Рішення від 10 вересня 2026 р. у справі №947/25118/19 — Київський районний суд м. Одеси

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/25118/19

Провадження № 2/947/12/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.09.2026 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Калініченко Л.В.

при секретарі Матвієвій А.В., Швидкій В.М.,

за участі:

- представника позивача Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» - Байрамова Олександра Володимировича,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

Акціонерного товариства «СЕНС БАНК»,

як правонаступника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк»,

до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 ,

про виселення,

ВСТАНОВИВ:

15.10.2019 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про зняття відповідачів з реєстраційного обліку та визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що згідно зі ст. 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі застереження у п.п. 4.5.3 договору іпотеки від 04.02.2008 року, AT «Укрсоцбанк» набуло у власність двокімнатну квартиру, загальною площею 43,6 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала на праві власності ОСОБА_1 .

Як зазначав, представник позивача, право власності на квартиру за АТ «Укрсоцбанк» було зареєстровано 17.12.2018 року, за наслідком чого, за доводами позивача, відповідач втратив відповідно до ст. 317 ЦК України право користування цією квартиро.

У відповідності до довідки (з місця проживання про склад сім`ї та реєстрації), як стверджує позивач, у квартирі яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_1 , 1956 року народження, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У зв`язку з чим, позивач, як зазначав представник у позові, звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення.

Однак, як стверджував представник, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, колишній власник, продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно виселятися, за наслідком чого такі дії відповідачів створюють перешкоди у здійснені законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатися нерухомим майном.

Вказані обставини зумовили звернення позивача до суду з цим позовом.

З посиланням на вищевикладені обставини, позивач звернувся до суду з даним позовом.

У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Калініченко Л.В.

На виконання приписів ч.6 ст. 187 ЦПК України, судом отримані відповіді від 17.10.2019 року з відділу адресної довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області у відповідності до яких встановлено, що:

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 16.05.2017 року за адресою: АДРЕСА_2 ;

- ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , однак знятий з реєстраційного обліку 14.11.2018 року, як такий, що втратив право користування житловим приміщенням.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 22.10.2019 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі, призначено проведення розгляду справи в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

Зазначеною ухвалою суду, визначено відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Статтею 191 ЦПК України передбачено, що у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати: 1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, а також третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Копія вказаної ухвали суду, разом з копією позовної заяви та додатками до неї, судовою повісткою, були скеровані судом засобами поштового зв`язку на адреси місця проживання відповідачів, а саме: ОСОБА_2 за адресою місця реєстрації: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_1 , за адресою останнього зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 , та адресою спірного нерухомого майна, за адресою: АДРЕСА_2 .

Як вбачається, судова кореспонденція, у тому числі разом з копією ухвали про відкриття провадження у справі від 22.10.2019 року була вручена та отримана відповідачами 04.11.2019 року, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими поштовими повідомлення про вручення, скерованими за адресою: АДРЕСА_2 .

Отже, п`ятнадцятиденний встановлений судом процесуальний строк на подання відзиву на позовну заяву у відповідачів розпочався починаючи з 05.11.2019 року по 19.11.2019 року включно.

Однак, у зазначений встановлений судом процесуальний строк, відзив на позовну заяву від відповідачів не надходив.

У відповідності до положень статті 126 ЦПК України, право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

21.11.2019 року до суду від відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як представника за довіреністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , надійшов відзив на позовну заяву, в якому останні просили суд відмовити у задоволенні позову 12.05.2025 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів, яке ухвалою суду від 31.07.2025 року задоволено та витребувано з Одеського районного управління поліції №1 Головного управління національної поліції в Одеській області належним чином завірені копії матеріалів, складених за результатом розгляду звернень ОСОБА_4 від 01.11.2024 року та 16.02.2025 року.

У підготовчому судовому засіданні 18.12.2019 року судом було встановлено, що вказаний відзив на позовну заяву від імені відповідачів, поданий до суду з порушенням процесуальних строків для вчинення відповідної процесуальної дії, без заявлення клопотання про поновлення відповідного процесуального строку.

Одночасно судом було встановлено, що вказаний відзив в частині його подання ОСОБА_3 , як представником за довіреністю Мудренко Є.П. та Бойцової І.О., подано неналежною особою, оскільки до відзиву на позовну заяву не надано доказів, що Деменчук Д.А. має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю або є законним представником відповідачів, враховуючи, що розгляд даної справи призначено судом проводити у загальному позовному провадженні, а у відповідності до приписів ч.1 ст. 60 ЦПК України, представником у суді може бути адвокат або законний представник.

За наслідком чого, у підготовчому судовому засідання 18.12.2019 року судом було ухвалено, без оформлення окремого документа, приєднати зазначений відзив на позовну заяву до матеріалів справи, однак не враховувати його під час розгляду справи, оскільки поданий до суду з порушенням процесуального строку для вчинення відповідної процесуальної дії.

21.11.2019 року до суду надійшла заява від представника АТ «Альфа-Банк» про залучення до участі по справі в якості правонаступника позивача – АТ «Укрсоцбанк».

Розглядаючи зазначену заяву, судом у підготовчому судовому засіданні призначеному на 18.12.2019 року також на підставі поданих до суду документів, було встановлено наступне.

Так, рішенням №5/2019 єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року затверджено Передавальний акт та визначено правонаступником всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», зазначених у передавальному акті, АТ «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.

Протоколом №4/2019 позачергових загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» від 15 жовтня 2019 року затверджено Передавальний акт (п. 2.1. протоколу), за яким АТ «Альфа-Банк» у порядку правонаступництва набуває всіх прав за переданими йому активами, включаючи права за договорами забезпечення, у тому числі поруки, а також набув обов`язків боржника за вимогами кредиторів (вкладників) за переданими зобов`язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів.

Підпунктом "г" підпункту 11 пункту 4 статті 1 Законом України «Про спрощення процедур реорганізації та капіталізації банків», в редакції діючій станом на час складення вказаного протоколу та прийняття рішення, який був спеціальним нормативно-правовим актом, що регулював спрощення процедур реорганізації та капіталізації саме банків, було встановлено, що правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків Банку, що приєднується, виникає у Банку-правонаступника з моменту, визначеного передавальним актом, затвердженим загальними зборами Банку, що приєднується, та Банку-правонаступника. Банк-правонаступник у порядку правонаступництва набуває всіх прав за переданими йому активами (включаючи права за договорами забезпечення, у тому числі поруки), а також набуває обов`язків боржника за вимогами кредиторів (вкладників) за переданими зобов`язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів.

На підставі викладеного, судом було встановлено, що правонаступником за усіма правами, обов`язками і майном, належними АТ «УкрСоцбанк», став АТ «Альфа-Банк».

Приймаючи викладене, судом у підготовчому судовому засіданні 18.12.2019 року було ухвалено, без оформлення окремого документа, задовольнити вказану заяву та замінено позивача у справі - АТ «Укрсоцбанк», його правонаступником - АТ «Альфа-Банк».

Тієї ж дати, судом було ухвалено, без оформлення окремого документа, закрити стадію підготовчого провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

10.03.2020 року до суду надійшло клопотання представника відповідача ОСОБА_2 про зупинення провадження в цій справі до набранням законної сили рішення суду за наслідком розгляду цивільної справи №947/2285/20 за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСоцбанк», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурдаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича, про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса.

За наслідком розгляду вказаного клопотання, 10.03.2020 року судом було постановлено ухвалу, якою клопотання представника відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 про зупинення провадження по справі – задоволено. Зупинено провадження по цивільній справі №947/25118/19, до набранням законної сили судовим рішенням за наслідком розгляду цивільної справи №947/2285/20 за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСоцбанк», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурдаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича, про визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора та нотаріуса.

02.01.2026 року через систему «Електронний суд» надійшла заява від представника позивача про поновлення провадження по справі (сформована 01.01.2026 року), у зв`язку з набранням законної сили постанови Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року по цивільній справі №947/2285/20.

Дослідивши заяву представника позивача, судом було встановлено, що 02.12.2025 Одеським апеляційним судом у справі №947/2285/20 ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк» – задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_5 скасовано. Ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_5 до акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк»), державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса відмовлено. Стягнуто у рівних частках з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк») судові витрати у справі в сумі 1 467 гривень 90 копійок.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 07.01.2026 року вказану заяву представника позивача про поновлення провадження по справі – задоволено. Поновлено провадження по цивільній справі №947/25118/19. Розгляд справи продовжено в порядку загального позовного провадження. Призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду на 17 лютого 2026 року о 12 годині 00 хвилин.

30.03.2026 року судом у судовому засіданні за заявою представника позивача було ухвалено замінити дані відносно позивача – АТ «Альфа-Банк» на АТ «СЕНС БАНК», у зв`язку зі зміною назви юридичної особи.

Також, суд зазначає, що представником позивача у поданій до суду заяві про поновлення провадження у справі, одночасно заявлено змінити предмет позову, за наслідком чого позивач просить суд:

- примусово виселити ОСОБА_1 (1956 року народження) із житлового приміщення — квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, що відповідно до ст. 18 Закону № 1871-IX є самостійною підставою для зняття з реєстраційного обліку місця проживання за зазначеною адресою;

- примусово виселити ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) із житлового приміщення — квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, що відповідно до ст. 18 Закону № 1871-IX, є самостійною підставою для зняття з реєстраційного обліку місця проживання за зазначеною адресою

В обґрунтування вказаної заяви, позивач зазначав, що після триваючого зупинення провадження у справі, з метою ефективного захисту порушених прав та інтересів позивача є наявність підстав для зміни предмету позову у заявлений спосіб. Одночасно позивач зазначав, що відповідні обставини також обумовлені тим, що у відповідності постанови Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року було встановлено преюдиційний факт, що родина відповідачів має у власності іншу квартиру площею 112,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , що виключає ризик бездомності та є безумовною підставою для примусового виселення без надання іншого жилого приміщення.

Судом в судовому засіданні 30.03.2026 року було ухвалено задовольнити заяву представника позивача та прийняти до розгляду заяву АТ «СЕНС БАНК» про зміну предмету позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення.

Також суд зазначає, що 17.02.2026 року до суду надійшов відзив на позовну заяву з додатками до нього, сформований 16.02.2026 року в підсистемі «Електронний суд», від громадянина ОСОБА_5 в межах розгляду даної цивільної справи.

Однак, судом у судовому засіданні 30.03.2026 року було оглянуто матеріали справи, встановлено, що ОСОБА_5 не є учасником даної справи, не має процесуального статусу відповідача, вимоги до останнього позивачем не заявлені, за наслідком чого встановлено, що вказаний відзив на позовну заяву подано неналежною особою у відповідності до приписів статті 191 ЦПК України.

За наслідком чого, судом в судовому засіданні 30.03.2026 року постановлено ухвалу, без оформлення окремого документа, якою повернуто відзив на позовну заяву, з доданими до нього документами, зареєстрований 17.02.2026 року за вх. №13077, який надійшов від ОСОБА_5 по справі №947/25118/19, - його заявникові ОСОБА_5

01.06.2026 року до суду від представника позивача надійшли додаткові пояснення по справі, в яких представник позивача зазначає про те, що відповідачка ОСОБА_2 , згідно з офіційним урядовим документом — відомостями № А1-225041-ю/л про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку, які видані Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради 27 жовтня 2020 року, зареєстрована у спірній квартирі — 16 травня 2017 року, тобто через дев`ять років після укладення договору іпотеки від 04 лютого 2008 року.

Однак, як стверджує представник позивача, Банк у відповідності до статті 9 Закону України «Про іпотеку» відповідної згоди на вчинення таких дій не надавав, вселення та реєстрація ОСОБА_2 вважає протиправними з моменту їх вчинення.

Щодо відповідача ОСОБА_1 , позивач стверджує, що аналіз офіційної довідки № 1070 з місця проживання про склад сім`ї та реєстрації, що видана Комунальним підприємством «Житлово-комунальний сервіс «Вузівський» Київського району Одеської міської ради 06 серпня 2019 року, свідчить про те, що останній не є зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_2 , а відтак за доводами позивача не має жодного офіційно зареєстрованого місця проживання у спірному приміщенні.

Крім того, представник позивача зазначає, що постановою Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року у справі № 947/2285/20, яка набрала законної сили та є обов`язковою для виконання, вже досліджувався майновий стан родини ОСОБА_6 та було встановлено преюдиційний факт наявності у відповідачів іншого майна за адресою: АДРЕСА_3 .

У зв`язку з чим, позивач вважає наявними підстави для виселення відповідачів з житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , належного на праві власності позивачеві, без надання іншого житлового приміщення.

До судового засідання призначеного на 01.09.2026 року з`явився представник позивача Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» - Байрамов Олександр Володимирович, який позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити.

Відповідачі по справі у судове засідання не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Щодо сповіщення відповідачів про дату, час і місце розгляду справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Як вже судом зазначалось, на виконання приписів ч.6 ст. 187 ЦПК України, судом були отримані відповіді з відділу адресної довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області у відповідності до яких встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 16.05.2017 року за адресою: АДРЕСА_2 .

Приймаючи наявне зареєстроване місце проживання відповідачки ОСОБА_2 , оскільки остання не має зареєстрованого Електронного кабінету в ЄСІТС, судом здійснювалось повідомлення останньої про розгляд даної справи, у тому числі про дату, час і місце проведення судового засідання призначеного на 01.09.2026 року о 12 годин 00 хвилин, шляхом скерування відповідних судових повісток разом з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта», на вказану адресу зареєстрованого місця проживання відповідачки, однак поштове відправлення зі скерування судової повістки на 01.09.2026 року, як і більшість інших поштових відправлень за весь час розгляду справи в суді, були повернуті до суду без вручення з підстав відсутності адресата за вказаною адресою.

Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

Таким чином, відповідачка ОСОБА_2 про дату, час і місце проведення розгляду справи 01.09.2026 року повідомлена належним чином.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 ЦПК України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи..

Приймаючи наявність у відповідача ОСОБА_1 електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» судова повістка повідомлення про призначене судове засідання по справі на 01.09.2026 року о 12 год. 00 хв. була скерована останньому в електронній формі до електронного кабінету останнього, яка доставлена 02.07.2026 року о 04:34:48, що підтверджується довідкою про доставку електронного документу.

Відповідно до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи.

Таким чином, відповідач ОСОБА_1 про дату, час і місце проведення розгляду справи 01.09.2026 року повідомлений належним чином.

Підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень статті 223 ЦПК України, судом не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Приймаючи викладене, з урахуванням думки сторони позивача, неявки відповідачів до судового засідання будучи належним чином повідомленими про дату, чапс і місце його проведення, без поважних причин, судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності відповідачів по справі.

За наслідком розгляду даної справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав ухвалення та проголошення судового рішення до 11.09.2026 року о 14 год. 00 хв.

Про дату, час і місце судового засідання з проголошення судового засідання, учасники справи повідомлялись належним чином.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов підлягаючим частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 04.02.2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» (правонаступник - ПАТ «Альфа-Банк», яке змінило назву на АТ «Сенс Банк») і ОСОБА_1 , як майновим поручителем ОСОБА_5 за договором кредиту №2008/686-Ф03.14/10 від 04.02.2008 року, був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А.Е., зареєстрований в реєстрі за №224.

За умовами даного договору, ОСОБА_1 передав в іпотеку банку двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належала іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Карімовою Л.М., 25.12.2006 року, за реєстровим №682, право власності на яку було зареєстровано КП «ОМБТІ та РОН» 26.12.2006 року в реєстровій книзі №182пр-75, номер запису №926, реєстраційний номер 16820313.

Також судом встановлено, що у зв`язку із невиконанням позичальником умов договору кредиту №2008/686-Ф03.14/10 від 04.02.2008 року, АТ «Укрсоцбанк» 17.12.2018 року, як іпотекодержатель за вищевказаним договором іпотеки від 04.02.2008 року за р.№224, зареєстрував за собою як юридичною особою право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 44653637 від 17.12.2018 року, яке винесено державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Одеської області Бурлаченко І.В., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №149829312 від 17.12.2018 року.

Отже, як вбачається, АТ «Укрсоцбанк», шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 04.02.2008 року за р.№224 в порядку позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, набув право власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 .

У відповідності до наданої позивачем довідки КП «ЖКС «Вузівський» (з місця проживання про склад сім`ї та реєстрації) № 1070 від 06.08.2019 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_1 , значились такими, що проживають: ОСОБА_1 , 1956 року народження, як власник і без реєстрації; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зі слів значиться як дружина сина власника, яка зареєстрована за даною адресою 16.05.2017 року, тобто після укладення вищевказаного договору іпотеку на дану квартиру.

Відомості з приводу не перебування ОСОБА_1 на реєстраційному обліку за вказаною адресою також узгоджуються з отриманою судом відповіддю від 17.10.2019 року з відділу адресної довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області у відповідності до якої встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , однак знятий з реєстраційного обліку 14.11.2018 року, як такий, що втратив право користування житловим приміщенням.

Відомості з приводу перебування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на реєстраційному обліку за адресою спірного житлового приміщення: АДРЕСА_2 , починаючи з 16.05.2017 року, також підтверджується отриманою судом відповіддю від 17.10.2019 року з відділу адресної довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області відносно ОСОБА_2 .

Згідно з наданою позивачем довідкою з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради № А1-225041-ю/л від 27.10.2020 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_2 , значиться зареєстрованою лише одна особа – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 16.05.2017 року.

Отже судом встановлено, що після набуття АТ «Укрсоцбанк» права власності на квартиру АДРЕСА_1 , була наявна інформація про фактичне проживання колишнього власника – ОСОБА_1 , без реєстрації, та громадянки ОСОБА_2 , яка була зареєстрована у даному житловому приміщенні з 16.05.2017 року.

19.09.2019 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» скерувало на ім`я у тому числі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також ОСОБА_5 , за адресою їх місця проживання: АДРЕСА_2 , вимогу про добровільне виселення за вих. №2321, у відповідності до якої банк повідомив про набуття права власності на зазначену житлову квартиру та просив добровільно звільнити дане житлове приміщення, зі зняттям осіб з реєстраційного обліку за цією адресою.

Скерування вказаної вимоги підтверджується наданим до суду реєстром відправки рекомендованої кореспонденції АТ «Укрсоцбанк» за списком №581 від 19.09.2019 року, та списком №28640 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих відправлень АТ «Укрпошта», фіскальним чеком АТ «Укрпошта» від 23.09.2019 року.

Як зазначає позивач, відповідачі вимоги вказаної вимоги не виконали, добровільно зі квартири АДРЕСА_1 , не виселились, житлову площу не звільнили, у тому числі станом на час ухвалення даного рішення суду.

Надалі, рішенням №5/2019 єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року затверджено Передавальний акт та визначено правонаступником всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», зазначених у передавальному акті, АТ «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.

Протоколом №4/2019 позачергових загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» від 15 жовтня 2019 року затверджено Передавальний акт (п. 2.1. протоколу), за яким АТ «Альфа-Банк» у порядку правонаступництва набуває всіх прав за переданими йому активами, включаючи права за договорами забезпечення, у тому числі поруки, а також набув обов`язків боржника за вимогами кредиторів (вкладників) за переданими зобов`язаннями без необхідності внесення змін до відповідних договорів.

З матеріалів справи вбачається, що 23.01.2020 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чапський А.Е. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50824299 від 27.01.2020 року, про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк», на підставі передавального акту від 11.10.2019 року.

Судом встановлено, що 05.02.2020 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 звернулися до Київського районного суду м. Одеси із позовною заявою до Акціонерного товариства Альфа-Банк», державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації Бурлаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса, в якій просили суд визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства “Агенція державної реєстрації” Бурлаченко Ігора Володимировича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексний номер 44653637 від 17.12.2018 року, на підставі якого за АТ «Укрсоцбанк» було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , та визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Папського Артема Едуардовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексний номер 50824299 від 27.01.2020 року, на підставі якого право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано за АТ «Альфа-Банк».

Зазначений позов перебував на розгляді в провадженні Київського районного суду міста Одеси в межах справи № 947/2285/20.

За наслідком розгляду вказаної справи, 05.11.2020 року Київським районним судом міста Одеси, ухвалено рішення яким позов ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було задоволено у повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Бурлаченко І.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексний номер 44653637 від 17.12.2018 року. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського А.Е. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексний номер 50824299 від 27.01.2020 року. Встановлено порядок виконання рішення шляхом поновлення права власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом відновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості: квартиру: АДРЕСА_2 . Стягнуто в рівних частках з АТ «Альфа-Банк», державного реєстратора КП «Агенція Державної реєстрації Бурлаченка І.В., приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського А.Е. на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_2 судовий збір в розмірі – 1957,20 грн.

АТ «Альфа-Банк», яке в подальшому змінило назву на АТ «СЕНС БАНК», будучи незгодним з вказаним рішення суду, звернулось до суду з відповідною апеляційною скаргою, за наслідком розгляду якої 27.06.2023 року Одеським апеляційним судом ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк», яке змінило назву на АТ «Сенс Банк», задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 27.11.2023 року, касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 27 червня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

03.10.2024 року Одеським апеляційним судом ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу представника Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк») – задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2020 року – скасовано. Ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк»), державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса – залишено без задоволення.

Постановою Верховного Суду від 30.07.2025 року, касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_5 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

02.12.2025 року Одеським апеляційним судом ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк» – задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_5 – скасовано. Ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_5 до акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк»), державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса – відмовлено. Стягнуто у рівних частках з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк») (ЄДРПОУ 23494714) судові витрати у справі в сумі 1 467 гривень 90 копійок.

Вказана постанова Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року в касаційному порядку не оскаржувалась.

На підставі вищевикладеного в цілому, судом встановлено, що за наслідком розгляду цивільної справи №947/2285/20, наявні судові рішення, які набрали законної сили, а саме: постанова Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , та постанова Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 , якими були заявлені вимоги до акціонерного товариства «Альфа-Банк» (яке змінило назву на акціонерне товариство «Сенс-Банк»), державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція Державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського Артема Едуардовича, про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та нотаріуса, за наслідком проведених дій АТ «Укрсоцбанк» зі звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 04.02.2008 року за р.№224 в порядку позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, за наслідком чого АТ «Укрсоцбанк» набув право власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 , яка в подальшому була перереєстрована на праві власності за правонаступником АТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк», яке в подальшому змінило назву на АТ «СЕНС БАНК».

Суд зазначає, що факт того, що 23.01.2020 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чапський А.Е. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50824299 від 27.01.2020 року, про реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк», на підставі передавального акту від 11.10.2019 року, також встановлено зазначеною постановою Одеського апеляційного суду.

Також, постановою Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року, яка набрала законної сили, встановлено, що квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 112, 8 кв.м., житловою 87,4 кв.м. належить на праві власності ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частинами 4, 5 статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

За наслідком викладеного, в силу приписів ч.4, 5 статті 82 ЦПК України, суд не ставить під сумнів вищевказані обставини встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року у не скасованій частині, що стосується відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , та встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року.

Щодо позовних вимог АТ «СЕНС БАНК» про виселення відповідачів з вказаної квартири, без надання іншого житлового приміщення, суд зазначає наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Статтею 40 Закону України «Про іпотеку», передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо: договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку; договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.

Судом також враховується, що у відповідності до положень статті 109 ЖК УРСР, яка діяла станом на час виникнення спірних правовідносин та під час звернення позивача до суду з даним позовом, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15 зазначено, що: «за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказано, що: «в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) вказано, що:

«в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону №898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.».

Відповідні висновки в цілому, узгоджуються з висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 19 червня 2026 року у справі № 761/30807/21.

Суд також враховує, що Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;

б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Вищевказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 15 липня 2026 року у справі № 715/283/25, в якій Верховним Судом також наголошено, що суди мали оцінити конкуруючі інтереси сторін, з одного боку право власника (банку) на безперешкодне володіння, користування та розпорядження своїм майном, набутим у законному порядку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а з іншого боку - право відповідача на житло, в якому він зареєстрований після набуття права власності на квартиру новим власником (банком), без його згоди та, фактично, всупереч його волі.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приймаючи вищевикладене в цілому, суд вважає встановленим на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, що АТ «СЕНС БАНК» є належним власником квартири АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності відповідачу ОСОБА_1 , була передана останнім в іпотеку АТ «Укрсоцбанк» на підставі договору іпотеки від 04.02.2008 року, та в подальшому АТ «Укрсоцбанк» було здійснено звернення стягнення на неї, як на предмет іпотеки за договором іпотеки від 04.02.2008 року за р.№224 в порядку позасудового врегулювання на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, за наслідком чого АТ «Укрсоцбанк» набув право власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 , яка в подальшому була перереєстрована на праві власності за правонаступником АТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк», яке в подальшому змінило назву на АТ «СЕНС БАНК».

Приймаючи вище встановлені судом обставини, на підставі належних доказів вбачається, що після набуття АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк, яке змінило назву на АТ «СЕНС БАНК») право власності на вказану квартиру, за наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки, в ній залишились проживати відповідачі: ОСОБА_1 , без перебування на реєстраційному обліку за даною адресою, як колишній власник цієї квартири; ОСОБА_2 , яка перебуває на реєстраційному обліку за даною адресою починаючи з 16.05.2017 року.

Суд вважає належними докази надані позивачем, які свідчать про те, що АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», яке змінило назву на АТ «СЕНС БАНК»), після звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки, здійснило належні дії в порядку передбаченому ч.2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» зі скерування у тому числі відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вимоги від 19.09.2019 року за вих. №2321 про добровільне звільнення житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , невиконання якої зумовило звернення позивача до суду з цим позовом.

Будь-яких належних доказів на підтвердження того, що відповідачі за увесь час перебування справи в суді виконали вищезазначену вимогу зі звільнення житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , за наслідком набуття позивачем права власності на неї в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки, до суду не надано.

Судом враховується, що у відповідності до положень іпотечного договору від 04.02.2008 року, зареєстрованого в реєстрі за №224, на підставі якого здійснено звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25.12.2006 року вбачається, що дана квартира була передана в іпотеку останнім в іпотеку, як майновим поручителем, у забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_5 в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №2008/686-Ф03.14/10 від 04.02.2008 року.

Проаналізувавши умови зазначеного договору вбачається, що вказана передана ОСОБА_1 в іпотеку за договором іпотеки від 04.02.2008 року за р.№224 квартира АДРЕСА_1 , не була придбана за рахунок кредиту наданого за кредитним договором №2008/686-Ф03.14/10 від 04.02.2008 року, повернення якого забезпечене вказаною квартирою переданою в іпотеку.

За наслідком чого, з урахуванням встановлених обставин, в частині надання оцінки наявності чи відсутності підстав для застосування приписів ч.2 ст. 109 ЖК УРСР в частині вимог позивача щодо виселення ОСОБА_1 з житлового приміщення, судом враховується наступне.

Верховний Суд у постанові від 19 червня 2026 року у справі № 761/30807/21 зазначив, що згідно з висновками Касаційного суду:

- в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов`язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного не пред`являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла». З позицій існування речових і зобов`язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов`язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2026 року в справі № 305/528/20 (провадження № 61-600св26));

- стаття 109 ЖК не може беззаперечно використовуватись боржниками проти законних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки були житлові приміщення призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц (провадження № 61-17888св19));

- дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-5796св22)).

Приймаючи відповідні висновки, суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , був власником вищевказаного житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , однак зареєстрованого місця проживання у даному житловому приміщенні не має, а останнім зареєстрованим місцем проживання останнього до 14.11.2018 року було житлове приміщення - квартира АДРЕСА_4 .

Суд приймає, що під час укладення іпотечного договору від 04.02.2008 року, зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 , як іпотекодавця, також було визначено у договорі за адресою: АДРЕСА_2 .

У відповідності до положень п.1.6 вказаного іпотечного договору, на час його укладення, іпотекодавці гарантують, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.

Отже, станом на час укладення вищезазначеного договору іпотеки, банк цілком розрахував на повідомлені іпотекодавцем обставини з приводу наявності в останнього іншого житлового приміщення для проживання, а також відсутніх інформації щодо проживання будь-яких осіб у іпотечному нерухомому майні.

У відповідності до постанови Одеського апеляційного суду від 02.12.2025 року у справі №947/2285/20, предметом спору в якій було оспорення державної реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» на квартиру АДРЕСА_1 , як на предмет іпотеки, за наслідком звернення стягнення в позасудовому порядку, вбачається встановленим, що квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 112,8 кв.м., житловою 87,4 кв.м. належить на праві власності ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За наслідком чого, приймаючи, що відповідач ОСОБА_1 є співвласником іншого житлового приміщення, а його проживання у належному позивачеві на праві власності квартирі АДРЕСА_1 , порушує права позивача як нового власника цього житлового приміщення, суд вважає доводи позивача обґрунтованими та наявними підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житла, що відповідає вимогам закону, є пропорційним заходом та необхідне для відновлення прав власника квартири.

Щодо вимог про виселення ОСОБА_2 , суд ураховує наступне.

Приймаючи встановлені судом обставини, вбачається, що ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , починаючи з 16.05.2017 року, тобто після передання зазначеного житлового приміщенні в іпотеку банку за іпотечним договором від 04.02.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А.Е., зареєстрованого в реєстрі за №224, укладеним між ОСОБА_1 та АКІБ «Укрсоцбанк».

У відповідності до положень п.1.6 вказаного іпотечного договору, на час його укладення, іпотекодавці гарантують, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані у встановленому законом порядку.

Відповідно до пункту 1.10 іпотечного договору, предмет іпотеки залишається в користуванні і володінні іпотекодавця відповідно до його функціонального призначення та технічних можливостей.

Згідно з пунктом 2.1 іпотечного договору, іпотекодавець зобов`язаний у тому числі без письмової згоди іпотекодержателся, що оформлюється додатковою угодою до цього договору, не відчужувати предмет іпотеки, а також не передавати його в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Також судом враховується, що згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Будь-яких доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 , вселилась до квартири АДРЕСА_1 , та була поставлена на реєстраційний облік за даною квартирою, з дозволу іпотекодержателя за іпотечним договором від 04.02.2008 року, який був укладений раніше, матеріали справи не містять та відповідачами до суду не надано.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_2 вселилася та постановлена на реєстраційний облік до житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , який був предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя, що відбулось в супереч вимогам іпотечного договору від 04.02.2008 року та прямій забороні, що міститься у Законі України «Про іпотеку».

Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки ОСОБА_2 у вказаному житловому приміщенні, яке було предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

Суд зазначає, що в даній частині висновків, судом враховується правовий висновок Великої Палата Верховного Суду викладений у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19.

Суд враховує, що банк, в цьому випадку, діяв відкрито та добросовісно. Прийнявши в іпотеку квартиру без обтяжень речовими правами інших осіб, та, узгодивши в договорі іпотеки обов`язок іпотекодавця, без письмової згоди іпотекодержателя, зокрема не передавати квартиру в оренду, користування, а також не обтяжувати її будь-якими зобов`язаннями, банк не міг передбачити, що у квартирі після звернення стягнення на неї буде зареєстрована ОСОБА_2 , яка відмовиться її звільнити у добровільному порядку.

Оцінюючи баланс інтересів сторін, суд вважає, що виселення ОСОБА_2 , яка зареєстрована і проживає у квартирі без згоди нового власника, який не зобов`язаний забезпечувати його житлом, відповідає вимогам закону, є пропорційним заходом та необхідне для відновлення прав власника квартири.

Відповідні висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 15 липня 2026 року у справі № 715/283/25, в якій Верховний Суд також дійшов до висновку, що оцінюючи виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд, враховуючи обставини справи, вважає, що припинення права відповідача на користування спірним житлом шляхом його виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету. У цій конкретній справі права позивача, як власника житла, переважають права відповідача на користування спірним житлом.

Приймаючи вищевикладені обставини в цілому, суд вважає позовні вимоги позивача в частині виселення відповідачів з житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1

Разом з тим, відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону №898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану", або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Суд вважає, що вказаний вище Закон має бути застосований у даній справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання рішення суду, після набрання ним законної сили, в частині виселення відповідачів слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Суд зазначає, що в даній частині висновків, судом враховується правовий висновок Великої Палата Верховного Суду викладений у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19.

Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом враховується, що згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

У відповідності до положень статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У відповідності до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом встановлено, що позивачем під час звернення до суду з даним позовом було сплачено судовий збір в загальній сумі 3842,00грн., з розрахунку по 960,50 грн. за заявлену кожну з двох немайнових вимог, яка була заявлена до кожного з відповідачів.

Однак, в подальшому під час розгляду справи, позивачем було змінено предмет позову та заявлено по одній вимозі немайнового характеру до кожного з відповідачів.

За наслідком чого, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, приймаючи задоволення позову, з кожного з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню у відшкодування витрат зі сплати судового збору по 960,50 грн.

Керуючись ст.ст. 1-18, 76-89, 133, 137, 141, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов Акціонерного товариства «СЕНС БАНК», як правонаступника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», (місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100) до ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_1 (останнє зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 ), про виселення – задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , з житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , з житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Зупинити виконання даного рішення суду, після набрання ним законної сили, в частині виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , з житлового приміщення – квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовної заяви Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» в іншій частині вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь Акціонерного товариства «СЕНС БАНК», код ЄДРАПОУ 23494714, місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, у відшкодування витрат зі сплати судового збору – 960 (дев`ятсот шістдесят) гривень 50 (п`ятдесят) копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь Акціонерного товариства «СЕНС БАНК», код ЄДРАПОУ 23494714, місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, у відшкодування витрат зі сплати судового збору – 960 (дев`ятсот шістдесят) гривень 50 (п`ятдесят) копійок.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено – 11.09.2026 року.

Головуючий Л. В. Калініченко