Рішення від 13 вересня 2026 р. у справі №694/1568/25 — Звенигородський районний суд Черкаської області

Справа № 694/1568/25

провадження № 2/694/7/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14.09.2026 року м. Звенигородка

Звенигородський районний суд Черкаської області у складі:

головуючого - судді Смовж О.Ю.,

за участі секретаря судового засідання Нікітішиної С.Б.,

позивача ОСОБА_1 в режимі відеоконференцзв`язку,

представника позивача – адвоката Трохименко Н.О.,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача (Звенигородська міська рада) Гончаренко Т.В.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Звенигородської міської ради Черкаської області про визнання незаконним та скасування рішення Звенигородської міської ради в частині затвердження технічної документації із землеустрою, припинення права власності, вилучення запису про право власності,

встановив:

ОСОБА_1 через уповноваженого представника – адвоката Трохименко Н.О. 28 травня 2025 року звернувся до Звенигородського районного суду Черкаської області з позовом до ОСОБА_3 та Звенигородської міської ради Черкаської області, в якому, після уточнень відповідно до заяви від 30.06.2025, остаточно просить:

-визнати незаконним та скасувати рішення Звенигородської міської ради №24-23/VII від 22 грудня 2017 року в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та передачу ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 540 кв.м. з кадастровим номером 7121210100)01:002:1069, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

-припинити право власності за ОСОБА_3 та вилучити запис про право власності №24713579 від 05.02.2018 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: на земельну ділянку площею 0,0540 га з кадастровим номером 7121210100:01:002:1069, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Також позивач просить вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належала частина житлового будинку АДРЕСА_1 , з них: позивачу – 1/6 частина на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10.10.2008 та 1/6 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10.06.1996, відповідачу – 1/6 частина на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10.10.2008. Решта частина будинку знаходилася у спільній частковій власності у гр.гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

У 2017 році позивач та відповідачка розпочали процедуру відведення земельної ділянки, виготовлення технічної документації проекту відведення земельної ділянки, яка завершена не була.

Надалі, на підставі договору про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної часткової власності від 03.07.2020 будинок був розподілений в натурі та припинилося право спільної часткової власності.

За рішенням виконавчого комітету Звенигородської міської ради №53 від 19.02.2021 у зв`язку з поділом житлового будинку та на підставі декларації про готовність об`єкта від 06.04.2020 житловому будинку присвоєно адресу: АДРЕСА_2 замість раніше існуючої адреси: АДРЕСА_1 .

Бажаючи завершити процес приватизації земельної ділянки, позивач звернувся до виконавчого комітету Звенигородської міської ради з відповідною заявою та отримав відповідь, що земельна ділянка з кадастровим номером 7121210100:01:002:1062 за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться у приватній власності ОСОБА_3 .

Позивач звернувся до відповідачки з пропозицією вирішити питання щодо земельної ділянки мирним шляхом, проте переговори успіхом не увінчалися. Надалі, через адвокатський запит позивачем отримано копію рішення Звенигородської міської ради №24-23/VII від 22 грудня 2017 року, яке позивач вважає незаконним, таким, що порушує його права, як власника домоволодіння та землекористувача, при цьому посилається на положення ч.1 ст. 120 Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент набуття права власності на домоволодіння, ч.5 ст. 319 ЦК України, зазначає, що ніяких домовленостей між ним та ОСОБА_3 не було, тому він має право на користування та, відповідно на приватизацію земельної ділянки пропорційно з розміром частини будинку, якою володіє. Внаслідок існування незаконного рішення, земельна ділянка повністю належить відповідачці, яка вимагає від позивача оплату за користування належною їй ділянкою, внаслідок чого позивач не може пройти до свого будинку, здійснювати догляд та його обслуговування, поточний ремонт.

Також позивач зазначає, що обрав вірний спосіб захисту – через визнання недійсним рішення органу виконавчої влади та скасування державної реєстрації земельної ділянки, вважає, що скасування державної реєстрації має здійснювати Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Звенигородської міської ради.

За твердженнями позивача, при здійсненні процедури приватизації земельної ділянки ОСОБА_3 було достеменно відомо, що на ділянці знаходиться належний позивачу об`єкт нерухомого майна, як знала і Звенигородська міська рада, яка мала у розпорядженні відповідну технічну документацію, проте прийняла оскаржуване рішення.

Ухвалою судді Звенигородського районного суду Черкаської області від 04.07.2025 відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити у порядку загального позовного провадження з повідомленням сторін, з підготовчим судовим засіданням.

Від представника відповідача 15.07.2025 надійшов відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що позивач свідомо відмовився від оформлення права на спірну земельну ділянку, що підтверджується укладеним 03.07.2020 договором про поділ житлового будинку в натурі, яким припинено режим спільної часткової власності сторін на частини будинку. Укладаючи договір, позивач не заявив про наміри оформити право й на земельну ділянку, не оскаржував факт поділу та не заперечував проти подальшого оформлення відповідачем права приватної власності, у зв`язку з чим втратив зацікавленість у предметі спору. Окремо відповідачка наголошує на тому, що позивач пропустив строк позовної давності у три роки з лютого 2021 року, подавши даний позов лише у червні 2025 року (більше ніж через чотири роки) при цьому не просить поновити його і не наводить жодних об`єктивних та ґрунтовних причин його пропущення. Обставини утворення перешкод у праві користування позивачем земельною ділянкою відповідачка заперечує, оскільки не позбавляє його у доступі до його частини будинку. Наполягає на тому, що набула земельну ділянку в приватну власність шляхом приватизації з дотриманням вимог законодавства, при цьому позивач не виявляв зацікавленості в оформленні землі понад 7 років, не заперечував проти реєстрації ділянки за нею і лише зараз з незрозумілих мотивів оскаржує рішення місцевої влади, що вказує на зловживання правом.

17.12.2025 представником позивача подано відповідь на відзив, в якому серед іншого зазначено, що відповідачка при здійсненні процедури приватизації земельної ділянки достеменно була обізнана, що на ній знаходиться належна позивачу частина нерухомості, а також про те, що позивач також подавав заяву на відведення земельної ділянки, проте заволоділа всією земельною ділянкою, і вказане свідчить лише про її недобросовісну поведінку та зловживання правами.

У свою чергу відповідачкою ОСОБА_3 24.12.2025 подано заперечення на відповідь на відзив, у якому наполягає, що позивач фактично відмовився від реалізації права на землю, що свідчить про схвалювальну поведінку та відсутність потенціальних претензій упродовж 7 років. Станом на 2020 рік позивач не вважав свої права порушеними, не ставив жодних питань навколо добросовісного набуття права власності відповідачкою на земельну ділянку.

З боку відповідача Звенигородської міської ради Черкаської області письмових документів не надходило.

Ухвалою суду від 20.01.2026 закрито підготовче судове засідання у справі, призначено її до судового розгляду.

В судові засідання (загалом 13 разів у справі оголошувалися перерви з різних причин) з`являлися сторони, їхні уповноважені представники.

Представником відповідача ставилося питання щодо відсутності належних підтверджень повноважень представника позивача на звернення до суду від імені ОСОБА_1 , оскільки сам позивач тривалий час знаходиться за кордоном і укладення договору на надання правничої допомоги відбулося за його фізичної відсутності штучним шляхом.

Зазначені твердження представника відповідача судом перевірені та підтвердження не знайшли, оскільки в матеріалах справи міститься належним чином укладений договір про надання правничої допомоги №81 від 24 листопада 2025 року, підписаний обома сторонами. Обставини спілкування відповідача та його уповноваженого представника – адвоката Трохименко Н.О. поштовим шляхом підтверджені наданими копіями поштових квитанцій про міжнародне листування (за адресою в Республіці Польща) в період розгляду справи в суді, а окрім того, сам позивач, приймаючи участь в судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку, підтвердив, що довірив представництво своїх інтересів у даній справі адвокату Трохименко Н.О., самостійно підписував надіслані нею документи, які отримував як поштовим зв`язком, так і шляхом передачі їх транспортом третіми особами.

Представник позивача та сам позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, зокрема, зазначивши, що сторони по справі є рідними братом та сестрою, у 2017 році одночасно подали заяви до Звенигородської міської ради про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 . У 2022 році позивач виїхав за кордон, за будинком тривалий час наглядав тесть – ОСОБА_7 , доки 09.06.2025 відповідачка ОСОБА_3 не допустила його на територію домоволодіння, через що останній змушений був викликати поліцію. ОСОБА_3 зазначала, що земельна ділянка належить їй на праві приватної власності, тому ОСОБА_7 не має права знаходитися на території домоволодіння. Від тестя позивач дізнався, що існує рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки в одноособове володіння ОСОБА_3 . Розуміючи, що також має право на частину земельної ділянки, оскільки звертався з такою заявою до місцевої влади, звернувся до фахівця в галузі права та з її допомогою направляв письмові звернення до сестри, щоб дізнатися чому виникла така ситуація. У відповідь ОСОБА_3 пропонувала оформити земельний сервітут та безперешкодно, але оплатно, користуватися її земельною ділянкою. Виходячи з такого, звернувся до суду за захистом порушеного права.

На запитання суду та інших учасників позивач відповів, що про існування рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки лише ОСОБА_3 не знав, оскільки саме рішення відповідач йому не показувала, не ознайомлювала з його змістом, тому добросовісно вважав, що земельна ділянка виділена на обох відповідно до поданих раніше заяв. Договір про виділення частини домоволодіння в натурі підписував у 2020 році, але питання щодо земельної ділянки не піднімалося. А він не має юридичної освіти, у зміст детально не вдавався. В період з 2018 по 2023 роки сестра говорила йому про те, що оформила землю на себе, проте вважав, що йдеться лише про її частину ділянки. Раніше до суду не звертався, оскільки займався іншими питаннями, які були приорітетнішими.

Представник відповідача та сама відповідач в судовому засіданні проти позовних вимог заперечували, зазначили, що до 2017 року виникло питання оформлення домоволодіння та земельної ділянки, після консультацій з нотаріусом з`ясувалося, що для оформлення відповідних частин домоволодіння у власність необхідно вирішити питання приналежності земельної ділянки, у зв`язку з чим обидва звернулися до Звенигородської міської ради із заявами про надання дозволу на виготовлення технічної документації для оформлення земельної ділянки, при цьому ОСОБА_1 на той час не мав коштів для оплати послуг, пов`язаних з оформленням як будинку, так і землі, оплата здійснювалася ОСОБА_3 , тому рішення від 22.12.2017 прийнято про передачу земельної ділянки їй. На час винесення такого рішення ОСОБА_1 знаходився в Україні, був поінформований про його існування, знав, що ділянка перебуває у власності лише ОСОБА_3 , відносини складалися нормальні, спілкувалися, ОСОБА_1 проживав у будинку, питань не виникало. У 2020 році уклали договір про виділення частини будинку у власність ОСОБА_1 , в договорі прописали, що користування земельною ділянкою відбуватиметься з урахуванням та виконанням положень статей 81,118,120,121 Земельного кодексу України, на що ОСОБА_1 погодився, підписав договір. До подачі позову ніяких питань не виникало, конфлікт з ОСОБА_7 пов`язаний з особистими відносинами. У 2022 році брат виїхав за кордон, а ОСОБА_3 залишилася в Україні, опікувалася майном. Ніяких перешкод в користуванні майном брату не чинить.

Представник відповідача – Звенигородської міської ради Гончаренко Т.В. в судовому засіданні зазначила, що під час прийняття рішення від 22.12.2017 сталася технічна помилка, у ньому зазначили лише одного власника – ОСОБА_3 , тоді як ОСОБА_1 теж має право на свою частину ділянки, про що подавав відповідну заяву. Оскільки дозвіл на виготовлення технічної документації видавався на двох осіб, то і кінцеве рішення про виділення земельної ділянки у власність мало бути ухвалено відносно обох заявників, чого не відбулося.

На питання суду: чи може Звенигородська міська рада самостійно усунути свою помилку, представник зазначеного органу зазначила, що такого механізму не існує, помилки в рішеннях ради можуть бути усунуті лише за рішенням суду, при цьому сама рада з таким питанням до судових органів не зверталася.

В судовому засіданні допитаний свідок - ОСОБА_8 (чоловік відповідачки ОСОБА_3 ), який пояснив, що ОСОБА_1 знав, що земля оформлена на ОСОБА_9 , проти цього не заперечував. Сама Лариса неодноразово пропонувала Руслану вирішити всі питання по будинку та землі, вона і зараз проти цього не заперечує. Отримане оскаржуване рішення Звенигородської міської ради за 2017 рік читали разом. Із його змістом ОСОБА_1 добре обізнаний з моменту його існування. Стосовно конфлікту з ОСОБА_7 , то він виник на фоні хамської поведінки останнього, і ніяк не пов`язаний із спором.

З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві приватної спільної часткової власності належать по 1\6 частині житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначені частки отримані сторонами після смерті матері на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом.

У 2017 році ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися до Звенигородської міської ради із заявами про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості орієнтовною площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 .

Виходячи з витягу з рішення 21 сесії 7 скликання Звенигородської міської ради від 11 серпня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надано зазначений дозвіл, наказано укласти договір із землевпорядною організацією на виконання робіт по виготовленню технічної документації та до 11.10.2017 подати розроблену документацію.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подано відповідні заяви інженеру-землевпоряднику ФОП ОСОБА_10 , яким виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі площею 0,0540 га (копія наявна в матеріалах справи).

22 грудня 2017 року рішенням 24 сесії 7 скликання Звенигородської міської ради затверджено технічну документацію із землеустрою для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, зокрема ОСОБА_3 . Пунктом 2 цього ж рішення передано у приватну власність земельні ділянки громадянам, зазначеним в пункті 1 цього рішення, тобто ОСОБА_3 .

Виходячи з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.04.2025 за ОСОБА_3 05.02.2018 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7121210100:01:002:1069 в єдиній частці на підставі рішення 24 сесії 7 скликання Звенигородської міської ради Черкаської області.

Надалі, 03 липня 2020 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , а також інші співвласники домоволодіння – ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , уклали нотаріально завірений договір про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної часткової власності.

Відповідно до зазначеного Договору, зокрема ОСОБА_3 набула право власності на 1/6 частку в праві власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 із визначенням конкретних приміщень, прибудов та споруд, а ОСОБА_1 набув право власності на 1/3 частку в праві власності на цей же будинок також із визначенням конкретних приміщень, будівель та споруд. За іншими співвласниками залишилася частина майна.

Договором визначені спільні об`єкти, якими сторони користуються кожний окремо та відповідно несуть витрати щодо використання комунальними системами.

Пунктом 7 Договору сторони домовилися, що користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок, буде здійснюватися відповідно до статей 81,118,120, 121 Земельного кодексу України.

Договір підписано усіма сторонами, у тому числі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Договір є чинним, питань щодо визнання його недійсним не ставилося.

Після припинення права спільної часткової власності на домоволодіння, ОСОБА_1 звертався до виконавчого комітету Звенигородської міської ради із заявою та отримав рішення від 19.02.2021 №53, у якому зазначено, що у зв`язку із поділом житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі декларації про готовність об`єкта від 06.04.2020, присвоїти житловому будинку адресу: АДРЕСА_2 , взамін раніше існуючої адреси: АДРЕСА_1 .

Надалі, у 2022 році ОСОБА_1 виїхав за межі України до Республіки Польща. Його домоволодіння навідував за дорученням ОСОБА_7 , доки 09.06.2025 відповідачка ОСОБА_3 не допустила його на територію домоволодіння, через що останній змушений був викликати поліцію. Звернення зафіксовано інспектором СРПП Звенигородського РВП ГУ НП в Черкаській області в протоколі від 09.06.2025, відібрані пояснення ОСОБА_7 , надано йому відповідь в порядку Закону України «Про звернення громадян».

В матеріалах справи міститься листування між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 з приводу незаконної приватизації земельної ділянки з вимогами забезпечити перехід права власності на частину ділянки за ОСОБА_1 , а також відповідь з пропозицією щодо укладення земельного сервітуту.

Копію оскаржуваного у справі рішення позивач отримав за допомогою адвокатського запиту від 30.04.2025, після чого звернувся до суду.

Виходячи із встановлених у справі обставин, підтверджених перерахованими вище документальними доказами та поясненнями учасників справи, а також свідка, наданими в судовому засіданні, суд дійшов наступних висновків.

У справі, яка розглядається судом, спір стосується визнання незаконним та скасування рішення Звенигородської міської ради Черкаської області №24-23/УІІ від 22.12.2017 в частині затвердження технічної документації із землеустрою та передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 540 кв.м. з кадастровим номером 7121210100:01:002:1069 за адресою: АДРЕСА_1 , припинення права власності ОСОБА_3 та вилучення запису про право власності з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У справі відповідачем порушено питання про застосування строку позовної давності до даних правовідносин.

Інших питань не ставилося.

У статті 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 (провадження №12-89гс19).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Щодо обраного позивачем способу захисту у цій справі шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та припинення права власності відповідача на земельну ділянку суд звертає увагу на усталену практику Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143).

Оскаржуване рішення Звенигородської міської ради Черкаської області від 22 грудня 2017 року №24-23/УІІ, в частині, що стосується земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 вичерпало свою дію виконанням (на підставі оскаржуваного рішення ради відповідач зареєструвала право власності на земельну ділянку, що підтверджується наявною інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право або законний інтерес позивача.

Окрім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі №911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі №922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі №910/5880/21 (пункт 53). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 109), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 181).

Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого лише відповідачу було передано земельну ділянку за умов, що заяву подавали два учасники процесу – позивач і відповідачка. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

Відтак, позивач може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі №522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункти 38,39), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168).

За такого правового регулювання визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача. Натомість внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

З огляду на викладене позовні вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та припинення права власності відповідача на земельну ділянку не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивача.

Отже, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Суд зазначає, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14- ц (провадження №14-256цс18), від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Виходячи з такого, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту.

Стосовно клопотання відповідача про застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України).

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

У даному випадку обраний спосіб захисту позивача є неналежним, і це означає, що суд у принципі не може захистити право позивача у такому процесі (навіть якщо право дійсно порушене).

Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, клопотання відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності судом не розглядається, оскільки позовна давність застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог.

Згідно зі статтею 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до ч. ч. 1,2, 3 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки за результатами розгляду суд відмовляє у задоволенні ти позовних вимог позивача, судові витрати останнього відшкодуванню не підлягають.

У свою чергу представник відповідача в судових дебатах зазначив, що вимоги щодо відшкодування судових витрат стороною відповідача не заявляються.

Керуючись статтями 7, 8, 12, 13, 141, 258-259, 264-265, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Звенигородської міської ради Черкаської області про визнання незаконним та скасування рішення Звенигородської міської ради в частині затвердження технічної документації із землеустрою, припинення права власності, вилучення запису про право власності відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення може бути оскаржено до Черкаського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подана апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення складено та проголошено 14.09.2026 о 10.00.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: Звенигородська міська рада Черкаської області (Черкаська область, м. Звенигородка, проспект Шевченка, 63, код ЄДРПОУ 26490674).

Суддя О.Ю.Смовж