Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №755/115/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 755/115/25

провадження № 61-636св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Костенко Тетяна Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Ганни Іванівни, на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року, ухвалену в складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Костенко Т. А., про визнання частково недійсним шлюбного договору, поділ спільного майна подружжя.

Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що 24 листопада 2007 року між ним та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб міським відділом реєстрації актів цивільного стану Бердичівського міськрайонного управління юстиції Житомирської області, за актовим записом № 971.

За час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 , про що 15 липня 2021 року було укладено відповідний договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Чижиковим О. О. Титульним власником (покупцем) вказаної квартири є ОСОБА_2 , і згідно з пунктом 7 цього договору на його укладення та підписання була надана заява чоловіка покупця, ОСОБА_1 , про його згоду на купівлю квартири.

З часом стосунки між сторонами погіршилися.

02 серпня 2024 року вони уклали шлюбний договір.

Незважаючи на дії позивача, спрямовані на збереження шлюбу, відповідачка подала заяву про розірвання шлюбу.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2024 року шлюб між ними розірвано (справа № 755/16131/24).

Вважає, що укладений шлюбний договір грубо порушує норми чинного законодавства України та ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Так, у пункті 3 шлюбного договору подружжя дійшли згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу України і про те, що вони вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, дарування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя непотрібна.

Пунктом 3.2. шлюбного договору встановлено, що все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбано, набуто чи зареєстровано. Таким чином, за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Враховуючи умови укладеного між сторонами шлюбного договору, до відповідачки фактично перейшло право приватної власності на єдине нерухоме майно - квартиру, яка перебувала у спільній сумісній власності та була набута у шлюбі. Усе рухоме майно, що перебувало в квартирі та було придбано в період шлюбу за спільні кошти, також перейшло у її приватну власність.

Вказував, що у нього відсутнє будь-яке інше нерухоме майно, де б він мав можливість проживати в м. Києві чи Київській області, що підтверджується відповідними документами. Враховуючи його щомісячні доходи, фактично відсутня можливість у майбутньому придбати іншу нерухомість, навіть орендувати житло в м. Києві буде складно, оскільки в цьому випадку майже вся отримана заробітна плата буде спрямовуватися на оплату оренди житла.

Тобто після укладення шлюбного договору він був поставлений у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки фактично був змушений передати право власності на єдине своє житло відповідачці, водночас сам залишився без будь-якого іншого житла та на цей час не має постійного місця проживання.

Щодо визнання за ним 1/2 частини квартири вказував, що спірне майно було придбано у зареєстрованому шлюбі, а оскільки відповідачка нібито з метою збереження шлюбу змусила його укласти оспорюваний шлюбний договір, чим поставила його у невигідне матеріальне становище, а після укладення шлюбного договору майже одразу подала заяву про розірвання шлюбу, він вважав, що були порушені його права. Тому слід визнати спірне майно спільною сумісною власністю подружжя та поділити його.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 на підставі статей 9, 60, 93, 97, 103 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив суд:

1) визнати шлюбний договір, укладений 02 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т. А., зареєстрований в реєстрі за № 1151, недійсним в частині:

? пункту 3, згідно з яким подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, парування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна;

? підпункту 3.2., згідно з яким все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване з Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2021 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000;

? підпункту 3.4., згідно з яким все рухоме майно, що знаходиться в об`єктах нерухомого майна, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке нерухоме майно придбане або набуте;

? підпункту 3.8., згідно з яким у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, корпоративні права (частки у статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване.

2) поділити майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наступним чином:

? визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

? визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 року, ухваленим у складі судді Катющенко В. П., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. ОСОБА_1 не надав суду належні, допустимі та достатні докази, які б поза розумним сумнівом свідчили про наявність підстав для визнання шлюбного договору недійсним згідно зі статтею 103 СК України та статтями 203, 215 ЦК України.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», яка закріплена в частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає обов`язковому доведенню стороною, яка заявила такі позовні вимоги. Оскільки позивач не довів, що оспорюваний шлюбний договір порушив баланс інтересів та поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд дійшов висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог.

З огляду на встановлену необґрунтованість вимог у частині визнання недійсними окремих пунктів шлюбного договору, за правилами статті 97 СК України суд також відмовив у задоволенні позовних вимог у частині поділу спільного майна подружжя, оскільки на спірну квартиру не поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України) і вона на законних підставах належить відповідачці на праві особистої приватної власності.

Суд застосував норми СК України та ЦК України, постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», а також релевантну судову практику, зокрема правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду у подібних спірних правовідносинах.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Мироненка О. О. , задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 липня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано шлюбний договір, укладений 02 серпня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т. А., зареєстрований у реєстрі за № 1151, недійсним у частині:

- пункту 3, згідно з яким подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, парування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі

в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна;

- підпункту 3.2., згідно з яким все нерухоме майно, належне чоловіку або дружині, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу,

є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому

з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином, за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2021 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000.

- підпункту 3.8., згідно з яким у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти нерухомого майна, належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване.

Поділено майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , наступним чином:

- визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що шлюбний договір є видом цивільного договору, тому на відносини з приводу його укладення також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки учасників відносин, заборони зловживання правом, вимоги дотримання моральних засад суспільства тощо.

Повне та беззастережне скасування у певних відносинах презумпції спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, є можливим виключно за умови, якщо це не призводитиме до виникнення ситуації, коли одному із подружжя передбачається передання в особисту власність фактично усього майна, набутого ними спільно за час шлюбу.

Апеляційний суд виходив з того, що шлюбний договір може містити особливі умови про розподіл спільного майна певним чином, відмінним від визначеного законодавством, а не запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. Отже, спірна квартира була придбана сторонами у спільну сумісну власність подружжя.

При цьому апеляційний суд зазначив, що не підлягають задоволенню вимоги позивача у частині визнання недійсним шлюбного договору в частині, що не стосується нерухомого майна. Матеріали справи не містять будь-яких доказів наявності на праві власності у позивача чи відповідачки іншого рухомого майна, корпоративних прав (часток у статутному капіталі юридичних осіб, акцій у компаніях, активів тощо), про які йдеться в шлюбному договорі. За відсутності доказів наявності у сторін такого майна підстав вважати порушеними права позивача укладеним шлюбним договором немає. Відсутність порушеного права є окремою, самостійною і достатньою підставою для відмови в задоволенні позову.

На підставі положень частини тринадцятої статті 141 ЦПК України апеляційний суд стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 14 710,58 грн.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

14 січня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шкнай Г. І., через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2026 року поновлено представникові ОСОБА_2 - адвокату Шкнай Г. І., строк на касаційне оскарження судового рішення. Касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Вимоги ухвали Верховного Суду від 21 січня 2026 року виконано.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2026 року клопотання про зміну чи доповнення касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Г. І., на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року залишено без розгляду. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 755/115/25.

01 квітня 2026 року матеріали цивільної справи № 755/115/25 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Шкнай Г. І., просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 липня 2025 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаної постанови апеляційного суду заявниця зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, посилаючись на те, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21; постановах Верховного Суду від: 04 грудня 2024 року у справі № 754/12379/20, 05 березня 2025 року у справі № 362/1998/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми частини п`ятої статті 93 та статті 97 СК України. Положення пункту 3 та підпунктів 3.2., 3.8. шлюбного договору встановлюють виключно правовий режим майна, набутого під час шлюбу, та не передбачають жодної фактичної передачі права власності. Визначення правового режиму майна згідно зі статтею 97 СК України є правом подружжя та не суперечить частині п`ятій статті 93 СК України.

Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав за ОСОБА_2 з 15 липня 2021 року, що підтверджується реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 176311980000. Таким чином, вона є титульним власником спірного майна. Вказане майно було придбане за її особисті кошти, отримані в результаті відчуження нерухомості батьків (квартири та гаража).

При цьому в договорі купівлі-продажу вказаної квартири була лише згода чоловіка на її придбання, яка не підтверджує спільності коштів.

Наявність у позивача іншого житлового майна має істотне значення для оцінки тверджень позивача щодо «надзвичайної матеріальної невигоди», яку начеб-то створює шлюбний договір, оскільки свідчить про те, що він не залишився без житлової площі та місця проживання.

Визнаючи положення шлюбного договору недійсними, апеляційний суд не надав належної правової оцінки обставинам добровільного укладення шлюбного договору між позивачем та відповідачкою, попри те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази примусу, обману, введення в оману чи іншого впливу, що могли б поставити позивача у становище нерівноправності чи обмеження волі при вчиненні правочину.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову в частині розподілу судових витрат, не надав належної правової оцінки процесуальному статусу відповідачки як особи з інвалідністю II групи та неправомірно стягнув з неї судовий збір.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 04 березня 2026 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Мироненко О. О., заявлено клопотання про поновлення строку на подання відзиву. Крім того, він заперечує проти доводів представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Г. І., та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року - без змін.

Однак, до відзиву не додано доказів направлення його всім учасникам справи, а саме приватному нотаріусу Костенко Т. А.

Відповідно до частини п`ятої статті 178, частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи. Ураховуючи невиконання ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Мироненко О. О., вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України, поданий відзив на касаційну скаргу підлягає поверненню без розгляду.

Інші процесуальні звернення

27 квітня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шкнай Г. І., через підсистему «Електронний суд» подала доВерховного Суду заяву про забезпечення позову.

28 квітня 2026 року ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Мироненко О. О.,через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заперечення на заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2026року у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Г. І., про забезпечення позову у цій цивільній справі відмовлено.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 24 листопада 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2024 року у справі № 755/16131/24 (а.с. 33, 38-40).

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі з метою врегулювання майнових відносин між подружжям 02 серпня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Костенко Т. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1151 (а.с. 36-37).

Згідно з пунктом 3 шлюбного договору подружжя дійшло згоди про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 Сімейного кодексу України і вважають його особистою приватною власністю кожного з них та встановлюють, що при відчуженні (продаж, міна, дарування, передача в оренду, найм), купівлі та передачі в заставу (іпотеку) такого майна згода другого з подружжя не потрібна.

Відповідно до умов підпункту 3.2. шлюбного договору, все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо) належні чоловіку або дружині, придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте чи зареєстроване. Таким чином, за дружиною залишається право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 15 липня 2021 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176311980000.

Згідно з підпунктом 3.4. шлюбного договору, все рухоме майно, що знаходиться в об`єктах нерухомого майна, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке нерухоме майно придбане або набуте.

Відповідно до умов підпункту 3.8. шлюбного договору, у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, корпоративні права (частки у Статутному капіталі юридичних осіб, акції у компаніях, активи тощо), належні чоловіку або дружині, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте або зареєстроване.

У пункті 9 шлюбного договору визначено, що нотаріусом роз`яснено подружжю положення чинного законодавства щодо порядку укладення шлюбних договорів, підстав та наслідків визнання їх недійсними, зміст статей 203, 215-236, 355, 368, 369 ЦК України, статей 57-74, 92-103 СК України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Г. І., підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У частинах першій, дев`ятій статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, відповідно до яких домовленість сторін не повинна суперечити вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому контексті слід розуміти імперативні норми, які встановлюють заборону на договірне врегулювання сімейних правовідносин відносин подружжя.

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору, а також положення глав 52 та 53 ЦК України, якими визначено поняття, умови договору, порядок його укладення, зміни та розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони можуть врегульовувати свої відносини у договорі на власний розсуд, за винятком випадків, коли: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; така заборона випливає зі змісту відповідного акта законодавства; або домовленість сторін суперечить суті правовідносин між ними.

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203 та 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент його вчинення сторонами загальних вимог, установлених законом, зокрема: 1) зміст шлюбного договору не повинен суперечити вимогам законодавства України та моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Відповідно до статті 97 СК України подружжя має право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до шлюбу або під час шлюбу. У частинах другій, третій та п`ятій цієї статті передбачено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та визнати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а також визначити порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу. Крім того, сторони вправі включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

У пункті 102 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) зроблено висновок про те, що умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.

Водночас частинами четвертою та п`ятою статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо змісту шлюбного договору, а саме: по-перше, шлюбний договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавчим регулюванням; по-друге, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Таким чином, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, установлених ЦК України, норми частин четвертої та п`ятої статті 93 СК України передбачають спеціальні, додаткові обмеження щодо можливого змісту шлюбного договору.

Положення частини п`ятої статті 93 СК України підлягає тлумаченню як таке, що стосується виключно майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя та передається за шлюбним договором у особисту приватну власність іншого з подружжя.

Верховний Суд звертає увагу, що квартира АДРЕСА_1 була придбана на підставі договору купівлі-продажу від 15 липня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Чижиковим О. О. Титульним власником (покупцем) вказаного майна є ОСОБА_2 . Право особистої приватної власності на цю квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 липня 2021 року (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 176311980000). Оскільки зазначена квартира не передавалася за шлюбним договором іншому з подружжя, положення частини п`ятої статті 93 СК України до цих правовідносин не застосовуються.

Разом з тим, свобода договору у сфері регулювання майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою, а сторони не вправі визначати у шлюбному договорі такі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного з подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», використана у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України, а надані докази - оцінці судом за правилами цивільного процесуального законодавства. Водночас положення статті 97 СК України надають подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, і не містять заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.

Схожий за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20, від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18, від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21, від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20.

Як на підтвердження свого надзвичайно невигідного матеріального становища внаслідок укладення шлюбного договору ОСОБА_1 посилався на те, що покупцем за договором купівлі-продажу від 15 липня 2021 року є відповідачка - ОСОБА_2 , в результаті чого відповідно до умов шлюбного договору в її особистій приватній власності залишається квартира АДРЕСА_1 .

Перевіряючи обґрунтованість зазначених доводів, Верховний Суд керується загальними засадами цивільного судочинства щодо доказування.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як убачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюбний договір від 02 серпня 2024 року, у якому сторони, реалізуючи принцип свободи договору, самостійно визначили свої майнові права та обов`язки, зокрема погодили договірний правовий режим майна.

Оспорюваний шлюбний договір укладений сторонами у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Пунктами 5, 6, 7 договору визначено, що:

? подружжя заявляє, що ніхто з них не поставлений цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

? подружжя підтверджує, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення. Подружжя однаково розуміє значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажає настання саме тих правових наслідків, що створюються цим договором, а також свідчить, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать особисті підписи чоловіка та дружини на договорі;

? подружжя підтверджує, що не мають жодних зауважень, доповнень або суперечностей відносно умов цього договору.

Колегія суддів Верховного Суду наголошує, що наведені умови договору не мають формального характеру, а є результатом реалізації принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України. Сама собою подальша незгода однієї зі сторін із наслідками виконання умов договору, незадоволення його змістом або зміна сімейних відносин (зокрема й припинення шлюбу) не можуть свідчити про відсутність вільного волевиявлення на момент його укладення.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, належним чином виконавши вимоги щодо процесуальної оцінки доказів, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не довів належними та достатніми доказами обставин те, що шлюбний договір поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище. При цьому судом першої інстанції правильно встановлено, що спірна квартира була придбана на ім`я ОСОБА_2 до укладення шлюбного договору, а ОСОБА_1 на час вчинення правочину не висловлював заперечень проти набуття нею цієї нерухомості.

Натомість суд апеляційної інстанції на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернув, безпідставно скасував законне й ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права рішення суду першої інстанції та помилково задовольнив позовні вимоги. За таких обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційного суду і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

У підпункті «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», то судовий збір за подання касаційної скарги підлягає стягненню зі ОСОБА_1 на користь держави.

При поданні позовної заяви ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 5 884,23 грн.

Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір за подання касаційної скарги на рішення суду, яка подана фізичною особою або фізичною-особою підприємцем становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги від розміру оспорюваної суми, але не більше 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб за позовними заявами майнового характеру, а у справах, в яких предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав (крім права власності на майно), відшкодування шкоди здоров`ю (крім моральної шкоди), - не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Таким чином, за подання касаційної скарги підлягав стягненню судовий збір

у розмірі 9 414,76 грн (5 884,23 грн х 200% х 0,8).

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Шкнай Ганни Іванівни, задовольнити.

Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 липня 2025 року залишити в силі.

Стягнути зі ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 414,76 грн (дев`ять тисяч чотириста чотирнадцять гривень 76 копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк