Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №926/4090/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 926/4090/25

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого (судді-доповідача):Іванчук С.В., суддів: Шаповал Д.В. Ржепецький В.О. за участю секретаря судового засідання Федак В.В. розглянувши апеляційну скаргу Чернівецької міської ради б/н від 20.05.2026 (вх. №01-05/1589/26)

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 23.04.2026 (повне рішення складено та підписано 01.05.2026, суддя С.О. Миронюк)

у справі №926/4090/25

за позовом: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, м. Івано-Франківськ

до Чернівецької міської ради, м. Чернівці

про зобов`язання вчинити дії

за участю представників сторін:

від позивача: Сопко Сергій Петрович (в режимі відеоконференції)

від відповідача: Остафійчук Ян В`ячеславович

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви та оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Чернівецької міської ради в якому просить зобов`язати Чернівецьку міську раду прийняти у комунальну власність чотири захисних споруди цивільного захисту: №96042, що розташована у м. Чернівці по вул. Зелена, 3; №96037, що розташована у м. Чернівці по вул. Я. Мудрого, 31-С; №96066, що розташована у м. Чернівці по вул. Зелена, 5-Д, приміщення 1; №96060, що розташована у м. Чернівці по вул. Коломийська, 9-А шляхом підписання акту приймання-передачі та здійснення в установленому законодавством порядку оформлення та державної реєстрації речових прав щодо об`єктів передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на території м. Чернівці є чотири захисні споруди цивільного захисту, які під час приватизації державних підприємств не увійшли до статутних капіталів господарських товариств та зареєстровані за державою в особі Фонду державного майна України на праві власності.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 23.04.2026 позов задоволено повністю.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, дійшов таких висновків:

- законодавством унормовано повноваження органів місцевого самоврядування щодо реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, зокрема останні визначено як такі, що відповідальні за прийняття рішень про використання захисних споруд цивільного захисту населення як державної, так і комунальної власності;

- з урахуванням положень та вимог законодавства, позивач, як орган управління об`єктами державної власності відповідно до принципів забезпечення ефективності використання та збереження державного майна уповноважений на вибір способу та умов подальшого використання майна, в тому числі шляхом ініціювання передачі майна у комунальну власність у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності»;

- законодавець визначив систему органів (як державної виконавчої влади, так і місцевого самоврядування), що здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту, з розмежуванням їх повноважень в залежності від статусу відповідного органу в структурі органів влади в Україні та виходячи із форми власності (державної, комунальної чи приватної) на захисну споруду, а також визначив органи місцевого самоврядування як такі, що відповідальні за прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту населення як державної, так комунальної власності;

- повноваження відповідача у спірних правовідносинах не є дискреційними;

- держава повинна вживати заходів для створення належних умов для захисту життя і здоров`я людей від надзвичайних ситуацій, у тому числі від негативних наслідків ведення бойових дій;

- бездіяльність відповідача призводить до неможливості забезпечити належний технічний стан захисних споруд цивільного захисту, який дозволяє привести укриття у готовність до використання за призначенням;

- позивачем у визначеному законодавством порядку було прийнято рішення про передачу захисних споруд цивільного захисту до сфери управління відповідача, однак, відповідач ухиляється від вчинення дій, спрямованих на прийняття зазначеного майна, що в свою чергу, порушує право територіальної громади на забезпечення засобами колективного захисту та їх використання;

- позовна вимога в цій справі покликана не на прийняття судом рішення замість відповідача, а на зобов`язання вчинити конкретні дії, передбачені чинним законодавством, оскільки, саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та спрямованим на недопущення свавілля і протиправної бездіяльності в органах влади.

Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи.

Чернівецька міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 23.04.2026 у справі № 926/4090/25 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях до Чернівецької міської ради про зобов`язання вчинити певні дії відмовити; витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги та позовної заяви покласти на Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що оскаржене рішення ухвалене без з`ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, та з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт покликається на такі доводи:

- системний аналіз Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» дає підстави стверджувати, що передача майна з державної у комунальну власність здійснюється стадійно: в першу чергу з ініціативою передачі – звернення відповідного органу, який обліковує майно; другим кроком є розгляд питання відповідною радою про надання чи ненадання згоди на прийняття майна; третім кроком, у разі надання згоди радою, є прийняття уповноваженим органом, який здійснює управління майном, розпорядчого рішення про передачу і лише потім прийняття майна за відповідним актом та здійснення державної реєстрації переходу права власності;

- судом не надано правої оцінки наказу Фонду, який є передчасним, так, останній був прийнятий 26.09.2025 року, а саме звернення до міської ради направлене 03.10.2025 року. Таким чином Фонд прийняв відповідне розпорядче раніше самого звернення та за відсутності згоди міської ради;

- відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду викладеної в постанові від 26.09.2024 у справі № 990/167/24 передача майна без згоди ради за рішенням суду є грубим втручанням у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування та право громади самостійно вирішувати питання місцевого самоврядування місцевого значення відповідно до Конституції та законів України;

- суд втрутившись у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування фактично одноособово вирішив питання, яке відноситься до виключних повноважень міської ради та не врахував, що чинне законодавство взагалі не покладає обов`язку на органи місцевого самоврядування приймати у комунальну власність державне майно у примусовому порядку;

- прийняття захисних споруд у вказаному стані буде суперечити приписам Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в частині недопущення ослаблення економічних основ громади, адже у разі прийняття останніх, у територіальної громади виникне обов`язок утримувати їх у належному стані та громада буде зобов`язана відновити їх експлуатаційний стан;

- суд першої інстанції порушив норми процесуального права, помилково не закривши провадження у справі, оскільки цей спір відноситься до предметної юрисдикції адміністративних судів.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач наводить такі аргументи на спростування доводів скаржника:

- правовим механізмом держави визначено систему органів (як державної виконавчої влади, так і місцевого самоврядування), що здійснюють реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту;

- задоволення позовних вимог в частині зобов`язання відповідача прийняти рішення про передачу об`єктів нерухомого майна в комунальну власність Чернівецької міської ради не може вважатися втручанням у дискреційні повноваження, оскільки міська рада позбавлена, в цьому випадку, права адміністративного розсуду з огляду на наявний лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки;

- забезпечення захисту населення від надзвичайних ситуацій та негативних наслідків бойових дій шляхом створення умов для перебування громадян у захисних спорудах і надання допомоги постраждалим в умовах воєнного стану беззаперечно становить інтерес держави;

- відповідачем не було прийнято жодного акту ради у формі рішення, що свідчить про бездіяльність Чернівецької міської ради;

- з огляду на те, що в основі спору який розглядається, лежать організаційні та майнові відносини, що склалися між відповідними суб`єктами управління щодо певного об`єкта права власності, то і спір у цій справі є приватноправовим. Сторонами у справі є юридичні особи, а тому, даний спір є таким, що підвідомчий господарському суду.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2026 сформовано колегію суддів у складі: Іванчук С.В (суддя-доповідач), судді Міліціанов Р.В., Ржепецький В.О.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 25.05.2026 залишено без руху апеляційну скаргу Чернівецької міської ради б/н від 20.05.2026 (вх. №01-05/1589/26).

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 01.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Чернівецької міської ради б/н від 20.05.2026 (вх. №01-05/1589/26) на рішення Господарського суду Чернівецької області від 23.04.2026 у справі №926/4090/25. Розгляд справи призначено на 30.06.2026.

11.06.2026 позивач подав відзив вих.№926-13-03-2681 (вх.01-04/4982/26), в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення залишити без змін.

У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Міліціанова Р.В. відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.06.2026 року головуючим суддею (суддею-доповідачем) у справі №909/147/26 визначено суддю Іванчук С.В, суддів: Шаповал Д.В., Ржепецький В. О.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 30.06.2026 відкладено розгляд справи на 08.09.2026.

Ухвали суду доставлено учасникам справи, що підтверджується довідками про доставку електронних листів до електронних кабінетів.

У судове засідання 08.09.2026 з`явився представник скаржника та в режимі відеоконференції з`явився представник відповідача.

Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Представник позивача проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечив, просив залишити оскаржене рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні 08.09.2026 проголошено вступну та резолютивну частини постанови Західного апеляційного господарського суду.

Строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.

Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.

Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

Об`єктом спору у цій справі є захисні споруди цивільного захисту в місті Чернівці, які під час приватизації державних підприємств не увійшли до статутних капіталів господарських товариств, а саме:

- сховище №96042 (м. Чернівці, вул. Зелена, 3);

- сховище №96037 (м. Чернівці, вул. Я. Мудрого, 31-С);

- сховище №96066 (м. Чернівці, вул. Зелена, 5Д, приміщення 1);

- сховище №96060 (м. Чернівці, вул. Коломийська, 9а).

Згідно відомостей зазначених у витягах з Державного реєстру речових прав від 01.08.2025 №437836761, від 01.08.2025 №437792189, від 25.08.2025 №440824192, від 28.08.2025 №441323145 (Том 1, а.с.18-22) власником вищенаведених захисних споруд цивільного захисту зазначено Фонд державного майна України. Вказані споруди цивільного захисту є належним чином паспортизованими. (Том 1, а.с.23-43)

Відповідно до п. 3 наказу Фонду державного майна України №357 від 05.05.2001 (із змінами) яким встановлено, що забезпечення функцій з управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств, але знаходиться на їх балансі, за територіальною ознакою – місцем розташування господарських товариств, покладається на Регіональні відділення ФДМУ, положеннями статті 19 Кодексу цивільного захисту України, якими визначені повноваження органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту та зважаючи на необхідність забезпечення належного утримання, використання та функціонування захисних споруд цивільного захисту в умовах воєнного стану, враховуючи рішення Комісії з вирішення питань щодо державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації та розташоване на території Чернівецької області (протокол №6 від 25.09.2025), наказом Управління забезпечення реалізації повноважень у Чернівецькій області Регіонального відділення ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - Управління) від 26.09.2025 №176 обрано для означених захисних споруд цивільного захисту управлінське рішення – передача майна у комунальну власність в порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», з урахуванням постанови КМ України від 21.09.1998 №1482 «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності». (Том 1, а.с. 48)

Управління забезпечення реалізації повноважень у Чернівецькій області Регіонального відділення ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях листом від 03.10.2025 №926-13-02-898 звернулося до Чернівецької міської ради з проханням включити до порядку денного та розглянути на черговій сесії Чернівецької міської ради відповідно до п. 51. ч. 1. ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання надання згоди на прийняття з державної у комунальну власність Чернівецької міської територіальної громади захисні споруди цивільного захисту: сховище №96042 (м. Чернівці, вул. Зелена, 3), сховище №96037 (м. Чернівці, вул. Я. Мудрого, 31-С), сховище №96066 (м. Чернівці, вул. Зелена, 5Д, приміщення І), сховище №96060 (м. Чернівці, вул. Коломийська, 9-а). (Том 1, а.с. 51)

Чернівецька міська рада листом від 21.10.2025 №01/02-11/2783 повідомила Управління про недоцільність прийняття захисних споруд цивільного захисту у комунальну власність Чернівецької міської територіальної громади зважаючи на їх незадовільний стан та необхідність вкладання значних фінансових ресурсів у їх відновлення та утримання. (Том 1, а.с. 53)

При цьому, вказане питання не було предметом розгляду на черговій сесії Чернівецької міської ради відповідно до п. 51. ч. 1. ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Ухилення Чернівецької міської ради від обов`язку прийняти спірне майно до комунальної власності, на думку позивача, порушує право територіальної громади на забезпечення засобами колективного захисту та їх використання, гарантоване ст. 21 Кодексу цивільного захисту України.

Норми права та мотиви, якими керується суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови та висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Предметом спору у даній справі є вимога Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях про зобов`язання Чернівецької міської ради вчинити дії щодо прийняття у комунальну власність чотирьох захисних споруд цивільного захисту, які перебувають у державній власності.

Щодо доводів скаржника про те, що цей спір відноситься до предметної юрисдикції адміністративних судів колегія суддів зазначає таке.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України (на момент виникнення спірних правовідносин), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18 та від 13.09.2029 у справі №910/8729/18, а також у численних постановах Верховного Суду, зокрема від 10.05.2023 у справі № 920/155/22, від 11.12.2025 у справі № 910/7149/25, від 10.02.2026 у справі № 910/14802/24, від 11.02.2026 у справі № 912/788/25)

Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктом публічно-правових відносин, за умови, що такі вимоги не об`єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб`єктним складом підпадають під дію ст. 1 ГПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №915/1377/17 викладено, що у випадку, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18).

До справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо (аналогічні висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 826/2323/17, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 520/5442/18, від 26.02.2020 у справі № 1240/1981/18, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17, від 16.11.2022 у справі № 904/6264/21).

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб`єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

У той же час, згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

При цьому частина четверта вказаної статті унормовує, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцію та законами України.

Так само звернення позивача до суду з вимогою зобов`язати раду прийняти до комунальної власності захисну споруду цивільного захисту не відповідає визначенню та підставам адміністративно-господарських санкцій, які за змістом статей 216, 217 чинного на час виникнення спірних правовідносин Господарського кодексу України застосовуються до суб`єктів господарювання, знову ж таки, за порушення ними правил здійснення господарської діяльності, а не у зв`язку з наявністю у зазначених суб`єктів певного зобов`язання.

Так, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 вказаного Кодексу).

При цьому у пункті 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то зміст цього поняття полягає в наявності в суб`єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а "управлінські функції" - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

Відтак, до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо.

Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17, від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, від 18.09.2018 у справі № 823/218/17, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 02.04.2019 у справі № 137/1842/16-а, від 18.12.2019 у справі № 826/2323/17, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 520/5442/18, від 26.02.2020 у справі № 1240/1981/18, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17, від 16.11.2022 у справі № 904/6264/21.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб`єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Таким чином справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта.

Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформувала у постанові від 26.06.2018 у справі № 914/582/17, а у постанові від 04.12.2018 у справі №915/1377/17 додатково вказала, що у випадку, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.03. 2026 року у справі № 917/1122/25 у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях до Полтавської міської ради про зобов`язання вчинити дії.

Колегія суддів зазначає, що між сторонами виник спір пов`язаний з переходом права власності на нерухоме майно від одного суб`єкта до іншого. Тобто судовий спір виник з правовідносин, у яких орган державної влади та орган місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна (аналогічного висновку дійшов Верховний суд у складі Касаційного господарського суду в постанові від 04.03.2026 у справі № 917/1122/25).

Відтак, місцевий господарський суд прийшов до обґрунтованого висновку про те, що судовий спір у цій справі відноситься до юрисдикції господарського суду, а тому відсутні підстави для закриття провадження у справі.

Щодо ефективності обраного позивачем способу захисту колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 5 ГПК України господарський суд, здійснюючи правосуддя, захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19).

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17).

Застосовуючи наведені правові висновки до спірних правовідносин, колегія суддів доходить висновку, що заявлена позивачем вимога про зобов`язання відповідача вчинити визначені законом дії відповідає характеру спірного правовідношення, є спрямованою на усунення порушення, яке стало підставою звернення до суду, та забезпечує повний і остаточний захист спірного права. Підстав вважати обраний позивачем спосіб захисту неналежним чи неефективним колегія суддів не вбачає.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1, 3 статті 140 Конституції України встановлено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно зі ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, корпоративні права в юридичних особах, у тому числі банках, страхових компаніях чи інших господарських товариствах, майно житлового фонду, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Згідно із п. 14 ч. 1 ст. 1 Кодексу цивільного захисту населення, захисні споруди цивільного захисту - інженерні споруди, призначені для захисту населення від впливу небезпечних факторів, що виникають внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Кодексу цивільного захисту України до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту зокрема належать: забезпечення цивільного захисту на відповідній території; виконання вимог законодавства щодо створення, використання, утримання, експлуатації та реконструкції об`єктів фонду захисних споруд цивільного захисту; визначення за погодженням з місцевими державними адміністраціями потреби в об`єктах фонду захисних споруд цивільного захисту, необхідних для укриття всіх категорій населення за місцем роботи та за місцем проживання, а також інших категорій населення за місцем тимчасового перебування, у визначених законодавством випадках.

Отже, законодавством унормовано повноваження органів місцевого самоврядування щодо реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, зокрема останні визначено як такі, що відповідальні за прийняття рішень про використання захисних споруд цивільного захисту населення як державної, так і комунальної власності.

Статтею 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», визначено суб`єктів управління об`єктами державної власності, в тому числі Фонд державного майна України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України», Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», об`єктами управління державної власності є, в тому числі державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій.

Наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України 19.05.1999 № 908/68 затверджено Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, відповідно до п. 4.1 якого Регіональні відділення Фонду державного майна України організовують контроль за утриманням, зберіганням та використанням державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, та звітують про стан управління майном відповідно до встановленого законодавством порядку.

Відповідно до п. 1.3. вказаного Положення, управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, полягає у виборі та забезпеченні уповноваженим органом (державні органи приватизації) способу та умов подальшого використання майна у межах чинного законодавства відповідно до таких принципів:

- забезпечення ефективності використання та збереження державного майна, здійснення заходів контролю;

- сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, зокрема - покращення фінансового стану господарських товариств, на балансі яких перебуває державне майно, яке не увійшло до статутних капіталів;

- наявність альтернативних (залежно від груп майна у межах чинного законодавства) способів забезпечення управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі;

- пріоритетність вибору способів управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, дотримання якого забезпечує надходження коштів до Державного бюджету України.

Відповідно до п. 1.4., способи управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, є такими:

- здійснення приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та інших законів і інших нормативно-правових актів;

- передача майна в оренду відповідно до Закону України «Про оренду державного та комунального майна»;

- передача майна у комунальну власність у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності»;

- передача майна до сфери управління органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій у порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 №1482;

- передача майна господарським товариствам, у тому числі у разі ліквідації балансоутримувача, на умовах відповідного договору безоплатного зберігання відповідно до вимог законодавства;

- списання об`єктів державної власності у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2007 № 1314 ( 1314-2007-п ) «Про затвердження Порядку списання об`єктів державної власності»;

- передача в оренду, використання захисних споруд цивільного захисту для задоволення господарських, культурних та побутових потреб із збереженням функціонального призначення таких споруд або їх списання у порядку, передбаченому законодавством у сфері цивільного захисту.

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено таке делеговане повноваження як організація та участь у здійсненні заходів, пов`язаних з підготовкою і виконанням завдань територіальної оборони, на відповідній території.

Відповідно до п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності.

Згідно із частиною першою ст.7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» з державної у комунальну власність передаються безоплатно, серед іншого, захисні споруди цивільного захисту, у тому числі ті, що перебувають у складі об`єктів незавершеного будівництва, за умови взяття органами місцевого самоврядування зобов`язання використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність такі об`єкти.

З урахуванням положень та вимог зазначеного законодавства, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, м. Івано-Франківськ, як орган управління об`єктами державної власності відповідно до принципів забезпечення ефективності використання та збереження державного майна уповноважене на вибір способу та умов подальшого використання спірного майна, в тому числі шляхом ініціювання передачі такого майна у комунальну власність у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Таким чином, прийняття уповноваженим органом рішення про обрання відповідного способу управління державним майном є реалізацією його власних управлінських повноважень щодо державного майна.

Відтак, доводи апелянта про передчасність наказу Управління від 26.09.2025 є безпідставними, оскільки зазначений наказ лише визначив спосіб подальшого управління державним майном та став підставою для подальшого ініціювання процедури його передачі відповідно до вимог Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності». Прийняття такого рішення до звернення до Чернівецької міської ради жодним чином не свідчить про порушення встановленої законом процедури.

Разом з тим, щодо доводів скаржника про те, що питання прийняття у комунальну власність та оформлення державної реєстрації речових прав є виключними дискреційними повноваженнями міської ради.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» передача об`єктів з державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві iз застосуванням слова "може" (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у від 27.02.2018 у справі №816/591/15-а).

Як зазначалось раніше, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності. (п. 51 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»)

Обов`язковою умовою передачі об`єктів з державної до комунальної власності є прийняття відповідними радами рішення про згоду на таку передачу, якщо інше не встановлено законом.

Отже перехід об`єктів права державної власності у комунальну пов`язаний з такою обов`язковою обставиною як відповідне волевиявлення на зазначену передачу суб`єкта комунальної власності. (схожий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.10.2021 у справі №910/6778/20).

Таким чином, законодавством встановлено послідовний та чітко визначений механізм переходу об`єктів права державної власності у комунальну власність, який передбачає: ініціювання уповноваженим органом управління державним майном питання щодо передачі відповідного об`єкта; звернення до органу місцевого самоврядування з пропозицією про його прийняття; розгляд такого питання відповідною сільською, селищною чи міською радою виключно на пленарному засіданні та прийняття нею рішення про надання згоди на прийняття майна у комунальну власність.

Отже, зазначене рішення органу місцевого самоврядування є необхідною передумовою переходу об`єктів права державної власності у комунальну власність, а відсутність такого рішення виключає можливість переходу майна у комунальну власність у порядку, встановленому законом.

Згідно із частинами 2, 4 статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка ратифікована Законом України від 15.07.1997 № 452/97-ВР «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування», органи місцевого самоврядування в межах закону мають право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції, і вирішення якого не доручене жодному іншому органу. Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом.

Місцевий господарський дійшов правильного висновку про те, що саме на органи місцевого самоврядування законодавцем покладено обов`язок щодо забезпечення цивільного захисту населення на відповідній території, організації використання, утримання, експлуатації та контролю за станом захисних споруд цивільного захисту.

Разом з тим, наведені повноваження та обов`язки мають реалізовуватися органами місцевого самоврядування щодо об`єктів фонду захисних споруд, які вже перебувають у комунальній власності, передані до сфери їх управління або знаходяться на балансі відповідних комунальних підприємств, установ чи організацій.

Колегія суддів також враховує положення Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 №138, відповідно до якого обов`язок щодо утримання об`єкта фонду захисних споруд у стані, необхідному для приведення його у готовність до використання за призначенням, покладається на його балансоутримувача.

З матеріалів справи встановлено, що Управління забезпечення реалізації повноважень у Чернівецькій області Регіонального відділення Фонду державного майна України листом від 03.10.2025 звернулося до Чернівецької міської ради саме з проханням включити до порядку денного та розглянути на черговій сесії питання про надання згоди на прийняття спірних захисних споруд з державної у комунальну власність.

При цьому, лист Чернівецької міської ради від 21.10.2025 №01/02-11/2783 про недоцільність прийняття зазначених об`єктів з огляду на їх незадовільний технічний стан та необхідність значних фінансових витрат не є рішенням у розумінні пункту 51 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та, відповідно, не може ні замінювати, ні підтверджувати наявність передбаченого законом волевиявлення територіальної громади на прийняття такого майна.

Як вбачається із матеріалів справи питання про надання згоди на прийняття спірних захисних споруд з державної у комунальну власність Чернівецькою міською радою не вирішувалося на пленарних засіданнях міської ради та відповідні рішення радою не приймалися.

Таким чином, у спірних правовідносинах процедура передачі об`єктів державної власності у комунальну власність не була завершена, оскільки відсутня згода органу місцевого самоврядування на прийняття спірних захисних споруд у комунальну власність.

За відсутності такого рішення у позивача не виникло правових підстав вимагати здійснення наступних етапів процедури передачі майна.

За таких обставин покладені на органи місцевого самоврядування обов`язки у сфері цивільного захисту не можуть тлумачитися як самостійна правова підстава для примусового набуття територіальною громадою права власності на державне майно поза процедурою, встановленою Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

До моменту завершення такої процедури обов`язок щодо належного утримання, експлуатації та контролю за технічним станом відповідних захисних споруд покладається на їх балансоутримувача відповідно до вимог законодавства у сфері цивільного захисту.

Також колегія суддів зазначає, що завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, є зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відтак, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога, зокрема, зобов`язати відповідача прийняти з державної у комунальну власність територіальної громади по акту приймання-передачі майно. По суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з державної у комунальну власність та підписання акта приймання-передачі є зверненням за захистом не права, а обов`язку, та примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов`язком.

Щодо аргументів позивача про необхідність забезпечення захисту населення від надзвичайних ситуацій та негативних наслідків бойових дій шляхом створення умов для перебування громадян у захисних спорудах і надання допомоги постраждалим в умовах воєнного стану беззаперечно становить інтерес держави, колегія суддів зазначає наступне.

Безумовно, в умовах дії воєнного стану забезпечення належного функціонування фонду захисних споруд цивільного захисту має особливе суспільне значення та безпосередньо пов`язане із захистом життя і здоров`я населення, одночасно відповідно до Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 №138, обов`язок щодо утримання об`єкта фонду захисних споруд у стані, необхідному для приведення його у готовність до використання за призначенням, покладається на його балансоутримувача.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів не погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність у Чернівецької міської ради протиправної бездіяльності саме в частині неприйняття спірних захисних споруд у комунальну власність, шляхом підписання акту приймання-передачі та здійснення в установленому законодавством порядку оформлення та державної реєстрації речових прав щодо об`єктів передачі, що є предметом заявленого позову, оскільки обов`язковою передумовою для подальшого здійснення процедури передачі такого майна є прийняття відповідною радою рішення про надання згоди на його прийняття у комунальну власність.

Оскільки, Чернівецькою міською радою відповідного рішення у встановленому законом порядку не прийнято, відтак висновки щодо обов`язку відповідача прийняти спірне майно, шляхом підписання акту приймання-передачі та здійснити державну реєстрацію права комунальної власності є передчасними, відповідно, передчасними є і заявлені позивачем вимоги про зобов`язання відповідача вчинити зазначені дії, адже на момент звернення з позовом передбачена законом необхідна передумова для їх вчинення була відсутня. Враховуючи вищевикладене, встановлені обставини справи та подані докази, позовні вимоги є передчасними, необґрунтованими тому задоволенню не підлягають.

Висновки апеляційного господарського суду.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 277 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) не з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Чернівецької міської ради б/н від 20.05.2026 підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 у справі №907/761/25 – скасуванню.

Судові витрати.

Відповідно до ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За результатами розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про покладення витрат зі сплати судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, на позивача.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 269, 270, 275, 277, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Чернівецької міської ради б/н від 20.05.2026 (вх.№01-05/1589/26) – задоволити.

Рішення Господарського суду Чернівецької області від 23.04.2026 у справі №926/4090/25 – скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (76019, Івано- Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Василіянок, буд. 48 ЄДРПОУ 42891875) на користь Чернівецької міської ради (58002, пл. Центральна, 1, м. Чернівці, Чернівецька обл., ЄДРПОУ 36068147) 3 633,60 грн. судового збору за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.

Місцевому господарському суду видати відповідний наказ.

Строки та порядок оскарження постанов (ухвал) апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено 14.09.26

Головуючий суддя Іванчук С.В.

суддя Шаповал Д.В.

суддя Ржепецький В.О.