Постанова від 13 вересня 2026 р. у справі №915/559/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/559/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни, м. Південноукраївськ Миколаївської області

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року, суддя першої інстанції Мавродієва М.В., повний текст складено та підписано 12.05.2026

у справі № 915/559/25

за позовом Південноукраїнської міської ради, м. Південноукраївськ Миколаївської області

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни, м. Південноукраївськ Миколаївської області

про стягнення 6 612 грн 08 коп.

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У квітні 2025 року Південноукраїнська міська рада звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою №31/01-32/558 від 27.02.2025, в якій просила суд стягнути з Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни безпідставно збережені кошти в сумі 6612,08 грн, які відповідач повинна була сплачувати у період з 01.07.2021 по 01.07.2024, як орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, 8.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що відповідач, як фактичний користувач частини земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч.1 ст.1212 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни на користь Південноукраїнської міської ради безпідставно збережені кошти в сумі 6 612 грн 08 коп., за період з 01.07.2021 по 01.07.2024 за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, буд.8 та 3028 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідач не спростував вимоги та доводи позивача, та не надав суду відповідні докази, які свідчать про сплату ним безпідставно збережених коштів в сумі 6 612 грн 08 коп., які відповідачка повинна була сплачувати у період з 01.07.2021 по 01.07.2024, як орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Фізична особа-підприємець Алєксєєва Любов Василівна, м. Південноукраївськ Миколаївської області, з рішенням суду першої інстанції не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просила суд прийняти апеляційну скаргу Алєксєєвої Любові Василівни до провадження, апеляційну скаргу задовольнити повністю. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 30 квітня 2026 року у справі № 915/559/25 скасувати повністю, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Південноукраїнської міської ради відмовити повністю, судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4587 грн 42 коп. та у суді першої інстанції покласти на позивача.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Апелянт зазначає, що:

- суд першої інстанції не врахував правовий режим спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку та факт переходу права на землю разом із нерухомістю;

- суд першої інстанції не врахував, що прибудова до нежитлової квартири №73 безпосередньо прилягає до стін багатоквартирного будинку №8, має спільні комунікації та конструктивно пов`язана з будинком №8;

- суд не надав належної правової оцінки неможливості повернення земельної ділянки за Актом приймання-передачі та безпідставно застосував умови договору, дія якого припинилась;

- крім того, отримавши відповіді відповідача від 16.09.2016 року та 24.06.2024 року про відмову від підписання договору оренди на нових умовах, міська рада, у разі незгоди, мала врегулювати цей спір у судовому порядку, чого зроблено не було (ст. 188 Господарського кодексу України, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин). Посилання позивача на те, що договір не було переукладено через «неявку» відповідача, є необґрунтованими;

- суд проігнорував принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі;

- суд не врахував, що прибудова знаходиться в межах прибудинкової території багатоквартирного будинку;

- суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що земельні ділянки під прибудовою та будинком фактично є єдиним масивом, необхідним для експлуатації багатоквартирного будинку №8 та розташованої в ньому нежитлової квартири №73. Штучний поділ цієї ділянки міською радою з метою примушування до оренди не змінює правового режиму земельної ділянки як території, необхідної для обслуговування багатоквартирного будинку;

- суд не надав оцінки законності передачі в оренду частини земельної ділянки під багатоквартирним будинком;

- суд першої інстанції не врахував, що права співвласників багатоквартирного будинку регулюються спеціальними нормами: ст. 42 Земельного кодексу України; ст. 382 Цивільного кодексу України; Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»;

- суд помилково застосував до спірних правовідносин правовий механізм орендної плати замість правового режиму користування земельною ділянкою співвласниками багатоквартирного будинку. У цьому випадку правова підстава користування землею - це законне право власності на приміщення у будинку (ст. 382 Цивільного кодексу України, ст. 42 Земельного кодексу України);

- відповідач не «зберігав кошти без підстави», він реалізовував своє законне право співвласника будинку;

- суд не врахував законність об`єкта нерухомості;

- суд першої інстанції фактично ототожнив законне користування земельною ділянкою для обслуговування законного об`єкта нерухомості із самовільним використання земельної ділянки, що суперечить ст. 321 Цивільного кодексу України. Така позиція повністю суперечить висновкам Верховного Суду у справах № 560/1049/16-ц та № 757/13549/16-ц;

- суд першої інстанції не надав оцінки всім доказам у їх сукупності, не навів мотивів відхилення доводів відповідача та фактично обмежився викладенням позиції позивача, чим порушив вимоги ст. 73, 74, 76, 86 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2026 року відмовлено Фізичній особі-підприємцю Алєксєєвій Любові Василівні у задоволенні клопотання про розгляд апеляційної скарги в загальному порядку з викликом учасників справи, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 та вирішено розгляд справи здійснювати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

23.06.2026 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни, м. Південноукраївськ Миколаївської області, надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, у яких апелянт просить прийняти дані додаткові письмові пояснення до апеляційної скарги на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 та долучити їх до матеріалів справи, врахувати наведені у цих додаткових письмових поясненнях обставини та правові доводи під час розгляду апеляційної скарги і прийняття рішення за результатами апеляційного перегляду справи.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.266 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.

Крайній строк апеляційного оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі № 915/559/25 припадав на 01.06.2026.

Додаткові пояснення до апеляційної скарги були подані 22.06.2026.

Відповідно до ч.1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

В даному випадку процесуальним законодавством не встановлено випадків можливості поновлення пропущеного строку на подання доповнень до апеляційної скарги.

Відповідно до ст.118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи те, що додаткові письмові пояснення колегія суддів розцінює як доповнення до апеляційної скарги, які були подані з пропуском строку, тому колегія суддів залишає їх без розгляду.

Позивач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

З матеріалів справи вбачається, що 26.06.2002 Южноукраїнською міською радою було прийнято рішення №302 «Про попереднє погодження місця розташування земельної ділянки підприємцю Алєксєєвій Л.В. для розміщення та обслуговування входу в приміщення салону-ательє «ЛЕДІ» біля житлового будинку №8 по проспекту Комуністичному».

28.05.2003 Виконавчим комітетом Южноукраїнської міської ради було прийнято рішення №271 «Про погодження проекту землеустрою по наданню земельної ділянки в довгострокову оренду приватному підприємцю Алєксєєвій Л.В. під розміщення та обслуговування входу в приміщення салону-ательє «ЛЕДІ» біля житлового будинку № 8 по проспекту Комуністичному», яке 16.07.2003 було затверджене рішенням Южноукраїнської міської ради №188 «Про затвердження рішень виконавчого комітету міської ради в галузі регулювання земельних відносин за березень - липень 2003».

26.11.2003 на підставі рішення Южноукраїнської міської ради №188 від 16.07.2003, між Южноукраїнською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В. було укладено договір оренди земельної ділянки, за яким Фізична особа-підприємець Алєксєєва Л.В. прийняла в строкове платне володіння і користування терміном на 10 років (до 01.06.2013) земельну ділянку з кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002, площею 0,0037 га біля житлового будинку №8 по пр.Комуністичному у м.Южноукраїнськ. Цільове призначення земельної ділянки: під розміщення та обслуговування входу в приміщення салону ательє «ЛЕДІ». Договір було зареєстровано 29.03.2004 за № 010400300006.

22.04.2013 Алєксєєвою Л.В. було подано міському голові лист (повідомлення) про поновлення договору оренди на земельну ділянку площею 0,0037 га, розташовану за адресою пр.Комуністичний, будинок №8.

Як зазначав позивач, рішенням Южноукраїнської міської ради №947 від 30.05.2013 поновлено договір оренди земельної ділянки від 26.11.2003, укладений з Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В. під розміщення та обслуговування входу в приміщення салону - ательє «ЛЕДІ», однак вказаний договір не був підписаний через неявку відповідачки.

Фізична особа-підприємець Алєксєєва Л.В. у своїх поясненнях, наданих суду першої інстанції, підтверджує факт укладання договору оренди від 26.11.2003 та зазначала, що дійсно, після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки №0100400300006 від 26.11.2003, а саме, 01.06.2013, звернулася з заявою до Южноукраїнської (Південноукраїнської) міської ради від 22.04.2013 про укладання договору оренди земельної ділянки. 17.10.2014 отримала відповідь №20/02-33/3840 від Южноукраїнської (Південноукраїнської) міської ради про перелік документів щодо укладання договору (до матеріалів справи додається). При збиранні документів, ознайомившись з Витягом з Державного земельного кадастру 2013 року, відповідачка з`ясувала, що землі в межах території міста Южноукраїнськ, а також під та біля багатоповерховим будинком №8 по проспекту Комунистичному (Соборності), які були в постійному користуванні Державного підприємства НАЕК «Енергоатом» (ВП «Южноукраїнська АЄС») передані Южноукраїнській (Південноукраїнській) міській раді у комунальну власність. Отримавши юридичну консультацію по гарячій лінії Державного комітету України із земельних ресурсів та обґрунтовуючись листом Державного комітету України №10046/17/4-18 від 26.05.2010, відповідачка відмовилась від підписання договору, посилаючись на ст.42 Земельного кодексу України та інші закони України.

У позовній заяві позивач стверджував, що договір оренди станом на час подання позову з відповідачкою не укладено і з 01.06.2013 по теперішній час Фізична особа - підприємець Алєксєєва Любов Василівна використовує земельну ділянку за кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002, площею 0,0037 га, що знаходиться за адресою: проспект Соборності, будинок 8, місто Южноукраїнськ, Вознесенський район, Миколаївська область, без правових підстав.

Відповідно до Витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (№779/161-21 від 02.07.2021) ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002, площею 0,0037 га, розташованої за адресою: проспект Соборності, будинок 8, місто Южноукраїнськ В.03.07 - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, із категорії земель - землі житлової та громадської забудови.

Відповідно до витягу від 28.08.2025 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 цільове призначення даної земельної ділянки не змінилось; 03.07 Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Державна реєстрація земельної ділянки відбулась 10.07.2003 на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 21.08.2002.

Сторонами не заперечується, що прибудова до нежитлової квартири є невід`ємною складовою нежитлової квартири АДРЕСА_2 відповідно до проектних документів, що підтверджено Свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 .

Позивач зазначав в суді першої інстанції, що згідно інформації, наданої листом Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційне об`єднання» №381 від 28.03.2022, Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В. кошти за використання частини земельної ділянки за вище зазначеною адресою у спірний період не відшкодовувались. Відповідно до інформації Фінансового управління Южноукраїнської міської ради №05-18/242 від 18.06.2024 в період з 2021 року та по теперішній час Фізична особа-підприємець Алєксєєва Л.В. орендну плату за використання зазначеної земельної ділянки не сплачувала.

Землекористувачеві було неодноразово надіслано листи, згідно яких відповідачка повинна сплатити завдані збитки, але станом на 01.07.2024 Фізична особа-підприємець Алєксєєва Л.В. збитки не відшкодувала та не звернулась до Южноукраїнської міської ради із заявою про укладання договору оренди земельної ділянки.

Міська рада зазначала, що збитки за використання відповідачкою земельної ділянки в період з 01.09.2019 по 01.11.2022, затверджені рішенням Виконавчого комітету №335 від 01.12.2022, передані за умовами рішення до органів прокуратури для їх стягнення в судовому порядку.

09.10.2024 Верховною Радою України прийнято постанову №4007-ІХ «Про перейменування міста Южноукраїнськ Вознесенського району Миколаївської області на місто Південноукраїнськ».

07.11.2024 Южноукраїнською міською радою Миколаївської області, на виконання постанови Верховної Ради України №4007-ІХ «Про перейменування міста Южноукраїнськ Вознесенського району Миколаївської області на місто Південноукраїнськ» прийнято рішення №1974 «Про зміну найменування юридичної особи ЮЖНОУКРАЇНСЬКА МІСЬКА РАДА МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ», у відповідності до якого змінено найменування юридичної особи «ЮЖНОУКРАЇНСЬКА МІСЬКА РАДА МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ», код ЄДРПОУ 33850880 на «ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКА МІСЬКА РАДА, код ЄДРПОУ 33850880».

Відповідно до інформації Фінансового управління Южноукраїнської міської ради від 18.06.2024 за вих.№05-18/242 в період 2021 року Фізична особа-підприємець Алєксєєва Л.В. орендну плату за використання зазначеної земельної ділянки не сплачувала.

За даними Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 02.05.2024 №14-0.120-2051/2-24 нормативна грошова оцінка 1 кв.м. земельної ділянки за кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002 складає: за 2021 рік - 848,16 грн, за 2022 рік - 912,59 грн, за 2023 рік - 1466,69 грн, за 2024 рік - 1541,48 грн, що підтверджується Витягами із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки та Інформаційною довідкою, наданою Державним земельним кадастром від 02.05.2024 №14-0.120-2051/2-24.

На підставі вказаних довідок, 09.07.2024 комісією з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам виконано Розрахунок розміру збитків, завданих ФОП Алєксєєвою Любов Василівною Южноукраїнській міській раді, у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю) за фактичне користування земельною ділянкою за період з 01.07.2021 по 01.07.2024 на суму 6612 грн 08 коп. та складено Акт №1 про визначення та відшкодування збитків.

Вказаний акт затверджено рішенням Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради №345 від 17.07.2024 «Про затвердження актів з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

24.06.2024 Фізичній особі-підприємцю Алєксєєвій Л.В. було надіслано лист №22/01-34/1765 щодо необхідності сплати збитків за період з 01.07.2021 по 01.07.2024 у місячний строк та про необхідність укладання договору оренди земельної ділянки.

19.07.2024 Фізичній особі-підприємцю Алєксєєвій Л.В. було надіслано претензію №1 про відшкодування шкоди у вигляді неодержаної орендної плати за землю.

Інших належних та допустимих доказів матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є стягнення безпідставно збережених коштів у сумі 6 612 грн 08 коп., які відповідач повинна була сплачувати у період з 01.07.2021 по 01.07.2024, як орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, 8

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Статтею 143 Конституції України передбачено, що місцеві органи самоврядування затверджують програми соціально-економічного розвитку і контролюють їх виконання, затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання.

За висновками Верховного Суду, що викладені в постанові від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, органам місцевого самоврядування надані широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами 1, 2 ст.143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Місцеве самоврядування є способом реалізації народом належної йому влади, яка діє на принципах (засадах) державної підтримки та гарантування державою місцевого самоврядування (ст.4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Завданням органу місцевого самоврядування, зокрема міської ради, є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності (аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №904/5598/18, від 15.05.2019 у справі №911/1497/18).

Згідно ч.1, 3 ст.142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Відповідно до приписів ст.1, ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Південноукраїнська міська рада наділена правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення, в тому числі розпоряджатися майном.

Статтею 17 ЦК України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеним органом щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Відповідно до частини 5 статті 16, частини 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26, статті 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції міських рад відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Згідно з підпунктом 2 пункту "а" частини першої статті 27 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів.

Відповідно до ст.33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів.

Статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Враховуючи викладене та приписи ст.12 та п.24 Перехідних положень Земельного кодексу України, Південноукраїнська міська рада мала право звернутися до суду за захистом порушеного права як власник та розпорядник земель комунальної власності на відповідній території.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з 04.07.2014 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002, площею 0,0037 га, з цільовим призначенням для комерційного використання, зареєстроване за Територіальною громадою м.Южноукраїнська (Південноукраїнська) в особі Южноукраїнської (Південноукраїнської) міської ради на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» №5245-VI від 06.09.2012.

Станом на час розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції, право власності позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 ніким не оспорено та не скасоване.

Принцип платного використання землі передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тобто, власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

У такий спосіб положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18).

Орендна плата за користування землею комунальної власності за своїм правовим статусом є обов`язковим платежем, який орендар вносить орендодавцю, а також це і податок, який справляється у формі земельного податку.

Подвійний статус орендної плати зумовлює ту обставину, що при визначенні її розміру, окрім норм цивільного та земельного законодавства необхідно враховувати і вимоги Податкового кодексу України (правові висновки Постанови Великої Палати від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19).

Згідно п.266.9.1 Податкового кодексу України податок на майно сплачується за місцем розташування об`єкта/об`єктів оподаткування і зараховується до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.

При цьому, відповідно до п.19 ч.1 ст.64 Бюджетного кодексу України до доходів загального фонду бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад належать, зокрема, місцеві податки та збори, що сплачуються (перераховуються) згідно з Податковим кодексом України.

Отже, орендна плата, як місцевий податок (податок на майно), зараховується до бюджету відповідної міської територіальної громади за місцем розташування земельної ділянки, тобто у спірних правовідносинах вигодонабувачем доходу від земельної ділянки у формі орендної плати є саме Південноукраїнська територіальна громада в особі Південноукраїнської міської ради, у власності якої перебуває земельна ділянка з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002, площею 0,0037 га.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до п.5.1 договору оренди земельної ділянки від 26.11.2003, у разі закінчення терміну оренди, орендар був зобов`язаний у 10-дений термін повернути орендодавцю земельну ділянку у стані, не гіршому у порівнянні з тим, в якому він одержав її в оренду.

Однак апелянтом не надано суду доказів того, що після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки від 26.11.2003 вона повернула Южноукраїнській міській раді спірну земельну ділянку за актом приймання-передачі. При цьому, акт приймання-передачі земельної ділянки фактично є єдиним доказом, що може підтвердити її повернення у розпорядження орендодавця.

Апеляційний господарський суд констатує, що після завершення 26.11.2013 терміну дії договору оренди земельної ділянки від 26.11.2003 відповідач продовжила використання спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 без оформлення договору оренди та використовує її дотепер.

Слід також зазначити, що факт використання спірної земельної ділянки відповідачкою не оспорюється. Однак, при цьому апелянт вважає, що статус земельної ділянки під належною їй нежитловою квартирою АДРЕСА_2 (у тому числі під прибудовою) у багатоквартирному будинку №8 по проспекту Соборності визначається ст.42 Земельного кодексу України, п.2 ст.382 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.12 Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», а ставки та порядок обчислення земельного податку регулюються ст.ст.269-287 Податкового кодексу України.

З матеріалів вбачається, що згідно інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 28.07.2025, окремо від земельної ділянки 0,0037 га з кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002, яка перебуває у користуванні ФОП Алєксєєвою Л.В., відведено земельну ділянку загальною площею 0,5687 га (кадастровий номер: 4810800000:09:007:0017, цільове призначення 02.03 Для будівництва і обслуговування багатоквартирного будинку), що знаходиться в постійному користуванні КП ЖЕО для обслуговування багатоквартирного житлового будинку на проспекті Незалежності, 11, Соборності, 8 у місті Южноукраїнську Миколаївської області; дата виникнення права 13.09.2018.

Таким чином, апеляційний господарський суд погоджується з судом першої інстанції, що земельна ділянка, яка наразі перебуває у розпорядженні Управляючої компанії чи ОСББ та використовується для обслуговування будинку 8 по проспекту Соборності, є відмінною від земельної ділянки, яка була надана у користування відповідачці; вона сформована як об`єкт цивільних прав, значно пізніше та має інше цільове призначення.

Крім того, вказане спростовує посилання апелянта на безпідставну передачу Південноукраїнською міською радою в оренду земельної ділянки, наданої для обслуговування вбудованого чи прибудованого у багатоквартирному житловому будинку, оскільки Південноукраїнська міська рада, у межах своїх повноважень, передала скаржниці в оренду сформований об`єкт земельних відносин - належну позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002, яка не була повернута та продовжує використовуватись Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В.

Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідач не є власником і постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, у зв`язку із чим не є платником плати за землю у формі земельного податку, тому єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього є орендна плата.

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 20 та частини третьої статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц дійшла висновку, що обов`язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, про що також наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (пункт 71).

Статтею 289 Податкового кодексу України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №284 від 19.04.1993 власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв`язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.

Рішенням Виконкому Южноукраїнської міської ради №230 від 26.06.2024 було створено комісію з визначення і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затверджено її склад, Положення про комісію та форму Акту про визначення та відшкодування збитків.

У відповідності до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам комісією здійснено Розрахунок розміру збитків, нанесених Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В. Южноукраїнській міській раді у вигляді недоодержаного доходу у розмірі орендної плати за період безоплатного використання відповідачем земельної ділянки комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, буд.8 у період з 01.07.2021 по 01.07.2024 у розмірі 6 612 грн 08 коп.

Розрахунок розміру збитків розглянуто комісією та вирішено визначити розмір збитків, нанесених Фізичною особою-підприємцем Алєксєєвою Л.В. у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю) за фактичне користування земельною ділянкою за період з 01.07.2021 по 01.07.2024 у сумі 6 612 грн 08 коп., про що складено Акт №1 від 09.07.2024.

При здійсненні розрахунку розмір втраченого доходу розрахований комісією як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності у формі орендної плати за землю, який нараховується та сплачується за ставкою 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, встановленою рішеннями Южноукраїнської міської ради №1913 від 25.06.2020 та №498 від 23.06.2021.

При складанні розрахунку комісією враховано витяги про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим номером: 4810800000:09:007:0002 за період з 2021 по 2024 роки.

Вказаний вище Акт №1 від 09.07.2024 затверджено рішенням Виконавчого комітету Южноукраїнської міської ради №345 від 17.07.2024 «Про затвердження актів з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

Перевіривши здійснений позивачем та судом першої інстанції розрахунок, апеляційний господарський суд погоджується з ним, вважає його арифметично вірним та обґрунтованим.

Жодних заперечень щодо правильності заявлених до стягнення сум апелянтом не подано.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. Тобто кондиція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно (постанова Верховного Суду від 08.01.2025 у справі №757/31237/18-ц).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) викладено висновок, відповідно до якого положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

В постанові від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що конструкція частини першої ст. 1212 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.03.2019 у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19).

Для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

- фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

- площу земельної ділянки;

- суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативної грошової оцінки);

- період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Вказана стаття досить широко визначає підстави виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до загальних положень законодавства про відшкодування завданої шкоди таке відшкодування є мірою відповідальності. Разом з тим, обов`язок набувача повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому не належить до заходів відповідальності, оскільки боржник при цьому не несе жодних майнових втрат — він зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно утримував (зберігав).

На відміну від зобов`язань, які виникають із завдання шкоди, для відшкодування шкоди за п.4 ч.3 ст.1212 Цивільного кодексу України вина не має значення, оскільки важливий сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16 та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.

Також аналогічні правові позиції викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі №916/2948/17, від 09.04.2019 у справі №922/652/18, від 21.05.2019 у справі №924/552/18, від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.

Колегія суддів зазначає, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

З огляду на викладене вище колегія суддів вважає, що з моменту закінчення терміну дії договору оренди апелянт продовжив безпідставне використання спірної земельної ділянки, а отже, без законних підстав зберігав у себе майно - кошти за оренду землі в сумі 6 612 грн 08 коп., які підлягають стягненню в дохід місцевого бюджету Південноукраїнської міської ради.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідач не спростував вимоги та доводи позивача, та не надав суду відповідні докази, які свідчать про сплату ним безпідставно збережених коштів в сумі 6612 грн 08 коп., які відповідачка повинна була сплачувати у період з 01.07.2021 по 01.07.2024, як орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, буд.8.

Як встановлено вище, доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків, до яких дійшла колегія суддів та не доводять неправильність чи незаконність рішення, прийнятого судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Надаючи оцінку всім доказам та доводам позивача у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що позивачем у даному випадку суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції належними та допустимими доказами по справі, які є більш вірогідними, доведено наявність правових підстав для стягнення безпідставно збережених коштів в сумі 6 612 грн 08 коп., які відповідач повинна була сплачувати у період з 01.07.2021 по 01.07.2024, як орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,0037 га з кадастровим номером 4810800000:09:007:0002 за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, м.Південноукраїнськ, просп.Соборності, 8, тоді як відповідач не спростував цього ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судом і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни, м. Південноукраївськ Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Алєксєєвої Любові Василівни, м. Південноукраївськ Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 30.04.2026 року у справі №915/559/25 залишити без змін.

Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 14.09.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Я.Ф. Савицький

А.І. Ярош