Постанова від 10 вересня 2026 р. у справі №240/20720/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/20720/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Тетяна Олександрівна

Суддя-доповідач - Ватаманюк Р.В.

11 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Боровицького О. А. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 06 серпня 2021 року по 08 березня 2024 року включно в сумі 79 750,63 грн.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 79 750,63 грн; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із зазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає, що спеціальним законодавством вичерпно врегульовано проходження і припинення служби в поліції та виплати, пов`язані зі звільненням, і воно не передбачає відповідальності у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку, а норми Кодексу законів про працю України на поліцейських не поширюються; на підтвердження апелянт посилається на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», згідно з яким передбачені законодавством про працю норми оплати праці та порядок вирішення спорів про неї не поширюються на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Апелянт наголошує, що Законом України від 15 березня 2022 року № 2123-IX статтю 60 Закону України «Про Національну поліцію» викладено в новій редакції чинній з 01 травня 2022 року, відповідно до якої відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції, що, на думку відповідача, виключає субсидіарне застосування загальних норм трудового законодавства. Апелянт цитує пункт 55 постанови Верховного Суду від 25 травня 2023 року у справі № 620/3663/19, згідно з яким «оскільки після 01.05.2022 законодавчо врегульовані спірні питання щодо вступу, проходження та припинення служби в поліції, то відсутні обґрунтовані підстави й доцільність відступати від висновку щодо застосування відповідних норм Закону № 580-VIII та формулювати інший висновок щодо застосування цих норм, які після вказаної дати не підлягатимуть застосуванню в судовій практиці до правовідносин, аналогічних тим, які виникли в цій справі», і вважає цю позицію релевантною для цього спору.

Відповідач також стверджує, що заборгованість зі сплати компенсації за невикористані відпустки виникла лише на підставі судового рішення у справі № 240/17602/24, а на правовідносини, що виникають у зв`язку з виконанням судового рішення, положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України не поширюються; з посиланням на постанову Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 822/2875/17 (пункти 13, 30, 31) апелянт зазначає, що отримання компенсації за затримку виплати коштів, присуджених судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами статті 117 цього Кодексу, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв`язку із затримкою строків виплати.

На думку скаржника, суд першої інстанції не врахував критеріїв зменшення розміру відшкодування, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 12 листопада 2025 року у справі №306/2708/23, а також те, що відповідач є бюджетною установою. За розрахунком відповідача, кількість днів середнього заробітку за шість місяців становить 184, розмір середнього заробітку за цей період – 64 318,16 грн (184 Ч 354,99 грн), істотність частки недоплаченої суми в порівнянні із цим середнім заробітком – 22,41 відсотка (14 414,02 грн / 64 318,16 грн), а тому, на переконання апелянта, стягненню підлягає середній заробіток у розмірі 14 413,70 грн (64 318,16 грн Ч 22,41 відсотка). Апелянт наполягає, що весь період затримки розрахунку має бути обмежений шістьма місяцями.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач проходив службу в поліції у Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області, наказом від 27 квітня 2018 року № 288 о/с звільнений зі служби з 30 квітня 2018 року, повного розрахунку при звільненні з ним проведено не було, грошову компенсацію за невикористані відпустки в сумі 14 414,02 грн виплачено позивачу 25 липня 2025 року на виконання судового рішення у справі № 240/17602/24, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідач позивачу не нараховував і не виплачував та у відповідній виплаті відмовив листом від 06 серпня 2025 року.

Відповідно до статей 47, 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від роботодавця, провадиться в день звільнення, а якщо працівник у день звільнення не працював – не пізніше наступного дня після пред`явлення ним вимоги про розрахунок; у разі спору про розмір належних при звільненні сум роботодавець у будь-якому разі повинен у цей строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу, за відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX (чинній з 19 липня 2022 року) – але не більш як за шість місяців; за наявності спору про розміри належних сум відшкодування сплачується в разі вирішення спору на користь працівника, а якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про непоширення на позивача статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

За усталеною практикою Верховного Суду до правовідносин щодо проходження публічної служби у тому числі служби в поліції та військової служби норми трудового законодавства застосовуються субсидіарно у випадках, коли відповідні відносини не врегульовані спеціальним законом.

Спеціальне законодавство про службу в поліції, зокрема Закон України «Про Національну поліцію», постанова Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988, Порядок № 260 - визначає склад і порядок виплати грошового забезпечення, у тому числі при звільненні, однак не встановлює відповідальності роботодавця за несвоєчасний остаточний розрахунок зі звільненим поліцейським.

Зазначена прогалина заповнюється статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Наведений підхід підтверджується сталою і послідовною практикою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зокрема постановами від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 18 серпня 2025 року у справі № 380/20130/23 та від 30 жовтня 2025 року у справі № 420/2649/24, у яких стаття 117 Кодексу законів про працю України застосована до розрахунку при звільненні осіб, які проходили службу в поліції або військову службу.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 25 травня 2023 року у справі №620/3663/19 є нерелевантним, оскільки у тій справі вирішувалося питання застосування норм, що безпосередньо регулюють вступ, проходження та припинення служби в поліції, тоді як у цій справі йдеться про відповідальність роботодавця за прострочення виплати сум, належних при звільненні, - питання, якого зміни, внесені Законом України № 2123-IX до статті 60 Закону України «Про Національну поліцію», не торкнулися. Ці зміни не запровадили у спеціальному законодавстві норми про відповідальність за затримку остаточного розрахунку, а отже не усунули відповідної прогалини і не виключають субсидіарного застосування статті 117 Кодексу законів про працю України саме до цього питання.

Крім того, обов`язок відповідача провести повний розрахунок із позивачем виник 30 квітня 2018 року, тобто задовго до 01 травня 2022 року.

Посилання апелянта на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 колегія суддів також відхиляє, оскільки цей акт стосується норм оплати праці та порядку вирішення спорів про оплату праці, а не спеціального інституту відповідальності за затримку остаточного розрахунку при звільненні і не спростовує наведеної практики Верховного Суду.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Колегія суддів відхиляє й довід апеляційної скарги про те, що спірна заборгованість виникла лише на підставі судового рішення у справі № 240/17602/24 і тому не охоплюється статтею 117 Кодексу законів про працю України. Обов`язок роботодавця виплатити звільненому працівникові всі належні суми, у тому числі грошову компенсацію за невикористані відпустки відповідно до ст. 83 Кодексу законів про працю України та ст. 24 Закону України «Про відпустки», виникає в день звільнення в силу закону, а не в силу судового рішення. Рішення у справі № 240/17602/24 мало підтверджувальний характер, воно встановило наявне з 30 квітня 2018 року право позивача на компенсацію та відповідний обов`язок відповідача, визначивши періоди і кількість днів невикористаних відпусток, а не створило новий обов`язок. Тому затримка виплати цих сум охоплюється статтею 117 Кодексу законів про працю України, а час затримки обчислюється від дня, наступного за днем звільнення.

Ухвалення судового рішення про стягнення належних при звільненні сум не припиняє обов`язку роботодавця провести повний розрахунок і не є фактом його виконання. Відповідальність за статтею 117 Кодексу законів про працю України настає за весь час затримки, у тому числі після ухвалення такого рішення (аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17).

Постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 822/2875/17, на яку посилається апелянт, ухвалена за інших фактичних обставин, а саме щодо компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати вже після присудження самої заробітної плати судовим рішенням, тоді як у цій справі належні позивачу при звільненні суми взагалі не були виплачені у визначений статтею 116 Кодексу законів про працю України строк. Тому наведений у цій постанові висновок до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.

Щодо доводу апелянта про обмеження всього періоду затримки шістьма місяцями колегія суддів зазначає таке. Законом України № 2352-IX частину першу статті 117 Кодексу законів про працю України доповнено словами «але не більш як за шість місяців»; ця норма набрала чинності 19 липня 2022 року. У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом України № 2352-IX і продовжилися після цього, з 19 липня 2022 року застосовується стаття 117 Кодексу законів про працю України в новій редакції з обмеженням нарахування середнього заробітку шістьма місяцями, тоді як до періоду до 19 липня 2022 року застосовується попередня редакція цієї статті без такого обмеження.

Отже, обмеження шістьма місяцями поширюється лише на частину періоду затримки після 19 липня 2022 року, а не на весь період затримки. Суд першої інстанції саме так і вчинив, поділивши період затримки на дві частини та обмеживши другу з них шістьма місяцями по 18 січня 2023 року включно. Твердження апелянта про те, що весь період затримки має бути обмежений шістьма місяцями, ґрунтується на помилковому тлумаченні постанови у справі № 306/2708/23 і суперечить також постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23.

Ураховуючи наведене, відповідний довід апеляційної скарги колегією суддів відхиляється.

Безпідставним є й твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не застосував критеріїв зменшення розміру відшкодування. Усупереч доводам скарги, суд першої інстанції послідовно застосував критерії, визначені постановами Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц і від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, а також формулу пропорційного зменшення, наведену в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19: він установив розмір середнього заробітку за весь час затримки у сумі - 612 002,76 грн, визначив розмір і частку своєчасно невиплачених позивачу сум та зменшив відшкодування пропорційно цій частці — до 363 958,04 грн. Таким чином, принцип співмірності судом першої інстанції застосовано.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, обмеження періоду нарахування відшкодування шістьма місяцями встановлює максимальну межу відповідальності роботодавця, проте не нівелює принципів розумності, справедливості та пропорційності і не змінює компенсаційного характеру цієї виплати; розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум, однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Наведені висновки є обов`язковими для суду в силу частини п`ятої статті 242 КАС України.

Застосувавши зазначені критерії до обставин цієї справи, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена позивачем до стягнення і присуджена судом першої інстанції сума 79 750,63 грн є співмірною наслідкам порушення. Своєчасно не виплачена позивачу сума залишалася невиплаченою впродовж надзвичайно тривалого часу — з 01 травня 2018 року до 25 липня 2025 року, присуджений середній заробіток становить лише близько 13 відсотків від обчисленого судом розміру середнього заробітку за весь час затримки і приблизно 22 відсотки від пропорційно зменшеного розміру відшкодування.

За таких умов присудження позивачу 79 750,63 грн, що перевищує суму простроченої заборгованості приблизно в 5,5 раза за понад чотири роки нарахування, не свідчить про очевидну неспівмірність відшкодування, тим більше що позивач самостійно обмежив розмір своїх вимог цією сумою.

Розрахунок апелянта, за яким стягненню підлягає 14 413,70 грн, колегія суддів відхиляє, оскільки він ґрунтується, на помилковому обмеженні всього періоду затримки шістьма місяцями та на визначенні частки недоплаченої суми як відношення недоплати саме до цієї заниженої бази, а не до загального розміру належних позивачу при звільненні виплат. Навіть якщо виходити з наведеного самим апелянтом загального розміру належних позивачу при звільненні виплат у сумі 39 628,77 грн і частки недоплати 36,37 відсотка, пропорційно зменшений розмір відшкодування - 36,37 відсотка від 612 002,76 грн, тобто понад 222 000 грн - усе одно значно перевищував би заявлені до стягнення 79 750,63 грн. Отже, і за методикою апелянта, але з правильно визначеною базою обчислення, присуджена судом першої інстанції сума не є завищеною.

Та обставина, що відповідач є бюджетною установою, врахована судом першої інстанції в сукупності інших обставин, однак сама по собі не звільняє відповідача від відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України і не є самостійною підставою для подальшого зменшення відшкодування, тим більше що доказів вжиття своєчасних заходів до виплати позивачу не оспорюваних сум відповідач не надав і обов`язок доведення правомірності своєї бездіяльності, покладений на нього частиною другою статті 77 КАС України, не виконав.

Посилання апелянта на постанови Першого апеляційного адміністративного суду у справах № 200/8483/19-а, № 200/5681/19-а, № 360/3539/19 та Сьомого апеляційного адміністративного суду у справах № 120/203/20-а, № 240/15055/21 колегія суддів відхиляє, оскільки ці судові рішення ухвалені судами апеляційної інстанції за інших фактичних обставин, а саме за іншого співвідношення розміру заборгованості та середнього заробітку, крім того, частина з них ухвалена до формування Великою Палатою Верховного Суду висновків у справі № 489/6074/23, такі рішення не є висновками щодо застосування норми права в розумінні частини п`ятої статті 242 КАС України і не спростовують правильності оскаржуваного рішення.

Обравши як спосіб захисту порушеного права стягнення коштів, а не зобов`язання відповідача вчинити дії, суд першої інстанції діяв у межах повноважень, наданих статтею 245 КАС України, з метою забезпечення ефективного, а не формального захисту права позивача, таке рішення відповідає завданню адміністративного судочинства і прав відповідача не порушує. По суті обраного судом способу захисту апелянт заперечень не наводить.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають установленим обставинам справи, а передбачених статтею 317 КАС України підстав для його скасування чи зміни немає. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно вирішив справу.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до статті 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Боровицький О. А. Курко О. П.