Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №443/1762/20 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 443/1762/20

провадження № 61-3642св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Ходорівська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2024 року у складі судді Павліва А. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, вимоги якого

в подальшому були збільшені, до ОСОБА_2 , Ходорівської міської ради про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсним акта про право приватної власності на земельну ділянку.

Позов, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог, мотивований тим, що рішенням виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня

1995 року № 9 у власність ОСОБА_4 передано земельну ділянку площею 0,055 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель,

а 16 червня 1999 року на цю земельну ділянку видано державний акт на право власності на землю серії І-ЛВ № 059099.

Позивач вказувала, що у завданні № 900 на виготовлення технічної документації з видачі державного акта на право приватної власності на землю, затвердженому Жидачівським районним відділом земельних ресурсів

08 грудня 1998 року, вказана ділянки зазначена площею

0,05 га. В акті обстеження і погодження меж земельної ділянки, що передаються у приватну власність, не зазначено суміжних землекористувачів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , до яких за погодженням меж суміжної присадибної земельної ділянки ніхто не звертався, а вказано суміжних землекористувачів: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_7, проте у відповідних графах їхніх підписів немає, так само, як немає підпису землекористувача

ОСОБА_4 . У цьому акті внесено відомості, що не відповідають дійсності та суперечать матеріалам інвентаризаційної справи. У технічному звіті немає частини документів згідно зі змістом. У висновку державної землевпорядної експертизи від 15 червня 1999 року № 1531 містяться зауваження, однак доказів їх усунення немає. Крім цього, наявні в матеріалах технічного звіту документи суперечать один одному, матеріалам інвентаризаційної справи не відповідають завданню на виготовлення технічної документації щодо площі та конфігурації земельної ділянки. Законність будівництва цегляного гаража на земельній ділянці АДРЕСА_1 та реєстрація його

в БТІ, факт законності користування земельною ділянкою

АДРЕСА_1 та подальше збільшення її площі підтверджуються наявними

у справі документами.

На переконання позивача, за наведених обставин при винесені 17 січня

1995 року виконавчим комітетом Ходорівської міської ради рішення та під час підготовки технічної документації і видачі державного акта серії

І-ЛВ № 059099 були використані відомості, які не відповідали дійсності.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня 1995 року № 9 в частині передання у приватну власність земельної ділянки площею 0,055 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель на АДРЕСА_2 (зараз - АДРЕСА_3 ; визнати недійсним акт про право приватної власності на землю серії

І-ЛВ № 059099, виданий Ходорівською міською радою 16 червня 1999 року згідно з рішенням виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня

1995 року № 9.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня

2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження порушення її права на земельну ділянку, зокрема: не доведено, що саме відповідач як суміжний землекористувач порушила межі належної їй земельної ділянки.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення,

а рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня

2024 року - без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги

18 березня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив неправильний висновок про те, що належним відповідачем у справі має бути виконавчий комітет Ходорівської міської ради. Апеляційний суд не надав жодної оцінки доводам апеляційної скарги і висновкам суду першої інстанції.

Аргументи інших учасників справи

02 травня 2025 року Ходорівська міська рада подала до Верховного Суду відзив, у якому просить розглянути касаційну скаргу за відсутності представника Ходорівської міської ради та ухвалити рішення за наявними

у справі матеріалами. Заявник вказує, що право на прийняття рішення про передання земельної ділянки у приватну власність громадянам були наділені виключно сільські, селищні чи міські ради народних депутатів, а не їх виконавчі комітети.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Жидачівського районного суду Львівської області.

22 травня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

Рішенням виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня

1995 року № 9 і додатком 1 до цього рішення вирішено передати у приватну власність ОСОБА_4 0,05 га на АДРЕСА_4 .

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії

І-ЛВ № 059099 від 16 червня 1999 року та планом зовнішніх меж

ОСОБА_4 на підставі рішення виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня 1995 року № 9 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0551 га в межах згідно з планом. Земельна ділянка розташована на території м. Ходорова та призначена для обслуговування житлового будинку. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 603. Опис меж: від «А» до «Б» - земельна ділянка ОСОБА_9 (26,60), від «Б» до «В» - землі ради (20,75), від «В» до «Г» - земельна ділянка ОСОБА_8 (26,60), від «Г» до «А» - земельна ділянка ОСОБА_7 (20,75).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 жовтня 2000 року, зареєстрованого у реєстрі за № 1150, спадкоємцем зазначеного

у заповіті майна ОСОБА_5 є ОСОБА_1 . До складу спадкового майна увійшли: квартира АДРЕСА_5 та два грошові вклади.

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 07 вересня 2001 року, зареєстрованого у реєстрі за № 1337, ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купила житловий будинок разом

з господарськими спорудами, що розташовані на АДРЕСА_2 та земельну ділянку 0,0551 га, що розташована на території м. Ходорів

і передана для обслуговування житлового будинку.

З довідки Ходорівської міської ради від 28 лютого 2017 року № 386 відомо, що на території присадибної ділянки відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-ЛВ № 059099, виданого ОСОБА_4 , на АДРЕСА_2 (зараз - АДРЕСА_3 )

і на даний час власником земельної ділянки є ОСОБА_2 , розташоване самовільне будівництво (власник невідомий) господарської будівлі.

Актом від 03 квітня 2017 року встановлено, що комісія при обстеженні присадибної ділянки на АДРЕСА_3 виявила на території цієї земельної ділянки розташування господарської будівлі, встановленої попередніми жителями сусіднього житлового будинку АДРЕСА_1 , що займає площу земельної ділянки розміром 3,30 м х 9,40 м. Теперішній власник будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 правовстановлювальних документів на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд не має.

Мотиви, якими керується Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом цієї норми, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Стадія погодження меж земельної ділянки під час виготовлення землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у разі відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа, акта погодження меж потрібно вважати, що погодження меж не відбулося. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15 (провадження № 14-652цс18) та № 514/1571/14 (провадження № 14-552цс18), від 12 лютого 2020 року

у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19).

Норми процесуального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права

є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

З огляду на норми статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності (відсутності) цивільних прав в інших осіб.

Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права.

Вимоги про визнання незаконними та скасування відповідних рішень органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки та договору оренди цієї земельної ділянки можуть бути заявлені особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цієї особи.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 травня

2020 року у справі № 363/3641/17 (провадження № 61-36341св18).

Враховуючи заявлені у цій справі вимоги, позивач зобов`язаний був довести, що рішення виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня

1995 року № 9 в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_4 порушує її права та інтереси.

З матеріалів справи відомо, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 жовтня 2000 року, зареєстрованого у реєстрі за № 1150, спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_5 є ОСОБА_1 . До складу спадкового майна увійшли: квартира АДРЕСА_5 та два грошові вклади. За вказаним будинком відповідно до даних інвентаризаційної справи рахується земельна ділянка площею 345,40 кв. м.

ОСОБА_2 є власником житлового будинку

АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 0,0551 га для обслуговування цього житлового будинку, які вона набула у власність на підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня

2001 року, укладеного з ОСОБА_4 .

Право власності ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку було посвідчено державним актом на право приватної власності на землю серії І-ЛВ № 059099 від 16 червня 1999 року, виданого на її ім`я на підставі рішення виконавчого комітету Ходорівської міської ради від 17 січня 1995 року № 9.

Спірна земельна ділянка межує із земельною ділянкою, яка рахується за будинком АДРЕСА_1 та яка перебуває у комунальній власності правом користування якою наділена позивач.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи

і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору,

з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення зазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що позивач не довела, що саме відповідач як суміжний землекористувач порушила межі земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 , правом користування якою наділена позивач, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено

з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують, на їх законність не впливають.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2024 року та постанови Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 24 жовтня

2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 лютого 2025 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська

Судді: І. А. Воробйова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун