Рішення від 08 вересня 2026 р. у справі №914/1176/26 — Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.09.2026 Справа № 914/1176/26

Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу

за позовом: Першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури в інтересах держави в особі

позивача: Стрийської міської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «РОММА»

про: стягнення 628 638, 36 грн.,

представники:

прокурор: Цинайко Н.І.,

позивача: Зубрицька Н.В.,

відповідача: не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

17.04.2026р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Першого заступника керівника Стрийської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача: Стрийської міської ради до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «РОММА» про стягнення 628 638,36 грн.

21.04.2026р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження; судове засідання призначити на 20.05.2026р.; явку представників сторін та прокурора у судове засідання визнано обов`язковою.

Хід справи викладено в ухвалах суду і відображено в протоколах судових засідань.

18.05.2026р. на адресу суд від відповідача надійшов відзив на позов разом із заявою про застосування строків позовної давності (вх.№14067/26).

20.05.2026р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (№14326/26).

21.05.2026р. через систему «Електронний суд» від прокурора надійшла відповідь на відзив (вх.№14590/26).

03.06.2026р. на адресу суд від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив (вх.№15829/26).

10.06.2026р. через систему «Електронний суд» від прокурора надійшли пояснення щодо справи (вх.№16465/26).

16.06.2026р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшли пояснення щодо справи (№17054/26).

Суть спору та правова позиція учасників справи.

В обґрунтування позову прокурор посилається на те, що відповідач здійснив будівництво об`єкта, розпочате до 01.01.2020р. та введене в експлуатацію у 2021 році, без укладення договору про пайову участь та без сплати відповідних грошових коштів до місцевого бюджету. Несплата зазначених грошових коштів, за доводами прокурора, свідчить про їх безпідставне збереження, у зв`язку із чим прокурор просить стягнути з відповідача безпідставно збережені грошові кошти у розмірі 335 414,00 гривень, а також 244 704,20 гривень - інфляційних втрат та 48 520,16 гривень - 3 % річних.

Позивач позов підтримав.

У поданих письмових поясненнях по суті справи, зокрема, зазначив про те, що Стрийська міська рада листом від 16.06.2020р. №3.13 повідомила ТзОВ «Ромма» про необхідність сплати пайової участі. На адресу Стрийської міської ради звернення ТзОВ «Ромма» з даного приводу не надходило, міською радою позов до суду з цих питань не подавався, за підсумками чого позов було пред`явлено Стрийською окружною прокуратурою в інтересах держави в особі Стрийської міської ради.

Відповідач позов заперечив.

В обгрунтування своєї позиції відповідач, зокрема, зазначає, що 16.06.2020р. отримав лист про необхідність укладення договору про пайову участь. Однак, у подальшому набув чинності Закон №132-ІХ, яким, на думку відповідача, виключено обов`язок щодо сплати пайової участі. Крім цього, відповідач зазначає про те, що об`єкт будівництва введений в експлуатацію 27.05.2021р., а відтак вважає, що 27.05.2024р. закінчився строк позовної давності і поважність причин пропуску строку давності не обгрунтовано у позові. Також, відповідач вважає, що позивач самостійно міг звернутись з позовом у разі порушення його прав.

Також, відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив, у якому зазначається, що згідно п.п.2 п.2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» №132-IX від 20.09.2019р., пайова участь не сплачується, зокрема, у разі будівництва: об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури. Вважає, що, оскільки об`єктом будівництва був торговий комплекс, то вимоги щодо сплати пайової участі безпідставні.

За результатами дослідження поданих доказів та матеріалів справи, пояснень представників сторін та прокурора, суд встановив наступне:

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 31.03.2026р. №470670493, між власником земельної ділянки з кадастровим номером №4611200000:06:035:0080 - Стрийською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «РОММА» 01.03.2018р. укладено договір оренди землі.

Згідно п.1 договору оренди землі від 01.03.2018р., орендодавець (Стрийська міська рада) надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі з кадастровим номером №4611200000:06:035:0080, яка розташована за адресою: Львівська область, м.Стрий, вул.Успенська,52.

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31.10.2018р., посвідченого приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу і зареєстрованого в реєстрі за №2921, Товариство з обмеженою відповідальністю «РОММА» набуло у власність земельну ділянку з кадастровим номером №4611200000:06:035:0080, площею 1,0478 га і будівництво торгового комплексу №2 по вул.Успенська,52 у м.Стрий Львівської області проводилось на цій земельній ділянці.

На порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 08.10.2018р. зареєстровано дозвіл Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області на виконання будівельних робіт №ЛВ 112182811145 замовнику Товариству з обмеженою відповідальністю «РОММА» на Будівництво торгового комплексу № 2 на вул.Успенська,52 в м.Стрий Львівської області, з класом наслідків СС2.

Відповідно до відомостей з порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, Державною архітектурно-будівельною інспекцією України видано Замовнику сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів №ІУ122210512856 від 27.05.2021р. щодо прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва: «Будівництво торгового комплексу № 2 по вул.Успенська,52 у м.Стрий Львівської області».

За цим сертифікатом №ІУ122210512856 від 27.05.2021р., кошторисна вартість будівництва становить 8 385 350,00 грн.

Також, факт видачі дозволу Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області на виконання будівельних робіт №ЛВ 112182811145 від 08.10.2018р. та видачі Державною архітектурно-будівельною інспекцією України сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів №ІУ122210512856 від 27.05.2021р. підтверджується листом Державної інспекції архітектури та містобудування України від 03.04.2026р. №2352/03/18-26 з додатком - сертифікатом № ІУ122210512856, отриманим на запит Стрийської окружної прокуратури.

Відповідно до вказаного дозволу на виконання будівельних робіт та сертифікату про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом згаданого об`єкту, Замовником його будівництва є Товариства з обмеженою відповідальністю «РОММА» (ЄДРПОУ 33464964), кошторисна вартість будівництва становить 8 385 350,00 грн.

При цьому, згідно сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів №ІУ122210512856 від 27.05.2021р., будівництво торгового комплексу №2 здійснювалось з 12.10.2018р. по 31.01.2021р., а прийнято в експлуатацію 27.05.2021р..

Однак, як вказав прокурор, Замовником не було сплачено до місцевого бюджету кошти пайової участі у зв`язку з розпочатим у 2018 році будівництвом згаданого торгового комплексу, а несплачена Замовником пайова участь щодо будівництва торгового комплексу №2 по вул.Успенська,52 у м.Стрий Львівської області, розрахована станом на 25.03.2026р., становить 335 414,00 грн. (8 385 350,00 х 4% = 335 414,00 грн.).

У зв`язку з цим, за твердженням прокурора, Замовник також повинен сплатити інфляційні втрати та 3% річних відповідно до доданого до позовної заяви розрахунку: 244 704,20 грн. інфляційних втрат та 48 520,16 грн. 3% річних, нарахованих за період з 28.05.2021р. по 25.03.2026р. Загальна заборгованість, за розрахунком прокурора, становить: 335 414,00 грн. (сума боргу) + 48 520,16 грн. (3% річних) + 244 704,20 грн. (інфляційні втрати) = 628 638,36 грн.

Таким чином, за твердженням прокурора, розмір безпідставно збережених коштів внаслідок несплати пайової участі становить: 628 638,36 грн.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором у даній справі.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Такі випадки передбачено частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», за приписами якої прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У пунктах 3, 4 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 08.04.1999р. № - рп/99 зазначається, що в основі інтересів держави є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі, як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання, тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, наведені вище норми законів та Рішення Конституційного Суду України, надають прокуророві право звертатися до суду із позовами про захист інтересів держави, обґрунтовуючи при цьому, в чому саме полягає таке порушення.

У постанові від 15.10.2019р. у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт не звернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Правовідносини, пов`язані з використанням бюджетних коштів, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) оспорюваних додаткових угод, на підставі яких ці кошти витрачено, такому суспільному інтересу не відповідає.

Окремо необхідно зазначити, що згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020р. у справі № 912/2385/18, для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Згідно із частиною 1 статті 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

За приписами частини 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Доходи місцевих бюджетів, інші кошти, які перебувають у власності територіальних громад, є складовою частиною матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування (ст.142 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема на доходи місцевих бюджетів, інші кошти (ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Тобто, органи місцевого самоврядування мають широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. У статті 143 Конституції України зазначено, що місцеві органи самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки та збори відповідно до закону; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації, установи.

Таким чином, завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності.

Суд робить висновок про те, що рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів бюджету, а також контролю за їх сплатою, а тому є належним позивачем у цій справі.

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі № 905/1907/21.

Стрийською міською радою не вживались заходи щодо самостійного стягнення із Замовника коштів пайової участі в судовому порядку. Відтак, у зв`язку з бездіяльністю компетентного органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави в даній сфері, прокурором подано даний позов.

Отже, у даному випадку, необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - територіальної громади) й замовника будівництва, шляхом стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі до місцевого бюджету, оскільки уповноваженим органом самостійно не здійснюється захист інтересів територіальної громади.

При цьому, слід зазначити, що прокурором, звертаючись до позивача (як органу уповноваженого на захист інтересів держави у спірних правовідносинах) в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» з листами від 06.01.2026р. №14.57/05-42-91ВИХ-26 та від 31.03.2026р. №14.57/05-42-2553ВИХ-26, його фактично проінформовано про наявне порушення інтересів держави та надавалась можливість відреагувати на нього згідно з наданими повноваженнями в розумний строк, однак такий не звернувся до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Таким чином, підставою для представництва інтересів держави в особі Стрийської міської ради, шляхом подання позову є стягнення з відповідача до місцевого бюджету безпідставно збережених коштів пайової участі, оскільки позивачем, як уповноваженим органом, належних заходів з метою стягнення відповідних коштів до бюджету тривалий час не вжито.

Сам факт незвернення до суду уповноваженого суб`єкта з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо повернення майна, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019р. у справі № 903/129/18).

Зазначене є достатнім аргументом для підтвердження підстав для представництва та свідчить про дотримання прокурором порядку, передбаченого ст.23 Закону України «Про прокуратуру».

Отже, підсумовуючи зазначене, прокурор обґрунтував правомірність звернення до суду із цим позовом.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги прокурора підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За правилами статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», замовником будівництва визначається фізична чи юридична особа, яка має у власності чи користуванні одну чи декілька земельних ділянок або у власності чи управлінні будівлю/споруду і має намір щодо виконання підготовчих та/або будівельних робіт.

У частині 1 статті 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Положеннями статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, що діяла до 01.01.2020р.) встановлено наступне:

-порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

-замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

-пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

-величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.

-у разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності.

-встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

-органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об`єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п`ятою статті 30 цього Закону.

-розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками.

-у разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь.

-договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін. Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

-кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

-інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

01.01.2020р. набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019р. № 132-IX, якими з 01.01.2020р. було виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

За змістом Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020р. у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020р.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, що діяла до 01.01.2020р.) визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.

Разом із тим, пунктом 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021р. у справі № 643/21744/19.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що:

-з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак, якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним;

-у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити, як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України;

-у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись із позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Відтак, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок щодо належного способу захисту у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», який полягає у стягненні коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України на користь органу місцевого самоврядування, а не зобов`язання замовника будівництва укласти договір про пайову участь з відповідним органом.

Законодавцем під час внесення змін до Закону (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні») було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» у такому розмірі та порядку:

1)розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

-для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

-для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

2)замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

3)пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

4)кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

5)інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Суд зазначає, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Тож, у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає: для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Наведене у повній мірі узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 14.12.2021р. у справі № 643/21744/19. Аналогічні за змістом правові висновки наведені Верховним Судом у постановах від 20.07.2022р. у справі № 910/9548/21 та від 13.12.2022р. у справі № 910/21307/21, та від 20.08.2024р. у справі № 910/7707/19.

Разом із тим, вирішуючи спір, суд виходить із того, що правовідносини щодо залучення замовника будівництва до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту необхідно оцінювати з урахуванням моменту виникнення відповідного обов`язку та характеру будівництва.

Як встановлено судом, право на виконання будівельних робіт щодо об`єкта відповідачем набуло на підставі дозволу на виконання будівельних робіт №ЛВ 112182811145 від 08.10.2018р. Зазначений дозвіл був виданий у період чинності статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка покладала на замовника будівництва обов`язок взяти участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.

При цьому, саме з моменту отримання дозволу на виконання будівельних робіт у 2018 році у відповідача виникли правовідносини щодо здійснення забудови земельної ділянки, які на той час регулювалися статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Саме в межах цих правовідносин у замовника виник обов`язок звернутися до органу місцевого самоврядування для визначення розміру пайової участі та забезпечити її сплату до прийняття об`єкта в експлуатацію.

Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено, а з 01.01.2020р. інститут пайової участі скасовано. Водночас, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX законодавцем встановлено спеціальне правове регулювання щодо об`єктів, будівництво яких було розпочато до 01.01.2020р. та які станом на цю дату не були прийняті в експлуатацію.

Верховний Суд у численних постановах, зокрема, від 20.07.2022р. у справі №910/9548/21, від 13.12.2022р. у справі №910/21307/21, від 07.09.2023р. у справі № 916/2709/22, від 15.08.2024р. у справі №914/2145/23, від 17.04.2025р. у справі №911/65/24, від 20.05.2025р. у справі №915/476/24, від 22.05.2025р. у справі №910/6176/24 та від 24.06.2025р. у справі №911/1654/24 сформував правову позицію, відповідно до якої порядок, передбачений пунктом 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», поширюється саме на об`єкти, будівництво яких розпочато до 01.01.2020р. та які не були введені в експлуатацію до цієї дати.

Судом встановлено, що будівництво спірного об`єкта фактично розпочалося у 2018 році на підставі дозволу від 08.10.2018р., а станом на 01.01.2020р. будівництво не було завершене та об`єкт в експлуатацію не введений. Отже, саме по собі подальше скасування статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не припинило обов`язку відповідача виконати вимоги спеціальних перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» щодо визначення та сплати пайової участі.

Відтак, в даному випадку, застосуванню підлягає абзац другий пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником (відповідачем) об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

З матеріалів справи слідує та не спростовано відповідачем, що всупереч вищезазначеним вимогам законодавства, відповідач до міської ради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020р. із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся, з огляду на що порядок пайової участі відповідача регулюється саме прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».

Верховний Суд у постанові від 07.09.2023р. у справі № 916/2709/22 зауважив про те, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.

Разом із тим, суд зауважує, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021р. у справі № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена також в постановах Верховного Суду від 20.07.2022р. у справі №910/9548/21, від 13.12.2022р. у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023р. у справі № 916/2709/22.

За умовами частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Згідно із частиною 1 статті 177 Цивільного кодексу України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначають, що розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта.

Таким чином, відповідач без достатньої правової підстави та за рахунок позивача зберіг у себе кошти, які мав сплатити, як пайовий внесок.

Виходячи із встановленого, несплачена відповідачем пайова участь, щодо будівництва торгового комплексу № 2 по вул.Успенська,52 у м.Стрий Львівської області, розрахована прокурором вірно, станом на 25.03.2026р., становить 335 414,00 грн. (8 385 350,00 х 4% = 335 414,00 грн.).

Доказів оплати коштів пайової участі відповідачем до матеріалів справи не надавалось.

Відповідно підлягає до стягнення 335 414,00 грн. пайової участі.

За приписами статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Як вже зазначалось вище, у випадку, якщо замовниками об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» обов`язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (аналогічної позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 23.05.2024р. у справі № 915/149/23).

Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію правовідносини між сторонами щодо забудови земельної ділянки припиняються.

У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити, як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Оскільки замовник будівництва у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов`язок та, відповідно, самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття спірного об`єкту в експлуатацію, а тому саме з моменту введення об`єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити, як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту. Аналогічна позиція щодо розрахунків застосована в постановах Верховного Суду від 15.08.2024р. у справі № 914/2145/23, від 03.12.2024р. у справі № 910/6226/23.

З огляду на те, що відповідач свої зобов`язання в частині оплати вартості пайової участі не виконав у встановлений законом строк, то відповідно відповідач вважається таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.

В свою чергу, невиконання зобов`язання або виконання зобов`язання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несплата відповідачем вартості пайової участі) згідно зі статті 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов`язання, зокрема, з боку відповідача.

Виходячи з системного аналізу законодавства, обов`язок боржника сплатити кредитору суму боргу з нарахуванням процентів річних та відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог статті 625 Цивільного кодексу України.

Зокрема, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Слід зазначити, що, виходячи з положень статті 625 Цивільного кодексу України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред`явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов`язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3 % річних може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.

Судом розраховано розмір 3% річних та інфляційних втрат, виходячи із суми пайового внеску в розмірі 335 414,00 гривень, не виходячи при цьому за межі визначених прокурором періодів прострочення, та встановлено, що до стягнення з відповідача підлягають інфляційні втрати в сумі 242 946,38 гривень та 3% річних в сумі 48 520,16 гривень (в межах заявлених позовних вимог).

В задоволенні решти позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат, слід відмовити.

Відповідно до статей 73, 74, 81 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Суд звертає увагу, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (такі висновки щодо застосування норм права викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.10.2025р. у справі № 920/51/23).

У Рішенні від 03.10.1997р. № 4-зп Конституційний Суд України стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами роз`яснив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori «наступний закон скасовує попередній».

В даному випадку, на відповідача не поширюються положення підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» №132-IX від 20.09.2019р. щодо звільнення від сплати пайової участі, зокрема, доказів того, що одночасно з будівництвом об`єкта, споруджено на цій земельній ділянці об`єкт соціальної інфрастуктури,

Доказів протилежного, суду не надано.

Таким чином, здійснюючи системний аналіз положень чинного законодавства України, а також, як слідує з встановлених судом фактичних обставин справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності.

Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 Цивільного кодексу України).

Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі №910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі, строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

Надалі, Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився.

Законом України від 14.05.2025р. №4434-IX Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності (дата набрання чинності 04.09.2025 року) постановлено пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключити.

Отже, у зв`язку із дією в Україні воєнного стану та у період дії пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України строки, визначені статтями 257-259 Цивільного кодексу України продовжувались з 17.03.2022р. по 04.09.2025р..

Суть змін, які запроваджувалися до Прикінцевих та перехідних положеннях Цивільного кодексу України на період карантину (COVID-19) та воєнного стану, полягала у фактичній «заморозці» (зупиненні чи продовженні) строків позовної давності. Держава тимчасово убезпечила громадян і бізнес від втрати права на судовий захист через неможливість вчасно звернутися до суду.

Зміст закону в цій частині полягав у наступному: ніхто не повинен втратити своє майно, право на позов чи можливість стягнути борг лише через те, що країна зупинилася, міста перебувають в облозі, суди не працюють через евакуацію, а люди рятують життя.

Законодавець ввів захисний механізм соціальної та правової безпеки в умовах непередбачуваної глобальної та екзистенційної кризи, а тлумачення вибірковості його застосування виключно на строки давності, встановлені Цивільними кодексом України, та не поширення на строки давності, встановлені Господарським кодексом України, не відповідає духу закону.

Частиною 3 статті 263 Цивільного кодексу України унормовано, що від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Тобто, після скасування зупинення перебігу позовної давності, перебіг строку позовної давності продовжився з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Проте те, що скасування Законом №4434-IX від 14.05.2025р. зупинення перебігу позовної давності не мало своїм наслідком переривання такого строку, свідчить, як сама назва цього Закону – «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», так і пояснювальна записка до проекту цього Закону, в якій зазначено, що цей Закон має на меті відновлення перебігу строку позовної давності.

Відтак, строк позовної давності щодо вимог про стягнення безпідставно збережених коштів почав свій перебіг 04.09.2025р. та станом на дату звернення позивача до суду із даним позовом (17.04.2026р.) не сплив, тому прокурором не було пропущено строку позовної давності в частині частково обґрунтовано заявлених позовних вимог.

Отже, клопотання відповідача про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Судом кожній стороні була надана розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, у т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, реалізувати право на витребування доказів, надати пояснення, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Сплачена прокурором сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №981 від 15.04.2026р. на суму 7 543,65 грн.

Згідно п. 2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовні вимоги підлягають до задоволення частково, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, а саме у сумі 7 522,56 грн.

Керуючись 13, 73-74, 76-79, 86,129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «РОММА» (місцезнаходження: Україна, 82400, Львівська область, м.Стрий, вул.Успенська,52, ідентифікаційний код - 33464964) до місцевого бюджету на користь Стрийської міської ради (місцезнаходження: Україна, 82400, Львівська обл., м.Стрий, вул.Шевченка,71; ідентифікаційний код 26256903) на рахунок UA568999980314181921000013941, банк отримувача – Казначейство України (ЕАП), ЄДРПОУ 38008294, код платежу 24170000, отримувач – Головне управління казначейства Львів/Стрийська територіальна громада, безпідставно збережені кошти в сумі 626 880,54 грн. (335 414,00 грн. пайової участі + 242 946,38 грн. інфляційних втрат + 48 520,16 грн. 3 % річних = 626 880,54 грн.)

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «РОММА» (місцезнаходження: Україна, 82400, Львівська область, м.Стрий, вул.Успенська,52, ідентифікаційний код - 33464964) на користь Львівської обласної прокуратури (місцезнаходження: Україна, 79005, Львівська обл., місто Львів, проспект Шевченка, будинок 17/19; ідентифікаційний код – 02910031; банк платника Державна казначейська служба України, м.Київ, UA138201720343140001000000774) 7 522,56 грн. судового збору.

4.В задоволенні решта позовних вимог відмовити.

5.Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Повне рішення складено 14.09.2026р.

Суддя Король М.Р.