Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №520/22839/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

11.09.2026р. справа №520/22839/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі за текстом - відповідач, суб`єкт владних повноважень, владний суб`єкт, адміністративний орган, Управління) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дії Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 відповідно до рішення про поновлення пенсії від 27.03.2026 року; 2) зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України у Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії з дати припинення відповідно до рішення про поновлення виплати пенсії від 27.03.2026 року з виплатою заборгованості, що утворилася.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що органом публічної адміністрації штучно створено перешкоду у виплаті пенсії.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що підстави для поновлення виплати пенсії позивачу відсутні, оскільки після припинення її виплати з 01.09.2018 у зв`язку з відсутністю банківських реквізитів АТ «Ощадбанк» позивач лише у березні 2026 року подав заяву про зміну виплатних реквізитів, за результатами якої нові реквізити були внесені до електронної пенсійної справи, однак із заявою про поновлення виплати пенсії у встановленому Порядком №22-1 порядку не звертався. Відповідач зазначає, що передбачені постановами Кабінету Міністрів України №162 та №299 спеціальні механізми поновлення виплати не поширюються на позивача, а тому питання поновлення пенсії може бути вирішене після його відповідного звернення до територіального органу Пенсійного фонду України.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 13.05.2008р. отримував пенсію за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплату якої було призупинено з 01.09.2018 року у зв`язку з відсутністю банківських реквізитів АТ «Ощадбанк» та оскільки чинним законодавством не передбачена виплата пенсії внутрішньо переміщеним особам через відділення поштового зв`язку.

За викладеними у відзиві твердженнями, за інформацією з архівної бази програмного комплексу «АСОПД/КОМТЕХ» ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 перебував на обліку як одержувач пенсії за віком, призначеної відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі – Закон №1058) в управлінні Пенсійного фонду України в м. Донецьк. Виплата пенсії проведена по 31.08.2014.

З 01.09.2014 ОСОБА_1 як внутрішньо переміщена особа перебував на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в м. Добропілля. Виплата пенсії проведена по 29.02.2016.

З 01.03.2016 ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області з дислокацією в м. Курахове Виплата пенсії проведена по 31.08.2018.

Даних про прийняття рішення відносно припинення нарахувань за пенсією або скасування рішення про призначення пенсії (чи втрати юридичної дії цього рішення у будь-який інший спосіб) станом на 01.09.2018р. матеріали справи не містять.

За викладеними у відзиві твердженнями, форма рішення територіального органу Пенсійного фонду про припинення пенсії чинним законодавством не затверджена.

Також, за викладеними у відзиві твердженнями, в березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України з заявою №4149 про зміну виплатних реквізитів, надав реквізити поточного рахунку, відкритого в АТ «А- БАНК». За результатами розгляду заяви виплатні реквізити внесені до електронної пенсійної справи ОСОБА_1 .

За заявою від 12.03.2026р. позивач пройшов відеоідентифікацію та рішенням про встановлення особи №1386388 від 25.03.2026р. за результатами проведеного відеоконференцзв`язку 25.03.2026 та опрацювання наданих одержувачем документів, відповідей на поставлені запитання в ході відеоконференції особу ОСОБА_2 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_2 ) встановлено.

Доказів звернення позивача до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії матеріали справи не містять.

Згідно з довідкою відповідача від 10.08.2026р. №24053/05-16 про нараховані та фактично виплачені пенсійні виплати за період з 01.09.2018р. по 29.07.2026р. пенсія заявнику не нараховувалась та не виплачувалась.

Стверджуючи про протиправність дій органу публічної адміністрації щодо невиплати пенсії, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі за текстом - Закон №1058-IV), який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Відповідно до ст. 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Тож, у розумінні ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року призначена суб"єктом владних повноважень пенсія громадянина або присуджена рішенням суду пенсія є майном учасника суспільних відносин, відносно якого органи публічної адміністрації повинні мати вагомі підстави для обмеження будь-яких правомочностей власника.

Статтею 4 Закону № 1058-IV визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України Про недержавне пенсійне забезпечення, Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону № 1058-IV, пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цього Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані нормами статті 47 зазначеного Закону, згідно з якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Предметом цього спору є управлінське волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу невиплати заявникові призначеної, але не нарахованої пенсії з конкретної календарної дати.

Розв"язуючи спір, суд зважає, що механізм припинення виплати пенсії визначений положеннями ст.49 Закону №1058-IV та ст.27 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Так, згідно з ст.27 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов`язків щодо загальнообов`язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.

Відповідно до ч.1 ст.49 Закону України №1058-IV (в редакції, чинній станом на час припинення виплати пенсії), виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

За змістом ч.1 ст.49 Закону №1058-IV (в чинній редакції) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 21) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв`язку з тимчасовим проживанням за кордоном; 3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку; 31) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин"; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 41) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Згідно з ч.3 ст.49 Закону №1058-IV у разі виявлення недостовірних даних у документах та відомостях, на підставі яких було встановлено та/або здійснюється виплата пенсії, рішенням територіального органу Пенсійного фонду України розмір та підстави для виплати пенсії переглядаються відповідно до цього Закону без урахування таких даних.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що згідно з ч.5 ст.45, ч.1 ст.49, ч.2 ст.49, ч.4 ст.49 Закону №1058-IV призначення пенсії, перерахунок раніше вже призначеної пенсії, припинення виплати пенсії, поновлення виплати пенсії, зміна розміру та підстав виплати пенсії здійснюється за окремими рішеннями пенсійного органу.

Жодного винятку із цього правила закон України не містить.

Наведене узгоджується із приписами ст.8 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року як в частині гарантування принципу юридичної визначеності як невід`ємної складової верховенства права, так і в частині гарантування безперешкодного права на вільне володіння майном, позаяк саме з моменту вчинення суб`єктом владних повноважень відповідного управлінського волевиявлення у формі письмового рішення (як правозастосовчого акту) учасник суспільних правовідносин з моменту доведення до його відома факту існування такого правозастосовчого акту набуває стану обізнаності із реальним обсягом власних прав та інтересів у сфері пенсійного забезпечення.

Суд повторно наголошує, що у межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень не приймалось окремого письмового рішення про припинення виплати пенсії заявникові.

Вирішуючи спір по суті, суд зважає, що згідно із ч.2 ст.2 Закону України від 11.12.2003р. №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до ст.24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Тож, за загальним правилом кожен громадянин України має право на вибір свого місця проживання без зменшення обсягу конституційних прав (у тому числі і у сфері пенсійного забезпечення).

Окремо суд зважає, що право реально існуючого громадянина на отримання призначеної на підставі достовірних і правдивих документів пенсії підпадає під захист за ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і право власності на згадані кошти не може бути припинено, бо указане є невиправданим втручанням у право учасника суспільних відносин на мирне володіння майном.

Суд також враховує правові висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, де зазначено, що нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Наведений у статті 49 Закону №1058-IV перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07 лютого 2014 року.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у постановах від 14.02.2019 у справі №766/15025/16-а, від 30.09.2021 у справі №540/4060/20, від 29.11.2024 у справі №160/20613/21.

Отже, припинення позивачу нарахування та виплати раніше призначеної пенсії за вислугу років здійснено відповідачем за відсутності на те правових підстав, передбачених Законом №1058-IV, або будь-яким іншим законом про пенсійне забезпечення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("Stretch - United Kingdom" №44277/98).

У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції"). "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам II проти Німеччини"). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копецький проти Словаччини").

У спірних правовідносинах легітимні сподівання позивача на отримання пенсії передбачені чинними нормами Законів України, тобто вони є конкретними.

Отже, на них поширюється режим "існуючого майна".

З наведених вище міркувань положення приписів Закону України від 20.10.2014р. №1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" та Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509; далі за тестом - Порядок №509) об"єктивно не здатні ані змінити обсягу конституційних прав заявника на пенсійне забезпечення, ані запровадити невиправдані перешкоди/перепони у реалізації цих прав.

Також, об"єктивно не здатні ані змінити обсягу конституційних прав заявника на пенсійне забезпечення, ані запровадити невиправдані перешкоди/перепони у реалізації цих прав і приписи Порядку виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) та здійснення страхових виплат за страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, особам, які тимчасово проживають за межами України, або проживають на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, або виїхали з тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України та проживають на підконтрольній Україні території (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №299; далі за текстом - Порядок №299), приписи постанови КМУ від 26.02.2022 № 162 "Про особливості виплати та доставки пенсій, грошових допомог на період введення воєнного стану", приписи Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 у редакції постанови від 07.07.2014р. №13-1, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846; далі за текстом - Порядок №22).

Суд вважає, що зі змісту ст.8 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ч.2 ст.122 КАС України, ч.1 і ч.2 ст.46 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", ст.87 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" випливає існування у учасника суспільних відносин - громадянина права на обрання двох варіантів поведінки у разі вчинення суб"єктом владних повноважень - терорганом системи ПФУ управлінського волевиявлення з приводу припинення виплати призначеної, але не нарахованої пенсії, а саме: 1) звернення до суду із вимогою про поновлення виплати призначеної пенсії у межах 6 календарних місяців від календарної дати подачі позову; 2) звернення до органу публічної адміністрації згідно з п.8 Порядку №299 з метою поновлення виплати пенсії протягом року з дати припинення виплати пенсії.

При цьому, положення п.8 Порядку №299 знаходяться у кореспонденції з приписами п.41 ч.1 ст.49 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 25.04.2024р. №3674-ХІ, норми якого не можуть бути поширені на правовідносини, котрі склались до календарної дати набуття чинності названим актом права.

Тому нереалізація учасником суспільних відносин права на звернення до органу публічної адміністрації відповідно до п.8 Порядку №299 не може позбавляти таку особу права на поновлення виплати призначеної, але на нарахованої пенсії за рішенням суду у межах 6 календарних місяців у зворотньому хронологічному обчисленні від календарної дати подання позову.

Розв`язуючи спір, суд зважає, що відповідно до п.144 розділу XV Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" громадянам України, які проживають на тимчасово окупованих територіях України або під час тимчасової окупації територій виїхали на підконтрольну Україні територію, виплата пенсії згідно з цим Законом проводиться за умови неодержання пенсії від органів Російської Федерації.

Однак, доказів існування у межах спірних правовідносин означеного вище випадку матеріали справи не містять.

Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб”єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі діяння (у розумінні - вчинку) з приводу припинення виплати призначеної пенсії без прийняття відповідного письмового рішення.

При цьому, матеріали справи не містять рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 27.03.2026 року про поновлення виплати пенсії, на яке посилається позивач. Натомість 25.03.2026 року відповідачем прийнято рішення №1386388 виключно про встановлення особи позивача за результатами проведеної відеоідентифікації, яке за своїм змістом не є рішенням про поновлення виплати пенсії. Відтак, посилання позивача на існування рішення про поновлення виплати пенсії від 27.03.2026 року об`єктивно не підтверджується матеріалами справи.

Водночас відсутність такого рішення не звільняє відповідача від обов`язку вирішити питання щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії у встановленому законом порядку.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень не було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк припинення виплати призначеної пенсії відбулось без прийняття належного письмового індивідуального правозастосовчого акту, невиплата за відсутності окреслених у ч.1 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" з ст.49 та п.144 розділу XV Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" випадків призначеної, але ненарахованої пенсії порушує права заявника за ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

При цьому, з урахуванням положень ч.1, ч.2 ст.46 Закону №1058-IV та ч.2 ст.122 КАС України, поновлення виплати призначеної, але ненарахованої пенсії за рішенням суду підлягає здійсненню за період у межах шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, обчисленого у зворотному хронологічному порядку від календарної дати подання позовної заяви.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати не доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб”єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки – доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення позову із наданням праву заявника захисту згідно з ч.2 ст.5, ч.2 ст.9 КАС України у спосіб, сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

Стосовно посилань відповідача на пропуск строку звернення до суду суд зазначає, що строк звернення до суду у спорах з приводу пенсійного забезпечення громадян згідно з абз.1 ч.2 ст.122 КАС України складає шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відмінні від абз.1 ч.2 ст.122 КАС України строки звернення громадян до суду у спорах з приводу пенсійного забезпечення установлені ч.3 ст.51, ст.55 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб"; ст.ст.87, 98 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", ст.46 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування".

Так, згідно ч.3 ст.51 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" перерахунок пенсій у зв`язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком.

Отже, положення ч.3 ст.51 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" поширюються виключно на випадки перерахунків розмірів раніше вже призначених пенсій у зв`язку із підвищенням поточної винагороди діючого публічного службовця, непроведених (або неправильно проведених) з види терорганів системи Пенсійного фонду України або державного органу, який видає довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсії.

Відповідно до ст.55 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але своєчасно не отримав з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більш як за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми недоотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії (ч.1 ст.55); Нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів (ч.2 ст.55).

Отже, положення цієї норми закону поширюються виключно на випадки вчинення суб"єктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу призначення пенсії, обчислення пенсії, нарахування пенсії, але вчинення бездіяльності або відмови у виплаті (ініціюванні переказу безготівкових коштів) вже призначених та нарахованих платежів як невід"ємних та безспірних структурних частин пенсії.

Відповідно до ст.87 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" нараховані суми пенсії, не затребувані пенсіонером своєчасно, виплачуються за минулий час не більш як за 3 роки перед зверненням за одержанням пенсії. Суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

Отже, положення цієї норми закону поширюються виключно на випадки вчинення суб"єктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу призначення пенсії, обчислення пенсії, нарахування пенсії, але вчинення бездіяльності або відмови у виплаті (ініціюванні переказу безготівкових коштів) вже призначених та нарахованих платежів як невід"ємних та безспірних структурних частин пенсії.

Згідно з ст.98 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" перерахунок пенсії провадиться на підставі документів про вік, стаж, заробіток та інших, наявних на час перерахунку в пенсійній справі, а також додаткових документів, поданих пенсіонером на час перерахунку. Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії у зв`язку з введенням у дію цього Закону (про стаж роботи, заробіток, сімейний стан та інші), то пенсія знову перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців перед поданням додаткових документів і не раніше ніж з дня введення в дію цього Закону.

Отже, положення цієї норми закону поширюються на випадок подання громадянином до суб"єкта владних повноважень додаткових документів, але не стосуються випадку оскарження управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу призначення та обчислення розміру пенсії вперше за тим обсягом матеріалів звернення, котрий був поданий громадянином до пенсійного органу у минулому.

Як то указано у ст.46 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне соціальне страхування", нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії (ч.1 ст.46); Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів (ч.2 ст.46).

Отже, положення цієї норми закону поширюються виключно на випадки вчинення суб"єктом владних повноважень управлінського волевиявлення з приводу призначення пенсії, обчислення пенсії, нарахування пенсії, але вчинення бездіяльності або відмови у виплаті (ініціюванні переказу безготівкових коштів) вже призначених та нарахованих платежів як невід"ємних та безспірних структурних частин пенсії.

За відсутності в матеріалах справи об"єктивних даних про протилежне (зворотнє) на спірні правовідносини підлягає поширенню строк звернення до суду згідно з абз.1 ч.2 ст.122 КАС України.

Відтак, на спірні правовідносини згідно з ч.5 ст.242 КАС України підлягає поширенню правовий висновок постанови Верховного Суду від 31.03.2021р. у справі № 240/12017/19, де указано, що пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових. Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву.

Зважаючи на те, що позовні вимоги заявлені за період, який виходить за межі шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, визначеного частиною другою статті 122 КАС України, проте суд задовольняє позовні вимоги в частині поновлення нарахування та виплати призначеної пенсії починаючи з 29.01.2026 року, тобто в межах шестимісячного строку звернення до суду, підстави для залишення позовної заяви без розгляду відсутні.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Заяву Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 14.08.2026р. про залишення позову без розгляду - залишити без задоволення.

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області з приводу припинення виплати ОСОБА_1 пенсії без прийняття окремого рішення згідно з ч.1 ст.49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_1 ) з 29.01.2026р. нарахування та виплату раніше призначеної пенсії.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (ідентифікаційний код 13486010; місцезнаходження: 84122, Донецька область, м. Слов`янськ, площа Соборна, буд. 3) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ; адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_1 ) 532,48 (п`ятсот тридцять дві гривні 48 копійок) як компенсацію витрат на сплату судового збору.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко