Рішення від 02 вересня 2026 р. у справі №914/3052/25 — Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.09.2026 Справа № 914/3052/25

За позовною заявою: Заступника керівника Франківської окружної прокуратури м.Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради, м.Львів

до відповідача Обслуговуючого кооперативу “Гаражно-будівельний кооператив “Автосвіт”, с.Рясне-Руське Львівської області

про витребування у комунальну власність земельної ділянки.

Суддя Ділай У.І.

Секретар Ю.І.Кохановська

За участю представників:

Від прокуратури: Машталяр Ю.А.

Від позивача: не з`явився

Від відповідача: не з`явився

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.10.2025, справу №914/3052/25 розподілено судді У.І.Ділай.

Ухвалою від 06.10.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 04.11.2025.

У судовому засіданні від 04.11.2025 оголошено перерву до 20.11.2025.

Ухвалою від 20.11.2025 продовжено строк розгляду підготовчого провадження у справі та відкладено підготовче засідання на 18.12.2025.

У судових засіданнях від 18.12.2025, від 20.01.2026 та від 03.02.2026 оголошено перерву.

Ухвалою від 19.02.2026 підготовче засідання відкладено на 11.03.2026.

Ухвалою від 11.03.2026 підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.04.2026.

Ухвалами від 19.05.2026, від 11.06.2026 та від 16.07.2026 судове засідання відкладено.

Представник прокуратури в судовому засіданні від 03.09.2026 підтримав позов, з підстав наведених у позовній заяві та з посиланням на матеріали справи.

Позивач та відповідач в судове засідання від 03.09.2026 явку повноважного представника не забезпечили.

У процесі розгляду матеріалів справи суд

встановив:

Згідно з позовом, Франківською окружною прокуратурою міста Львова Львівської області в ході здійснення представницької діяльності встановлено факт незаконного набуття земельної ділянки у приватну власність.

Так, беручи до уваги ухвали міської ради від 16.11.2017 № 2588 «Про затвердження меморандуму про порозуміння між Львівською міською радою та Рясне-Руською сільською радою» та від 07.12.2017 №2677 «Про внесення змін до ухвал міської ради від 14.07.2015 №4968 та від 01.10.2015 № 5143», звернення Рясне-Руської сільської ради Яворівського району від 17.12.2018 № 1132, Львівською міською радою 14.02.2019 прийнято ухвалу №4647 від «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова», згідно з якою затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне-Руською сільською радою), у тому числі земельної ділянки №1 площею 26,5865га (кадастровий номер 4610137500:11:016:0001), у тому числі площею 5,5847 га у межах червоних ліній вулиці, (код КВЦПЗ 16.00 – землі запасу) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (п.1.1).

Пунктом 3 вказаної ухвали вирішено передати зазначену у пункті зокрема 1.3 цієї ухвали земельну ділянку №1 площею 3,0713 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0011) комунальної власності Львівської міської ради до земель державної власності та пунктом 5 - рекомендувати Львівській обласній державній адміністрації розглянути питання прийняття зазначених земельних ділянок у державну власність з подальшою передачею цих земель у комунальну власність територіальної громади Рясне-Руської сільської ради Яворівського району.

Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 19.03.2019 зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку за кадастровим №4610137500:11:015:0011.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 23.08.2019 №916/0/5-19 «Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність», до земель державної власності із земель комунальної власності Львівської міської ради прийнято зокрема земельну ділянку площею 26,5865 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0011, КВЦПЗ - 16.00).

Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 29.11.2019 зареєстровано право державної власності за Львівською обласною державною адміністрацією на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0011.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 15.12.2019 №1483/0/5-19 «Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність», передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області земельні ділянки державної власності, серед яких зокрема земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:11:015:0011.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області від 18.12.2019 №3365 «Про прийняття земельних ділянок у комунальну власність» прийнято у комунальну власність зокрема земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0011.

19.12.2019 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0011.

03.01.2020 Рясне-Руською сільською радою Яворівського району Львівської області прийнято рішення №3432 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)», яким надано дозвіл зокрема на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:11:015:0011 на 6 земельних ділянок.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №3691 від 03.01.2020 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 3,0713 га, на 6 земельних ділянок, серед яких зокрема земельна ділянка площею 1,5434 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0016).

13.05.2020 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0016.

11.09.2020 Рясне-Руською сільською радою Яворівського району Львівської області прийнято рішення №4194 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)», яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу, зокрема, земельної ділянки кадастровий номер 4610137500:11:015:0016, площею 1,5434 га.

19.10.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4379 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок», затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 1,5434 га на 15 земельних ділянок, серед яких зокрема земельна ділянка площею 0,1034 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0027).

19.11.2020 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0027.

12.11.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4834 земельну ділянку площею 0,1034 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0027), Львівська область, м.Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «АВТОСВІТ» (надалі – відповідач, ОК «ГБК «Автосвіт») для будівництва та обслуговування гаражів КВЦПЗ 16.00 землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, що не надані у власність або користування громадянам, або юридичним особам).

24.11.2020 зареєстровано право приватної власності ОК «ГБК «АВТОСВІТ» на земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0027.

Прокуратура звернула увагу, що земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:11:015:0027, відповідно до генерального плану міста Львова (основне креслення масштабу 1:10000), затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 30.09.2010 №3924, розташована в межах території багатоповерхової житлової забудови (5, 9, 14,15 поверхів).

Відповідно до плану зонування території Шевченківського району, затвердженого ухвалою Львівської міської ради від 21.05.2015 № 4657, за функціональним регламентом (базове зонування) земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:11:015:0027 розташована в межах функціональної зони Ж - 4 – зони багатоквартирної житлової забудови. Згідно зі схемою зонування за планувальним регламентом плану зонування території Шевченківського району вказана земельна ділянка розташована в межах підзони VІ – периферійної зони з коефіцієнтом цінності 0.37, та поза межами підзон за санітарно-гігієнічним, інженерно-геологічним, історико-архітектурним та природно-заповідним регламентами.

У межі опрацювання містобудівної документації с. Рясне-Руське земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:11:015:0027 не входить, оскільки розташована на території міста Львова.

Як зазначила прокуратура, відповідно до містобудівної документації м. Львова, а саме Генплану м. Львова, територія, на якій розміщена спірна земельна ділянка, відноситься до території багатоповерхової житлової забудови. В межі діючого генплану с.Рясне-Руська Яворівського району спірна земельна ділянка не входила, відтак і план зонування та детальний план території розроблені не були. Відтак, набуття ОК «ГБК «АВТОСВІТ» права власності на земельну ділянку відбулось всупереч ст. 41 Земельного кодексу України, за відсутності такої можливості у затвердженій містобудівній документації.

Покликаючись на положення ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», прокуратура зазначила, що спірна земельна ділянка передана для будівництва гаражів, тобто для містобудівних потреб, та передача останньої не могла відбутись за відсутності плану зонування або детального плану території.

При цьому, прокуратура зауважила, що гаражно-будівельним кооперативам, в порядку ст. 41 Земельного кодексу України (надалі – ЗК України), земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням – землі житлової та громадської забудови. Водночас, рішенням Рясне-Руської сільської ради № 4834 від 12.11.2020, відповідачу передано у власність земельну ділянку за категорією земель – землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яким присвоєно код КВЦПЗ 12.04 – для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Крім того, за твердження прокуратури, ОК «Гаражно-будівельний кооператив «АВТОСВІТ» не має на меті здійснення виключно гаражного будівництва для забезпечення потреб його членів, а є юридичною особою, створеною з метою отримання прибутку.

Так, установчими зборами та Статутом ОК «ГБК «АВТОСВІТ» визначено лише 3 засновників: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які після державної реєстрації кооперативу автоматично набули статусу його членів (п. 1.8.1. Статуту).

Водночас, матеріали реєстраційної справи відповідача не містять списку членів ОК «ГБК «АВТОСВІТ», отже його членами є лише 3 особи – засновники.

Прокуратура звернула увагу, що при визначенні розміру земельної ділянки, необхідної для здійснення гаражного будівництва в розрахунку на 1 члена, варто взяти до уваги ст. 121 Земельного кодексу України, згідно з якою норма безоплатної приватизації землі на 1 особу для будівництва індивідуальних гаражів становить - не більше 0,01 гектара. Таким чином, виходячи з кількості членів ОК «ГБК «АВТОСВІТ», кооператив міг претендувати на отримання земельної ділянки площею не більше 0,03 га. Відтак, проект відведення земельної ділянки кооперативу – відсутній, технічна документація щодо поділу, заява ОК «ГБК «АВТОСВІТ» та рішення Рясне-Руської сільської ради не містять жодних даних щодо необхідності забезпечення 3 членів ОК «Гаражно-будівельний кооператив «АВТОСВІТ» умовами для зберігання транспортних засобів (їх наявності, кількості тощо), обґрунтувань розміру земельної ділянки, яка необхідна для цих цілей площею 0,1034га (по 0,0334 га для гаражного будівництва на кожного члена кооперативу), а статутні види діяльності кооперативу, на думку прокуратури, суперечать цілям задоволення мінімальних потреб членів кооперативу у забезпеченні місця для зберігання транспортного засобу.

За міркуваннями прокуратури ОК «ГБК «АВТОСВІТ» не є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Щодо способу захисту прокуратура зазначила, що спірна земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:11:015:0027 була сформована як об`єкт цивільних права, а надалі згідно з рішенням Рясне-Руської сільської ради від 12.11.2020 № 4834 передана у приватну власність ОК «ГБК «АВТОСВІТ» та право власності ОК «ГБК «АВТОСВІТ» на цю земельну ділянку зареєстровано 24.11.2020 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що здійснено відповідний запис, тобто відповідач став фактичним володільцем земельної ділянки, можна дійти обґрунтованого висновку, що належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі має бути віндикаційний позов.

Стосовно подання позову в інтересах Львівської міської ради прокуратури повідомила, що Рясне-Руська сільська рада, правонаступником якої є Львівська міська рада, була уповноваженою діяти від імені та в інтересах територіальної громади як власника земельної ділянки виключно відповідно до закону, тобто у визначених ним спосіб і межах, враховуючи обмеження та заборони, зокрема ті, що передбачені Земельним кодексом України. Приймаючи рішення, яке суперечить вимогам законодавства внаслідок розгляду звернення ОК «Гаражно-будівельного кооперативу «АВТОСВІТ», сільська рада діяла всупереч закону та інтересів територіальної громади. Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади незаконно, такі дії не можуть бути оцінені як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно - земельна ділянка, підлягає витребуванню на підставі статті 387 ЦК України на користь держави в особі Львівської міської ради.

Щодо позовної давності прокуратура покликається на постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України), відповідно до якої установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин. А також на Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, згідно з яким перебіг позовної давності зупинився на строк дії такого стану. Таким чином прокуратура вважає, що позов скеровано до суду в межах строків позовної давності.

Подаючи позов, прокуратура просить витребувати з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «АВТОСВІТ» у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0027, площею 0,1034 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2226517346101, номер запису про право власності: 39412484.

В обґрунтуванні наявності підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави прокуратура зазначила, що листом на адресу Львівської міської ради №14.51/04-14-4342вих-25 від 10.06.2025 Франківська окружна прокуратура м. Львова повідомила про вичавлені порушення інтересів територіальної громади м. Львова. Згідно з відповіддю Юридичного департаменту Львівської міської ради у листі №2901-вих-90438 від 22.06.2025, міська рада позбавлена можливості виступати самостійним позивачем у судових справах із позовними вимогами про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, які вибули з власності територіальної громади на підставі рішень Рясне-Руської сільської ради. Таким чином прокуратура вважає, що бездіяльність органу місцевого самоврядування в частині не звернення до суду і з позовною заявою про витребування із чужого незаконного володіння земельної ділянки свідчить про не здійснення нею захисту та поновлення порушених інтересів Львівської територіальної громади та є підставою для представництва прокуратурою в суді інтересів держави за наявності для цього підстав.

Львівська міська рада підтримала позов прокуратури та просила його задоволити.

Відповідач заперечив проти позову, зазначивши таке.

На момент ухвалення рішення про передачу земельної ділянки ОК «ГБК «Автосвіт» (12.11.2020), спірна земельна ділянка вже близько року перебувала в комунальній власності Рясне-Руської сільської ради на підставі розпорядчих актів Львівської обласної державної адміністрації та Рясне-Руської сільської ради, а також зареєстрованого речового права на майно.

Орган місцевого самоврядування (Рясне-Руська сільська рада) не є власником комунального майна, а лише виконує функцію розпорядника та управителя від імені громади. Відтак, земельна ділянка №4 площею 3,0713 га (кадастровий номер 4610137500:11:015:0011), в тому числі та, що в подальшому сформована як земельна ділянка з кадастровим №4610137500:11:015:0027 внаслідок поділу та об`єднання, перебувала у власності Рясне-Руської територіальної громади. Таким чином, юридичні наслідки набуття Рясне-Руської територіальною громадою права комунальної власності на вказану земельну ділянку, зокрема через передання її Рясне-Руській сільській раді, є такими, що остаточно визначили зміну титулу володіння майном. Відтак, усі повноваження щодо управління цим майном, у тому числі й функції з володіння, користування, розпорядження, захисту від посягань третіх осіб, належать (належали) саме Рясне-Руській сільській раді як власнику у публічно-правовому сенсі.

Відповідач зазначив, що звертаючись із заявою про надання земельної ділянки, мав усі законні підстави вважати, що Рясне-Руська сільська рада є належним суб`єктом повноважень, а передача відбувається з дотриманням встановленого законом порядку. Спростування законності відповідного правового титулу лише на підставі територіального сумніву щодо фактичного розташування ділянки (м. Львів чи село Рясне-Руське) – не може вважатися належною та достатньою підставою для витребування майна у добросовісного набувача.

За твердженням відповідача обраний прокурором спосіб захисту інтересу держави - шляхом позбавлення майнових прав юридичної особи, яка діяла добросовісно і в межах чинного законодавства, - суперечить не лише національному законодавству, але й міжнародно-правовим стандартам захисту права власності.

Відповідач вважає, що первинне вибуття спірного майна з володіння Львівської міської ради було добровільним, оформленим адміністративними актами, що підтверджує наявність усіх елементів волевиявлення власника. За загальновизнаною правовою доктриною, наявність волі власника на відчуження майна остаточно виключає можливість віндикації в майбутньому - незалежно від наступної долі майна та осіб, у яких воно опинилося.

За міркуваннями відповідача спроба Львівської міської ради витребувати земельну ділянку, що пройшла ряд відчужень (перехід права власності) після законного розпорядження нею саме Львівською міською радою, є несумісною із принципами добросовісності та законності поведінки державного органу, що додатково ставить під сумнів правомірність та обґрунтованість подання такої позовної заяви.

ОК «Гаражно-будівельного кооперативу «АВТОСВІТ» звернуло увагу, що застосування механізму віндикації вимагає доведення сукупності обставин: права власності позивача, вибуття майна з володіння без волі власника, а також незаконність володіння з боку відповідача. Жодна з цих умов у даному випадку не підтверджується. Майно вибуло з володіння держави (в особі Львівської міської ради, ЛОДА, Рясне-Руської сільської ради) з її ініціативи та за її волею, що документально оформлено та підтверджено. Відтак, витребування від особи майна, яке передано власником з власної волі – є неможливим, та не ґрунтується на нормах чинного законодавства. ініціюванні судових спорів з метою скасування рішень (правопопередника) та протиправного витребування нерухомого майна, що в законному порядку було передано та набуто кінцевим набувачем – суперечить його попередній поведінці та є зловживанням правом.

Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки відповідач зазначив, що до земель автомобільного транспорту належать землі гаражного господарства. Стаття 71 ЗК України перебуває в Главі 13 ЗК - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, що повністю узгоджується із цільовим призначенням земельної ділянки ОК ГБК «Автосвіт». Висновок прокурора про те, що гаражно-будівельним кооперативам, в порядку ст. 41 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови не відповідає вимогам земельного законодавства та практиці ВС. Відповідач вважає, що прокурором штучно ототожнюється поняття «гаражне будівництво», «гаражне господарство» виключно із землями житлової та громадської забудови (КВЦПЗ 02.05, 02.06). Навіть якщо б мало місце формальне порушення у виборі коду КВЦПЗ (що заперечується відповідачем), орган місцевого самоврядування діяв у межах своїх дискреційних повноважень. Протягом кількох років після передачі земельної ділянки ОДВ та ОМС не ставили під сумнів її використання. Це створило для відповідача правомірні очікування, які охороняються як за національним правом

Водночас відповідач зазначив, що законодавцем не визначено, що саме слід розуміти під «містобудівними потребами», а також законодавець не відніс до них передачу земель для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (КВЦПЗ 12.04), застосування цієї норми у спірних правовідносинах є неправомірним.

Відповідач вважає, що передача спірної земельної ділянки під гаражне будівництво в межах земель транспорту з усталеним видом цільового призначення не є створенням нового об`єкта містобудування у розумінні вказаної норми, не змінює функціонального призначення території та не зачіпає питань планування чи зонування. Це - реалізація вже визначеного самим позивачем (ЛМР) цільового призначення, яке цілком відповідає існуючій містобудівній документації та чинному законодавству. Використання земельної ділянки для розміщення та експлуатації гаражів у складі гаражно-будівельного кооперативу є цільовим та правомірним використанням земель за їх прямим функціональним призначенням, а не створенням об`єкта, який вимагає планування території у межах містобудівної документації.

Витребування земельної ділянки від ОК ГБК «Автосвіт», за твердженням відповідача, не переслідує легітимну мету – контроль за користуванням майном згідно із загальними суспільними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням земельної ділянки, адже останнє відповідачем й не змінювалося. Отже, відповідач вважає себе добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки така була передана йому органом місцевого самоврядування у відповідності до власної компетенції та в межах закону. Водночас, ОК ГБК «Автосвіт» відзначає, що недобросовісність відповідача прокурором не підтверджена та не доведена жодними обставинами чи доказами.

Щодо територіального розташування спірної земельної ділянки відповідач зауважив, що на момент прийняття рішення №4834 Рясне-Руською сільською радою від 12.11.2020 про передачу земельної ділянки у власність ОК «ГБК “Автосвіт” така ділянка перебувала у комунальній власності саме Рясне-Руської територіальної громади. Натомість позивач не наводить і не долучає жодного належного доказу, який би підтверджував факт офіційного включення спірної земельної ділянки до меж міста Львова до моменту її передачі у власність відповідачу. Виключне право розпоряджатися такою ділянкою мала саме Рясне-Руська сільська рада, а не Львівська міська рада. Сам факт того, що на графічних матеріалах, на думку прокурора, генерального плану міста Львова або плану зонування територій відображено спірну ділянку як таку, що входить до певної функціональної зони, не породжує жодних юридичних наслідків для території, яка на момент затвердження таких документів юридично не входила до складу міста Львова. Картографічне зображення не є актом погодження/зміни меж населеного пункту і не може підміняти собою встановлену законом процедуру погодження/зміни таких меж.

Відповідач вважає, що на час прийняття оскаржуваного рішення Рясне-Руська сільська рада діяла у межах наданих їй законом повноважень, розпоряджаючись комунальною землею своєї територіальної громади. Містобудівна документація м. Львова - генеральний план, план зонування території чи інші локальні акти – не могли поширювати свою дію на спірну земельну ділянку, а відтак, за твердженням відповідача, не можуть бути підставою для визнання недійсним правового титулу відповідача чи стати підставою для втручання у його право на майно, шляхом його витребування. При цьому, межі населених пунктів с. Рясне-Руське та м. Львів не є встановленими. Місто Львів має лише один проект щодо встановлення його меж на загальну площу 10729,6 га (виготовлений у 1978 році згідно з Указом Президії ВРУ РСР від 27.04.1978 № 33085-ІХ), а згідно з проектом формування території, затвердженим розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 30.01.1996 №114 встановлено межі Рясне-Руської сільської ради. Інших змін меж Рясне-Руської сільської ради з 1996 року та меж м. Львова до даного часу не було, тобто уповноваженим органом рішення про зміни меж м. Львова, РяснеРуської сільської ради Яворівського району (с. Рясне-Руське та с. Підрясне) з 1996 року не приймалось. Водночас, згідно Указу президії ВРУ РСР від 09.03.1988 №5541-ХІ до складу земель м. Львова включено 477 га земель Рясне-Руської сільської ради, серед яких було включено село Рясне та ряд земель промисловості (промислові об`єкті, що перечисленні в Указі Президії ВРУ РСР від 09.03.1988р. №5541-ХІ), а землі сільськогосподарського призначення до складу м. Львова не включались. Окрім цього, розпорядженням голови Яворівської районної державної адміністрації від 14.04.1997 №169 затверджено проект роздержавлення і приватизації земель селянської спілки "Хлібодар" на території Рясне-Руської сільської ради на площі 1456 га.

Стосовно покликання прокурора на норми ст. 41 ЗК України відповідач зазначив, що вони носять безпідставний характер, зокрема, що земельні ділянки передаються у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Натомість не подано доказів, які підтверджують порушення передбачених містобудівною документацією розмірів земельних ділянок, котрі можуть передаватися у власність обслуговуючому кооперативу.

Відповідач зауважив про відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів, які б свідчили про використання коштів ОК ГБК «Автосвіт» у цілях, не пов`язаних із будівництвом та експлуатацією гаражних комплексів, твердження позивача про комерційний характер діяльності кооперативу є необґрунтованими та ґрунтуються виключно на припущеннях.

Крім того, відповідач заявив про сплив позовної давності у спірних правовідносинах, оскільки на віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Щодо права прокуратури на звернення до суду з даним позовом, суд враховує наступне.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частиною 1 статті 24 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Повноваження прокурорів, передбачені цією статтею, здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством (ч.7 ст.24 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до частин 3-5 статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф. В. проти Франції» (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009р., заява №42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Зважаючи на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Так, відповідно до частини 1, абзацу 1 частини 3 та абзацу 1 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суд.

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

В Основному Законі та ординарних законах не наведено переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак визначено критерії для оцінки орієнтири та умови, коли таке представництво є можливим.

Наявність інтересу і необхідність його захисту повинні базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і мати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не обмежується тільки зазначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати наявності права на таке представництво або, інакше кажучи, вимагає пояснити (засвідчити, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор. Знову ж таки, це має бути засновано на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію у динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний самостійно реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити та описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а й виокремити ті ознаки, за якими його можна вважати винятком, повинен зазначити, що відбулося порушення або є загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

В даному випадку, як зазначив прокурор у позовній заяві, незаконне вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності у приватну, безумовно становить суспільний інтерес.

Згідно з ст.5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зі змінами та доповненнями) визначено статус сільських, селищних, міських рад, як органів місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з ч.ч.1, 9 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Сільські, селищні, міські ради мають печатки із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, рахунки в установах банків України.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (ч.1 ст.11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

За ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

При цьому, враховуючи вимоги ст.19 Конституції України, територіальна громада м. Львова, як власник земельної ділянки делегує Львівській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади, як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, Львівська міська рада є органом, уповноваженим державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва інтересів держави у даному випадку є бездіяльність Львівської міської ради та суспільну важливість повернення землі до комунальної власності та відновлення законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - розпорядження землями значної площі в межах міста, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.

Так, листом на адресу Львівської міської ради №14.51/04-14-4342вих-25 від 10.06.2025 Франківська окружна прокуратура м.Львова повідомила про порушення інтересів територіальної громади м. Львова внаслідок протиправного набуття у власність Обслуговуючим кооперативом «Гаражно - будівельний кооператив «Автосвіт» земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:11:015:0027.

У відповідь, Юридичним департаментом Львівської міської ради у листі №2901-вих-90438 від 22.06.2025 надано інформацію про те, що Львівська міська рада позбавлена можливості виступати самостійним позивачем у судових справах із позовними вимогами про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, які вибули з власності територіальної громади на підставі рішень Рясне-Руської сільської ради.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, міська рада самоусунулася від покладених на неї повноважень у сфері земельних правовідносин, до цього часу не вжито заходів цивільно-правового характеру шляхом звернення до суду про витребування від відповідача земельної ділянки, чим порушуються інтереси Львівської міської територіальної громади, та як наслідок й інтересів держави в цілому.

Відтак, прокурором здійснені всі можливі заходи щодо повідомлення уповноваженого органу про виявлені порушення законодавства та можливості захистити інтереси територіальної громади в судовому порядку.

За таких умов, бездіяльність уповноваженого державного органу щодо звернення до суду з позовом вказує на нездійснення цим органом захисту інтересів держави та є підставою для представництва прокурором в суді інтересів держави в даному випадку.

У постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду, надаючи висновок щодо застосування приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру», вказала, що звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися, як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави тощо), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З огляду на зазначене, звертаючись до суду із цим позовом, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та статті 53 ГПК України, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді та визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави.

За таких обставин, господарський суд приходить до висновку, що в даному випадку прокурор підставно звернувся до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, належним чином обґрунтував порушення інтересів держави, необхідність їх захисту та неналежного здійснення такого захисту позивачем.

Щодо суті позовних вимог суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

Відповідно до ч. 4 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (ч. 1 ст. 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому, власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням.

Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою (постанова ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зазначено, що вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обовязків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40),).

Земельний кодекс України, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, у ст. 41 встановлював, що гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам земельні ділянки для гаражного будівництва можуть передаватись виключно у разі наявності затвердженої містобудівної документації та відповідно встановлення останньою можливості передачі земельної ділянки для будівництва гаражів.

Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. До видів містобудівної документації відносяться: генеральний план населеного пункту, план зонування території, детальний план території. Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту (ст. 17 вищевказаного Закону). При цьому, план зонування та детальний план території розробляються на основі та уточнюють генеральний план.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010, для будівництва індивідуальних гаражів та для колективного гаражного будівництва надаються земельні ділянки з кодом КВЦПЗ 02.05 та 02.06 відповідно, що належать до земель категорії - землі житлової та громадської забудови.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам, в порядку ст. 41 ЗК України, земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови.

Водночас, рішенням Рясне-Руської сільської ради № 4834 від 12.11.2020, відповідачу передано у власність земельну ділянку за категорією земель – землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яким присвоєно код КВЦПЗ 12.04 – для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, що прямо суперечить ст. 41 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст.22 Закону України «Про кооперацію», земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в оренду або придбаних ним у власність. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність із земель державної або комунальної власності відповідно до закону.

Кооперативи придбавають земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України.

Відтак, про відсутність добросовісності безумовно свідчить порушення імперативних норм права. Абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю.

Суд доходить висновку, що наявне порушення імперативної норми права - ст.41 ЗК України, що виключає добросовісність набувача земельної ділянки, у даному випадку, відповідача.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про кооперацію», обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Відповідно до ст.6 цього ж закону кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.

Як встановлено судом, 11.11.2020 до Рясне-Руської сільської ради надійшло звернення відповідача про передачу у власність обслуговуючого кооперативу 10 земельних ділянок, загальною площею 4,1769 га, й таке звернення не містить ані дати підписання звернення, ані додатків до нього щодо обґрунтування необхідності виділення 3-ом членам кооперативу відповідних земельних ділянок з розрахунками розмірів відповідної площі землі для задоволення їх мінімальних потреб у забезпеченні місця для зберігання транспортного засобу.

Суд погоджується з доводами прокуратури та позивача, що, звертаючись до органу місцевого самоврядування, відповідач просив передати у власність кооперативу 10 земельних ділянок загальною площею 4,1769 га, що безумовно свідчить про завідомо незаконне бажання відповідача отримати у власність вказані земельні ділянки, очевидно не для задоволення мінімальних соціальних потреб, так як відповідна заява мала бути спрямована на задоволення мінімальних потреб лише 3-ох членів кооперативу для будівництва 3-ох гаражів.

Верховний Суд у постанові від 12.10.2021 у справі № 311/2121/19 (провадження №61-11958св20) виснував, що аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Тобто, зловживаючи своїм правом на звернення, відповідач отримав від Рясне-Руської сільської ради у власність 10 земельних ділянок, загальною площею 4,1769 га. В такий спосіб, відповідач отримав у власність 10 земельних ділянок загальною площею 41 769,00 м кв. для спорудження 3-ох гаражів для задоволення та обслуговування мінімальних потреб 3-ох членів кооперативу, що безумовно свідчить про наявність факту зловживання правом.

Відтак, проект відведення земельної ділянки кооперативу – відсутній, технічна документація щодо поділу, заява ОК «ГБК «Автосвіт» та рішення Рясне-Руської сільської ради не містять жодних даних щодо необхідності забезпечення 3 членів Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» умовами для зберігання транспортних засобів (їх наявності, кількості, тощо), обґрунтувань розміру земельної ділянки, яка необхідна для цих цілей площею 4,1769 га (по 1,393 га для гаражного будівництва на кожного члена кооперативу), а статутні види діяльності кооперативу суперечать цілям задоволення мінімальних потреб членів кооперативу у забезпеченні місця для зберігання транспортного засобу.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі №914/2618/16, від 21.09.2022 у справі №908/976/19 зазначено, що добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.

Суд констатує, що звернення до органу місцевого самоврядування про виділення значної кількості земельних ділянок на трьох осіб без обґрунтування такої необхідності, суперечить меті та завданням створення кооперативу, а відтак такі дії оцінюються, як зловживанням правом, де відсутня добросовісність отримання земельних ділянок саме з метою задоволення потреб кооперативу і для статутних цілей і мети його створення. Недопустимість зловживання правом поширюється, як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента.

Щодо заявленої позовної давності суд зазначає таке.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки, метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто, тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто, після виникнення права на захист (охоронного).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 22.02.2017 у справі №6-17цс17.

Розглянувши доводи відповідача та з`ясувавши обставини справи, суд відзначає, що 23.08.2019 відбулося первинне вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності Львівської міської ради у державну власність (ЛОДА) та 12.11.2020 відбулося передання цієї ділянки у власність відповідача ОК ГБК «Автосвіт».

Позовна заява в цій справі до суду подана 30 вересня 2025 року.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

У відзиві відповідач просив застосувати позовну давність для вирішення цієї справи.

При цьому суд зазначає, що відповідно до п. 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19" з 12 березня 2020 року на усій території України встановлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Також слід зазначити, що 24.02.2022 підписано Указ № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».

Відповідно до п. 19 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, в період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року N 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Зважаючи на заявлену позовну давність та заявлені вимоги позивача про витребування спірного договору, суд доходить висновку, що позов пред`явлений в період дії воєнного стану, відтак в суду відсутні правові підставі для застосування позовної давності в цьому спорі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Разом з тим, відповідачем не наведено належних та допустимих доказів добросовісного набуття у власність земельних ділянок для задоволення потреб гаражно-будівельного кооперативу. Отже, господарський суд констатує, що відповідач не є добросовісним набувачем.

Щодо обраного способу захисту слід зазначити таке.

За змістом ст.396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень гл. 29 цього Кодексу.

Віндикаційний позов є позовом речовим і, як такий, належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому, відповідно до ст. 396 ЦК Україниза допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (п. 141 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

Згідно зі ст.152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц (п. 43, 89), від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 60).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна, володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто, суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому, державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

Відповідно до ст.126 ЗК України (у редакції, чинній з 01.01.2013) право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема, такі речові права, як право власності, право постійного користування земельною ділянкою.

Згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», право власності на земельну ділянку повинно бути зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права приватної власності на спірну земельну ділянку унеможливлює реєстрацію права постійного користування, оскільки право постійного користування може бути встановлене лише щодо земель державної або комунальної власності.

Суд зауважує, що обраний прокурором спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні правові висновки викладені у п. 108-110 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) та п. 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 446/478/19).

Особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду у справах про порушення прав позивача внаслідок реєстрації права власності за відповідачем, в яких сформульований висновок про те, що належним способом захисту у такому разі є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018р. у справі № 488/5027/14- ц (провадження № 14-256цс18), від 09.11.2021р. у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права у такому разі відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018р. у справі № 488/5027/14-ц (п. 98, 123), від 14.11.2018р. у справі №183/1617/16 (п. 115, 116), від 19.05.2020р. у справі № 916/1608/18 (п. 80), від 30.06.2020р. у справі № 19/028-10/13(п. 10.29), від 22.06.2021р. у справі № 200/606/18 (п. 63, 74), від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 146), від 22.01.2025 року у справі № 446/478/19).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у Постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (п. 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (п. 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (п. 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (п. 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (п. 148), від 22.01.2025 у справі № 446/478/19.

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельної ділянки, є саме віндикаційний позов.

Слід зазначити, що за змістом ч. 1 ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі.

Суд зауважує, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду даного спору.

Судове рішення про витребування земельної ділянки, є підставою для внесення інформації щодо прав на відповідну земельну ділянку до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених прокурором позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути виключно позов речово-правового характеру, зокрема, віндикаційний позов про витребування належним чином ідентифікованої земельної ділянки, що знаходиться у власності відповідача.

Суд звертає увагу на те, що положеннями ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено застосовування національними судами при розгляді справ Конвенції і протоколів до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: (1) чи є втручання законним; (2) чи переслідує таке втручання легітимну мету; (3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02.11.2004 у справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому, з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У п. 71 рішення від 20.10.2011 у справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Суд зазначає, що зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. пункти 257, 258 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 та пункт 137 Постанови Великої Палати Верховного Суду, від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19).

Отже, з огляду на встановлені судом обставини справи, Висновки Великої Палати Верховного Суду і практику ЄСПЛ, належним способом захисту порушеного права у даній справі є віндикаційний позов, а саме - позов про витребування належним чином ідентифікованої земельної ділянки, що знаходиться у власності відповідача.

Судовий збір покладається на відповідача, оскільки спір виник з його вини.

Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити повністю.

2.Витребувати з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» (81085, Львівська область, Яворівський район, село Рясне-Руське, вулиця Лесі Українки, будинок 9; ідентифікаційний код 43874892) у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради (79008, Львівська область, місто Львів, площа Ринок, будинок 1; ідентифікаційний код 04055896) земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:11:015:0027, площею 0,1034 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2226517346101, номер запису про право власності: 39412484.

3.Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Автосвіт» (81085, Львівська область, Яворівський район, село Рясне-Руське, вулиця Лесі Українки, будинок 9; ідентифікаційний код 43874892) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська область, місто Львів, проспект Шевченка, 17/19, ідентифікаційний код 02910031) 9168,74 грн судового збору.

4.Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені статтями 256, 257 ГПК України.

Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Повне рішення складено 14.09.2026.

Суддя Уляна ДІЛАЙ