Рішення від 01 вересня 2026 р. у справі №910/7247/26 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.09.2026Справа № 910/7247/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи

За позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича

до 1. Верховного Суду

2. Держави України в особі Державної казначейської служби України

про стягнення 3.000.033,00 грн.

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

15.06.2026 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича з вимогами до Верховного Суду та Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення шкоди у розмірі 3.000.033,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що Верховним Судом порушено права позивача, гарантовані ст. 8, 40, 55 Конституції України, шляхом незаконного позбавлення доступу до правосуддя та постановленням незаконної ухвали у справі №463/1053/22-ц.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.06.2026 позовну заяву Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.

У встановлений судом строк позивач усунув недоліки позовної заяви, вказані судом в ухвалі від 22.06.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.06.2026 відкрито провадження у справі №910/7247/26, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 29.07.2026, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

03.07.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 просив суд закрити провадження у справі у зв`язку з тим, що спір у справі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

03.07.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 1, яку суд долучив до матеріалів справи.

09.07.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, який суд долучив до матеріалів справи.

09.07.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 2, яку суд долучив до матеріалів справи.

У вказаних відповідях на відзив позивач просив суд для уникнення непорозумінь при застосуванні вимог ст. 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України , керуючись ст. 147, п. 1 ст. 150 Конституції України, ст. 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішенням Європейського суду з прав людини від 7.10.2010 року в справі «Богатова проти України»:

1) вирішити питання щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення ст. 56 Конституції України а саме: - Чи фермерське господарство має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суддів (судів). Чи може дане право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України;

2) вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності п.10 постанови Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 №8, а саме: - Чи відповідає Конституції України (конституційність) п.10 постанови Пленуму Верховного суду України №8 від 13.06.2007 року «Про незалежність судової влади»;

3) у випадку виявлення судом, що позивачем подано позовну заяву до неналежного відповідача, - замінити первісного відповідача належним відповідачем або залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

У підготовчому засіданні 29.07.2026 суд розглянув вказані клопотання позивача та відмовив в їх задоволенні у зв`язку з необгрунтованістю.

Зокрема, суд враховує, що у ч. 6 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України зазначено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Відповідно до ст. 52 Закону України «Про Конституційний Суд України» суб`єктами права на конституційне подання є: Президент України, щонайменше сорок п`ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Отже, Господарський суд міста Києва не має повноважень самостійно звертатись до Конституційного Суду України з поданням; такі повноваження належать Верховного Суду.

Також, у ч. 1 ст. 48 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача.

Згідно із ч. 2 ст. 48 Господарського процесуального кодексу України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Суд зазначає, що обрання конкретної особи в якості відповідача у спорі є виключно правом позивача, та суд не має повноважень на власний розсуд визначати певну особу відповідачем, залучати її до участі у справі.

Так як позивач не вказав конкретну особу, яку слід залучити до участі у справі в якості належного відповідача/співвідповідача, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав задовольняти вказане клопотання позивача.

Крім того, суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача 1 про закриття провадження у справі, оскільки зважаючи на предмет спору, суб`єктний склад його сторін, спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

У підготовчому засіданні 29.07.2026 суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 02.09.2026.

Представники сторін у судове засідання 02.09.2026 не з`явились, про призначене судове засідання були повідомлені належним чином шляхом отримання ухвали суду в своїх електронних кабінетах.

У судовому засіданні 02.09.2026 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2022 року Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича звернулося до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1000000,00 грн, заподіяної колегією суддів Львівського апеляційного суду (Апеляційного суду Львівської області) Приколотою Т. І., Мікуш Ю. Р., Павлишин О. Ф. під час постановлення ухвали від 21 грудня 2017 року у справі №459/777/16-ц (справа №463/1053/22-ц).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2023 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у справі №463/1053/22-ц, відмовлено відкритті провадження у цій справі (так як спір у справі не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства).

У червні 2023 року Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича через свого представника за довіреністю подало до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц касаційну скаргу Бурки Валерія Володимировича, подану в інтересах Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року повернуто заявнику.

Позивач в обґрунтування заявлених вимог у даній справі посилається на позбавлення його доступу до правосуддя у зв`язку із постановленням незаконної ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду у справі №463/1053/22-ц від 06.07.2023 про повернення касаційної скарги Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича.

Позивач стверджує, що в результаті дій Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду у справі №463/1053/22-ц, які полягали у незаконному позбавленні позивача прав, гарантованих ст. 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя, позивачу було завдано матеріальну шкоду у сумі 33,50 грн, яка полягала в оплаті поштової кореспонденції для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги, і моральну шкоду у розмірі 3000000,00 грн, яка полягала у приниженні ділової репутації. У зв`язку з порушенням прав, було порушено нормальні ділові зв`язки через неможливість продовження активної підприємницької діяльності для забезпечення діяльності фермерського господарства, порушено стосунки з оточуючими людьми так як всі родичі та знайомі глузують, стверджуючи, що фермерське господарство не веде свою діяльність в межах закону, адже кожне рішення органу державної влади, яке відмовляє в задоволенні вимог говорить, що вимоги фермерського господарства незаконні.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 3000000,00 грн, позивач зазначив, що ніякі Закони України не обмежують суми відшкодування за моральну шкоду, вказана сума являється адекватною, враховуючи порушення норм Конституції України і ЦПК України Верховним Судом, Касаційним цивільним судом, до повноважень якого входить фактичне гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав.

Позивач зазначає про грубе порушення норм ст. 8, 40, 55 Конституції України та норми ЦПК України з боку судді Касаційного цивільного суду шляхом постановлення ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/16580/23 за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича до держави в особі Державної казначейської служби України про стягнення 1000000,00 грн моральної шкоди, позивач вказав на висновок про застосування норми права, якого дійшла Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи тлумачення частини третьої статті 56 Господарського процесуального кодексу України зазначивши, що формулювання вказаної норми «дозволяє виснувати про те, через яких осіб можливе самопредставництво юридичної особи, а також про те, що, окрім керівника і члена виконавчого органу, такими особами можуть бути також інші особи, уповноважені діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту).

Особа, через яку юридична особа діє на засадах самопредставництва, має підтвердити суду цей свій статус, зокрема шляхом подання документів, вказаних у частині третій статті 56 Господарського процесуального кодексу України [статут, положення, трудовий договір (контракт)].

Водночас, якщо відповідні відомості щодо особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи на засадах самопредставництва, внесені до Єдиного державного реєстру, ці відомості є офіційним та достатнім підтвердженням того, що юридична особа діє в суді через певну особу на засадах самопредставництва (з урахуванням відповідних обмежень повноважень, якщо такі є).

Отже, за наявності інформації щодо такої особи в Єдиному державному реєстрі, у разі подання її суду, відсутності стосовно цього спору, про який повідомлено суду, підстави додатково підтверджувати ці повноваження документами, які за своїм змістом є тими, що визначені частиною третьою статті 56 Господарського процесуального кодексу України, - статутом, положенням, трудовим договором (контрактом) - відсутні, оскільки суд може покладатись на відомості з Реєстру як на достовірні».

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов наступних висновків.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державна казначейська служба України (далі - Казначейство) діє відповідно до повноважень та компетенції, визначених, зокрема, Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215 (далі - Положення).

Відповідно до пункту 1 Положення Казначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Казначейство у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства, а також дорученнями Кабінету Міністрів України і Міністра фінансів (пункт 2 Положення).

Казначейство є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в Казначействі і банках (пункт 17 Положення).

Тобто, Казначейство виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов`язаннями і є окремим учасником цивільних відносин відповідно до частини 1 статті 2 ЦК України.

Згідно з Положенням, Казначейство відповідно до покладених на нього функцій забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, відкритого у Національному банку та, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (абз. 1 пп 2, пп 3 п. 4 Положення).

Відповідно до статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Згідно з частиною 1 статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді. Отже, відповідачем у справі про відшкодування шкоди має бути держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади (постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 21.08.2019 у справі № 761/35803/16-ц, від 18.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц)

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц, від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17 вказано, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №641/4272/19 зазначено, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є Держава Україна, а не ДКС України чи її територіальний орган. Тому у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), немає необхідності визначати відповідачем ДКС України або її територіальний орган. Останні зобов`язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі у розгляді справи за позовом до держави.

Отже, враховуючи висновки Верховного Суду, у спорах про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), відсутня необхідність визначати відповідачем Державну казначейську службу України або її територіальний орган. Державна казначейська служба України є лише органом виконання судових рішень про стягнення шкоди з Державного бюджету України.

Судом встановлено, що Державна казначейська служба України не є учасником спірних відносин, жодних прав та інтересів позивача не порушувала, жодної шкоди позивачеві не завдавала. До того ж, сам позивач не вказує, що Державна казначейська служба України є порушником його прав.

Згідно з статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Згідно з статтею 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є як відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 Цивільного кодексу України.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 Цивільного кодексу України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 Цивільного кодексу України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Застосовуючи положення статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 у справі №916/1423/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18 сформульовано також висновок про те, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Цими правовими нормами передбачено, зокрема, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов`язкова наявність інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. А тому необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (пункти 6.11-6.13 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду) .

Протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою полягає в тому, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

При цьому природа такого зв`язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як conditio sine qua non ("умова, без якої не може бути") (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №910/10501/19).

Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, а також немайнова шкода, заподіяна юридичній особі, що полягає у втратах немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Отже, для настання цивільно-правової відповідальності відповідачів за заподіяння позивачеві матеріальної та моральної шкоди у цій справі позивачу належить довести наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення (наявність матеріальної та моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала матеріальної та моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала матеріальної та моральної шкоди, та її результатом - матеріальною та моральною шкодою), у той час як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності.

Щодо правил та умов відшкодування моральної шкоди, завданої юридичній особі, то за загальним правилом відшкодування моральної шкоди, визначеним в статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, завдана юридичній особі, полягає у приниженні ділової репутації юридичної особи.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

За змістом наведеної норми зобов`язання відшкодувати моральну шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, потрібно розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Визначення терміну "ділова репутація" наведено у пункті 11 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії" від 14.12.2021 № 1953-IX (зі змінами та доповненнями), за змістом якої діловою репутацією є сукупність зібраної Регулятором документально підтвердженої інформації про фізичну або юридичну особу, що дає можливість зробити висновок про відповідність її діяльності вимогам законодавства, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про професійні та управлінські здібності фізичної особи.

Виходячи зі змісту положень статті 56 Конституції України, статей 11, 16, 23, 91, 201 ЦК України, визначення терміну "ділова репутація" наведеного у пункті 11 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії", юридична особа, яка звертається до суду з позовом про стягнення моральної шкоди, повинна довести факт спричинення їй немайнової шкоди внаслідок, зокрема, приниження її ділової репутації, посягання на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 16.11.2021 у справі № 915/1375/20, від 06.10.2022 у справі № 910/18745/21, від 09.03.2023 у справі № 910/17451/21).

Зі змісту наведеного вбачається, що зобов`язання відшкодувати шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна шкода відшкодовується тій юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

У справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили шкоду, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

У даній справі позивач посилається на завдання йому шкоди внаслідок постановлення незаконної ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц про повернення касаційної скарги.

В ухвалі від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц Верховний Суд дійшов висновку, що предметом позову у справі є стягнення моральної шкоди у розмірі 1000000 грн, тобто дана справа не є малозначною, відтак, відповідно до статті 274 ЦПК України, не може розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження. Таким чином, наведені обставини виключають можливість здійснення в суді представництва на підставі довіреності особами, що не є адвокатами.

Подана касаційна скарга підписана Буркою Валерієм Володимировичем.

До касаційної скарги додано копію довіреності від 18 серпня 2021 року на представництво Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича Буркою Валерієм Володимировичем.

Повноваження адвоката як представника сторони можуть бути підтверджені як оригіналом ордера/довіреності, так і їх копією, засвідченою у визначеному законом порядку, а саме особою, яка має повноваження на засвідчення копії. Зокрема, адвокат може посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов`язковий спосіб посвідчення копій документів (відповідно до пункту 9 частини першої статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Згідно з даними офіційного сайту Єдиного реєстр адвокатів України відсутня інформація, що Бурка Валерій Володимирович є адвокатом.

Отже, до касаційної скарги не долучено належних доказів, які підтверджують процесуальну дієздатність Бурки Валерія Володимировича, як представника Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, у розумінні положень статей 62, 64 ЦПК України, а саме відсутні докази на підтвердження повноважень представника - Бурки Валерія Володимировича, зокрема, довіреність або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» (частина четверта статті 62 ЦПК України) та завірені належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічної позиції притримується і Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) "Щодо якості судових рішень", де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Верховний Суд у постановах від 03.02.2021 у справі №454/192/17, від 22.04.2020 у справі №454/3206/16-ц, від 25.04.2019 у справі №757/25713/16-ц, від 10.01.2018 у справі №454/1642/16-ц дійшов висновку, що застосування положення частини 6 ст. 1176 Цивільного кодексу України можливе лише у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, натоміть усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Вищевказаному кореспондують положення ч. 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якими передбачено, що держава відповідає за шкоду, завдану судом, на підставах та в порядку, встановлених законом.

Зміст вказаної норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

У межах даної справи суд не може досліджувати обставини наявності/відсутності порушень з боку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду при постановленні ухвали від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц. Наразі зазначена ухвала набрала законної сили 06.07.2023 та оскарженню не підлягає.

Тобто, незгода позивача з ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц, не може бути покладена в обґрунтування позову в даній справі.

Відтак, відсутні жодні підстави стверджувати, що позивача було позбавлено прав, гарантованих ст. 8, 40, 55 Конституції України, та доступу до правосуддя внаслідок постановлення ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06.07.2023 у справі №463/1053/22-ц.

Визначення позивачем здійсненої ним оплати поштової кореспонденції у розмірі 33,50 грн (для повторного направлення до Верховного Суду касаційної скарги), як завданої йому матеріальної шкоди є безпідставним, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України такі витрати позивача відносяться до витрат, пов`язаних з розглядом справи, а саме витрат, пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (пункт 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК України). Розподіл між сторонами судових витрат визначено приписами статті 141 ЦПК України.

Крім того, сторона, яка пред`являє вимоги про відшкодування завданої їй моральної шкоди, не звільняється від обов`язку довести наявність такої шкоди, її розмір, надавши належні, допустимі та достовірні докази цього факту, у порядку встановленому процесуальними нормативно-правими актами, однак, позивачем не обґрунтовано своєї вимоги про відшкодування завданої йому моральної шкоди, не надано розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми.

Позивач лише зазначив, що ніякі закони України не обмежують суми відшкодування за моральну шкоду і він вважає, що вказана сума являється адекватною, враховуючи порушення норм Конституції України Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду, до повноважень якого входить фактичне гарантування виконання норм чинного законодавства та захист прав.

На переконання суду, такі твердження позивача фактично є оціночними судженнями останнього, наразі суд позбавлений можливості їх перевірити з огляду на відсутність будь-яких обґрунтувань та доказів в цій частині позову.

З огляду на вищевказані обставини, суд дійшов висновку, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів в частині розміру заявленої ним моральної шкоди в сумі 3000000,00 грн, не надав розрахунку чи критеріїв, з яких він виходив при визначенні заявленої до стягнення суми моральної шкоди саме у розмірі 3000000,00 грн.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 14.09.2026.

Суддя О.М. Спичак