Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №520/20001/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

11 вересня 2026 року справа № 520/20001/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Григоров Д.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (в письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 , які полягають у відмові здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах під час воєнного стану» у повному обсязі.

Позов подано до суду представником позивача - Лазар Маргаритою Вікторівною .

В обгрунтування позовних вимог зазначалося, що позивач був прийнятий у віці 19 років на військову службу до військової частини НОМЕР_4 у зв`язку з підписанням контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу. В період проходження військової служби позивач брав участь у бойових діях, отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, у віці до 25 років, в період з 24.02.2022 по 20.07.2022 р. брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в Київській та Донецькій області, 20.07.2022 р. одержав мінно-вибухову травму. Закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку. Акубаротравма. Вогнепальне осколкове поранення м`яких тканин надключичної ділянки зліва

В позовній заяві стверджувалося, що 06.05.2026 р. ОСОБА_1 через представника звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою про виплату одноразової грошової винагороди відповідно ініціативи Міністерства оборони України "Контракт 18-24" на підставі постанови Кабінету Міністрів України №153 від 11.02.2025 р. Листом військової частини НОМЕР_2 №1656/17440 від 19.06.2026 р. ОСОБА_1 було відмовлено в його проханні.

Не погоджуючись з наведеним, позивач звернувся до суду з позовом в цій справі.

Ухвалою суду від 29.07.2026р. відкрито спрощене провадження у справі.

Відповідач позов не визнав та надав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Відповідачем зазначалося, що згідно наказу командира військової частини НОМЕР_5 від 27.01.2024 № 27 солдату ОСОБА_1 призупинено службу у ЗСУ з 27.12.2023 у зв`язку із самовільним залишенням військової частини. На час набуття чинності Постанови 153 13.02.2025 позивач військову службу не проходив та перебував у розпорядженні, а військову службу почав проходити з 21.03.2025, вже після набуття чинності вказаної постанови, тобто, відповідно до абзаців 2, 4, 5 пункту 4 Постанови № 153 ОСОБА_1 не має правових підстав для отримання грошової винагороди у розмірі 1 млн. грн. у зв`язку із вчиненням кримінального правопорушення - самовільного залишення військової частини 16.08.2023 та не проходження ним військової служби на час набуття чинності Постанови № 153 13.02.2025 р.

Представник позивача надала до суду відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої наполягала на задоволенні позовних вимог. При цьому вона вказувала на те, що ухвалою Червонозаводського районного суду м.Харкова від 07.03.2025 р. по справі № 646/1018/25, ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України.

Крім того, зазначалося, що позивачем дотримано визначені Постановою №153 умови для отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. грн.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно відомостей, зазначених у військово-обліковому документі Серія АВ №762024, 28.10.2021 р. був прийнятий на військову службу за контрактом. Згідно копії наказу від 29.01.2023р. № 3-РС командира військової частини НОМЕР_5 , позивача було призначено навідником механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.

Згідно копії наказу командира військової частини НОМЕР_5 від 23.09.2023р. № 248 позивача увільнено від займаних посад та зараховано в розпорядження командира військової частини НОМЕР_5 , а наказом від 27.01.2024 № 27 солдату ОСОБА_1 призупинено службу у ЗСУ з 27.12.2023 у зв`язку із самовільним залишенням військової частини.

Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07.03.2025р. встановлено, що ОСОБА_1 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період та проходячи її на посаді навідника ІНФОРМАЦІЯ_3 військової частини НОМЕР_5 , в порушення ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. ст. 1, 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», положень Військової присяги, ст. ст. 11, 16, 127, 128, 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, а саме усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, 16.08.2023 року, у невстановлений в ході досудового розслідування час, був відсутнім на службі без поважних причин тривалістю понад три доби у місці тимчасової дислокації підрозділу військової частини НОМЕР_5 в районі АДРЕСА_2 та ухилявся від несення обов?язків військової служби, проводячи час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби до 04.01.2025 доки самостійно не з`явився до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську де повідомив про намір далі проходити військову службу.

ОСОБА_1 04.01.2025 року добровільно звернувся із клопотанням до прокурора Харківської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони про намір повернутися до військової частини для продовження проходження військової служби.

Також 04.01.2025 на адресу Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Харкові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Харкові надійшла письмова згода командира військової частини НОМЕР_7 на продовження проходження ОСОБА_1 військової служби.

З врахуванням викладеного, вказаною вище ухвалою суду позивача було звільнено від кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 401 КК України, для продовження проходження військової служби, кримінальне провадження закрито за ч. 5 ст. 407 КК України.

Згідно копії витягу з послужного списку солдата ОСОБА_1 з 04.05.2025р. він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_7 .

Також судом вбачається, що 06.05.2026р. до відповідача та інших військових частин звернулась в інтересах позивача його представник за довіреністю Павленко Аліна Сергіївна із заявою (а.с. 22-24), в якій просила, зокрема, розглянути заяву ОСОБА_1 про нарахування і виплату одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою КМУ № 153, вжити заходів щодо нарахування та виплати військовослужбовцю ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди, передбаченої Постановою КМУ № 153, повідомивши про результати розгляду заяви.

Доказів надіслання вказаної заяви засобами поштового зв`язку позивачем до суду не надано. Роздруківка на а.с. 36 (зворот) вказує на направлення файлу з зазначеною заявою на електронну адресу відповідача, наявну у відзиві на позовну заяву - ІНФОРМАЦІЯ_2

Судом з матеріалів справи не вбачається доказів надання відповіді на заяву Павленко А.С. в інтересах позивача від 06.05.2026р. військовою частиною НОМЕР_2 - відповідачем у справі.

Відповідаючи на заяву Павленко А.С. від 22.05.2026р., у якій остання просила провести перевірку щодо ненадання відповіді на запити ОСОБА_1 про надання інформації та притягнути винних у цьому до адміністративної відповідальності, яка була скерована до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, військова частина НОМЕР_2 надала лист від 19.06.2026р. № 1656/17440, згідно якого було роз`яснено положення Постанови КМУ № 153, зазначено, що її положення на позивача не поширюються та окремо зазначено, що до військової частини НОМЕР_2 звернення від військовослужбовця ОСОБА_1 з розгляду вказаного питання не надходили.

В позовній заяві, складеній в інтересах позивача, ці факти відображено таким чином щоб створити враження, що лист від 19.06.2026р. № 1656/17440 був наданий у відповідь на заяву від 06.05.2026р. з приводу виплати спірної грошової винагороди, однак це не відповідає дійсності з підстав, описаних судом вище.

Вирішуючи спір, суд зауважує, що відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Відповідно до ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 р., у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

В подальшому строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та триває на дату розгляду даної справи.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснюється Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в подальшому - Закон 2232-ХІІ).

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону 2232-ХІІ, військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно з ч. 9 ст. 1 Закону 2232-ХІІ, щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Частиною 6 статті 2 Закону України № 2232-ХІІ визначені види військової служби, зокрема, строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також інші види.

Згідно з ч. 14 ст. 2 Закону України № 2232-ХІІ, виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону 2232-ХІІ, Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову (направлення) громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Частиною 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. № 2011-XII (в подальшому - Закон № 2011-XII), держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 2011-XII, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з ч. 4 ст. 9 Закону № 2011-XII, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 11.02.2025 р. №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (в подальшому - Постанова № 153) та затверджено «Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (в подальшому - Порядок).

Згідно з п. 3 Постанови №153, установлено, що учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; Міністерство внутрішніх справ; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.

Відповідно до абз. 2 п. 4 Постанови №153, установлено, що громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень.

У подальшому постановами Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153» від 01.04.2025 № 387 та від 30.07.2025 № 942 внесено зміни, зокрема, у пункт 4 Постанови № 153.

Відповідно до абзаців 2-9 пункту 4 Постанови № 153 (в редакції з урахуванням вищенаведених змін) установлено, що:

- громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;

- військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;

виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:

були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;

проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»;

проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Аналіз наведених положень пункту 4 Постанови № 153 дозволяє дійти висновку про те, що право на виплату одноразової грошової допомоги за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень мають громадяни України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які прийняті (в тому числі за контрактом) або призвані на військову службу у віці до 25 років під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64, проходили строкову військову службу, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора, не притягалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився.

При цьому, розмір вказаної грошової винагороди залежить від строку безпосередньої участі вищевказаних військовослужбовців у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій та інших обставин, а саме:

- якщо такий строк за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою № 153, то одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах виплачується у розмірі 1 млн. гривень (про що і просить позивач у позовній заяві);

- якщо такий строк за сукупністю становить менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою № 153 у зв`язку із наявністю у вказаних військовослужбовців захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі, тобто також у розмірі 1 млн. гривень;

- якщо такий строк за сукупністю становить менше шести місяців станом на дату набрання чинності Постановою № 153 та за відсутності наведених вище обставин щодо захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених).

Приписами статті 20 Закону № 2232-ХІІ визначено, що на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби, зокрема:

особи рядового складу з числа військовослужбовців базової військової служби, які пройшли базову загальновійськову підготовку, проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, резервісти, військовозобов`язані, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, особи віком від 18 років, які мають вищу, фахову передвищу, професійну, повну або базову загальну середню освіту, та не досягли граничного віку перебування на військовій службі та/або пройшли базову загальновійськову підготовку - на військову службу за контрактом осіб рядового складу;

особи сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, які здобули вищу освіту за ступенем не нижче бакалавра, пройшли (у разі потреби) курс військової підготовки за напрямом, що відповідає профілю службової діяльності, у тому числі ті, які проходять службу у військовому резерві, з одночасним присвоєнням первинного військового звання офіцерського складу - на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу.

Також суд зауважує і те, що Постановою КМУ № 153 не визначено окремої форми звернення військовослужбовця з приводу виплати йому грошової винагороди, передбаченої цією Постановою, а відтак в даному випадку слід керуватися Порядком організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України, затвердженого наказом Міністра Оборони України від 06.08.2024р. № 531, який визначає механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців у Міністерстві оборони України (далі - Міноборони), Збройних Силах України (далі - Збройні Сили) та Державній спеціальній службі транспорту.

Так, згідно пунктів 2,3 Розділу 1 Порядку № 531, з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання,- до наступного прямого командира (начальника). Військовослужбовці звертаються до органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове розслідування, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, із пропозиціями, заявами та скаргами, які не є рапортами, у порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, Законом України «Про звернення громадян» та іншими нормативно-правовими актами Міноборони.

Згідно пунктів 1,2 Розділу 2 Порядку № 531, рапорти подаються в усній та письмовій (паперовій або електронній) формах. Військовослужбовець має право усно рапортувати за допомогою технічних засобів комунікації. Усні рапорти розглядаються негайно, але не пізніше ніж у строки, для розгляду рапортів у паперовій формі, визначені пунктом 9 розділу III цього Порядку.

З аналізу вказаних норм вбачається, що військовослужбовець з особистих питань, що мало місце в цій справі, звертається до безпосереднього командира (начальника) із рапортом. Подача рапорту в інтересах військовослужбовця представником по довіреності Порядком № 531 не передбачено.

Таким чином судом не встановлено належного звернення позивача, як військовослужбовця до відповідача з приводу нарахування і виплати йому спірної грошової винагороди.

Згідно позовних вимог представник позивача просила визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 , які полягають у відмові здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду згідно Постанови КМУ №153, однак таких дій з боку відповідача не встановлено, оскільки до нього не надавалося та ним не реєструвалося належного рапорту ОСОБА_1 із спірного питання.

Отже, відповідачем не досліджувались всі підстави, наявність яких робить можливою нарахування і виплату спірної грошової винагороди. Так само, в межах розгляду заяви Павленко А.С. від 06.05.2026р. не досліджувалося відповідачем питання притягнення позивача до кримінальної відповідальності та/або адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення, або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився.

Судження відповідача щодо наявності або відсутності у позивача права на отримання спірної грошової винагороди було викладено в листі, який має інформаційний характер та надано у відповідь на заяву від 22.05.2026р., адресовану Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. При цьому в листі окремо зазначалося, що звернення з цього приводу від військовослужбовця ОСОБА_1 до відповідача не надходило.

Внаслідок наведеного позовні вимоги про зобов`язання судом військової частини НОМЕР_2 нарахувати і виплатити позивачу спірну грошову винагороду є передчасними.

В зв`язку з цим суд зазначає, що згідно із сформульованими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 стандартами доказування обставин спору:

1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були;

2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Суд відмічає, що у силу ч.4 ст.44, ч.2 ст.78, ч.3 ст.78, п.4 ч.5 ст.160, п.5 ч.5 ст.160, ч.4 ст.161, ч.4 ст.162 КАС України обов`язок повідомлення суду усіх обставин справи та підтвердження доводів про існування цих обставин відповідними доказами покладений, насамперед на учасників справи - сторони спору.

Окрім того, суд згідно з ч.4 ст.9 КАС України обтяжений законодавцем обов`язком встановити об`єктивну істину у кожному спорі за власною ініціативою безвідносно до стану виконання учасниками справи - сторонами спору згаданого вище процесуального обов`язку.

У силу правових висновків постанови Верховного Суду від 06.06.2024р. у справі №400/1217/23:

1) обов`язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі;

2) позивач не може будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, допоки інша сторона не надасть доказів на її спростування (концепція негативного доказу), оскільки такий підхід нівелює саму сутність принципу змагальності;

3) обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається. При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви. В разі неможливості самостійно представити такі докази, позивач повинен про це повідомити суд та зазначити причини, з яких доказ не може бути подано. Крім того, позивач вправі подати до суду клопотання про витребування доказів, із зазначенням причини неможливості самостійного їх представлення та наведенням вжитих ним для цього заходів.;

4) Посилання позивача на те, що в силу вимог частини другої статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки визначений цією правовою нормою обов`язок відповідача не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно, у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у статті 2 КАС України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку. Інші доводи висновків суду не спростовують.

Зважаючи на встановлені у справі обставини, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку відмову у задоволенні адміністративного позову.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 19, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.В. Григоров