Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №2-1424/11 — Миколаївський апеляційний суд

08.09.26

22-ц/812/2062/26

Провадження №22-ц/812/1976/26, №22-ц/812/2062/26, №22-ц/812/2075/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

08 вересня 2026року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.,

за участі: боржника ОСОБА_1 , його представника– адвоката Ткачук Г.М., державного виконавця Гаїбова Р.Е.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу №2-1424/11 за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , які підписані його представником ОСОБА_2 , на ухвали Інгульського районного суду міста Миколаєва від 28 та 29 липня 2026 року та заступника начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбова Руслана Ельшановича на ухвалу Інгульського районного суду міста Миколаєва від 28 липня 2026 року, які постановлені суддею Мікульшиною Ганною Анатоліївною, у приміщенні цього ж суду, повний текст яких складено 29 липня 2026 року, за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення заступника начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, зобов`язання вчинити певні дії,

у с т а н о в и в :

У травні 2026 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Ткачук Г.М. із використанням системи «Електронний суд» звернувся до суду зі скаргою на дії та рішення заступника начальника Гаїбова Р.Е. Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – Інгульський ВДВС), зобов`язання вчинити певні дії.

Скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні № 59249471 про стягнення з нього на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 03 лютого 2011 року, і до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Вказане виконавче провадження перебуває на примусовому виконанні в Інгульському ВДВС. 28-29 квітня 2026 року державний виконавець вчинив низку виконавчих дій у вказаному виконавчому провадженні, зокрема 29 квітня 2026 року у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів накладено на ОСОБА_1 : штраф на користь стягувача у розмірі 20 % від суми заборгованості зі сплати аліментів в сумі 6013,20 грн.; штраф на користь стягувача у розмірі 30 % суми заборгованості зі сплати аліментів в сумі 23015,40 грн.; арешт на грошові кошти/електронні гроші, що містяться на відкритих рахунках/електронних гаманцях, а також на кошти/електронні гроші на рахунках/електронних гаманцях у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, яка становить 136201,94 грн. ОСОБА_1 вказує, що не знав про наявність заборгованості, оскільки добросовісно вважав, що аліменти він сплачує безпосередньо стягувачці, а державний виконавець його не викликав і жодних повідомлень щодо наявної заборгованості не надсилав, тому вважає, що постанови про накладення штрафів не можуть вважатись справедливими. Окремо боржник вказує на те, що державний виконавець не повідомляв його про те, яку суму аліментів він повинен сплачувати щомісячно відповідно до середньої заробітної плати працівника по Миколаївській області, тому він нараховував таку суму самостійно, отримавши необхідну інформацію з публічних джерел. Крім того боржник вважає, що виконавець безпідставно нарахував йому два штрафи за один і той самий період, що призводить до подвійної відповідальності. Оскільки заборгованість зі сплати аліментів виникла внаслідок бездіяльності державного виконавця, а її фактичний розмір був значно меншим за нарахований державним виконавцем, на переконання боржника, відсутні підстави для її нарахування, накладення на нього штрафів, а також обов`язку сплатити виконавчий збір. Крім того, ОСОБА_1 наполягає, що через фактичну відсутність заборгованості протиправним було накладення арешту на належні йому грошові кошти (рахунки).

Посилаючись на викладене, боржник просить суд:

- визнати неправомірними дії державного виконавця Інгульського ВДВС Гаїбова Р.Е. щодо нарахування заборгованості зі сплати аліментів згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів станом на 30 квітня 2026 року за період з січня 2024 року до 30 квітня 2026 року у виконавчому провадженні № 59249471 та скасувати довідку-розрахунок заборгованості зі сплати аліментів станом на 30 квітня 2026 за період з січня 2024 року до квітня 2026 року у виконавчому провадженні № 59249471, складену державним виконавцем виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбовим Р.Е.;

- визнати неправомірними дії державного виконавця Інгульського ВДВС Гаїбова Р.Е. щодо винесення постанов від 29 квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471 про накладення штрафу та зобов`язати державного виконавця скасувати постанови про накладення штрафу від 29 квітня 2026 р. у даному виконавчому провадженні;

- визнати неправомірними дії державного виконавця Інгульського ВДВС Гаїбова Р.Е. щодо винесення постанови від 28 квітня 2026 року про арешт коштів ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №59249471 та зобов`язати державного виконавця скасувати постанови про накладення арешту від 29 квітня 2026 р. у даному виконавчому провадженні;

- визнати неправомірними дії державного виконавця Інгульського ВДВС Гаїбова Р.Е. щодо нарахування виконавчого збору за заборгованістю зі сплати аліментів згідно з розрахунком нарахування виконавчого збору станом на квітень 2026 року в розмірі 12539 грн у виконавчому провадженні №59249471 та скасувати розрахунок нарахування виконавчого збору станом на квітень 2026 року в розмірі 12539 грн у виконавчому провадженні №59249471, складений державним виконавцем Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбовим Р.Е.;

- стягнути з Інгульського ВДВС витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн і моральну шкоду в розмірі 7000 грн.

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 28 липня 2026 року вимоги скарги задоволені частково.

Вимоги скарги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду.

Провадження в частині вимог про визнання неправомірними дій державного виконавця Інгульського ВДВС щодо нарахування виконавчого збору за заборгованістю зі сплати аліментів у виконавчому провадженні №59249471 станом на квітень 2026 року в розмірі 12539 грн та скасування нарахування виконавчого збору закрито.

Скасовано постанову про арешт коштів боржника ОСОБА_1 , винесену заступником начальника відділу Інгульського ВДВС Гаїбовим Р. Е. 28 квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471.

Скасовано постанови про накладення штрафів на боржника ОСОБА_1 , винесені заступником начальника відділу Інгульського ВДВС Гаїбовим Р.Е. 29 квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471.

У задоволенні іншої частини вимог скарги відмовлено.

29 липня 2026 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Ткачук Г.М. звернувся до суду із клопотанням про розподіл судових витрат, в якій просить стягнути з Інгульського ВДВС витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 29 липня 2026 року клопотання представника ОСОБА_1 адвоката Ткачук Г.М. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу по справі за скаргою ОСОБА_1 на дії Інгульського ВДВС, зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Стягнуто з Інгульського ВДВС за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2000 грн.

Ухвала суду мотивована тим, що суд прийняв до уваги нескладність справи, часткове задоволення вимог скарги, кількість судових засідань, реальний час, витрачений представником на складання скарги, виходячи з принципів пропорційності, розумності і справедливості, тому суд вважав, що з суб`єкта оскарження на користь боржника необхідно стягнути суму витрат на правничу допомогу в розмірі 2000 грн.

В апеляційних скаргах представник ОСОБА_1 – адвокат Ткачук Г.М. просить ухвалу суду від 28 липня 2026 року скасувати в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дії державного виконавця Інгульського ВДВС у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбова Р.Е. щодо нарахування заборгованості зі сплати аліментів згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів станом на 29 квітня 2026 року за період з січня 2024 року до квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471; скасування довідки-розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за цей період; постановити нове рішення, яким задовольнити вказав вимоги. Щодо оскарження ухвали суду першої інстанції, то просить її скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимогу ОСОБА_1 щодо стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 10000 грн в повному обсязі.

Апеляційна скарга на ухвалу суду від 28 липня 2026 року мотивована тим, що на виконанні Інгульського ВДВС перебуває виконавчий лист № 2-14244/11, виданий травня 20 2019 року Ленінським районним судом м. Миколаєва, про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 на утримання неповнолітніх дітей. Боржник добросовісно щомісячно сплачував аліменти безпосередньо стягувачу, про що було повідомлено виконавця. Адвокат зауважує, що ОСОБА_1 не знав про наявність заборгованості, а державний виконавець його не викликав і жодних повідомлень щодо наявної заборгованості не надсилав, в телефонному режимі також про наявну заборгованість не повідомляв. Встановлений виконавцем 29 квітня 2026 року розмір заборгованості в загальній сумі 136201 грн 94 коп. не відповідає дійсності, оскільки заборгованість зі сплати аліментів відсутня, а невірне визначення бази стягнення аліментів не може перекладати тягар відповідальності у вигляді штрафу в дохід стягувача розмірі 20% та 30% суми заборгованості зі сплати аліментів на платника, оскільки сама заборгованість відсутня, а до її нарахування в такому значному розмірі призвели не винні дії ОСОБА_1 , а дії державного виконавця ВДВС. Жодні докази невиконання боржником судового рішення без поважних причин відсутні. Суд першої інстанції не надав оцінку того, що державним виконавцем Інгульського ВДВС було неправильно та необ`єктивно проведено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні, оскільки державний виконавець неправильно застосував порядок визначення доходу для обчислення заборгованості по аліментах. Розрахунок мав здійснюватися, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Розрахунок заборгованості від 29 квітня 2026 року містить невірну інформацію щодо розміру середньої заробітної плати. Так, з розрахунку державного виконавця від 29 квітня 2026 р. вбачається, що розмір середньої заробітної плати для обчислення аліментів ним зазначено як: за період з листопада 2023 року по грудень 2024 року в розмірі 15033 грн; далі за період з січня 2025 по квітень 2026 року суми змінюються. При цьому виконавцем зазначаються суми середньої заробітної плати, визначеної за квартал для місцевості, а не за місяць, як визначено в рішенні суду щодо стягнення аліментів. До матеріалів справи додані альтернативні довідки Управління держстатистки, отримані на адвокатські запити щодо сум середньої заробітної плати для місцевості як за місяць, так і за квартал. За такого, як результат, невірний розрахунок суми заборгованості. Також, судом першої інстанції проігнорований той факт, що середня заробітна плата для певної місцевості, від якої залежить нарахування суми аліментів та подальша сума заборгованості, за місяць та за квартал є різною. Крім того, адвокат вказує, що суд першої інстанції невірно розуміє вимогу, заявлена ОСОБА_1 , щодо скасування розрахунку. Так, в залі суду представник уточнив, що оскаржується постанова про стягнення заборгованості саме від 29 квітня 2026 року, а в тексті скарги помилково вказано дату від 30 квітня 2026 року. Так, виконавець повинен був повідомляти щомісячно про розрахунок заборгованості боржника та стягувача, але до теперішнього часу виконавець розрахунок заборгованості, на підставі якого було накладено стягнення, не надіслав. В даному випадку має місце бездіяльність виконавця та недотримання вимог інструкції, що й призвело до штучно створеної заборгованості. Розрахунок заборгованості від 29 квітня 2026 року був складений виконавцем на підставі невідповідних реальній середній заробітній платі за місяць статистичних даних. Оскільки виконавець не повідомляв ОСОБА_1 щодо суми, яку щомісячно необхідно сплачувати, останній самостійно регулярно сплачував аліменти виходячи з даних станом на кінець 2023 р. Дізнавшись про заборгованість, ОСОБА_1 , самостійно провів власний перерахунок з врахуванням оприлюднених відомостей про середню заробітну плату. Під час розрахунку виникла розбіжність, так як ОСОБА_1 не повідомлявся виконавцем про реальні суми до сплати. За такого ОСОБА_1 самостійно сплатив 22000 грн.

Апеляційна скарга на ухвалу суду від 29 липня 2026 року мотивована тим, що суд першої інстанції не прийняв до уваги фактично виконаний обсяг робіт представника. Так, за період з 29 квітня 2026 року по 29 липня 2026 року представник особисто звернувся до ВДВС із заявами про ознайомлення з матеріалами ВП; щодо долучення квитанцій про сплату аліментів; заяви щодо здійснення перерахунку заборгованості; надання заяви щодо визначення видаткового рахунку; складання та відправлення адвокатських запитів (5 шт) та отримання відповідей й долучення до матеріалів справи через електронний кабінет; аналіз законодавства, що регулює правовідносини між сторонами; аналіз судової практики; консультування щодо обґрунтування правової позиції клієнта; узгодження правової позиції; складання скарги, оформлення, подача скарги з додатками до суду через ЄСІТС, складання додаткових пояснень (2 шт); направлення до суду з додатками через ЄСІТС; моніторинг судової справи в ЄСІТС; надання відповіді на відзив та направлення через ЄСІТС; усні консультації з питання виконавчого права; участь в судовому засіданні в залі суду; апеляційна скарга на ухвалу Інгульського районного суду. Отже, між представником та ОСОБА_1 було узгоджено фіксовану суму в розмірі 10000 грн, хоча вартість фактично виконаних робіт є ще вищою.

У відзиві на апеляційну скаргу боржника на ухвалу суду від 28 липня 2026 року заступник начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України просить залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її вимог та доводів.

В апеляційній скарзі державний виконавець Інгульського ВДВС просить ухвалу суду від 28 липня 2026 року в частині задоволених вимог скарги ОСОБА_1 скасувати та постановити нову про відмову у задоволенні вимог скарги в цій частині.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, задовольняючи вимогу ОСОБА_1 про скасування постанови державного виконавця від 28 квітня 2026 року про арешт коштів боржника, виходив з того, що після закінчення виконавчого провадження №59249471 13 липня 2026 року державний виконавець не зняв арешт з коштів та електронних грошей боржника. З таким висновком суду першої інстанції Відділ не погоджується, оскільки судом неправильно застосував положення статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» та фактично ототожнив законність постанови про накладення арешту на момент її винесення з питанням подальшим зняттям арешту у зв`язку із закінченням виконавчого провадження. Як встановлено судом, 28 квітня 2026 року державним виконавцем у виконавчому провадженні №59249471 винесено постанову про арешт коштів боржника ОСОБА_1 в межах суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, яка становила 136201 грн 94 коп. На момент винесення зазначеної постанови виконавче провадження №59249471 перебувало на виконанні, існувала заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 94633 грн 67 коп. При цьому квитанції про здійснення боржником самостійних платежів, які в подальшому були надані державному виконавцю, на момент винесення постанови про арешт у матеріалах виконавчого провадження були відсутні. Отже, 28 квітня 2026 року існували передбачені законом підстави для накладення арешту на кошти ОСОБА_1 . Подальше надання боржником квитанцій про сплату аліментів та проведення 12 травня 2026 року нового розрахунку заборгованості не може свідчити про незаконність постанови. При цьому суд першої інстанції фактично поклав в основу висновку про незаконність постанови від 28 квітня 2026 року обставину, яка виникла вже після її винесення, а саме - закінчення виконавчого провадження 13 липня 2026 року. Оскільки виконавчий збір, нарахований у межах виконавчого провадження №59249471, на момент його закінчення стягнутий не був у розмірі 12513 грн 44 коп., який підлягав подальшому стягненню у встановленому законом порядку, тому існувала передбачена частиною першою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» підстава, за якої арешт не підлягав зняттю. Щодо правомірності винесення постанов про накладення штрафів у зв`язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів, державний виконавець Інгульського ВДВС зазначає, що законодавцем встановлено спеціальний порядок та спеціальні підстави накладення штрафу саме - у виконавчих провадженнях про стягнення аліментів. При цьому для застосування зазначеної норми визначальним є встановлення факту наявності заборгованості зі сплати аліментів у розмірі, що перевищує відповідну суму платежів за один або два роки. У виконавчому провадженні № 59249471 державний виконавець 29 квітня 2026 року встановив наявність заборгованості зі сплати аліментів у розмірі 94633,67 грн, що підтверджувалося розрахунком заборгованості, складеним на підставі документів та відомостей, які на містилися у матеріалах виконавчого провадження. У зв`язку з наявністю заборгованості, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів за один рік, державним виконавцем 29 квітня 2026 року на підставі частини чотирнадцятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про накладення на ОСОБА_1 штрафу у розмірі 20 відсотків суми заборгованості, що становить 6013 грн 20 коп. При цьому матеріалами виконавчого провадження підтверджується, що за весь тривалий період перебування виконавчого провадження на виконанні ОСОБА_1 надавав державному виконавцю квитанції про сплату аліментів лише 29 вересня 2022 року та 28 грудня 2023 року. Таким чином, боржнику було достеменно відомо про покладений на нього обов`язок щодо своєчасного надання виконавцю документів про здійснення самостійних платежів. Після цього за наявності заборгованості, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів уже за два роки державний виконавець 29 квітня 2026 року виніс постанову про накладення на ОСОБА_1 штрафу у розмірі 30 відсотків суми заборгованості, що становить 23015,40 грн. Таким чином, обидві постанови про накладення штрафів були винесені послідовно, на підставі встановленого на відповідну дату розміру заборгованості та безпосередньо на виконання спеціальної норми закону, яка регулює саме правовідносини щодо стягнення аліментів. Щодо неправильного застосування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду державний виконавець Інгульського ВДВС вказує, що відмовляючи у визнанні правомірними постанов державного виконавця про накладення штрафів, суд першої інстанції послався, зокрема, на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 537/3986/16 а, зазначивши, що державний виконавець при накладенні штрафу повинен дослідити обставини невиконання рішення та встановити причини його невиконання. Відділ вважає, що зазначений правовий висновок не може бути застосований до спірних правовідносин у цій справі, оскільки він сформований за інших фактичних та правових обставин та стосувався питання відповідальності за невиконання рішення немайнового характеру, тоді як у даній справі оскаржуються постанови про накладення штрафів у виконавчому провадженні про стягнення аліментів. Сам факт, що ОСОБА_1 здійснював окремі платежі на користь стягувача не спростовує наявності станом на 29 квітня 2026 року заборгованості, яка була встановлена державним виконавцем за матеріалами виконавчого провадження. Більше того, документи, що підтверджували відповідні платежі, були надані державному виконавцю після винесення оскаржуваних постанов.

У відзиві на апеляційну скаргу заступника начальника відділу ДВС представник ОСОБА_1 просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на невідповідність її вимог закону та фактичним обставинам справи, зокрема, фактичному сплаті боржником у виконавчому провадженні аліментів та відсутність умислу в його діях.

З огляду на зміст вимог апеляційних скарг ухвала суду від 28 липня 2026 року не оскаржується в частині залишення без розгляду та закриття провадження, а тому в цій частині апеляційним судом не переглядається.

Сформована адвокатом Кавковського С.А. у системі «Електронний суд» 12 серпня 2026 року відповідь на відзив на апеляційну скаргу, слід повернути без розгляду, виходячи з наступного.

З огляду на положення глави 1 Розділу V ЦПК України заявами по суті справі в апеляційному провадженні є апеляційна скарга та відзив на апеляційну скаргу, тому подання відповіді на відзив на апеляційну скаргу зхаконом не передбачено.

Заслухавши доповідь судді, пояснення боржника, його представника, заступника начальника відділу ДВС, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, апеляційна скарга Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвала суду першої інстанції в оскаржуваній частині вказаним вимогам закону відповідає не повною мірою.

Як убачається з матеріалів справи і таке установив суд першої інстанції, рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 25 травня 2011 року по справі № 2-1424/11 з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто аліменти на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 03 лютого 2011 року і до досягнення найстаршої дитини повноліття. На виконання вказаного рішення 20 травня 2019 року суд видав виконавчий лист, який був пред`явлений стягувачем до виконання (том 1, а.с. 27, 146).

Постановою старшого державного виконавця Інгульського відділу Державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області Гаїбова Р.Е. від 03 червня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59249471 із примусового виконання виконавчого листа по справі № 2-1424/11 (том 1, а.с. 147).

29 квітня 2026 року державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції виконав розрахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № 59249471, відповідно до якого заборгованість ОСОБА_1 по аліментам становить 94633,67 грн. (том 1, а.с. 42).

Постановою державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 28 квітня 2026 року накладено арешт на грошові кошти/електронні гроші, що містяться на відкритих рахунках/електронних гаманцях, а також на кошти/електронні гроші, на рахунках/електронних гаманцях, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів, крім коштів/електронних грошей, що містяться на рахунках /електронних гаманцях, що мають спеціальний режим використання, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом ,та належить боржнику ОСОБА_1 в межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, яка становить 136201,94 грн. (том 1, а.с. 46).

29 квітня 2026 року державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції виконано розрахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № 59249471, відповідно до якого заборгованість ОСОБА_1 по аліментам становить 94633,67 грн. (том 1, а.с. 42).

Постановою державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні № 59249471 від 29 квітня 2026 року накладено штраф на ОСОБА_1 в розмірі 6013,20 грн. у зв`язку із наявністю заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік (том 1, а.с. 44).

Постановою державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні № 59249471 від 29 квітня 2026 року на ОСОБА_1 накладено штраф в розмірі 23015,40 грн. у зв`язку із наявністю заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за два роки (том 1, а.с. 43).

30 квітня 2026 року боржник ОСОБА_1 (його представник) надав до державної виконавчої служби квитанції про сплату аліментів на користь ОСОБА_3 щомісяця за період з лютого 2024 року по травень 2026 року (том 1, а.с. 47-61).

12 травня 2026 року державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції виконав розрахунок заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № 59249471 з урахуванням наведених платіжних інструкцій, відповідно до якого заборгованість ОСОБА_1 по аліментам відсутня (том 2, а.с. 97).

Постановою заступника начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції у виконавчому провадженні № 59249471 від 13 травня 2026 стягнуто з боржника ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі 12513,44 грн.

Постановою державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 13 липня 2026 року закінчено виконавче провадження № 59249471 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 2-1424/11 про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на підставі пункту 7 частини 1 статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження (том 1, а.с. 171, зворот).

Виконання постанов про стягнення виконавчого збору від 13 липня 2026 року, штрафів з боржника ОСОБА_1 виділені в окремі виконавчі провадження (том 1, а.с. 173-179).

Вважаючи незаконними нарахування заборгованості у виконавчому провадженні, накладення арешту на кошти та штрафів у виконавчому провадженні ОСОБА_1 подав скаргу на дії (бездіяльність) приватного виконавця.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів ДВС, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Такий висновок підтверджений у частині першій статті 74 Закону № 1404-VIII, згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до статті 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.

Статтею 447-1 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина 1 статті 451 ЦПК України).

Тобто як право на звернення у порядку цивільного судочинства зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов`язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням.

Статтею 451 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) зазначено, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

Тому, при розгляді скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця заявник має довести, а суд перевірити, чи були оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю порушені права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження, яка подала скаргу.

Щодо оспорювання ОСОБА_1 дій державного виконавця щодо нарахування заборгованості зі сплати аліментів.

Частиною 1 та пунктом 2 частини 2 статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом;

Частиною 4 статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.

Згідно положень частин 1 та 3 статті 71 Закону № 1404-VIII порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

Боржник у виконавчому провадженні ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем.

Згідно із частинами 2, 3 статті 195 СК визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

Частиною 4 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів відповідно до частини першої цієї статті. Виконавець зобов`язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі Виконавець зобов`язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі: 1) надходження виконавчого документа на виконання від стягувача; 2) подання заяви стягувачем або боржником; 3) надіслання постанови на підприємство, в установу, організацію, до фізичної особи - підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші доходи; 4) надіслання виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; 5) закінчення виконавчого провадження.

Крім того в абзаці другому частини 1 статті 71 Закону № 1404-VIII зазначено, що у разі самостійного надіслання стягувачем виконавчого документа безпосередньо підприємству, установі, організації, фізичній особі - підприємцю чи фізичній особі, зазначеним у частині першій статті 7 цього Закону, індексація розміру аліментів, визначеного у твердій грошовій сумі, проводиться, якщо інше не передбачено у виконавчому документі чи у договорі між батьками про сплату аліментів на дитину, відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».

Відповідно до п. 3 розділу XVІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі – Інструкція), у разі, якщо боржник не працює і сплачує аліменти самостійно стягувачу, квитанції (або їх копії) про перерахування аліментів надаються виконавцю не пізніше наступного робочого дня після сплати та долучаються до матеріалів виконавчого провадження.

Виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця (додаток 15) та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону, повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника.

Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів (п. 4 розділу XVІ Інструкції з організації примусового виконання рішень).

У справі, яка переглядається, встановлено, що заступник начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбов Р.Е. здійснив розрахунок заборгованості зі сплати аліментів боржником ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 59249471 29 квітня 2026 року, згідно якого відсутні відомості про оплату аліментів за період з грудня 2023 року по квітень 2026 року включно, а розмір заборгованості по аліментам визначено в сумі 94633,67 грн.

Розрахунок було здійснено державним виконавцем, виходячи з документів, наявних у виконавчому провадженні, за відсутності квитанцій про сплату аліментів, які перебували у боржника ОСОБА_1 і які ним всупереч наведеним положень законодавства не були своєчасно надані. Подання платником згодом доказів часткової сплати нарахований виконавцем сум аліментів законність оспорюваного розрахунку державного виконавця не спростовує.

Встановивши наведені фактичні обставини, суд першої інстанції з урахуванням наведених положень закону та Інструкції обґрунтовано дійшов висновку, про те, що державний виконавець мав законні підстави для проведення розрахунку заборгованості та її нарахування ОСОБА_1 станом на 29 квітня 2026 року.

Доводи апеляційної скарги про незаконність дій державного виконавця щодо нарахування заборгованості з посиланням на те, що заборгованість по аліментам виникла через те, що державний виконавець платника не викликав, про наявність заборгованості та нарахування аліментів не повідомляв, не приймаються колегією суддів, оскільки ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права, що регулюють спірні правовідносини, якими саме на боржника, який самостійно здійснює сплату аліментів стягувачу, покладений обов`язок наступного дня надавати відповідні докази (квитанції, розписки стягувача) виконавцеві.

Щодо аргументу апеляційної скарги про те, що здійснений державним виконавцем розрахунок заборгованості не відповідає відкритим відомостям щодо середнього заробітку у відповідній місцевості, апеляційний суд виходить з того, що відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а згідно частини 6 статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Оскільки в скарзі ОСОБА_1 , яка подана до суду першої інстанції, були відсутні аргументи про помилкове врахування державним виконавцем показників середньої заробітної плати по місцевості з наведенням власного розрахунку, то, відповідно, як суд першої інстанції, так і колегія суддів не мають повноважень щодо перевірки розрахунку заборгованості з цих підстав.

Стосовно оспорювання ОСОБА_1 довідки-розрахунку заборгованості, то до скарги боржником такий документ не долучався, тому відсутні підстави для перевірки його законності.

За такого колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги представника боржника та погоджується у відповідній частині з аргументами відзиву на неї заступника начальника Інгульського ВДВС.

Щодо вимог скарги про незаконність накладеного на кошти боржника ОСОБА_1 арешту.

Відповідно до частин 1, 2 статті 48 Закону № 1404-VIII звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

Частинами 1-3 статті 56 цього ж закону передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Згідно з положеннями частини 2 статті 71 Закону № 1404-VIII за наявності заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, стягнення може бути звернено на майно боржника. Звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника, якщо існує непогашена заборгованість, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

При прийнятті оскаржуваних постанов від 29 квітня 2026 року заступник начальника Інгульського ВДВС послався на те, що станом 01 січня 2025 року у ОСОБА_1 утворилась заборгованість по сплаті аліментам за період з 01 січня 2024 року по 01 січня 2025 року, яка перевищує розмір платежів за один рік (при накладенні штрафу в розмірі 20% суми заборгованості), та що станом 01 січня 2026 року у ОСОБА_1 утворилась заборгованість по сплаті аліментам за період з 01 січня 2024 року по 01 січня 2026 року, яка перевищує розмір платежів за два роки (при накладенні штрафу в розмірі 30% суми заборгованості).

Оскільки станом на 29 квітня 2026 року - день прийняття постанов про накладення арешту на кошти боржника ОСОБА_1 у останнього за наявними у матеріалах виконавчого провадження існувала заборгованість, розмір якої перевищував суму платежів за три місяці, виконавець виконав імперативний припис закону щодо арешту коштів боржника у виконавчому провадженні про стягнення аліментів. При цьому надані згодом представником боржника державному виконавцю квитанції про сплату аліментів з лютого 2024 року по квітень 2026 року також підтверджують, що навіть з урахуванням самостійно здійсненої оплати аліментів у меншому, ніж у нарахованому виконавцем розмірі, у ОСОБА_1 станом на 28 квітня 2026 року існувала заборгованість, яка єх підставою для накладення арешту на його кошти.

Проведення у травні та квітні 2026 року оплати боржником заборгованості по аліментам не спростовують законність винесеної заступником начальника Інгульського ВДВС постанови про накладення арешту на кошти заявника, тому суд першої інстанції помилково задовольнив вимоги скарги щодо її скасування.

Зокрема, задовольняючи такі вимоги скарги ОСОБА_1 , суд першої інстанції послався на те, що при винесенні 13 липня 2026 року постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини 1 статті 39, статті 40 Закону № 1404-VIII, виконавець не вирішив всупереч вимогам частини 1 статті 40 цього закону питання зняття арешту з коштів боржника. Натомість з огляду на викладені вище положення статті 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства, а також на зміст скарги ОСОБА_1 , в якій не були викладені такі підстави оскарження постанови виконавця про арешт, суд першої інстанції, фактично надавши оцінку діям/бездіяльності державного виконавця при закінчення виконавчого провадження, вийшов за межі заявлених боржником підстав вимог скарги.

Тому колегія суддів приймає в цій частині доводи апеляційної скарги заступника начальника Інгульського ВДВС та відхиляє аргументи відзиву на неї представника заявника.

Стосовно вимог скарги ОСОБА_1 на постанови виконавця про накладання штрафів у зв`язку із невиконанням рішення суду про стягнення аліментів на дітей.

Згідно із частиною 14 статті 71 Закону № 1404-VIII за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів.

За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за два роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 30 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів.

За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків суми заборгованості зі сплати аліментів.

У подальшому постанова про накладення штрафу у розмірі, визначеному абзацом першим цієї частини, виноситься виконавцем у разі збільшення розміру заборгованості боржника на суму, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік.

Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу.

Як встановив суд першої інстанції, на день прийняття заступником начальника Інгульського ВДВС оскаржуваних постанов про стягнення з боржника штрафів – 29 квітня 2026 року відповідно до матеріалів виконавчого провадження у виконавця були відсутні відомості про сплату ОСОБА_1 аліментів з грудня 2023 року по квітень 2026 року, тому виконавець мав передбачені законом підстави для накладення на боржника у виконавчому провадженні штрафів в порядку, передбаченому частиною 14 статті 71 Закону № 1404-VIII.

Натомість, не оспорюється учасниками провадження у цій справі, що протягом лютого 2024 року-квітня 2026 року ОСОБА_1 самостійно щомісяця здійснював оплату аліментів на рахунок стягувачки в сумі 2397 грн. (том 1, а.с. 48-60, 61, зворот), про що не повідомив виконавцю на день прийняття оскаржуваних постанов про накладання штрафів, а 30 квітня 2026 року надав до відділу виконавчої служби відповідні квитанції. Виходячи з цього, у ОСОБА_1 , фактично, була відсутні заборгованість у розмірі, передбаченому зазначеною нормою закону для застосування наслідків, визначених частиною 14 статті 71 Закону № 1404-VIII.

Вирішуючи таке питання, колегія суддів враховує, що Закон № 1404-VII, а також ЦПК України не передбачає повноважень виконавця або керівника відділу державної виконавчої служби на скасування постанови про накладення штрафу за статтею 71 Закону № 1404-VIII у разі надання боржником доказів самостійного перерахування аліментів на користь стягувача, які б свідчили про фактичну відсутність у нього заборгованості у розмірі, зазначеному у цій статті закону.

Відповідно до частини 9 статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Метою запровадження законодавцем штрафів, які стягуються на підставі частини 14 статті 71 Закону № 1404-VII, є посилення захисту інтересів дитини щодо надання утримання, посилення відповідальності платника аліментів та недопущення утворення заборгованості, притягнення до відповідальності боржника, у якого утворилась заборгованість у значному розмірі.

Колегія суддів вважає, що ситуація, коли у виконавчому провадженні № 59249471 за боржником обліковувалась заборгованість у розмірі, що давав заступнику начальнику Інгульського ВДВС підстави для накладення штрафів, передбачених частиною 14 статті 71 Закону № 1404-VII, внаслідок недбалого ставлення боржника ОСОБА_1 до своїх обов`язків щодо щомісячного представлення виконавцю доказів сплати аліментів, але за фактичної відсутності такої заборгованості, дає підстави суду з урахуванням засад розумності та справедливості скасувати постанови про накладання штрафу.

До того ж слід врахувати, що з урахуванням здійснених заявником оплат аліментів розмір заборгованості був недостатнім для накладання штрафів, якщо б він повідомляв про відповідні оплати виконавцю.

За такого колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині вирішення цих вимог скарги, частково з аргументами відзиву на апеляційну скаргу виконавця та відхиляє доводи його апеляційної скарги щодо цих вимог, оскільки за наявності у виконавця формальних підстав для застосування до ОСОБА_1 відповідальності, передбаченої частиною 14 статті 71 Закону № 1404-VII, в подальшому було з`ясовано, що боржник у спірний період щомісяця оплачував аліменти, хоча і в неповному обсязі.

Щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткову ухвалу суду.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до складу яких входять витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини 1 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

На підтвердження витрат ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу його представник долучила до клопотання про стягнення таких витрат: договір про надання правничої допомоги від 28 квітня 2026 року, яким визначений розмір гонорару адвоката – 10000 грн. з додатком № 1 щодо розрахунку вартості та переліку послуг; акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 28 липня 2026 року на суму 10000 грн. та довідку адвоката Ткачук Г.М. про отримання віл ОСОБА_1 10000 грн. в якості оплати за правничу допомогу за договором від 28 квітня 2026 року.

Згідно з частинами другою, четвертою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 686/4996/23 (провадження № 61-15625св23).

Крім того, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17 січня 2024 року у справі № 757/555/22-ц, провадження № 61-10724св23, від 14 лютого 2024 року у справі № 161/14183/22, провадження № 61-15443св23, від 18 березня 2024 року у справі № 357/1559/22, провадження № 61-16351св23.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У справі, яка переглядається заступник начальника Інгульського ВДВС у відзиві на скаргу заперечував проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу, посилався на їх неспівмірність зі складністю справи та обсягом виконаних робіт (наданих послуг).

Приймаючи ухвалу від 29 липня 2026 року, суд першої інстанції стягнув на користь заявника 2000 грн. витрат на професійну правничу допомогу, пославшись на принципи пропорційності витрат, розумності і справедливості та врахувавши нескладність справи, часткове задоволення вимог, кількість судових засідань та час, витрачений представником на складання скарги.

Колегія суддів вважає, враховуючи, що ОСОБА_1 у скарзі було заявлено п`ять вимог, але задоволено за результатами розгляду справи судами двох інстанцій одна вимога, то стягнення 2000 витрат на професійну допомогу буде відповідати вимогам пропорційності компенсації витрат на професійну правничу допомогу, їх розумності та співмірності із витраченим адвокатом часом щодо саме задоволеної вимоги.

Тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу суду від 29 липня 2026 року.

Заступник начальника Інгульського ВДВС не оскаржує ухвалу суд від 29 липня 2026 року.

За такого оскільки в частині вирішення вимог скарги про скасування постанови заступника начальника Інгульського ВДВС про арешт коштів боржника суд суд першої інстанції помилково застосував норми процесуального закону, помилково задовольнивши ці вимоги, ухвалу суду від 28 липня 2026 року в частині вирішення зазначених вимог необхідно в силу вимог пункту 4 статті 376 ЦПК України скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в їх задоволенні.

Щодо розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції.

Законом № 4056-IX від 31 жовтня 2024 року, який набрав чинності 14 листопада 2024 року, внесені зміни до статті 3 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року №3674-VI, відповідно до яких частина друга статті 3 викладена в новій редакції, згідно якої судовий збір не справляється за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, або приватного виконавця під час виконання судового рішення.

Оскільки на день ухвалення цієї постанови апеляційним судом учасники провадження не мають сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , які підписані його представником адвокатом Ткачук Ганною Миколаївною, залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу заступника начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбова Руслана Ельшановича задовольнити частково.

Ухвалу Інгульського районного суду міста Миколаєва від 28 липня 2026 року в частині скасування постанови про арешт коштів боржника ОСОБА_1 , винесену заступником начальника відділу Інгульського ВДВС Гаїбовим Русланом Ельшановичем 28 квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471, скасувати, прийняти у цій чистині нове судове рішення.

У задоволенні скарги ОСОБА_1 , яка підписана його представником адвокатом Ткачук Ганною Миколаївною, в частині визнання неправомірною дії державного виконавця Інгульського ВДВС Гаїбова Р.Е. щодо винесення постанови від 28 квітня 2026 року про арешт коштів ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №59249471 та зобов`язання державного виконавця скасувати постанови про накладення арешту від 29 квітня 2026 року у даному виконавчому провадженні відмовити.

Ухвалу Інгульського районного суду міста Миколаєва від 28 липня 2026 року в частині відмови у: визнанні неправомірною дії державного виконавця Інгульського ВДВС у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Гаїбова Р.Е. щодо нарахування заборгованості зі сплати аліментів згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів станом на 29 квітня 2026 року за період з січня 2024 року до квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471 скасуванні довідки-розрахунку заборгованості зі сплати аліментів та в частині скасування постанов про накладення штрафів на боржника ОСОБА_1 , винесених заступником начальника відділу Інгульського ВДВС Гаїбовим Русланом Ельшановичем 29 квітня 2026 року у виконавчому провадженні №59249471, залишити без змін.

Ухвалу Інгульського районного суду міста Миколаєва від 29 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

_______________________________________

Повна постанова складена 14 вересня 2026 року