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 29 березня 2012 року, виданим державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Кисельовою А.Д., на підставі заповіту від 23 серпня 2005 року, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуйко А.О. у реєстрі за № 3179, ОСОБА_1 отримала у спадок 2/3 частки майна, а ОСОБА_2 - 1/3 частку майна, що складається із земельної ділянки площею 0,0616 га за кадастровим номером 8000000000:66:042:0015, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, сторони є співвласниками спадкового майна, розташованого за адресою:

АДРЕСА_1 .

Упродовж тривалого часу відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні належному їй майні, шляхом використання більшої частки майна ніж визначено свідоцтвом про право на спадщину за заповітом. Зазначає, що відповідач перерізав кабель електропостачання, в результаті чого позивач змушена проживати в будинку без світла. Оскільки розрахункові рахунки відкритті на ім`я відповідача, ДТЕК «Київські електромережі» відмовляється відновлювати електропостачання та радить вирішувати дане питання безпосереднього з ОСОБА_2 , який, в свою чергу, на пропозицію позивача щодо спільного користування будинком та господарськими спорудами не реагує, вважаючи, що правомірно займає більшу частину будинку. Спірний житловий будинок фактично складається із окремих приміщень, які мають самостійні входи та можуть бути використані для окремого проживання. Надвірні споруди та будівлі також можуть бути розподілені між співвласниками відповідно до їх часток у праві власності.

Відповідач відмовляється мирним шляхом вирішити спір, встановивши порядок користування майном, а також чинить перешкоди позивачу у користуванні належній їй на праві власності частці майна.

З огляду на викладене, позовні вимоги просив задовольнити та вирішити питання про розподіл судових витрат.

В порядку автоматизованого розподілу справ між суддями заяву передано на розгляд судді Хромовій О.О.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 грудня 2025 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22 січня 2026 року на 15 год. 30 хв.

22 січня 2026 року підготовче засідання, призначене на 15 год. 30 хв., знято з розгляду у зв`язку із відсутністю електропостачання в приміщенні суду. Наступне підготовче засідання призначено на

25 лютого 2026 року на 16 год. 30 хв.

23 січня 2026 року (вхід. № 3644) позивач ОСОБА_1 подала до суду клопотання, у якому просила не затягувати розгляд справи, оскільки будинок за адресою: АДРЕСА_1 , з

28 червня 2025 року відключений від мережі електропостачання. Вважає, що відповідач ОСОБА_2 навмисно затягує розгляд справи та не з`явився у судове засідання.

25 лютого 2026 року у підготовчому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримала, заяв та клопотань не мають, проти закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті не заперечувала.

Відповідач ОСОБА_2 у підготовче засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання повідомлявся належним чином. Конверт з ухвалою про відкриття провадження у справі, що направлявся на адресу зареєстрованого місця проживання відповідача, повернувся до суду не врученим з відміткою оператора поштового зв`язку Укрпошта про причини повернення - «одержувач відсутній за вказаною адресою».

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 25 лютого 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14 квітня 2026 року на 10 год. 30 хв.

Судове засідання призначене на 14 квітня 2026 року на 10 год. 30 хв., знято із розгляду у зв`язку із перебуванням судді Хромової О.О. у відпустці. Наступне судове засідання призначено на 03 червня

2026 року на 11 год. 30 хв.

03 червня 2026 року протокольною ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва, занесеною до протоколу судового засідання, у зв`язку із першою неявкою відповідача у судове засідання та відсутністю відомостей про належне повідомлення останнього про дату, час та місце розгляду справи, судове засідання відкладено на 22 липня 2026 року на 15 год. 30 хв.

22 липня 2026 року у судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити, надала пояснення аналогічні викладеним у позові.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином. Відповідно до наявного в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення, конверт із судовою повісткою на 22 липня 2026 року на 15 год. 30 хв., що направлявся за адресою місця реєстрації ОСОБА_2 отримано 24 червня 2026 року.

Правом на подання відзиву відповідач не скористався.

Відповідно до положень частини першої статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За наведених обставин, відповідно до вимог частини першої статті 281 ЦПК України суд ухвалив провести заочний розгляд справи та ухвалити у справі заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, вислухавши пояснення позивача, суд приходить до таких висновків.

Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ № 141117 від

09 квітня 2001 року, зареєстрованого в Книзі актів за № 66-2-03697, виданого на підставі рішення Київської міської ради від 27 квітня 2000 року № 106-3/827, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0.0616 га за кадастровим номером 66042015. Зазначене також підтверджується копією Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 03 жовтня 2013 року № НВ-8000047082013.

З копії свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 29 березня 2012 року посвідченого державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Кисельовою А.Д. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-316, вбачається, що на підставі заповіту від 23 серпня 2005 року посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуйко А.О. у реєстрі за

№ 3179, спадкоємцями майна ОСОБА_3 , 1930 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є його дочка ОСОБА_1 - 2/3 частки майна, та син ОСОБА_2 - 1/3 частки майна. Спадщина, на яку в указаних частках видано свідоцтво складається з житлового будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому

ОСОБА_3 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві приватної власності, посвідченого Державним нотаріусом Сьомої Київської державної нотаріальної контори 13 березня 1957 року у реєстрі за № 2302, та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 вересня 1973 року у реєстрову книгу № 21575 за реєстровим № 119-67, реєстраційний № 35672391. Вартість 2/3 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд становить 151 302,00 грн.

Також з копії свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 29 березня 2012 року посвідченого державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Кисельовою А.Д. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-320, вбачається, що на підставі заповіту від 23 серпня 2005 року, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуйко А.О. у реєстрі за

№ 3179, спадкоємцями майна ОСОБА_3 , 1930 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є його дочка ОСОБА_1 - 2/3 частки майна, та син ОСОБА_2 - 1/3 частки майна. Спадщина, на яку в указаних частках видане свідоцтво, складається із земельної ділянки за кадастровим номером

80 000 000 00:66:042:0015, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належала померлому ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-КВ

№ 141117, виданого на підставі рішення Київської міської ради від 27 квітня 2000 року № 106-3/827, та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю від 09 квітня

2001 року № 66-203697. Зазначена земельна ділянка площею 0,0616 га, призначена для обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Нормативна грошова оцінка 2/3 частини земельної ділянки становить 200 685,88 грн.

В матеріалах справи міститься копія Витягів про реєстрацію в Спадковому реєстрі видачі свідоцтв про право на спадщину від 29 березня 2012 року № 3-316 та № 3-320.

Право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок загальною площею 119,4 кв. м та земельну ділянку за кадастровим номером 8000000000:66:042:0015 площею

0,0616 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від

11 липня 2025 року.

До матеріалів справи також долучено Технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 14 жовтня 2011 року, який містить схематичний план земельної ділянки садибного (індивідуального) житлового будинку та план будинку.

З експлікації приміщень до плану житлового будинку садибного типу № 8, літ. А,

АДРЕСА_1 (додаток 2.2) встановлено, що загальна площа примішень складає 119,4 кв. м житлова - 73,9 кв. м, допоміжна - 45,5 кв. м, зокрема:

-по квартирі АДРЕСА_2 : загальна площа 71,5 кв. м, житлова - 37,5 кв. м, допоміжна - 34,0 кв. м;

-по квартирі АДРЕСА_3 : загальна площа 47,9 кв. м, житлова - 36,4 кв. м, допоміжна - 11.5 кв. м.

Також долучено таблицю з назвами та описом головних конструктивних елементів будівель та споруд.

Також долучено Технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлений ТОВ «Експертне бюро «Рідний дім» 24 жовтня 2025 року на замовлення ОСОБА_1 до якого долучено наступні документи: схематичний план об`єкта, план поверху, експлікація приміщень, характеристику об`єкта нерухомого майна (узагальнену інформацію), витяг з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 24 жовтня

2025 року.

До позовної заяви також долучено копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Дніпровським РУ ГУ МВС України в місті Києві 11 червня 1999 року, що належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера ОСОБА_1 та претензію (досудову вимогу) ОСОБА_1 до ОСОБА_2 від 05 листопада 2025 року.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Право володіння - це юридично забезпечена можливість господарського впливу особи на річ, це право не зводиться виключно до можливості реального фізичного впливу на річ, право володіння - це і можливість «безконтактного» впливу.

Право користування - це юридично забезпечена можливість вилучення з майна корисних властивостей.

Право розпорядження - це юридично забезпечена можливість визначати юридичну долю майна шляхом вчинення певних дій (продаж, передача в найм, дарування, знищення, відмова тощо).

Згідно із частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 355 ЦК України встановлено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Відповідно частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право власності (співвласника) житлового приміщення передбачає, насамперед, право на використання помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї (статті 383 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

У розумінні статті 391 ЦК України вимога власника про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном є негаторним позовом. Такі вимоги заявляються власником, якщо між ним та порушником його прав відсутні договірні відносини, тобто це речово-правовий засіб захисту. Вимоги усунути порушення не пов`язані з позбавленням права володіння. Негаторний позов може бути пред`явлений у межах строку існування правопорушення. Якщо перешкоди усунено, то відпадають і підстави на пред`явлення негаторного позову. Власник майна як позивач не зобов`язаний доводити неправомірність дій відповідача. Власник має доказати факт існування перешкод у здійсненні користування та розпорядження майном. Особа, яка створює перешкоди - відповідач має довести правомірний характер своєї поведінки для того, щоб негаторний позов не підлягав задоволенню.

На обґрунтування позовної вимоги щодо усунення перешкод у користуванні майно, шляхом зобов`язання відповідача відновити електропостачання, ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_2 перерізав кабель електропостачання, і, як наслідок, позивач вже довгий час змушена проживати в будинку без світла, оскільки ДТЕК «Київські електромережі» відмовляється відновлювати електропостачання з посиланням на те, що розрахункові (особові) рахунки відкриті на ім`я відповідача. Також 28 червня 2025 року позивач звернулась до поліції із заявою щодо протиправних дій відповідача, на що отримала пораду щодо необхідності вирішити це питання безпосередньо з відповідачем.

Відповідно до частини першої статті 50 ЖК Української РСР жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам.

За змістом пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами (пункту 2 частини першої статті 5 зазначеного Закону).

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 7 цього ж Закону споживач має право одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів; на усунення протягом строку, встановленого договорами про надання житлово-комунальних послуг або законодавством, виявлених недоліків у наданні житлово-комунальних послуг.

Обов`язковість забезпечення електропостачання в житлових будинках та житлових приміщеннях передбачена державними будівельними нормами - ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення», затвердженими наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26 березня 2019 року № 87, та ДБН В.2.5-23:2010 «Проектування електрообладнання об`єктів цивільного призначення», затверджені наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 15 лютого 2010 року.

Таким чином, забезпечення електропостачання у житлових приміщеннях - це необхідна складова належних умов проживання у житловому приміщенні. Припинення електропостачання у житлове приміщення суттєво погіршує умови проживання та перебування у ньому.

Відтак, право на отримання комунальних послуг є нерозривно пов`язане з правом користування житловим приміщенням і таке не вимагає будь-якого додаткового оформлення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для позбавлення користувача житлового приміщення права отримувати комунальні послуги.

Зазначений правовий висновок відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі

№ 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті

16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Суди не можуть виходити лише з наявності в особи певного права, але мають перевірити добросовісність його здійснення, зокрема, причину та мету дій особи в межах наданого їй права, усвідомлення особою, яка здійснює право, того, що таким чином порушуються та обмежуються права та законні інтереси інших осіб, тощо.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 319 ЦК України власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Водночас, позивачем не надано доказів на підтвердження відсутності електропостачання в будинку ОСОБА_1 , в тому числі, але не виключно, у вигляді: акту обстеження будинку/електроустановки, звернення позивача до оператора системи розподілу або ДТЕК «Київські електромережі» та відповіді останніх, акту оператора системи розподілу, довідки чи іншого документу ДТЕК «Київські електромережі», показів свідків, висновка експерта/спеціаліста та ін. Саме по собі твердження позивача, викладене у позовній заяві, не можу слугувати доказом відсутності (відключення) електропостачання за адресою спірного житлового будинку. Матеріали справи протилежного не містять.

Верховний суд у постанові від 27 липня 2023 року у справі № 756/92/22 наголосив, що обставини щодо відсутності електропостачання та стану інженерних мереж мають бути підтверджені належними доказами, а доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Крім того, суд звертає увагу позивача на те, що сам по собі, ймовірний, факт відсутності електропостачання не підтверджує протиправності дій відповідача, оскільки позивачем також не доведено, що саме ОСОБА_2 здійснив відключення або іншим чином створив перешкоди в електропостачанні до будинку позивача, та що на відповідача законом або договором покладено обов`язок відновлення такого електропостачання, як і не зазначено які конкретні дії повинен вчинити відповідач для відновлення електропостачання.

Таким чином, вимога позивача про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом зобов`язання відповідача відновити електропостачання, задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги позивача про виділ частки майна в натурі, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно зі статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

У статтях 358, 361 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньої згоди і кожний співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Із зазначених вище норм ЦК України випливає, що кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в праві спільної часткової власності.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено його відокремлену частину, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 квітня 2025 року у справі № 357/3145/20 зазначила: «У результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному із співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з врахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України, частини першої статті 50 ЖК України.

Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, відповідно до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Подібні висновки викладено у постановах Верховний Суду від 19 травня 2021 року у справі

№ 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Верховний Суд України у постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 дійшов висновку, що у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

При цьому необхідно враховувати, що після поділу майна, що є у спільній частковій власності (в порядку статтею 367 ЦК України), так і після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України (у разі, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам) право спільної часткової власності припиняється, кожному із співвласників має бути визначена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Таким чином, суд повинен зазначити в рішенні, яка частка із спірного майна надається позивачу, тим самим визначивши конкретний окремий об`єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача.

Аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

У постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 201/1346/18 (провадження

№ 61-7308св22) зазначено, що «системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 367, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ (виділ частки) будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася».

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість поділу будинку відповідно до часток співвласників. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2012 року у справі № 6-12цс13, а також у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі

№ 173/1607/15-ц, від 11 жовтня 2021 року у справі 607/14338/19-ц, від 01 грудня 2021 року у справі

№ 688/4007/19, від 09 листопада 2022 року у справі № 592/15122/19 та від 10 липня 2024 року у справі

№ 752/22726/20.

Поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси.

Не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частинами першою, другою статті 376 ЦК України.

За змістом положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами, як серед іншого, висновками експертів.

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»).

Висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань (частини перша, друга статті 102 ЦПК України).

Отже, з метою встановлення правомірності заявлених позовних вимог, та наявності технічної можливості виділу часток майна в натурі, для всебічного, повного та об`єктивного розгляду спору, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право.

Позивач до позовної заяви висновку судової будівельно-технічної та/або земельно-технічної експертизи не долучила. Правом подати до суду клопотання про призначення відповідного виду експертизи також не скористалась.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником 2/3 часток спірного житлового будинку з відповідними надвірними будівлями та спорудами та земельної ділянки за адресою:

АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 - 1/3 частки такого майна.

На підтвердження можливості виділу в натурі належної позивачу частки у праві спільної часткової власності на нерухоме майно ОСОБА_1 надала: Технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 14 жовтня 2011 року, який містить схематичний план земельної ділянки садибного (індивідуального) житлового будинку та план будинку, а також Технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлений ТОВ «Експертне бюро «Рідний дім» 24 жовтня 2025 року на замовлення ОСОБА_1 .

Водночас, технічний паспорт не є тотожним висновку експерта про технічну можливість виділу часток.

Крім того, сформовані позивачем позовні вимоги не містять можливого варіанту розподілу спірного домоволодіння, найбільш прийнятного з точки зору доцільності та оптимальний для обох сторін.

Таким чином, враховуючи, що позивач не довела належними та допустимими доказами технічну можливість поділу будинку відповідно до часток сторін у праві спільної частковій власності на нього, не довела розміру збільшення чи зменшення часток кожного співвласника при проведенні реального поділу, дійсної вартості спірного будинку та земельної ділянки, а, отже, необхідності сплати та розміру компенсації одному із співвласників за зменшення його частки, позовна вимога про виділ частки майна в натурі, також задоволенню не підлягає.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті

81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Цивільна справа підлягає вирішенню з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Таким чином, враховуючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, з огляду на те, що позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії, виділ частки в майні, задоволенню не підлягає.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частини першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, відповідно до пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються у разі відмови в позові на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 19, 41 Конституції України, Законом України «Про житлово-комунальні послуги», статтями 311, 317, 319, 321, 355, 356, 358, 361, 364, 383, 386, 391, 396 ЦК України, статтями 9, 50 ЖК Української РСР, статтями 12, 13, 51, 76-81, 82, 89, 103, 141, 229, 258, 259, 263-265, 268, 273, 280, 281, 354, 355 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, зобов`язання вчинити дії, виділ частки в майні, - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_4 .

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , адреса місця реєстрації:

АДРЕСА_4 .

Повний текст рішення виготовлено 11 вересня 2026 року.

Суддя О.О. Хромова