Постанова від 08 вересня 2026 р. у справі №489/3101/26 — Миколаївський апеляційний суд

09.09.26

22-ц/812/1640/26

Єдиний унікальний номер судової справи: 489/3101/26

Номер провадження 22-ц/812/1640/26 Суддя - доповідач апеляційного суду Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 вересня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів: Муругова В.В., Ямкової О.О.,

із секретарем судового засідання - Колосовою О.М..,

за участю: ОСОБА_1 , його представника – адвоката Проценко О.М., представника відповідача – адвоката Лунгул Л.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

Акціонерного товариства «Українська залізниця», подану в його інтересах

адвокатом Лунгул Людмилою Анатоліївною

на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді – Коваленка І.В., в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі – АТ «Укрзалізниця») за участю третьої особи - Профспілковий комітет Локомотивного депо Миколаїв про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Укрзалізниця» про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав, що у період з 19 листопада 1991 року по 26 липня 2024 року перебував у трудових відносинах з Локомотивне депо Миколаїв Регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця», працюючи на посадах дублера помічника машиніста тепловоза, помічником машиніста тепловоза, дублером машиніста тепловоза, машиністом тепловоза Виробничого підрозділу Служби локомотивного господарства «Локомотивне депо Миколаїв» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця», що підтверджується записами у трудовий книжці НОМЕР_1 .

26 липня 2024 року ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком, відповідно до ст. 38 КЗПП України, згідно наказу № 103/ ос від 17 липня 2024 року про припинення трудового договору (контракту).

Відповідно до вказаного наказу та протоколу комісії з установлення трудового стажу від 17 липня 2024 року на підставі п. 4.17 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та профспілковим комітетом ВП «Локомотивне депо Миколаїв» Регіональної філії «Одеська залізниця» на 2011- 2015 роки, йому була передбачена виплата одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 середньомісячних заробітків з встановленим трудовим стажем (28 років 03 місяці 14 днів), однак виплату роботодавець тимчасово призупинив до окремого розпорядження керівництва АТ «Укрзалізниця».

В день звільнення ОСОБА_1 отримав письмове повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні. Однак, у вказаному повідомленні не була вказана сума одноразової матеріальної допомоги при звільненні у розмірі 7 середньомісячних заробітків (із зазначенням конкретно визначеної, нарахованої суми). Повідомлення про нараховані, але не виплачені суми при звільненні йому не видавалося. Разом з цим, у наказі (розпорядженні) про припинення трудового договору (контракту) №103/ос від 17 липня 2024 року вказано, що виплати будуть проведені «до особового розпорядження», яке до цього часу не прийнято.

23 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Проценко О.М. звернулася до керівника правління АТ «Українська залізниця» з адвокатським запитом, в якому просила надати інформацію: чи нараховувалась та чи виплачувалась одноразова матеріальна допомога в зв`язку з виходом на пенсію, передбачена п.4.17 Колективного договору в розмірі 7 середньомісячних заробітків на підставі протоколу комісії від 17.07.2024 року з установлення трудового стажу у залізничній галузі та розміру одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію машиністу тепловоза Виробничого підрозділу Служби локомотивного господарства «Локомотивне депо Миколаїв» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця», однак відповідь не надано.

У березні 2026 року повторно направлено аналогічний адвокатський запит відповідь на який отримано 27 березня 2026 року.

Відтак, про суму нарахованих, але не виплачених коштів одноразової матеріальної допомоги в зв`язку з виходом на пенсію позивач дізнався лише з листа від 25.03.2026 року №ТЧ-13-18/1 «Локомотивного депо Миколаїв», до якого було додано протокол комісії від 17.07.2024 року з установлення трудового стажу у залізничній галузі та розмір одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, де і зазначалася сума матеріальної допомоги в розмірі 173 150,32 грн, яка підлягає виплаті.

Разом з цим, також підлягає стягненню середній заробіток позивача за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (ст. 117 КЗпП України), що становить 148 414,56 грн. (24735,76 грн. х 6 місяців).

Посилаючись на викладене позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 321 564, 88 грн, з яких: заборгованість з виплати одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 (семи) середньомісячних заробітків (посадових окладів), передбачену п. 4.17 колективного договору в сумі 173150,32 грн, середній заробіток за весь період затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців в сумі 148414,56 грн.

Крім цього, позивач просив стягнути з відповідача 50000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що порушення його трудових прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало додаткових зусиль для організації життя, зокрема він перебував у постійному пошуку додаткових засобів існування, вживав зусилля, для відновлення своїх порушених трудових прав зокрема витрату часу на пошуку грошових коштів для здійснення правового захисту, при цьому позивача постійно тривожили та тривожать думки про те, що він все своє життя віддав підприємству, яке обіцяло «вихідну допомогу», якої б вистачило для адаптації після виходу на пенсію.

Також ОСОБА_1 просив стягнути судові витрати, пов`язані із розглядом справи у суді у загальному розмірі 14 292,82 грн., з яких: 12 000 грн - витрати на професійну правничу допомогу, 2 252,28 грн - судового збору та сервісний збір у розмірі 40,54 грн.

У відзиві на позов, представник АТ «Укрзалізниця» - адвокат Лунгул Л.А. просила у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі

Адвокат зазначала, що пунктом 1.1.4 витягу із протоколу № Ц-54/31 Ком. т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, ухвалено призупинити виплату працівникам інших додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно із рішеннями правління, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики.

До того ж, згідно пункту 3 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX, роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Представник відповідача звертає увагу, що у зв`язку з широкомасштабною військовою агресією російської федерації проти України, з перших днів протистояння АТ «Укрзалізниця», крім поточної роботи щодо залізничних перевезень, активно провадить діяльність, спрямовану на підтримку громадян та держави, а саме, евакуацію мирного населення з регіонів та територій країни, що зазнають масованих атак з боку агресора, до більш безпечних регіонів, перевезення гуманітарних вантажів, перевезення дипломатичних делегацій дружніх країн та інше.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», відповідач є товариством, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави.

При цьому, військова агресія російської федерації проти України призвела до значних руйнувань залізничної інфраструктури, втрати активів та майна Товариства, які з кожним місяцем військової агресії тільки зростають.

У складних умовах збройної агресії основною метою діяльності відповідача є забезпечення безперебійного перевізного процесу, а не вдосконалення діяльності та процесів Товариства.

Всі сили та ресурси відповідача спрямовані виключно на забезпечення життєдіяльності та обороноздатності країни.

Крім того, настання обставин непереборної сили не підлягає доказуванню відповідачем, оскільки це є загальновідома інформація. Зазначені обставини непереборної сили (військова агресія російської федерації проти України) засвідчені Торгово-промисловою палатою України 28.02.2022 року документом № 2024/02.0-7.1, який також є у відкритому доступі на офіційній інтернет - сторінці Торгово промислової палати України.

Таким чином, з початку воєнної агресії (з 24.02.2022 року) підприємство не мло можливості нормально здійснювати роботу з причин, що від нього не залежали.

Відтак, з врахуванням наведеного, на думку відповідача, відсутні підстави для покладення на відповідача обов`язку, передбаченого статтею 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Крім цього, відповідач вважає розмір моральної шкоди на рівні 50 000 грн завищеним та необґрунтованим.

При звільненні позивач отримав компенсацію невикористаних днів відпустки на загальну суму 19 633,10 грн, тобто, частково роботодавець виконав свої зобов`язання, враховуючи те фінансове становище, в якому опинився відповідач у зв`язку з військовою агресією проти України.

Також, представник відповідача просила суд зменшити розмір витрат на професійну правову допомогу з огляду на його неспівмірність з складністю справи та виконаних адвокатом робіт.

29 квітня 2026 року адвокат Лунгул Л.А. звернулась до суду із заявою про застосування строку позовної давності.

У відповіді на відзив, представник позивача - адвокат Проценко О.М. просила позов задовольнити у повному обсязі з урахуванням викладених обґрунтувань.

У запереченні на відповіді на відзив, представник відповідача наголошувала на пропуску позивачем строку на звернення до суду із даним позовом, у звязку з чим просила відмовити у його задоволенні.

Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 грошові кошти, у розмірі 326564,88 грн, в тому числі: заборгованості з виплати одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 (семи) середньомісячних заробітків (посадових окладів), що складає 173150,32 грн, середній заробіток за весь період затримки розрахунку, але не більш як за шість місяців в сумі 148414,56 грн та в рахунок відшкодування моральної шкоди 5000 грн.

Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані із розглядом справи в суді у розмірі 9587,31 грн, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу 8000 грн та судовий збір 1587,31 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позовні вимоги є обґрунтованими в частині стягнення на користь позивача одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію в сумі 173140,32 грн та середнього заробітку позивача за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, який становить 148414,56 грн.

Щодо заяви відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд зазначив, що оскільки заявлені позивачем вимоги стосуються стягнення інших належних працівникові виплат, що входять до структури заробітної плати та фонду оплати праці, враховуючи правову природу спірних виплат як складових заробітної плати, тому звернення позивача до суду з такими вимогами не обмежується будь-яким строком.

До того ж, як вбачається із матеріалів справи, зокрема наказу № 103/ос від 17.07.2024 року про припинення трудового договору (контракту), він не містить суми одноразової грошової допомоги та про неї позивач дізнався лише з листа відповідача від 25.03.2026 №ТЧ-13-18/2, до якого доданий протокол комісії від 17.07.2025 року з установлення трудового стажу у залізничній галузі, де і зазначений розмір одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію в сумі 173150,32 грн, а відтак саме з вказаної дати (25.03.2026) і починається для позивача відлік строку, коли він дізнався про порушення свого права. Тому враховуючи зазначене, заява відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду є безпідставною.

Вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що порушення права позивача на повну та своєчасну оплату праці безумовно, призвело до зміни звичного укладу його життя, необхідності докладання додаткових зусиль для поновлення своїх прав, що, на думку суду, викликало у позивача відповідний психоемоційний дискомфорт, спричинило душевні переживання.

Суд також вважав, що не може бути точних критеріїв майнового виразу фізичного і душевного болю, спокою. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз і його визначення не піддається математичним формулам.

За такого, з огляду на обставини справи, та виходячи з засад розумності та справедливості, що буде співмірним із тривалістю порушень прав позивача та характером завданої йому немайнової шкоди, на переконання суду присудження позивачу відшкодування моральної шкоди у розмірі 5000 грн є справедливим. Стягнення у такому розмірі не є надто надмірним, не призведе до порушення балансу прав та інтересів конкретного громадянина і суспільного інтересу.

Вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд прийняв до уваги складність справи, відсутність судових засідань, відсутність витраченого часу представником позивача на представництво у суді, розумність та співмірність ціни позову з витратами на правничу допомогу та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, вважав, що розмір витрат на правничу допомогу слід зменшити до 8000 грн.

Ухвалою Інгульського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2026 року у вказаному рішення суду, за заявою АТ «Укрзалізниця» виправлено арифметичну помилку та викладено третій абзац резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані із розглядом справи в суді у розмірі 9227,30 грн. (дев`ять тисяч двісті двадцять сім гривень 30 коп.), в тому числі витрати на професійну правничу допомогу 8000 грн та судовий збір 1227,30 грн».

Не погодившись з рішенням суду, АТ «Укрзалізниця», в інтересах якого діє адвокат Лунгул Л.А. звернулось до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, а у разі якщо позивачем строку на звернення до суду не пропущено то змінити рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, змінивши його розмір на 95% або до будь-якого іншого розміру, який суд вважатиме справедливим, розумним та пропорційним.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, а також порушено норми процесуального права.

Так, під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем була подана заява про застосування наслідків пропуску позивачем строків звернення до суду, однак дійшов висновку про її безпідставність. Натомість представник відповідача в апеляційній скарзі наголошує про пропуск такого строку, аргументуючи це тим, що строк на звернення до суду з вимогами про стягнення сум, що належать працівникові при звільненні, почав свій перебіг 27 липня 2024 року та закінчився 27 жовтня 2024 року. Натомість позивач звернувся з позовними вимогами лише 09 квітня 2026 року, тобто з пропуском строку, який встановлений ч.2. ст. 233 КЗпП України.

Також, відповідач заперечував щодо розрахованого позивачем середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільнення на рівні 148414,56 грн. Зокрема адвокат зазначає, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 1064,96 грн, а кількість робочих днів за період з 27.07.2024 по 27.01.2025 року при п`ятиденному 40-годинному робочому тижні на 2024-2025 рік складає 131 день. За такого, середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільнення повинен складати 139 509,76 грн, а не 148 414,56 грн, які розраховані позивачем (середньоденний заробіток х кількість робочих днів за період затримки (але не більше 6 місяців). Зазначене судом першої інстанції враховано не було.

До того ж, представник відповідача вважає, що суд повинен брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи (зокрема, розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо).

Крім цього, адвокат звертає увагу суду на те, що згідно консолідованої звітності АТ «Укрзалізниця», за перше півріччя 2026 року залізниця отримала збитки у розмірі понад 7 млрд. гр. Такі ж збитки отримано відповідачем й у підсумку за 2025 рік (розміщено на сторінці за адресою https://www.uz.gov.ua/about/investors/stakeholder/other/623373/. У 2024 році товариство отримало збиток у розмірі 2,7 млрд. грн. (доступно за посиланням: https://biz.liga.net/ua/all/transport/novosti/ukrzaliznytsia-u-2024-rotsi-zbilshyla-dokhid-na11-ale-otrymala-zbytok).

Отже, саме через військову агресію проти України, відповідачем призупинено виплату окремих видів матеріальної допомоги, що передбачені умовами колективного договору.

Більш того, покладення на АТ «Укрзалізниця» додаткових матеріальних витрат значного розміру може призвести до унеможливлення виконання відповідачем покладених на нього безпосередніх завдань із забезпечення безпеки руху та процесу перевезення вантажів та пасажирів, у зв`язку з чим висновок суду щодо відсутності підстав для зменшення розміру відповідальності роботодавця, відповідач вважає необґрунтованим.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник позивача - адвокат Проценко О.М. посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного відповідачем рішення суду, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Крім цього, адвокат просила стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000 грн.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст.5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у період з 19 листопада 1991 року по 26 липня 2024 року знаходився у трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця», працюючи на посадах дублера помічника машиніста тепловоза, помічником машиніста тепловоза, дублером машиніста тепловоза, машиністом тепловоза Виробничого підрозділу Служби локомотивного господарства «Локомотивне депо Миколаїв» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця».

26 липня 2024 року позивач був звільнений за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком, відповідно до статті 38 КЗПП України, згідно наказу № 103/ос від 17.07.2024 про припинення трудового договору (контракту).

Відповідно до вказаного наказу та протоколу комісії з установлення трудового стажу від 17 липня 2024 року на підставі пункту 4.17 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та профспілковим комітетом ВП «Локомотивне депо Миколаїв» Регіональної філії «Одеська залізниця» на 2011 - 2015 роки, позивачу передбачена виплата одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 середньомісячних заробітків з встановленим трудовим стажем (28 років 03 місяців 14 днів).

З копії витягу з протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року убачається, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022, призупинені інші додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики (п. 1.1.4).

Відповідно до копії витягу з протоколу № Ц-82/63 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2022 року прийнято рішення про поновлення виплат одноразової матеріальної допомоги працівникам «Укрзалізниця», які звільнилися/будуть звільнені у період з січня до грудня 2024 року, одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до пункту 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 року (протокол № Ц-54/31 Ком.т). Нарахування та виплату матеріальної допомоги, зазначеної у пункті 1 цього рішення, проводити в хронологічній послідовності відповідно до дати звільнення працівника вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, починаючи з листопада 2024 року згідно з графіком погашення, який буде затверджено та доведено додатково директором з управління персоналом та соціальної політики або особою, яка виконує обов`язки директора з управління персоналом та соціальної політики.

Так, у наказі (розпорядженні) про припинення трудового договору (контракту) №103/ос від 17 липня 2024 року вказано, що позивач має право на одноразову матеріальну допомогу при звільненні у розмірі 7 середньомісячних заробітків (без зазначення конкретної суми), але виплати не будуть проведені «до особового розпорядження», яке до цього часу, як слідує з письмових заяв, відповідачем не прийнято.

У день звільнення ОСОБА_2 отримав наказ про звільнення та розрахункові листи та письмове повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні. Однак, у вказаному повідомленні не була вказана сума одноразової матеріальної допомоги при звільненні у розмірі 7 середньомісячних заробітків (із зазначенням конкретно визначеної, нарахованої суми). Повідомлення про нараховані, але не виплачені суми при звільненні йому не видавалося. Разом з цим, у наказі (розпорядженні) про припинення трудового договору (контракту) №103/ос від 17 липня 2024 року вказано, що виплати будуть проведені «до особового розпорядження», яке до цього часу не прийнято.

23 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Проценко О.М. звернулася до керівника правління АТ «Українська залізниця» з адвокатським запитом, в якому просила надати інформацію: чи нараховувалась та чи виплачувалась одноразова матеріальна допомога в зв`язку з виходом на пенсію, передбачена п.4.17 Колективного договору в розмірі 7 середньомісячних заробітків на підставі протоколу комісії від 17.07.2024 року з установлення трудового стажу у залізничній галузі та розміру одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію машиністу тепловоза Виробничого підрозділу Служби локомотивного господарства «Локомотивне депо Миколаїв» регіональної філії «Одеська залізниця» АТ «Українська залізниця», однак відповідь не надано.

У березні 2026 року повторно направлено аналогічний адвокатський запит відповідь на який отримано 27 березня 2026 року.

Відтак, про суму нарахованих, але не виплачених коштів одноразової матеріальної допомоги в зв`язку з виходом на пенсію позивач дізнався лише з листа від 25.03.2026 року №ТЧ-13-18/1 «Локомотивного депо Миколаїв», до якого було додано протокол комісії від 17.07.2024 року з установлення трудового стажу у залізничній галузі та розмір одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, де і зазначалася сума матеріальної допомоги в розмірі 173 150,32 грн, яка підлягає виплаті.

Сума заборгованості, передбачена пункті 4.17 колективного договору складає 173150,32 грн (24734,76 грн х 7), що підтверджується протоколом по встановленню трудового стажу та розміру одноразової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію від 17.07.2024 року.

Отже, в день звільнення відповідач письмово в наказі повідомив про належні позивачу при звільненні виплати, зокрема про право позивача на виплату 7 середньомісячних заробітків (без визначення конкретної суми), передбачених п. 4.17 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та профспілковим комітетом ВП «Локомотивне депо Миколаїв» Регіональної філії «Одеська залізниця» на 2011- 2015 роки та не здійснив виплату коштів, на які позивач мав право, що є грубим порушенням ч. 1 ст. 116 КЗпП України.

Як визначено у ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.023.2022 року № 64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24.02.2022 року, який у подальшому неодноразово продовжувався.

Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», главу XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом 2, відповідно до якого під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

З наведеного слідує, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є спеціальним законом на період дії воєнного стану щодо застосування окремих положень трудового законодавства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входять: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 5 Закону України «Про оплату праці» визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів; грантів.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Системний аналіз вказаних норм матеріального права вказує на те, що матеріальна допомога на оздоровлення належить до структури заробітної плати.

Тобто матеріальна допомога на оздоровлення передбачена, зокрема, трудовим договором, і роботодавець має сплатити вказані кошти працівникові, що є гарантією прав працівника.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Частиною першою статті 10 КЗпП України визначено, що колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до п. 1.5. Колективного договору, сторони погодили, що за спільною домовленістю сторін в колективний договір можуть вноситься зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові і соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цим колективним договором.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.

Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, які передбачають призупинення виплат, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення, на період дії воєнного стану поширюється лише на правовідносини, які виникають між працівником та роботодавцем, і до звільненого працівника не можуть бути застосовані.

Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 підтверджено, що згідно із положеннями ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача одноразову допомогу у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 середньомісячних заробітків з встановленим трудовим стажем (28 років 03 місяців 14 днів) у сумі 173 150,32 грн, яка передбачена п.4.17. Колективного договору, та виплата якої була призупинена на підставі п.1.1.4 рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року.

Так, 15.03.2022 року Верховною Радою України було прийнято Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених ст. 43, 44 Конституції України, та за ст. 11 цього Закону на період дії воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути призупинена за ініціативною роботодавця.

Проте, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця» та яке стало підставою для невиплати позивачеві оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли застосовуватися судом при розгляді цієї справи.

Аналогійний висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 05.02.2025 року у справі №211/7338/23.

За такого суд першої інстанції вірно стягнув з відповідача на користь позивача одноразову допомогу у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 7 середньомісячних заробітків у сумі 173 150,32 грн.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, колегія зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 22.02.2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

За змістом положень ст. ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець.

У даному випадку, судом встановлено, що відповідач порушив строк виплати матеріальної допомоги позивачу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100). Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей нормативний акт застосовується, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

У пункті 2 Порядку № 100 зазначено, що середня заробітна плата обраховується, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно п.8 Порядку № 100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У справі, що переглядається, позивача позбавлено права на отримання матеріальної допомоги при звільненні, як того передбачають положення ст. 116 КЗпП України.

У цьому випадку подією, з якою пов`язана виплата за затримку виплати всіх сум, є день звільнення позивача, тому середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи, що передували звільненню.

Колегія суддів при здійсненні розрахунку відмічає, що останніми двома повністю відпрацьованими місяцями роботи позивача є травень 2024 року та червень 2024 року, в яких було фактично відпрацьовано робочих днів 29, та відповідно за які було нараховано заробітну плату відповідно за травень 2024 року - 18 865,24 грн та за червень 2024 року - 12 018 грн.

Отже, середньоденна заробітна плата із розрахунку за останні повні відпрацьовані два місяці становить 1 064,96 грн. (30 883,95 грн : 29 робочих дні).

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців становить: 139 509,76 грн ((1064,96 грн середньоденна заробітна плата) х 131 робочих днів (кількість робочих днів за шестимісячний період з 22.07.2024 року по 27.01.2025 року з відрахуванням податків і обов`язкових платежів.

При цьому, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Велика Палата сформулювала змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 виснувала, що «обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX від 01.07.2022, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Виходячи з фактичних обставин справи та враховуючи те, що не з вини відповідача було призупинено виплату окремих видів матеріальної допомоги, яка передбачена умовами колективного договору, а саме з військовою агресією Росії проти України, а також розмір збитків, завданих пошкодженням та руйнуванням інфраструктури АТ «Укрзалізниця», колегія суддів вважає за необхідне врахувати добросовісну поведінку відповідача щодо виплати належних позивачу сум при звільнені та зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку до 70 000 грн без відрахування податків та обов`язкових платежів.

Що стосується посилання в апеляційній скарзі на пропуск строку позовної давності для звернення з позовом до суду, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заява про пропуск позивачем строку на звернення до суду є безпідставною з огляду на наступне.

Згідно з ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ч.2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину 1 ст. 233 КЗпП України визнано неконституційною саме в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних йому виплати, при цьому зазначене рішення стосується працівників, які перебувають у трудових відносинах, тоді як строки звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, врегульовані ч.2 ст. 233 КЗпП України, яка неконституційною не визнавалася, а тому позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду, також не заслуговують на увагу.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 висловився : « Конституційний Суд України враховує свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, згідно з якою «невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку» (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні».

У вказаному рішенні Конституційний Суд виснував, що оспорюваний припис Кодексу в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є таким, що не відповідає Конституції України.

У Рішенні наголошується, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення судом рішення про їх неконституційність.

З огляду на те, що позивач дізнався про нараховану та невиплачену допомогу 25 березня 2026 року, а до суду звернувся у квітні 2026 році, суд першої інстанції вірно керувався чинними на момент розгляду справи нормами та в силу Рішення КСУ № 1-р/2025 правильно вказав на відсутність будь-яких часових обмежень для захисту права працівника на отримання належних виплат при звільненні.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про пропуск ОСОБА_2 строку звернення до суду є необґрунтованими.

Також, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 5 000 грн в рахунок відшкодування шкоди відповідно до ч.1 ст. 237-1 КЗпП України, оскільки з урахуванням встановлених обставин даної справи та виходячи з засад розумності та справедливості вказаний розмір є співмірним із тривалістю порушень прав позивача та характером завданої немайнової шкоди.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 000 грн суд першої інстанції вірно застосував висновки Верховного Суду, та прийнявши до уваги складність справи, відсутність витраченого часу представника позивача на представництво у судових засіданнях, враховував принцип розумності, справедливості та пропорційності.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції на підставі п.п. 1, 2 ч.1 ст. 376 ЦПК України в частині задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає зміні шляхом зменшення суми з 148 414,56 грн до 70 000 грн без відрахування податків та обов`язкових платежів.

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).

Враховуючи те, що позов в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено на 37,79 % то з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 599, 84 грн (1587,31 грн х 37,79%) судового збору, а апеляційну скаргу задоволено на 24,02% то з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 941,29 грн (3918,79 грн х 24,02%) судового збору за подання апеляційної скарги.

Згідно ч.10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З урахуванням взаєморозрахунку з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 341,45 грн (941,29 грн - 599, 84 грн) судового збору.

Оскільки рішення суду в частині інших вимог не підлягає зміні то з відповідача на користь держави слід стягнути 1 731,50 грн судового збору.

За такого рішення суду в частині судового збору підлягає зміні.

Інші в апеляційній скарзі доводи зводяться до заперечень на позов та які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів та не можуть бути підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 377, 382 ЦПК України колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», подану в його інтересах адвокатом Лунгул Людмилою Анатоліївною задовольнити частково.

Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2026 року в частині задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та судового збору змінити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 70 000 грн без відрахування податків та обов`язкових платежів.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» 341,45 грн судового збору.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави 1 731, 50 грн судового збору.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Крамаренко

Судді: В.В. Муругов

О.О. Ямкова

Повний текст складено 14 вересня 2026 року.